Бо наша боротьба не проти крові й тіла,

але проти… світоправителів цієї темряви,

проти піднебесних духів злоби. (Еф 6,12)

Недавно вийшла велика стаття двох представників Київського Патріархату1, головним лейтмотивом якої є звинувачення УГКЦ в тому, що наша Церква нібито з шаленого страху перед майбутнім переходом більшості власних вірян до їхньої Церкви начебто співпрацює з Московським Патріархатом проти Київського Патріархату, навіть «практично об’являє війну саме Української Православної Церкві Київського Патріархату та, одночасно, Української Автокефальної Православної Церкві».

Екуменічний імператив: Чому УГКЦ не підтримує ні Київського, ані Московського Патріархату
Беручи до уваги те, що в цій мішанині з теорій змови, комічних граматичних помилок, ультра-націоналізму з явно неукраїнським присмаком, історичних неточностей, голослівних звинувачень, сумнівних соціологічних даних невідомого походження і нічим не підкріплених домислів, було названо й ім`я Вашого покірного слуги, тобто автора цих рядків, вважаю за потрібне висловити свою власну позицію щодо вказаної теми, а також бруду, яким сьогодні намагаються поливати УГКЦ.

1. Строгий нейтралітет Блаженнішого Святослава

По-перше, главі УГКЦ закидають, що він нібито «черговий раз явно виступив на боці Москви в питанні подолання розділення Українського Православ’я», зробивши заяву, що «єдиною канонічною Православною Церквою в Україні, тобто такою, яка перебуває в повноті сопричастя зі світовим православ’ям, є Українська Православна Церква в єдності з Московським патріархатом.»2

Натомість глава УГКЦ не сказав тут нічого нового. Своїми словами він тільки повторив те, що стверджують самі православні Церкви: і справді, єдиною православною Церквою, котра беззастережно визнається всіма іншими православними Церквами, є УПЦ (МП). Саме і винятково ієрархи і священики цієї Церкви співслужать з ієрархами і священиками інших помісних православних Церков, зокрема Вселенського Константинопольського Патріархату, беруть участь у всеправославних заходах і обмінюються офіційними делегаціями з іншими автокефальними чи автономними православними Церквами. Отже, глава УГКЦ просто озвучив чи публічно нагадав беззаперечні факти, які віддзеркалюють реальний стан теперішнього українського Православ’я. Він не давав їм жодних оцінок і не виступав на боці однієї з сторін у цьому суто внутрішньоправославному конфлікті. Тому що УГКЦ дотримується в ньому якнайстрогішого нейтралітету: подолання подібних розколів є справою самих православних. Саме це Блаженніший Святослав і підтвердив у подальшому перебігу процитованого інтерв’ю: «Ніколи з нашого боку не було намагання втручатися у внутрішні справи Православної Церкви, чи дискутувати про її канонічність, чи заохочувати якусь спільноту від когось відколюватися. Новими розколами, від’єднаннями чи приєднаннями цій справі не зарадиш.»3 З цього випливає, що УГКЦ не має жодних прерогатив визначати, яка з православних Церков України є канонічною, а яка ні. Тому що, як підтверджують і самі автори закидів убік нашої Церкви, «для католиків немає «канонічних» та «неканонічних» православних». Адже поняття «канонічності» дійсно відсутнє в католицькій еклезіології. Щоправда, вони не зовсім мають рацію в тому, що «Католицька Церква не знає такої форми – «позбавлення сану». Бо цій темі, наприклад, у Кодексі Канонів Східних Церков присвячені канони 394-398 під виразною назвою «Втрата клирицького стану» – ця тягне за собою заборону здійснювати священнодійства, хоча свячення і не стають від цього недійсними. Тому, наприклад, усі Таїнства розкольників-лефевристів вважаються дійсними, але недозволеними, протизаконними – отож, католикам заборонено їх приймати.

Екуменічне значення слів Блаженнішого, яке намагаються заперечити автори конфронтаційної статті, є очевидним: як католики, ми «поважаємо канони та внутрішній порядок православної сторони.»4 Це означає, що УГКЦ не збирається висловлювати власне судження про визнання православних Церков канонічними чи неканонічними, бо вона його в принципі не може мати – як Церква, яка не належить до сопричастя православних Церков. Наша Церква АВТОМАТИЧНО приймає ВСЯКЕ рішення, яке б вони не приймали, але не як сторона конфлікту, а як екуменічний партнер цих Церков, який поважає їхню самостійність і незалежність. Поваги до рішень світового Православ’я вимагає вже сам етос екуменічної поведінки. Адже й католики були б незадоволеними, якби православні Церкви висловлювали своє судження про еклезіологічний статус, наприклад, догналітів – це було б неприпустимим втручанням у внутрішні справи Католицької Церкви, котре в корені зруйнувало б довіру між учасниками католицько-православного діалогу і зробило б його продовження неможливим, принаймні на певний час.

Однак слова Блаженнішого Святослава зовсім не означають того, що УГКЦ підтримує позицію Московського Патріархату в конфлікті з Київським, бо глава УГКЦ говорить не про позицію однієї з православних Церков, а про консолідовану позицію всіх православних Церков, котру підтверджують і самі автори статті, говорячи про «офіційну відсутність євхаристичного спілкування з Вселенським Православ’ям». Якщо ця позиція зміниться, то УГКЦ також автоматично прийме її такою, якою вона буде. Тому що наша Церква не може виступати чинником врегулювання складних і далеко не таких уже й однозначних внутрішньоправославних конфліктів – ні активним, ані пасивним.

Складною ситуація могла б виявитися лише тоді, якби, наприклад, одна частина православних Церков визнала УПЦ КП чи УАПЦ, а інша б не визнала. Бо в такому випадку всяке рішення УГКЦ чи навіть його відсутність могло б інтерпретуватися частиною православних Церков як втручання на боці однієї з сторін. Але це – чисто теоретична ситуація, котрої реально немає, бо поки що жодна православна Церква з тих, які називають себе «канонічними», не визнає ні Київського Патріархату, ані УАПЦ. Так що жодного предмету для розглагольствувань про те, кого саме підтримує УГКЦ, просто не існує.

У цьому зв’язку трохи дивною виглядає спроба самовиправдання, що «і греко-католики не мають євхаристичного спілкування поза Католицькою Церквою». Логічно, що не мають – на те вони й католики, щоб мати сопричастя всередині своєї конфесії, до якої між іншим належить більшість християн цілого світу. Але ніхто не карає римо-католиків за співслужіння з греко-католицькими священиками чи єпископами, навпаки – УГКЦ, наприклад, у Західній Європі всяко підтримується місцевими римо-католицькими єпархіями. А от у Польщі нещодавно закрили православний монастир за співслужіння з духовенством УПЦ КП.5

І вже зовсім абсурдним є звинувачення, нібито УГКЦ віднедавна взялася за «Гальмування процесу об’єднання здорових сил Українського Православ’я біля УПЦ КП та плекання його розділення, що, одночасно, відсовує час визнання УПЦ КП Вселенським Константинопольським Патріархатом». Наша Церква не має жодного відношення до об’єднавчих процесів всередині українського Православ’я. Тут автори дуже перебільшують можливості впливу УГКЦ. Згідно з серйозними соціологічними опитуваннями про конфесійну приналежність, громадян України, УГКЦ, до якої не належить навіть десятої частини населення нашої держави, і справді є порівняно «невелика регіональна церковна структура», котру щодо кількості вірян не можна порівнювати з УПЦ (МП) чи київським Патріархатом – двома найбільшими Церквами України. Тільки це не «майбутня доля УГКЦ», це – теперішня реальність конфесійного ландшафту України. Так що не такі вже й страшні «уніати», як їх малюють.

Греко-католики не тільки не причиняються до посилення розколу Православ’я в Україні, вони навпаки бажають його завершення і моляться за подолання цього розколу між православними, бо вважають його раною на тілі всієї Христової Церкви: «Ми бажаємо єдності Христової Церкви, як це заповідав нам Христос, зокрема відновлення повної, так би мовити, канонічної єдності Київської Церкви. На мою думку, першим кроком до цього має бути єдність усередині православ’я в Україні.»6 На тлі цих слів глави УГКЦ звинувачення, що «УГКЦ змагається не з УПЦ КП як юрисдикцією, вона змагається з самою ідеєю побудови єдиної Православної Помісної Церкви в Україні саме як окремої юрисдикції в колі Вселенського Православ’я», є просто карколомним. Адже Блаженніший Святослав виразно вітає навіть недавнє зближення між Київським Патріархатом і УАПЦ, бо надіється, що воно стане бодай якимось поступом на шляху до відновлення єдності Київської Церкви.7

З чим дійсно змагається УГКЦ, так це із намаганнями, приписати їй те, чого вона ніколи не робити і робити не могла як Східна Католицька Церква, бо побудова єдиної ПРАВОСЛАВНОЇ Помісної Церкви є чисто внутрішньоправославною справою. Участі УГКЦ у цьому процесі через догматичні причини – цілком слушно – також не бачить один із найвпливовіших ієрархів Київського Патріархату, митрополит Львівський Димитрій (Рудюк).8 Було б повним абсурдом, якби католики будували одну з православних Церков: адже в такому випадку цю Церкву навряд чи можна було б назвати православною.

Саме в цьому ключі потрібно бачити й оперативну реакцію Луцького Екзархату УГКЦ на самочинні дії одного з його священиків, котрий без благословення священноначалія Церкви підписав «Рівненський меморандум».9 УГКЦ відкликала цей підпис не тільки тому, що питання такої ваги не вирішуються окремими неуповноваженими священнослужителями, а передусім тому, що вона як неправославна Церква за своєю природою не може бути суб’єктом створення єдиної Помісної Православної Церкви України. Єднання православних України – це справа самих православних України, а не греко-католиків, протестантів чи ще якоїсь конфесії.

Принциповим для УГКЦ є не те, навколо якої з теперішніх гілок українського Православ’я об’єднання православні, а який саме спосіб це відбудеться. Наша Церква вже через порівняно невелику вагу своїх вірян у сукупному населенні країни не претендує на роль державної, тому для греко-католиків важливо, щоб у цей процес не втручалася держава. Україна є хоча й переважно православною, але все-таки багатоконфесійною країною, і тому ставлення держави до всіх конфесій повинно бути рівним. Єднання православних не повинно викликати в «інославних» враження, що вони є громадянами другого сорту, тому воно повинно виходити від самих православних Церков і відбуватися в рамках українського законодавства, яке відокремлює Церкву від держави.

Якщо якась Церква намагається досягти переваги над іншими Церквами шляхом залучення на свій бік держави, то це в свою чергу робить таку Церкву залежною від держави. Отже, на думку глави УГКЦ, шлях до єдиної помісної Церкви пролягає не через поневолення Церкви державою, а навпаки – через усвідомлення Церквами необхідності, звільнитися від подібних ілюзій: «Бо інакше усяке церковне єднання, яке виходить ззовні, яке написане в якомусь державному кабінеті, не тільки не допомагає, а навіть чинить нові поділи»10.

2. Існування УГКЦ не залежить від політичних переконань її вірян

Автори статті вважають, що УГКЦ є побічним ефектом національного відродження на Західній Україні, та що процес делатинізації привів «до розмиття чіткої конфесійної орієнтації більшості її вірних саме по богословсько-догматичної відзнаці». Вони видають бажане за дійсне. Тому що наша Церква ніколи не відмовлялася від основної конфесійної ознаки католицизму – сопричастя з наслідником св. Петра, римським папою, за яке її власне й переслідували і свого часу навіть заборонили. Та й усі інші частини католицького віровчення ніколи не піддавалися сумніву збоку ієрархії УГКЦ, а богословський розвиток всередині УГКЦ назустріч Православ’ю відповідає загальній екуменічній аксіомі – ми не вважаємо, що догматичні різниці між нашими Церквами є нездоланною перепоною на шляху до єдності, і визнаємо істинність православної віри. А всі поки що спірні пункти будуть вирішені в дусі братерської любові й вірності істині у перебігу богословського діалогу, який ведеться уповноваженою й фаховою Спільною Міжнародною Комісією.

Дійсно, УГКЦ вважається «національною» Церквою. Але тільки в тому значенні, що завжди підтримувала справедливі устремління багатонаціонального українського народу до незалежності і його право на самовизначення. Вже сама приналежність до всесвітньої Католицької Церкви є надійним запобіжником проти націоналістичних перегинів, відомих у православному богослов`ї як етнофілетизм. Звичайно, що і в УГКЦ є миряни чи навіть клирики, які страждають хворобою ксенофобії, проте Церква як правило дає їм належну моральну оцінку. Блаженніший Любомир Гузар – духовний авторитет цілої України, викриває антихристиянську сутність націоналізму та протиставляє йому патріотизм, при якому християнин «любить власну вітчизну і в той же час має відкрите серце до інших людей, готовий поважати їхню гідність»11. Як людина, яка значну частину свого життя прожила на чужині, він добре знає, що в тій Європі, до якої ми прагнемо, націоналістична ідеологія не має майбутнього. Віряни УГКЦ серйозно сприйняли застереження колишнього глави їхньої Церкви, що можливо пізніше стало визначальним для непроходження в парламент однієї з радикальних політичних партій правого політичного спектру, донедавна дуже популярної в Галичині.

УГКЦ не має наміру встрявати в змагання з іншими Церквами України щодо того, яка з них є більш козацькою, стрілецькою, повстанською і т. п., або ж у суперечки про те, яка з них є більш «києвоцентричною» і т. д. Бо в нашому 21-му столітті, на тлі об’єднаної Європи і глобалізації, це є просто печерна дикість, або як кажуть галичани «зацофаність». Це ж саме стосується і теми «ментально-культурницьких відмінностей» між різними народами і відповідно патріархатами. Головне-бо полягає в тому, що Христова Церква ніколи не вважала національність чи політичні погляди критерієм спасіння, бути інструментом котрого є головним покликанням усіх Церков.

Автори закидають нашій Церкві «численні спроби греко-католиків представити усіх православних «п’ятою колоною Москви», «КГБістами в рясах». Особисто я не поділяю цієї позиції, як і величезна більшість членів нашої Церкви. Але ці представники Київського Патріархату чомусь не бажають бачити того, що відповідне обвинувачення підтверджує ніхто інший, як їх власний патріарх, говорячи дослівно таке «Аби вплив греко-католиків не поширився на всю Україну, в Москві вирішили відновити УАПЦ. Не з тією метою, щоб у нашій державі була автокефальна церква, а щоб протидіяти УГКЦ, не допустити її поширення за межі Галичини. Тоді й почалася боротьба в західних областях між відродженою Автокефальною церквою та греко-католиками».12

Якщо багато вірян УГКЦ і виступають за створення єдиної Помісної Церкви в Україні, то вони не мислять такої без участі УГКЦ. А це означає, що така Церква стане можливою тільки за умови успішного завершення екуменічного діалогу на вселенському рівні. Отже, греко-католикам йдеться не просто про юрисдикційну єдність у рамках єдиної церковної структури, а в першу чергу про її духовне наповнення в процесі вселенського католицько-православного поєднання, причому єдність української Церкви не має бути спрямована проти когось. Вона має стати результатом виконання Христової заповіді, «щоб усі були одно». Єдність як політичний проект є мертвонародженою, бо структура Христової Церкви не може інструменталізуватися для ефективного державотворення чи використовуватися в якості елементу становлення нації. Блаженніший Святослав наголошує у цьому зв’язку саме екуменічний вимір побудови єдиної Помісної Церкви: УГКЦ виступає за «єднання православної і католицької сторони, однак у контексті вселенського руху єднання між світовим православ’ям і Католицькою Церквою.»13

Що стосується делатинізації, то це природній процес, який проходять усі Східні Католицькі Церкви, і УГКЦ тут не може бути винятком. Причиною цього розвитку є позитивні внутрішні зміни в ставленні Католицької Церкви до Православ’я й до Східних Церков взагалі, закріплені постановами Другого Ватиканського Собору і пізнішими рішеннями Римського Престолу. Католицька Церква фактично визнала, що практикована в минулі століття ідеологія «переваги латинського обряду» над іншими літургійними традиціями була хибною, і що тепер східні католики не тільки мають право, а й зобов’язані відновлювати свою духовність і літургію, котрі пов'язують нас із нашими матірними православними Церквами. Це має величезне екуменічне значення, бо тільки вповні східні Католицькі Церкви здатні стати живим прикладом такої єдності, яка не відлякувала б наших православних братів втратою власної духовної ідентичності. Здавалося, що це духовне зближення має бути приводом для радості у всіх православних. Але марно шукати якоїсь логіки там, де разом із делатинізацією одночасно бачать «Підняття рівня католицького самовизначення вірних УГКЦ та їх ментального відриву від православ’я.»

3. Чи повинна УГКЦ боятися УПЦ КП?

Немає жодних підстав йняти віри спекуляціям на тему переходу значної кількості греко-католиків ні до Київського Патріархату, ані на Православ’я взагалі. Греко-католики вже кілька десятиліть поспіль живуть поруч із православними братами – наша Церква і справді не володіє церковною монополією в Галичині, але це не означає, що УПЦ КП і УАПЦ є реальними загрозами існуванню УГКЦ, котра залишається конфесією більшості населення цього регіону. На Західній Україні існує нова церковна реальність, яка вже усталилася – наші Церкви добре знають слабкі сторони й переваги інших конфесій і юрисдикцій, а греко-католики достеменно знають «високу духовність українських православних архієреїв, священників й вірних», бо йдеться про їхніх сусідів, знайомих, а то й родичів.

Проблеми традиційних конфесій України є значною мірою спільними – напр. комерціалізація, кастове мислення духовенства й низький освітній рівень єпископату і клиру. Але в порівнянні з «неканонічними» православними Церквами – це не оцінка їхнього еклезіального стану, а тільки спільний знаменник обох великих спільнот, УГКЦ має принаймні кілька важливих переваг. По-перше, освітній рівень ієрархії і духовенства УГКЦ поступово підвищується завдяки тому, що значна кількість семінаристів і священиків УГКЦ постійно навчаються закордоном. По-друге, поміж католицькими Церквами України немає формального розколу, бо вони перебувають в повній євхаристійній єдності завдяки тому, що сопричастя всередині Католицької Церкви здійснюється не тільки горизонтально – через взаємовизнання між УГКЦ, РКЦ і Мукачівською єпархією ГКЦ, а й вертикально – через сопричастя з Петровим Престолом. Саме останнє є запорукою єдності і надійним запобіжником проти всяких розколів, особливо подібних до тих, які десятиліттями лихоманять українським Православ’ям. До того ж у взаємовідносинах між католицькими Церквами України політичний фактор відіграє мінімальне значення, тому вони не залежать від зовнішньої політичної кон’юнктури – зміни влади в Україні чи зовнішньополітичного курсу держави. По-третє, в разі тиску збоку однієї з Церков, або ж своєї чи чужої держави греко-католики завжди можуть опертися на цілу Католицьку Церкву з її величезним впливом у світі.

Та й чи потрібно боятися конкуренції між Церквами? На нашу думку, така конкуренція тільки піде на користь цілому українському християнству, бо вона стимулюватиме модернізацію наших Церков. А тому УГКЦ повинна вітати добрі почини й позитивний розвиток у всіх Церквах України. Давайте конкурувати не за сухі числа в соціологічних опитуваннях, а за те, хто з нас вірніше наслідуватиме Христа. А українці вже самі розберуться, кому віддати перевагу. Наше суспільство є все більш плюралістичним, і це не небезпека для Церков, а їхній шанс на самовдосконалення, боротьбу з пороками. Не хвороблива конкуренція за душі українців чи за кількісну першість, а впровадження християнських цінностей у повсякденному житті суспільства повинно бути нашою християнською метою. Досягти її можна тільки спільними зусиллями, а не роблячи приречені на провал спроби, викликати «духів злоби» часів міжконфесійних війн.

В останній час протестантизм все більше стає тим чинником, який може стимулювати реформні процеси в традиційних Церквах. Цей виклик лише посилюватиметься в майбутньому, бо завдяки своїй неієрархічній структурі наші протестантські брати оперативніше реагують на вимоги часу. До того ж церковна реформа – саме таким було первісне значення поняття «Реформація», є внутрішнім принципом буття цих християнських спільнот.

4. Як покращити відносини між нашими Церквами?

Навряд чи полемічна стаття двох представників Київського Патріархату відображає офіційну позицію цієї Церкви. Патріарх Філарет є занадто досвідченим ієрархом, щоб розуміти – штучне роздування конфлікту між його Церквою і УГКЦ є шляхом у нікуди, передусім для його власної Церкви. Багатолітня співпраця між ними напр. у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій довела, що ми можемо плідно співпрацювати на благо нашого суспільства. Також сьогодні вже нікого більше не здивуєш спільними богослужіннями нашого духовенства чи участю представників УПЦ КП в спільних соціальних проектах або навіть екуменічних конференціях чи реколекціях, котрі є виявами практичного екуменізму.

Хотілося б трохи більше реалізму й самокритичності від представників Київського Патріархату. Наприклад, не можна вимагати від УГКЦ «визнання УПЦ КП «Церквою сестрою»», доки ця Церква не врегулює свого еклезіального статусу з світовим Православ’ям, бо це могло б зашкодити католицько-православному діалогові на вселенському рівні, на що УГКЦ в жодному разі не піде. Натомість визнання Київського Патріархату збоку УГКЦ «церковною спільнотою» є набагато більшим, ніж визнання християнами. Це не навмисне приниження УПЦ КП, а той вислів, який на даний час є максимально можливим збоку УГКЦ в контексті екуменічного процесу. Хоча йдеться про те поняття, котре офіційно висловлює еклезіологічний статус протестантських Церков в очах Католицької Церкви з огляду на відсутність у них повноцінного апостольського наслідства, однак це не означає, що для ієрархії УГКЦ значна частина православних України ставиться на один рівень із протестантами. Адже ми поділяємо спільне передання, віру Семи Вселенських Соборів і отців та вчителів Церкви неподіленої Церкви 1-го тисячоліття. Отже, ми маємо широченну спільну базу для екуменічних контактів і навіть віроучительного діалогу між нашими Церквами, хоча і не в рамках теперішнього католицько-православного «діалогу істини» на вселенському рівні. Тому закид авторів необ’єктивної статті вбік УГКЦ, що «неможна навіть казати про якусь спільну екуменічну діяльність, а тільки про приватні контакти окремих ієрархів та священиків», не відповідає дійсності. Екуменізм як заклик Христа до єдності зобов’язує всіх християн, незалежно від їхнього еклезіологічного статусу. Католицька і Православна Церкви напр. ведуть інтенсивні й результативні богословські діалоги не тільки між собою, а й із англіканцями та різними протестантськими деномінаціями.

Але у цьому зв’язку Київський Патріархат і досі певним чином залишається осторонь світового екуменічного процесу, який давно охопив майже всіх християн. На жаль, ієрархія цієї Церкви поки що не виробила однозначно позитивної офіційної позиції щодо екуменізму. А це означає, що духовенство і миряни не мають конкретного дороговказу в цьому питанні, що в свою чергу призводить до хаотичної поведінки представників УПЦ КП в екуменічних питаннях. Хоча патріарх Філарет за його власними словами уже майже півстоліття активно бере участь в екуменічному русі14, є так би мовити старим екуменічним лисом, однак досі в нього нажаль бракувало волі чи здібного в богословському відношенні оточення, щоб передати своє непідробне натхнення екуменізмом власній Церкві. Надіємося, що той екуменічний оптимізм патріарха, який сповідувався ним підчас перебування в РПЦ, не був нещирим, а його теперішнє скептичне ставлення до перспектив догматичного діалогу не пояснюється відсутністю в нього і його Церкви можливості, брати безпосередню участь в православно-католицькому діалозі.

Нагальним є вироблення власної екуменічної концепції Київського Патріархату, яка окреслювала б особливості його відносин із іншими конфесіями, зокрема і з УГКЦ. Це потребує серйозної наукової екуменічної праці, за яку потрібно негайно братися богословам УПЦ КП. Допоки ця Церква не матиме чіткої власної богословської позиції щодо екуменізму, її екуменізм буде настільки ж фальшивим, як і повідомлення про «Створення комісії для майбутнього конфесійного діалогу» між УГКЦ і Київським Патріархатом.15

Плекання дружніх контактів і принагідні спільні позиції поміж різними Церквами – це ще не реальний екуменізм, бо такі контакти і позиції можна мати й із нехристиянами, і навіть атеїстами. Натомість правдивий екуменізм – це конкретні дії для відновлення єдності між християнами, яку заповідав Христос. Це не політична гра з інтригами проти інших Церков, а практична реалізація заповіді любові поміж Христовими учнями. Специфічна концепція екуменізму за принципом «Мати мир», котра є невідомою всім іншим християнам – це ніщо інше, як позиція страуса, який засовує голову в пісок із боязні перед можливими знову-таки церковно-політичними негативними наслідками дійсного екуменізму. Адже мати мир – це не тільки можливо, це вже давно є абсолютно нормальним поміж християнами в наші часи. Проте цього тепер замало – християнство стоїть перед величезними викликами. Тому дійсний екуменізм – це зовсім не ситуативне церковно-політичне маневрування, а духовна настанова, яка виходить із того, що поділ християн на різні конфесії – це трагедія для всіх них. Адже це суперечить Христовій волі, бо різні розколи послаблюють свідчення християн про Євангеліє, котре ті повинні нести світові. А тому до суті екуменізму належить також віроучительний діалог про догматичні відмінності.

5. Реституція і екуменізм

Деякі наведені в статті приклади неекуменічної поведінки й непродуманих висловів збоку представників УГКЦ мають під собою реальне підґрунтя, і нам, греко-католикам, потрібно визнати наші помилки щодо православних братів та від серця попросити в них вибачення за те, що ми деякими своїми не до кінця продуманими висловлюваннями причинилися до виникнення непорозумінь між нашими Церквами.

Наприклад, дуже важливим є питання реституції майна УГКЦ. Із нього потрібно особливо виділити питання володіння храмами, бо саме через нього постали роздори між нашими Церквами на парафіяльному рівні, які подекуди тривають і досі. Очевидно, що УГКЦ має юридичне право вимагати повернення майна, забраного в неї державою внаслідок ліквідації цієї Церкви. До речі, це ж саме стосується і православних Церков, у котрих держава в радянські роки сукупно забрала напевно набагато більше майна, ніж у значно меншої УГКЦ. Втім, знову-таки – мірятися з православними тим, яка конфесія зазнала більших переслідувань у ті трагічні для всіх часи, УГКЦ не збирається, бо це було б наругою над пам’яттю мучеників, які давно всі разом є в одній небесній Церкві.16

Треба дивитися правді в очі – у контексті наближення України до європейських стандартів ця проблема ставатиме все актуальнішою, бо подібні юридичні процеси вже відбулися у багатьох сусідніх європейських країнах, де питання історичної справедливості переросло в юридичну площину.

Але питання реституції церковного майна поза матеріальним аспектом має і величезний моральний вимір, тим більше що йдеться про життєві інтереси християнських спільнот. Отож, усі ми повинні діяти по-християнськи, в дусі християнської любові. Не можна допустити того, щоб та велика несправедливість, яку вчинив сталінський режим щодо УГКЦ, була виправлена новою кривдою, тепер уже чиненою щодо наших православних братів. Величезна більшість тих храмів, які до 1946 року належали УГКЦ, а зараз використовуються православними громадами, будувалися нашими спільними предками, навіть якщо ці й були тоді греко-католиками. Тому право користуватися ними повинні мати віряни обох конфесій. Питання права власності є по суті другорядним, воно не повинно закривати перед нами бачення храму передусім як дому Божого, а не як приватної власності якоїсь організації. Простих вірян обох конфесій не надто цікавить, на кого записаний храм – вони хочуть мати можливість вільно в ньому молитися і прославляти Бога, і точно не мають наміру гендлювати церковною власністю. Багато греко-католиків добре знають, що означає молитися на вулиці чи у пристосованих приміщеннях при наявному храмі, тому вони не можуть бажати подібної долі православним братам. До того ж багато греко-католицьких храмів будувалися на тому місці, де раніше стояли православні церкви. Отже, історичне аргументування може привести нас до нескінченних суперечок про те, хто має більше прав на відповідний храм чи священне місце.

Вихід із ситуації є, він був знайдений ще у 1993 р. у Баламанді, де католики і православні прийняли спільне соломонове рішення, як потрібно діяти в таких ситуаціях: «…це переконання інколи вимагає того, щоб відправа інших Церков була спрощена наданням власного храму, за спільною згодою, у їхнє розпорядження для почергової відправи в різні часи у цій самій будівлі»17. Знову-таки вертаємося до екуменізму – без нього реальний поступ у відносинах між різними Церквами України є неможливим, зате з ним він стає реальністю.

---------------------------------------------------------------------------------------------------

1 Йдеться про статтю: Андрій Грудень, прот. Сергій Горбик, "Релігійний фронт: чому і як УГКЦ виступає проти УПЦ КП на боці Московського Патріархату" http://kyiv-pravosl.info/2015/04/24/relihijnyj-front/

2 Виступ глави УГКЦ в ефірі SiriusXM The Catholic Channel, текст див. тут: https://news.ugcc.ua/interview/tserkva_moskovskogo_patr%D1%96arhatu_mozhe_daleko_b%D1%96lshe_zrobiti_dlya_deeskalats%D1%96i_nasilstva_v_ukrain%D1%96_ta_primirennya_m%D1%96zh_ukrainoyu_ta_ros%D1%96ieyu__blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_71784.html

3 Т. с.

4 Т. с.

5 Див. тут: https://news.church.ua/2015/03/20/polshha-polska-pravoslavna-cerkva-zasudila-fakti-sluzhinnya-klirikiv-monastirya-v-peremishlskij-jeparxiji-z-predstavnikami-tak-zvanoji-upc-kp-monastir-zakrito-namisnik-v-zaboroni/

6http://news.ugcc.ua/interview/tserkva_moskovskogo_patr%D1%96arhatu_mozhe_daleko_b%D1%96lshe_zrobiti_dlya_deeskalats%D1%96i_nasilstva_v_ukrain%D1%96_ta_primirennya_m%D1%96zh_ukrainoyu_ta_ros%D1%96ieyu__blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_71784.html

7 Інтерв’ю для «Радіо Свобода» від 13.04.2015 р.: «І те, що десь чергові мури поділу, чергові уламки розколів трошки будуть заліковуватися і бодай крок за кроком до якогось єдиного, спільного знаменника ця православна сторона Київської церкви буде прямувати, то це, я думаю, безперечно позитивний факт.» - https://www.radiosvoboda.org/content/article/26953523.html

8 Пор. https://www.gazeta.lviv.ua/life/2012/03/11/1919

9 http://lutsk-ugcc.org.ua/zavantazhennia/117-zleugcczp

10https://news.ugcc.ua/video/zv%D1%96lnennya_v%D1%96d_derzhavnogo_paternal%D1%96zmu_ie_neobh%D1%96dnoyu_umovoyu_bud%D1%96vnitstva_iedinoi_pom%D1%96snoi_tserkvi__glava_ugkts_73501.html

11 http://dt.ua/UKRAINE/lyubomir-guzar-nacionalizm-ne-mozhe-buti-hristiyanskoyu-chesnotoyu-123805_.html

12 https://www.expres.ua/main/2012/02/03/59698-patriarh-filaret-dozvolu-kdb-yepyskopamy-ne-stavaly

13 https://tyzhden.ua/Society/53980

14 Цитата: «я беру участь у світовому екуменічному русі майже тридцять років» – інтерв’ю глави УПЦ КП для газети «Україна молода» від 27.02.2001 р. – https://www.apologet.kiev.ua/kalendar/84-golos/s-6/503------.html

15 https://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/57831/

16 У цьому зв’язку говорять про «екуменізм мучеників», пор. промову папи Івана Павла ІІ на беатифікації мучеників УГКЦ 27.07.2001 р., https://w2.vatican.va/content/john-paul-ii/uk/homilies/2001/documents/hf_jp-ii_hom_20010627_ucraina-beat.html

17 Баламандський документ, п. 28.

Фото Кyiv-pravosl.info

Теги: