29 вересня – 4 жовтня 2014 р. у Львові проходив Сьомий екуменічний соціальний тиждень, у рамках якого відбувся семінар Українського християнського академічного товариства «Пам'ять, історія, ідентичність» (Львів, 2 жовтня). Подаємо виступ на цьому заході архієпископа Ігоря (Ісіченка), очільника Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, зареєстрованої як УАПЦ(оновлена), доктора філологічних наук, ректора Колеґії Патріарха Мстислава у Харкові.

Визначаючи поняття «сепаратизм», словник «Мерріам-Вебстер» вказує на три аспекти: «віра в ..., рух за ... чи стан поділу (як-от: розкол, відділення, або сегрегація»)[12]. Отже, 1. Віра. 2. Рух. 3. Стан.

Риторичні стереотипи нашого часу обумовлюють небезпеку поверхового сприйняття терміну «сепаратизм» як евфемізму для прикриття російської аґресії. Адже останнім часом відцентрові політичні доктрини чи то в Криму, чи на Донбасі транслювалися з-за кордону й поширювалися в марґінальних колах для надання колабораціонізмові більш-менш пристойного іміджу. Але чи можна вважати людей, котрі підіймали російські триколори над обласними адміністраціями, скандували ім’я московського президента й закликали до окупації України іноземними військами, за сепаратистів? Досвід окупації Криму й військового протистояння в східноукраїнських областях переконливо засвідчив декоративний характер сепаратистської риторики й щодалі відвертішу аґресивну сутність діяльности проросійських бойовиків. Відтак же пересічний український громадянин може перейнятися оптимістичною вірою в те, що перемога над аґресором і звільнення окупованих територій покладе край сепаратистським настроям у суспільстві.

Виходячи з тріади вебстерівського визначення, ми справді можемо сподіватися на припинення стану розколу. Хоча, коли президент і парламент не встоять перед наполегливими вимогами федералізації, слід остерігатися адміністративного дистанціювання звільнюваних реґіонів від решти українських областей. Та навряд чи парад перемоги в українському Севастополі автоматично поставить крапку в історії сепаратистських рухів. Від наївної віри в це застерігає досвід інших європейських країн із набагато стабільнішою політичною системою й врівноваженішою економікою: Бельгії, Великої Британії, Іспанії.

Безсумнівна участь місцевих олігархів у формуванні сепаратистських анклавів змушує сподіватися, що з притягненням до відповідальности й позбавленням політичного впливу Рената Ахметова, Олександра Єфремова та інших чільних представників «донецького клану», головне ж – з ізоляцією родини Януковичів вичерпаються й резерви до поширення ідей реґіональної відрубности. Справді, фінансування й медійне забезпечення сепаратистського руху – це його могутні підойми. Але ж великий капітал космополітичний за своєю природою, зацікавлений у відкритості ринків збуту й загальнонаціональних та міжнародних фінансових структур. Було б легковажно припускати, що за вказівкою олігархів раптом змінюється суспільна свідомість. Навіть якщо посилатися на популярний приклад Ігоря Коломойського. Згортання сепаратистського руху ще не означатиме фіналу сепаратизму як суспільного явища.

Є в наведеному на початку словниковому визначенні слово, яке заслуговує на нашу найпильнішу увагу. Це слово – віра. Причому стоїть воно на першому місці.

Цікаво порівняти визначення сепаратизму в двох українських радянських словниках. Хронологічно ближчий до нашого часу, «Словник іншомовних слів» за ред. О. Мельничука (1974 р.) цілком підпорядковує феномен сепаратизму соціальним чинникам: «У багатонаціональних буржуазних державах прагнення національних меншостей до відокремлення й створення власної держави чи автономної області. За с. часто приховуються інтереси певних груп місцевої або іноземної буржуазії» [9, с. 608]. І це дуже точно відображає стиль мислення епохи, в яку формувалася свідомість наших сучасних політичних еліт. Натомість «Словник чужомовних слів», упорядкований І. Бойківим, О. Ізюмовим, Г. Калишевським і М. Трохименко, ще до повного розгрому ВУАН і виданий 1932 р., характеризує сепаратизм як «намагання відокремитися від держави або церкви, щоб утворити самостійну державу або церкву» [3, с. 337]. Помічаєте нюанс? Поряд із державним чинником ставиться церковний! Для академічної думки, ще остаточно не деформованої вульгарним соціологізмом, очевидною була суголосність суспільного руху й віровизнаннєвих шукань. З цієї точки зору логічним є пошук витоків сепаратизму в площині віри.

Керуючись здоровим глуздом, ми ніколи не зрозуміємо феномену поширення сепаратистських ідей на Донбасі й у Криму. Депресивні шахтарські селища з космополітичним населенням, культурне життя якого зводиться до телесеріалів, футболу та дискотек для молоді, аж ніяк не можуть претендувати ані на реґіональну самобутність, ні на роль носія російської культурної традиції. Кримські пенсіонери завжди лишалися аґресивно ворожими реальній історичній традиції півострова. Тут було б можна говорити хіба що про комплекс марґіналів із хвороблим переживанням меншовартости, загостреним мірою входження до європейського цивілізаційного простору з його системою вартостей.

Але стихійний протест марґінала потребував мотивування. І якою ж доречною виявляється концепція «війни цивілізацій», що нашаровується на зацементовану в свідомості homo sovieticus ідею класової боротьби! Сепаратизм вимагає образу «чужого», алієнує оточення й вимагає концептуального обґрунтування цієї алієнації.

Зайве говорити, що над відчуженням Криму й Донбасу від інших реґіонів України чимало працювали політтехнологи. Міфологеми унікальної «всесоюзної здравниці» та «конкретних донецьких пацанів», які «не гонять порожняк», входили в свідомість на рівні віри. Віри у власну винятковість, нехтувану Києвом, владою, західними українцями. Для її дискурсивного втілення й придалася месіянська модель, закріплена есхатологічною ідеологемою «Москви – третього Риму». Православний чинник входить у сепаратистську доктрину за посередництвом цієї ідеологеми.

Здається парадоксальним, що саме в найбільш дехристиянізованих реґіонах України, в середовищі позбавлених релігійного виховання пенсіонерів і криміналізованого люмпену, псевдоправославна риторика сепаратистського характеру закріпилася найміцніше. Насправді ж ніякого парадоксу немає. Релігійність цих верств формувалася поза Церквою. Тяглість традиції для них була перервана й ментальність узалежнювалася від панівних суспільних доктрин і пов’язаних із ними міфів та ритуалів. Елементи церковної обрядовости розчинялися в їхній субкультурі серед безлічі забобонних звичаїв і місцевих повір’їв. Православна ж етика сприймалася крізь призму засвоєних у дитинстві тоталітарних стереотипів.

Відбувається цікава еволюція. Якщо большевицька доктрина, за Миколою Бердяєвим [1], складалася внаслідок сполучення марксистської теорії з ідеями російського месіянізму, то тепер виховане большевизмом покоління приходить до наріжних антизахідних постулатів російського месіянізму крізь призму ленінського вчення. Мені запам’талася непохитна певність, із якою жіночка середнього віку з окупованого Слов’янська заявляла тележурналістові: «А як же? Як є єдиний Бог, так повинна бути одна Росія». Бог і Росія зливаються в її свідомості, як і в затьмареній свідомості тисяч її земляків.

За останні кілька років ми звикли, що носієм геополітичної доктрини «русского міра» виступає предстоятель РПЦ. Справді, Його Святість Кирил (Гундяєв) активно популяризував цю концепцію, не стримуючись від дискредитації Революції Гідности й антитерористичної операції в Україні. Активне неприйняття солідарної позиції єпископату всіх християнських Церков України виявилося в його скандально відомому листі до Всесвятішого Патріярха Варфоломея з 14 серпня 2014 р., де він пише: «Ми не можемо не помічати того факту, що у конфлікту на Україні є недвозначна релігійна підоснова. Уніяти і розкольники, що приєдналися до них, намагаються взяти верх над канонічним православ'ям на Україні, в той час як Українська Православна Церква з терпінням і мужністю продовжує в цих непростих умовах окормлювати своїх стражденних вірних чад»[6].

Але пригадаймо, що ще перед своїм обранням на патріярший престіл владика Кирил вважався швидше ліберальним, прозахідним архиєреєм. Нині вже призабувся скандал із його найбільш радикальним опонентом – єпископом Діомидом (Дзюбаном), який у «Зверненні до всіх архипастирів, пастирів, клириків, монахів і всіх вірних чад Святої Православної Церкви» 19 січня 2007 р. виступив із різким осудом екуменізму, ґлобалізації, демократії, декларуючи вірність ідеям російської монархії [7]. А звідки родом єпископ Діомид? З Кадіївки на Луганщині. І вчився він у нас у Харкові в престижному тоді інституті радіоелектроніки, за часів «застою». В Церкву ж Сергій Дзюбан прийшов лише в часи «перестройки», вже сформованою особистістю.

В тім то й річ, що ототожнення православ’я з різного роду ксенофобічними доктринами, з «третім Римом» і неоімперськими проєктами плекається в марґінальних, квазіцерковних середовищах, для яких універсальний характер Церкви та всеосяжність євангельської любови лишаються абсолютно чужими. У цьому феномені значною мірою виявляється драма посткомуністичних поколінь, які прийшли в православ’я хрещеними, але не наверненими. І хто б не був нині московським патріярхом, він логікою свого становища та інерцією очолюваної ним структури змушений ставати речником експансіоністської моделі «збирання російських земель».

За часів державної заборони катехизації Західна й Наддніпрянська Україна певною мірою рятувалися завдяки тяглості етнокультурної традиції, в яку інтеґрувалася й традиція релігійна. Попри деформований тип такої народної релігійности, вона все ж ретранслювала крізь покоління християнські етичні цінності. Терени масової міґрації на Сході й Півдні позначені відривом від традиції, альтернативою котрій стала нова субкультура, щедро насичена кримінальними елементами та комплексами войовничого безбатченківства. В цій субкультурі елементи національного нігілізму химерно поєднувалися з локалізацією патріотизму – вуличного, квартального, районного. Православ’я приймалося нею як форма обрядової леґітимізації своєї інакшости, реґіонального патріотизму. В нашій парафії з Красного Луча люблять згадувати, як до них ще на початку 1990-х рр. завітала делеґація суворих бабусь у характерних хусточках і допитувалася: «Так вы православные, аль христиане?» Бабусі дуже точно сформулювали світоглядну альтернативу, згодом урухомлену в сепаратистській ідеології. Аналогічну інтерпретацію «канонічного православ’я» активно пропаґували комуністи й ліві соціялісти, небезпідставно вбачаючи в «політичному православ’ї» свого ідеологічного союзника.

Не дивно, що саме в цих антиєвропейських середовищах великим успіхом користувалася схема цивілізаційного розламу нашого континенту, запропонована Самюелем Гантинґтоном в книзі «Зіткнення цивілізацій» (1996) [11, c. 243-259]. Нагадаю, що православні країни за цією схемою вилучалися з європейської перспективи розвитку й узалежнювалися від політичних амбіцій Росії. Україна ж, як і Білорусь та Румунія, поділялася на дві культурно дистанційовані частини.

Навряд чи багато прихильників православного ексклюзивізму читали Гантинґтона. Але їхнє бачення напрочуд відповідає відведеній для східноєвропейських марґіналів цивілізаційній ніші. Православ’я в цій ніші втрачає своє автентичне покликання й перетворюється на запобіжний, антиінтеґраційний механізм. Механізм за своєю сутністю сепаратистський.

Звернімо увагу: в Криму й кількох східноукраїнських реґіонах, у тому числі в Харківській області, замість давно розробленого курсу християнської етики за часів Бориса Табачника почали були запроваджувати в школах «Основи православної культури». Проблема не лише в наслідуванні Російської Федерації. Сам задум навчального курсу «Основи православної культури» деформує релігійну свідомість, зводить її до етнокультурного рівня. Віра розчиняється в обряді, перетворюється на міфологію. Милість і жертва (Мт. 8:13) в цій оберненій системі пріоритетів міняються місцями.

Церква заохочується стати знаряддям сепаратизму. Не лише в нашому звуженому політичному розумінні. Православні юрисдикції – і канонічно визнані, і самопроголошені – прирікаються на роль допоміжного механізму відцентрового руху, цілком суперечного євангельському закликові: «щоб єдине були» (Ін. 17:22).

Чіткий і однозначний осуд цієї тенденції міститься в діяннях Помісного Константинопольського собору 1872 р., який засудив етнофілетизм, тобто узалежнення церковного життя від міжнаціональних і міжплеменних конфліктів [14]. Справжню програму зближення і взаємодії між Церквами 1920 р. запропонував Константинопольський Патріярхат у посланні «До Церков Христа повсюдно» [5, с. 174-176]. А Павло Євдокимов відзначає: «Множинність автокефальних Церков залишає незайманою розмаїтість мов і культур, але, достоту як багатоголоса симфонія, Церква за суттю єдина в ученні й у таїнствах... Вона визнає скрізь і завжди одну й ту саму віру» [4, c. 221].

Пізнання ідентичности Церкви передбачає гармонійне сполучення активної участи в її таїнственному житті, систематичного знайомства з її духовним досвідом та історією, випробування власним повсякденним досвідом християнського стилю життя на засадах євангельських вартостей. Простіше кажучи, жити церковним життям і вчитися віри, пам’ятаючи звернені до нас слова Спасителя: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13:35).

Історія Київської Церкви обдаровує нас надзвичайно цінним досвідом присутности східних християн у різноконфесійному й багатокультурному суспільстві. Ще й досі сприйняття цього досвіду лишається поверховим, епізодичним або й спотвореним. Спотворена картина нашої духовної спадщини обумовлювалася вкрай тенденційною інтерпретацією релігійного життя й міжетнічних стосунків у Речі Посполитій, державі, в якій і виокремився остаточно самобутній феномен українського православ’я. Російська імперська пропаґанда, а слідом за нею й наші народники ХІХ ст., створили міфологізований образ жорстокого антиукраїнського режиму королівської Польщі, який послідовно дискримінував православну громаду й цим змусив козаків повстати та шукати підтримки в одновірної Москви.

Кожен об’єктивний дослідник ранньомодерної України знає про невідповідність цієї леґенди історичній реальності. Річ Посполита, «держава без стосів» [13] інквізиції, в контексті XVI-XVII ст. виглядає чи не найбільш демократичною й толерантною країною Європи. В усякому разі, вона складала абсолютну альтернативу авторитарному Московському царству. Однак у політичній міфології псевдоправославних сепаратистів, зорієнтованій на полемічну риторику епохи Контрреформації та ідеологію тез КПСС до 300-річчя возз’єднання України з Росією [10], козацькі змагання за станові привілеї та власний контроль над руськими воєводствами однозначно ототожнюється з релігійно-визвольною війною.

Кому ж, як не Церкві, насамперед Православній Церкві, належить протиставити підступній промосковській міфології реальність розквіту Київської митрополії епохи Петра Могили! Звернення до цієї епохи, богословські студії над її спадщиною допоможуть Церкві не лише повернутися до автентичної київської традиції, але й звільнитися від спокус одержавлення, подолання конкурентів за допомогою адміністративного ресурсу. Адже саме ситуація багатокультурності та широких контактів із іншими християнськими традиціями зробила можливими феномени Острозької академії, Львівського братства, Києво-Могилянської академії.

Дуже зле, що Церква дала себе використати для створення ще одного соціокультурного міфу – про протистояння «православної цивілізації» і «постхристиянської» Європи. Нехтування візантійсько-слов’янським складником формування й розвитку європейської цивілізації некоректне саме з себе. Але, крім цього, воно загрожує вихолощенням із примарної євразійської доктрини саме тих фундаментальних цінностей, якими наснажило Європу християнство: пошани до людської гідности, правних ґарантій свободи вибору, рівности громадянських прав незалежно від походження й майнового статусу, захисту людського життя від зачаття до природної смерти. Брутальна практика терористичних груп на Донбасі під прикриттям войовничої антиєвропейської демагогії не менш ворожа Євангелію, ніж діяльність аналогічних організацій у Лівії, Афганістані, на Близькому Сході. І на це мали б вказати духовні лідери, авторитет яких – принаймні декларативно – визнають сепаратисти.

Оздоровчою перспективою Церкви є ствердження в свідомості пастви інтеґративного покликання християнського вчення, що випливає з тринітарної природи спільноти вірних як містичного Тіла Христового  (1 Кор. 12, 12–27). Доцентровий рух тимчасово поділених частин Церкви, що виявляється в плеканні партнерських стосунків, невпинному діялозі, активному урухомленні спільних проєктів – доброчинних, освітніх, богословських – міг би продемонструвати приклад протистояння психології сепаратизму. Для православних громад України противагою їх сучасному юрисдикційному поділу й природнім центром притягання мав би стати предстоятель Церкви-Матері, перший серед єпископів – Вселенський Патріярх.

«Одне тіло, один дух... Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх» (Ефес. 4:4-6), - хіба можна краще за апостола Павла висловити несумісність Церкви з різного роду сепаратистськими доктринами! Уприявнюючи животворчий дух цих слів у досвіді теозису, забезпечуваному благодатною присутністю в таїнственному житті Церкви її Небесного Глави, розкриваючи обійми до ближнього в дусі братньої любови й прощення, гуртуючись самі й гуртуючи довкола себе народ Божий у протистоянні спільним небезпекам ми, християни, й дамо гідну відповідь на брутальні виклики сепаратизму.

Використані джерела

  1. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. - Париж: YMCA-PRESS, 1955. – 159 с.

  2. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена: Пер. Івана Огієнка. – Українське Біблійне товариство, 2005. – 1375 с.

  3. Бойків І., Ізюмов О., Калнишевський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів. – Харків; К.: Вид-во Українська радянська енциклопедія, 1932. – [8]; 532 c.

  4. Евдокимов Павел. Православие: Пер. с франц. Сергей Гриб. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея. 2002. – 504 с.

  5. Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами. – К. : Сфера, 1999. – 504 с.

  6. Кирилл, Патриарх. Письмо Святейшему Патриарху Константинопольскому Варфоломею. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.pravmir.ru/patriarh-kirill-obratilsya-k-predstoyatelyam-pravoslavnyih-tserkvey-s-prosboy-vozvyisit-golos-v-zashhitu-pravoslavnyih-na-vostoke-ukrainyi/#ixzz3ARkFBCZ9 (Дата звернення: 15.08.2014).

  7. Обращение ко всем архипастырям, пастырям, клирикам, монашествующим и всем верным чадам Святой Православной Церкви. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.russia-talk.com/otkliki/ot-536.htm (Дата звернення: 27.08.2014).

  8. Православный воин. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://pravoslav-voin.info/voin/ (Дата звернення: 15.08.2014).

  9. Словник іншомовних слів: За ред. О.С. Мельничука. – К.: Гол. Ред Української радянської енциклопедії, 1974. – 776 с.

  10. Тези про 300-річчя возз`єднання України з Росією (1654-1954 рр.). – К. : Держполітвидав УРСР, 1954 . – 29 с. 

  11. Хантингтон Самюэль. Столкновение цивилизаций: Пер. с англ. Ю. Новикова, Т. Велимеева. – М.: Издательство АСТ, 2003. – 603 с.

  12. Separatism. - Merriam-Webster: An Encyclopedia Britannica Company. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.merriam-webster.com/dictionary/separatism (Дата звернення: 15.08.2014).

  13. Tazbir Janusz. Państwo bez stosów. Szkice z dziejów tolerancji w Polsce w XVI i XVII w. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1967. – 299 s.

  14. The 1872 Council of Constantinople and Phyletism. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ocl.org/the-1872-council-of-constantinople-and-phyletism/ (Дата звернення: 22.08.2014).

Теги: