Риторичні зойки українських медіа з приводу виборчої демократії – річ досить химерна. З одного боку, терміни і підходи, вживані журналістами, не мають прямих історичних аналогій. Отже, не можуть бути інтегровані в українську ментальність на спадковому рівні. І почасти справедливо критикуються, як нав’язувані ззовні.
З іншого боку, суспільство має до цього неабиякий інтерес, хоча оформлений подеколи в дуже химерні дії. Але цей інтерес органічний. Динаміка подій минулих президентських виборів це засвідчує.
Вибір світської влади – феномен порівняно недавній. І коли існувала пряма збройна конкуренція, і коли вона змінилася династійністю – однаково люди не мали права голосу, і навіть не підозрювали, що воно таке. Вибір у малих соціальних групах на рівні поселення, чи на субкультурному рівні, у цеховиків чи на Січі, однаково не мав нічого спільного з аналогічним механізмом на рівні держави. Вибори такого штибу з’являються у Середньовіччі. Вибори німецького імператора, королів Швеції, Угорщини. Це відгомін більш давніх звичаєвих традицій.
Родоначальник сучасних світських виборів – католицизм. Обирати Папу Римського кардинали почали в 1059 р. У монастирях обирали настоятелів. Настоятелем міг стати чернець з іншого монастиря, але з того самого ордена. Так само проходили вибори єпископів: наприклад, священик з Орлеану міг бути обраний єпископом Паризьким.
Звичайно, вибір могли зробити кілька осіб, які зібралися разом для обговорення кандидатури. Але якщо їх було багато, такі збори називалися «асамблея». Розмови про Конституційну Асамблею сьогодні також активно ведуться в Україні. Повноваження обранця теж були не такими, як зараз у політиці. Єпископа обирали не для того, щоб він ставав «речником» пастви, а для управління нею і підтримання миру в єпархії.
Церква шукала можливості посилити свою владу. До цього ж прагнула і влада світська в особі королів. Вони копіювали церковні механізми, якщо ті здавалися їм ефективними. Через таку дифузію методик монарх часто використовував свій вплив під час виборів єпископа. Щоб обмежити втручання світської влади у вибори помісної церковної влади, ще в 1215 році учасники Четвертого Латеранського собору (скликаного Інокентієм Третім для обговорення питання боротьби з єретиками; також було прийнято рішення про створення інквізиції) його учасники ухвалили зокрема рішення, що стосується виборів. Пригадаймо тут собі, що у нас боротьба з політичними «єретиками» є наріжним каменем державного будівництва.
Отці собору постановили, що обирати єпископа може лише капітул (збори каноніків). Вони, до речі, є заступниками єпископів в управлінні єпархією. Що ж до єпископа, слід зазначити, що він був не тільки представником Церкви, але також впливовим радником королів і кронпринців. Дуже часто єпископи були неабиякими політиками і майстерними дипломатами.
Отже, церковники потребували світської влади, а королівська влада мала потребу в церковних ієрархах.
У XV столітті з’явилися нові можливості. Єпископ, як і раніше, міг бути обраний капітулом. Але його також міг призначити і Папа Римський. Таким чином, у XV столітті Глава Римо-Католицької Церкви концентрує владу в своїх руках. З цього моменту можна вже говорити про централізацію церковної влади. За вакантне місце єпископа точилася боротьба, часто навіть збройна. Прихильники одного кандидата не соромилися фізично позбавитися суперника, вже не кажучи про те, що відлучення від Церкви було справою часто вживаною. Найчастіше воно використовувалося у боротьбі за владу.
І тут думки парафіян єпархії не питали, як не питають зараз виборців при розподілі адміністративних посад. Перемагав той, чий табір виявлявся сильнішим і хитрішим: адже треба було заручитися підтримкою місцевої світської влади. Часто за допомогою зверталися навіть до короля. У середньовічному канонічному праві у парафіян не було права голосу – вони «мали право бажати, погоджуватися, але не вибирати».
Отже, поступово до кінця Середніх віків світська і церковна влади були настільки пов'язані (про це свідчать численні документи тієї епохи), що вже можна було говорити про альянс Церкви і світської влади.
З цього альянсу і народився в 1516 році найвідоміший Болонський конкордат, укладений королем Франції Франциском Першим і Папою Римським Левом Десятим. Саме слово конкордат походить від латинського concordatum – угода. Це договір між Папою Римським, як главою Римсько-католицької Церкви і будь-якою державою, що регулює правове становище Римо-католицької Церкви в державі та її відносини зі Святим Престолом. Отже, болонський конкордат фактично поклав кінець виборам єпископів у Франції.
І стимулював демократичні процеси у світській владі.
Якщо в якій-небудь французької провінції для виборів єпископа, як і раніше, збирався капітул, обраного таким чином главу єпархії оголошували незаконним, а самі вибори нелегальними. Однак до кінця XVІ століття ця практика зникла остаточно. Єпископи у Франції призначалися за обопільної згоди короля і глави Римсько-католицької Церкви. І хоча до кінця XV століття про вибори єпархіальної влади остаточно забули, ця практика зіграла свою роль у розвитку французької демократії і, зокрема, демократичних виборів. Вибори в Середні віки вважаються політичною лабораторією, в якій вироблялася, як тепер прийнято казати, «громадська думка».
Відділення церкви від держави, секуляризація призвели до «перетікання» , до зміни суспільних пріоритетів. Світська влада завжди намагалася набути сакральних рис, що ми спостерігаємо і сьогодні. З тією відмінністю, що імітація божественності, ілюзія харизми – царина політтехнологів.
Церкви в Україні начебто не беруть участі в виборах. «Начебто», бо це – широкий діапазон явищ від прямої агітації в храмах до ігнорування політичних процесів всупереч бажанню тих самих мирян. Враховуючи стабільно великий рівень довіри українців до церкви, це – суспільне очікування більшої соціальної активності, включно з політичною.
Всяке пригнічення очікувань породжує фрустрації, або витіснення чи заміну подібною активністю. Але ключове нерозв’язане очікування через якийсь час дається взнаки. В українському випадку – ось якими показниками.
53% українців обстоюють дозвіл критикувати релігію, бо люди повинні мати свободу слова. 17% згідні з твердженням, що уряд повинен мати право штрафувати або арештовувати тих, хто публічно критикує релігію. Це дані Київського міжнародного інституту соціології.
Серед інших країн світу Україна займає одне з останніх місць (17 з 24 країн) за кількістю згідних критикувати релігію. Але саме в Україні найбільша кількість тих, хто не зміг визначитися з відповіддю (30%).
Катакомбність (більша чи менша) українських церков в добу войовничого атеїзму СРСР заклала сподівання у частини вірних , що церкви, вийшовши «на поверхню», у чудесний спосіб вирішать і світські проблеми демократії. Попри те, що церква і держава структурно дуже подібні за ієрархією. А отже, типологія помилок в обох системах подібна. Політики вживають квазірелігійну риторику і полюбляють «ненавмисні» фотосесії з патріархами, церкви в суперечках за майно та впливи охоче дають себе використовувати як цілком світський чинник політичного процесу.
Сукупно інтелектуальний потенціал українського кліру виглядає значно переконливішим, ніж політична «проффесура». Але обидві частини грають у власні ігри. Церковники діють, спираючись на авторитет вічних істин. Але й миряни не пасуть задніх – державність та її атрибути стають елементом культу та поклоніння. Україна тут не виняток, а яскравий приклад типовості через свою політичну молодість.
Фактично в Україні сьогодні діє негласний конкордат, який на час виборів дозволяє взаємну дифузію церкви й держави. Сподівання, що від цього на разі виграють обидві сторони, які удають, що діють нарізно, дуже непевне. Вормський конкордат 1122 року між Папою і імператором Генріхом у ХІІ столітті визнав амбівалентність становища єпископів, які входили одночасно і в церковну, і у феодальну ієрархію. Це було принаймні чесно.
Фото з сайту Кореспондент
Теги:
