До уваги читачів представляємо відкриту лекцію професора Еверта ван де Пола «Роль християнських церков у секулярно-мультирелігійній Європі», прочитану 16 квітня 2015 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Метою даної лекції є дослідження процесів секуляризації в Західній Європі, тлумачення сутності поняття секулярного і постсекулярного суспільства, визначення ролі християнства у цих процесах.

Говорячи про секуляризацію суспільства, необхідно розтлумачити сам термін «секуляризація», під яким мається на увазі відокремлення держави від церкви, та рідко хто замислюється, що історія людства не знала такого поняття раніше. Тому, природньо, виникає питання, що спонукало до його появи? Коротка історична довідка свідчить, що дану ідею секуляризації використовували комуністи в Радянському Союзі, які запозичили її з епохи Просвітництва, а філософи епохи Просвітництва запозичили її від баптистських пасторів в XVIII столітті, які страждали від [традиційної] церкви, котра була тісно пов’язана з державою. Внаслідок такого становища була розвинута ідея, що церква повинна бути відокремлена від держави.

Термін “секуляризація” вживають ще в одному значенні, коли мають на увазі секуляризацію публічної сфери суспільства. І часом під цим розуміють втрату ролі і значення церкви, коли держава переймає на себе обов’язки, які раніше їй не належали.

Існує ще одне визначенняя “секуляризація населення”. Під ним, як правило, розуміють спад релігійної практики, зниження кількості членів церкви, а також зменшення християнського впливу, християнських цінностей і певних норм. Тобто, іншими словами, поняття «секуляризація населення» тлумачать як бажання людей жити так, ніби Бога не існує. Французький філософ Поль Сартр сказав у свій час: “Якщо Бог не існує, тоді все дозволено.” Вседозволеність як результат такого погляду ми спостерігаємо сьогодні. Тому що, коли немає того, хто говорить, що вірно, що не вірно, що правильно, що не правильно, тоді вже сама людина стає собі мірилом і вирішує, що правильно, а що ні, і чи узгоджувати з іншими людьми ті закони, за якими вона хоче жити.

Дані поняття секуляризації існують в суспільстві, та необхідно зауважити, що секуляризація – це те, що виникло в Європі і поширилося в інші країни, але ніде воно не є на стільки поширеним, як у Європі.

Європейські науковці розвинули так звану “класичну теорію секуляризації”. Вона твердить: «Чим більше розвивається людство, тим менша потреба в релігії». Дана теорія в певній мірі розкинулася на основі досвіду того, що люди бачили, спостерігали в Європі. Відомий соціолог Макс Вебер був її прихильником. Комуністи теж не залишили поза увагою теорію секуляризації. ЇЇ суть проста: «Чим більш інтенсивно проходить процес модернізації, чим більше у нас з’являється нових технологій, чим більше ми маємо наукових пояснень світу, чим більше ми маємо доступу до ліків, чи соціальних програм, тим менше люди ходять в церкву». Тому, якщо хочеш забрати релігію, треба пропонувати заміну, технологію, прогрес, науку і т. д.

Ще існує певна предикативна сторона секуляризації. Науковці, що вивчали ситуацію в Європі, передбачили наступне: «Секуляризація буде продовжуватися надалі і вона пошириться по цілому світі. Чим більше люди отримують доступ до технологій, тим більше будуть порожніти церкви». В шістдесятих роках ця теорія стає особливо популярною, домінуючою у всіх університетах. Як приклад, одне з містечок, яке будувалося в Голандії, де архітектори у планах не передбачали місця для розташування церков через переконання, що через 10- 20 років не буде в них потреби. Церква, навіть як архітектурна будівля, вважалася ознакою минулого, тому було заборонено будівництво куполів чи інших культових надбудов. Церкви споруджувалися у формі свіцької будівлі. Даний приклад демонструє, як застосовувалась вище згадана теорія на практиці. Та з часом виявилось, що ця теорія не всюди працює. Якщо сьогодні відвідати Корею чи Китай, чи Індію, чи Бразилію, чи Канаду, чи навіть Сполучені Штати Америки, то ми спостерігаємо, що ці досить модернізовані країни, мають багато церков, і будують нові. Загалом, виходить, що ця теорія не дуже працює поза межами Європи, і тоді, в дев’яностих роках, соціологи розвинули ще одну теорію, назвавши її “Європа як виняток”, тобто ця теорія працює тільки для Європи.

Але якщо ми проведемо дослідження, що відбувається в нашому суспільстві, то можна задати наступне питання: “Чи справді воно працює? Чи справді майбутнє Західної Європи — це секулярність без релігії? Чи, тим не менше, можливо, наше майбутнє все ж включає релігійність?”

В соціології релігії часом не знають, як правильно відповісти на це питання і на сьогоднішній день воно відкрите. Впевненість, що релігія просто зникне, розсіюється.

Даючи відповідь на це питання, буде доцільним розглянути щодо секуляризацї декілька трендів у суспільстві.

В сучасному світі ми спостерігаємо, як зменшується кількість прихожан у церквах, ми бачимо, як в політиці, в засобах масової інформації секулярний гуманізм досить сильний. Наприклад, яскравим прикладом є опозиція до ідеї християнських, чи мусульманських, чи юдейських шкіл. Тобто існує думка, що релігія не повинна втручатися в освітній процес. І це є досить таки сильний тренд у суспільстві. Також існують певні складні етичні питання та існує рух за відокремлення етичних питань від релігійних норм. Наприклад щодо проблеми одностатевих шлюбів, де робиться наголос на те, що ці шлюби повинні бути легалізовані, їм має надатися право всиновлення дітей і у вирішенні цих питань, а ми не повинні керуватися релігійними нормами. Виключити релігію з етичної сфери вимагають при розгляді питань: абортів, біомедичних експерементів тощо.

Наступний тренд можна назвати “войовничим атеїзмом”, який досить сильний у Великобританії. Він характеризує релігію як небезпечну сферу, від котрої треба захистити суспільство. Тому що релігія [мовляв] якраз є джерелом насильства, створює ворожнечу між людьми через конфесійні переконання. І начебто ситуації з недавніми терористичними атаками в Західній Європі доводять дану теорію. У Великобританії недавно було проведено опитування, де на сьогоднішній день більше ніж п’ятдесят відсотків жителів Великобританії вважають, що релігія є небезпечною. Це досить значна кількість населення, особливо якщо звернути увагу на те, що Великобританія це одна з найбільш важливих країн в протестантській місії. По суті, Великобританія служила базою місіонерської діяльності у цілому світі. Даний тренд продовжує розвиватися в політиці, в університетах, в науці, в засобах масової інформації.

Але в той же час ми спостерігаємо ще один тренд, і я називаю його «релігійний» тренд, тобто протилежний попередньому.

Перш за все, він проявляється в певних тенденціях, найперше — це пошук людиною того, що називають “духовністю”, навіть якщо вона не є віруючою. Як приклад, влаштовуються походи на цілі тижні. З одною книгою про духовність пересікають цілу Францію, платять досить значну ціну, щоб мати тиждень посту і лише пити воду — і таких прикладів багато. Досить багатьох людей приваблює буддизм, тому що в буддизмі небагато говорять про Бога, там більше говорять про духовні речі, які становлять суть внутрішньої потреби людини. Також ми бачимо зростання популярності духовної музики, сакральної музики. В Західній Європі це стає популярним. Зокрема, в Німеччині, в Голландії ми бачимо зростаючий інтерес до композиції Іоганна Себастьяна Баха “Страсті по Матвію”, прослуховування якої займає багато часу, але люди готові витрачати його таким чином, і більшість з них не є релігійними, але здатні переживати певний релігійний досвід під час прослуховування сакральної, релігійної музики. Також ми можемо спостерігати зростаючий інтерес до православної церковної музики в Західній Європі.

Спостерігаємо розвиток євангельських церков, котрі, не дивлячись на прогнози, не зменшуються у своїй кількості. В свою чергу, в Східній частині Європи посилюється інтерес до історичних християнських традицій, які досить сильні. На сьогоднішній день ми можемо прослідкувати цікаве явище — навернення секулярних європейців до релігії. Це викликає інтерес у науковців, бо вони бачать щось нове. Раніше процес навернення відбувався наступним чином: католик ставав баптистом, православний міг стати мусульманином, тобто уже релігійні люди наверталися в іншу релігію, але зараз все більше і більше секулярних людей стають частиною якоїсь релігії.

Спостерігається також зріст місіонерської діяльності, особливо у великих містах Європи. Будується багато нових храмів.

Отже, попри секуляризованість держави і суспільства, значна частина населення Європи стає все більш і більш релігійною.

Сьогодні нас оточує мультирелігійне суспільство і воно частково пов’язане з емігрантами. Треба усвідомлювати, що це явище більш властиве Західній Європі, аніж Східній Європі. В Україні, наприклад, є певні релігійні громади, які вже тривалий час перебувають на її території. Тобто мусульмани в Криму, а також до Другої світової війни було дуже багато єврейських общин. Тепер ми бачимо в Європі появу таких релігійних напрямків, яких раніше не було – це різні форми ісламу; форми християнства, які походять з Африки чи Латинської Америки. Статистика свідчить, що на сьогоднішній день в таких містах як Лондон, Амстердам, Париж кількість християн-мігрантів переважає кількість християн, які є місцевим населенням. Цікавим буде той факт, що у столиці Європейського Союзу – Брюселі – третина населення це мусульмани, а за прогнозами – через 15 років їх буде 50% . Тобто столиця Європи буде мати більшість мусульманського населення, і це має неабиякий вплив на європейців, але це факт. Зважаючи на плюралізм суспільства, уряд закликає до толерантності, але цей факт є непростим для людей. Жити в мультимедійному суспільстві виявилось зовсім не просто. Результати соцопитувань виявляють серйозні зміни у свідомості пересічних людей, які говорять про те, що вони відчувають, ніби живуть у зовсім іншому світі, ніж вони жили до того, і багато з них не знають, що буде далі.

Результатом такої мультирелігійності стала низка питань, пов’язаних із самоідентичністю, цінностями і нормами. Часто вражаючим є те, що не лише релігійні люди, але навіть секулярні люди все більше і більше вказують на історичну спадщину християнства. З’являються рухи, абсолютно не релігійні, проти Європейського Союзу, проти еміграції, котрі прагнуть відстояти християнське коріння своєї європейської культури. Тобто ми бачимо, що ті люди, які навіть не практикують релігію, продовжують цінувати християнське коріння своєї культури. Наприклад, в Швейцарії є певний закон, ухвалений на основі референдуму, що проголошує: «Мусульмани не мають права будувати мінарети біля своїх мечетей». Швейцарцям подобається дзвін церковний, їм подобаються дзвони від корів, але їм не подобається чути звуки, які звучать з мінаретів, де робиться заклик до мусульман. Така сама ситуація у Франції. 90% французів не ходять в церкву, але більшість з них не бажають, щоб були побудовані мінарети, звідки лунають заклики до молитви. Але якщо, наприклад, є якась капличка, яка руйнується, то формуються якісь місцеві комітети, які збирають гроші, щоб відновити її, бо вважається, що це частина культурної спадщини.

Нещодавно був проведений референдум в Хорватії, на якому стояло питання “Чи слід змінити визначення шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою, яке записане в нашій Конституції?” Населення вирішило залишити незмінним формулювання шлюбу. Аналогічна ситуація сталася в Угорщині. В Румунії на рівні уряду підтримується розбудова церков, які раніше були знищені. Це все також у певній мірі є культурним трендом. Не важливо, ходять люди в церкви чи ні, але – « ..це частина нашої культури».

Наступний вид розвитку, який відбувається в Європі – це повернення релігії в публічну сферу. Тобто тут питання не стоїть лише в тому, що люди стають більш релігійні, а що релігійні люди стають більш активними у громадському суспільстві. Тобто підвищується роль релігії в школах, лікарнях, профспілках, у спортивних змаганнях, засобах масової інформації, тобто у всьому, що стосується нашого суспільства. Усі згадані процеси, що відбуваються в Європі, суперечать теорії секуляризації, яка визнає релігію винятково приватною справою. Навпаки, люди розчаровуються в можливостях держави, демонструючи це відмовою йти голосувати навіть в найдемократичніших країнах, подекуди пасивність населення досягає 50%. Це демонструє відсутність віри, що держава здатна на щось більше, ніж просто збирати податки.

Поряд з цим спостерігається тенденція повернення релігії в громадську сферу. Релігія з приватної сфери переходить в соціальну. Віруючі демонструють за допомогою зовнішніх ознак прихильність до тієї чи іншої релігії (одяг, який свідчить, що ти мусульманин чи єврей, написи імені Христа, хрестики). Іноді це стає проблемою для урядів різних країн, які закликають залишити релігію у приватній сфері, але люди на всіх рівнях прагнуть проявляти свою віру – і це також можна назвати певним трендом. І це стосується не лише релігійних людей, таким самим чином проявляють належність до певного стилю музики і так далі.

Так само можна спостерігати, як все більше і більше уваги в засобах масової інформації приділяється духовним лідерам, наприклад Папі Римському. Його цитують на перших шпальтах газет і так далі. Також зустрічаємо, що в часи національної кризи, якихось особливих моментів, історичних спогадів, люди звертаються до церкви. У літаку, що був збитий над Донбасом було дуже багато жителів Голандії, тому по всій країні були відправлені [заупокійні] богослужіння.

Цікаві факти віднаходимо у біографіях високопосадовців, коли в Іспанії, також у Франції, колишні прем’єр-міністри, які не були релігійними (і всі про це знали), у своєму останньому заповіті замовляли похоронну церемонію в головному кафедральному соборі їхнього міста. Політики змушені все більше і більше приділяти увагу релігійними питаннями, хоча, можливо, їм не завжди це подобається. Тобто перед ними постійно стоять якісь проблеми. Наприклад, чи можна дозволяти жінкам носити певний одяг, чи можна це дозволяти у публічних місцях, школах, чи слід нам в публічних басейнах мати спеціальні години лише для жінок, чи повинні ми дозволяти, щоб у школах був доступ до кошерної їжі? І багато інших питань доводиться вирішувати політикам. Якщо провести паралелі відносно Франції, то 17 років тому ніхто б і не подумав, що перед такою секуляризованою країною постане стільки питань, пов’язаних з релігією, які треба вирішувати на державному рівні.

Підводячи підсумки, зауважимо, що соціологи твердять про наявність постсекулярного суспільства. Філософи Чарлз Тейлор і Вілем, що перебували в Могилянці та говорили про постсекулярне суспільство, вважають, що сьогодні ми живемо на новій стадії. Тобто що сьогодні вже програму формують не секулярні люди, останнє слово вже не за ними в науці, в питаннях етики, але, що тепер все більше і більше доводиться прислуховуватися до голосу релігійних людей. Та, з іншого боку, релігійні люди не є більшістю, церква вже не є домінуючою силою в певній державі, вони на сьогоднішній день знаходяться в більш слабкій позиції і десь йде заклик до діалогу.

Приклад такого діалогу можна навести за допомогою Італії, де виникли дебати про те, чи можна дозволяти у школах розп’яття. Певна кількість батьків протестувала проти розп’яття на стінах у школі, аргументуючи це нав’язуванням релігії. Дане питання було розглянуто в Європейському Суді в Страсбурзі, який виніс постанову, що ці розп’яття повинні залишитися у школах. Причиною такого рішення було визнання розп’яття символом, який прийнятний для більшості італійців, що належать до католицької церкви. Тому чи повинна мати меншість більші права, ніж більшість? Відносно нав’язування релігії за допомогою християнської символіки суд відповів, що ця ідея є філософською, тобто це вже свого роду теж релігія, і таке тлумачення символу розпяття — це лише думка серед багатьох різних думок.

Даний приклад демонструє суть постсекулярного суспільства, де секулярні і релігійні люди ведуть діалог і разом знаходять певні рішення.

Загалом ми бачимо, що стає неможливим виштовхнути релігію з суспільства, з публічної сфери. Потреба в церкві зростає, бо вона вчить цінностей, які потребує суспільство. В даний період у Великобританії ведеться серйозна дискусія про те, що є основою британського суспільства, що є британською ідентичністю.

Девід Кемерон, прем’єр-міністр Великобританії, який ніколи відкрито не говорить про релігію, про свої релігійні переконання, виступив по телебаченню і висловився, що базові цінності британців засновані на десяти заповідях. Це те, що є фундаментом для Великобританії. Але навчання заповідям не є роллю уряду, тому для цієї місії запрошується церква.

Інший приклад ми бачимо в Європейському Союзі, де запросили представників церков та інших релігійних громад для постійного представництва в Брюсселі, аби вести діалог з установами Європейського Союзу з питань моралі і етики, визнаючи тим самим важливість думки релігійних громад.

Та не лише в суспільстві відбуваються зміни, змінюється сама релігія, в даному випадку ми говоримо про християнство. Секуляризація призвела не тільки до зменшення, але й до зміни ролі церкви в суспільстві. Християнство почало змінюватися, принаймні в Західній Європі це чітко прослідковується.

Виокремимо 4 основні зміни, які відбулися.


Перш за все, статус церкви, яка хоча і стала меншиною, зате дуже впливовою. Хоча члени церкви зменшились кількісно, зате якісно вони значно виросли. Відсоток людей, які активно ведуть релігійну діяльність, збільшився. Наприклад, в католицькій церкві зараз досить популярною є ідея творчої меншості. Вона заснована на певному дослідженні, яке говорить, що історія твориться не більшістю, але меншістю, яка творчо себе проявляє і має тверді переконання. Саме тому Папа Бенедикт XVI закликав: “давайте, будьте саме такою творчою меншістю”.

Друга зміна, яка відбувається – це перехід від успадкованої віри до ситуації, коли людина усвідомлено приходить до релігійних переконань. Все менше і менше людей хрестять своїх дітей, щоб дати можливість прийняти рішення самій дитині. В історичних церквах ми спостерігаємо більшу кількість хрещень дорослих людей, що засноване на особистому духовному пошуку цих людей. Відомий католицький соціолог каже, що модель християнина в ХХІ столітті – це та людина, яка шукає Бога і яка до нього навертається. Тобто в процесі пошуку істини людина приходить до Бога і це стає більш новою моделлю, навіть в історичних церквах. Отож, навіть традиційні церкви стають більше схожими на «вільні» церкви. Наприклад, багато католиків визнають, що стають схожими на євангельських християн.

Наступна зміна – перехід від колективних до більш індивідуалізованих релігійних практик. Тобто люди прагнуть самі приймати рішення, в яких культових практиках слід брати участь, яку церкву вибрати... Тепер кожен має свободу обрати те, що він вважає правильним.

Значною зміною у християнстві є процес євангелізації. Раніше це була роль певних людей, тепер це стає роллю всіх віруючих. Наприклад, тривалий час саме протестанти і євангельські християни були найбільш активні в євангелізації. Інші церкви просто вважали, що всі, хто хоче, повинні приходити в їхню церкву. Але сьогодні ми бачимо, що не лише євангельські християни, але навіть історичні, традиційні церкви, активно задіяні в євангелізації. Вони доносять до людей Євангеліє на вулицях міст, на площах, кафе, ресторанах, школах. Римо-католицька церква прийняла ідею нової євангелізації і тепер кожен єпископ має обов’язок розвивати у своїй парафії програму євангелізації. І що цікаво, дуже часто католики звертаються до протестантів за допомогою, і різні гілки християнства співпрацюють.

Насамкінець поговоримо про наслідки цих процесів.


Ми бачимо, що церква має свою основну відповідальність – представляти духовність. Роль церкви не в донесені доктрин, чи ритуалів, чи традицій. Багатство церкви якраз полягає в тому, що церква може приводити людей до Христа і через Христа до Бога. Тобто церкви повинні все більше ставати місцем, де люди знаходять присутність Бога, і це відповідь на той пошук, який сьогодні є в суспільстві. Маються на увазі церкви у своїй множинності, тому що різні види церков мають різні види духовності – і саме у цьому полягає їхнє багатство. Когось, наприклад, буде приваблювати служіння п’ятидесятницької церкви, когось приваблюватимемо меса католицької церкви чи можливо якоїсь експериментальної церкви, яка зустрічається в кафе. Види духовності можуть бути різними з точки зору форми прояву, але внутрішня сторона їх єдина. Тому церквам необхідно пропонувати те, що вони можуть дати, не копіюючи інших, залишаючись собою.

Дуже важливе значення в житті кожного має община. Але, на жаль, часто церкви не є такою общиною, якої прагнуть віруючі. Часто це швидше місце, де тобі нав’язується якась доктрина, щось таке, що далеко від тебе, яке не має прямого відношення до тих людей, які поруч з тобою. Церква повинна бути тією сферою, котра пропонує спілкування і розуміння.

Церква – це єдине місце, де людей приймають такими, якими вони є. Цікавим буде зауважити, що існують навіть «церковні» служіння атеїстів. Вони, копіюючи релігійні громади, створюють власні, проводять служіння, проповіді, співи. Хтось написав навіть книгу “Релігія для атеїстів”. Це певною мірою є запрошення до діалогу, це те, над чим треба замислитись.

Діалог — необхідна річ абсолютно для всіх. Діалог між лідерами церков і представниками інших релігій, пасторами, священиками, імамами, равинами. Діалог є необхідність сьогоднішнього часу. Він дає розуміння, що можна досягти разом дуже важливих результатів, робити разом дуже важливі речі, які є необхідністю. Також дуже важливий діалог між християнами і світськими науковцями, політиками, економістами. В Парижі ми бачимо появу нової ініціативи, що називається “двір язичників”, де католицька церква запрошує світських науковців, аби вони представляли свою точку зору на певні питання, і потім вони вислуховують християнську відповідь на цю точку зору. Саме в цьому діалозі виявилось, що їм є що почути один від одного.

Також дуже важливий діалог різних гілок християнства, які мають дуже важливу місію — євангелізацію.

Леслі Нюбігена — це британський теолог і місіонер, який повернувся у Велику Британію і багато написав книг про те, як благовістити в сучасному секулярному суспільстві, де люди вже не вірять в абсолютну істину. Він сказав: “Ми повинні мати правильну впевненість в тому, що коли ми свідчимо про те, що віримо як в правду, Дух Божий буде сам переконувати людей”.

Держава готова віддати певні повноваження церкві, якій лише треба прийняти їх та допомогти доносити людям базові цінності.

Теги: