Започаткований 13 жовтня 2015 року дослідницький семінар з православ’я, у заснуванні якого взяли участь Мала академія наук, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, Молодіжна асоціація релігієзнавців та представники Інституту філософської освіти і науки НПУ імені М.П. Драгоманова, продовжує свою роботу. 23 листопада відбулося вже третє засідання семінару. Доповідач Андрій Гринешин, незалежний дослідник, кандидат історичних наук, виступив із темою «Одержавлення православ’я на українських землях у ХІХ – на початку ХХ ст.», над якою він сам працює вже кілька років.

Заявлена тема зачіпає цілу низку проблем – з них і почав свій виклад п. А. Гринешин після вступного слова, яке виголосив модератор кандидат філософських наук Олег Кисельов. Це – насамперед і передусім – проблема впливу релігії на суспільне життя і відносин релігії (зокрема, Православної Церкви) із суспільством та державою. Відносини Церкви і держави, можна сказати, давно є притчею во язицех – і проблемою для обох сторін цих зносин. Але мислення про відносини «Церкви-і-Держави», саме в такій понятійній парі, яке є досить традиційним для богословського, політичного та релігієзнавчого дискурсу, часто застилає дуже важливу властивість існування Церкви. Церква – особливо зараз, але в принципі завжди – це насамперед суспільна інституція. Вона належить до громадянського суспільства у його ледве не первинному значенні XVII ст. Ця громадянсько-суспільна природа Церкви вказує на наступну проблему: коли і як Церква перетворюється із суспільної інституції на державну установу? Власне, цей процес перетворення і названий був процесом «одержавлення».

Свій виступ молодий дослідник попередив досить сухим і суворим методологічним вступом. Як будь-який логіко-методологічний виклад він звучав досить важко для сприйняття, але такий екскурс у методології, звичайно, є необхідний для молодих науковців, особливо школярів, що працюють у МАН, та студентів. Андрій Гринешин означив головні, на його думку, існуючі наукові підходи до осмислення історії релігії — формаційний, заснований на матеріалістичній парадигмі розвитку соціально-економічних відносин, що визначає поступ суспільств і країн, та цивілізаційний, що зосереджується на самоорганізації людських спільнот, в основі якої лежить їхнє світоглядне підґрунтя, панівні ідеї, філософії, релігії, що формують різноманітні людські цивілізації.

Далі він виділив підходи наративний (що будує логічно-послідовну оповідь історії предмета), компаративний (що спирається на порівняння різних об’єктів дослідження) та аналітичний (що здійснює аналіз на певній теоретичній основі). А. Гринешин нагадав студентам, що необхідно чітко встановити просторові і часові рамки досліджуваної області (в даному випадку релігієзнавчої) та визначитися зі своєю методологічною основою.

У випадку самого п. Гринешина цими рамками були ХІХ – початок ХХ століття, відповідно і територія України під владою Російської імперії. В цих межах він і розглядав процес одержавлення церкви.

Витоки процесу одержавлення Церкви зазвичай розташовують у візантійській історії з її пресловутим цезаропапізмом, але п. Гринешин зауважив, що, попри все, у Візантії панувала концепція «симфонії», тобто рівності влади імператора і патріарха, що є однаковими працівниками Божими в урядуванні народом і державою, та скеровуванні їх до блага і спасіння. Патріарх урядує душами, імператор – тілами, і відтак їхні царини не перетинаються. Хоча влада імператора часто панувала над владою патріарха, проте це панування було відносним і постійно хитким. Справжні ж витоки одержавлення в нашому контексті випливають з історії Московського царства, а особливо з діяльності Петра І, що рішуче обмежив автономію Церкви, підпорядкувавши її Святішому Синодові, обер-прокурора якого визначав цар. Теоретичні засади політики одержавлення були розроблені Феофаном Прокоповичем, українцем за походженням, професором Києво-Могилянської академії кінця XVII – початку XVIII ст., а потім вірного працівника на службі реформ Петра І. В Україні цей процес починається на межі XVIII – ХІХ століть, коли Російська імперія остаточно знищує залишки української козацької державності, політичну і церковну автономію.

А. Гринешин поділив процес одержавлення на 4 етапи, протягом яких Православна Церква дедалі більше одержавлювалася, перетворювалася на державну інституцію:

1) правління і реформи Олександра І, коли було створене Міністерство духовних справ і народної просвіти, були проведені централізовані реформи системи церковної освіти 1814 – 1819 рр.. Система церковної освіти була централізована, впорядкована, і узгоджена із державною. Зокрема, зазначив доповідач, Олександр І провів адміністративну реформу щодо територіальних меж єпархій.;

2) уніфікація політики Миколи І, який у 1840 р. ухвалив загальноімперський церковний статут, що уніфікував навіть чин Богослужіння, а також проводив політику інтеграції православної церкви правобережної України у церковний організм імперії, використовуючи економічні методи.;

3) використання Церкви для ідеологічної боротьби і протистояння (зокрема, роз’яснення селянам сенсу указу 1861 р. про скасування кріпацтва у лояльному до влади сенсі), особливо за часів Олександра ІІ, що також проводив політику бюрократизації церковного життя на українських землях;

4) інституалізація Церкви як державної установи за правління Олександра ІІІ, що уніфікував систему пенсійного забезпечення цивільних чиновників і служителів православної церкви, та Миколи ІІ, який на початку ХХ ст. нарешті навіть оголосив, що повідомлення про призначення по духовному відомству нових єпископів Церкви надходитимуть не окремими листами-постановами царя, а публікуватимуться у державних газетних відомостях, поряд із призначеннями цивільних чиновників. Церква остаточно стала «духовним відомством» державного управління, яким і була до революції 1917 р.

Імператор Микола II, київський митрополит і члени імператорської родини в Києво-Печерській лаврі. Фото 1911 року

Наслідками такого одержавлення Церкви, підсумував п. Гринешин, було відірвання духовенства від своєї пастви, тобто Церкви як суспільної інституції від самого суспільства. Церква втратила зв'язок із суспільством, із його потребами і запитами, натомість була повністю підпорядкована державній доцільності та рації. Вона стала провідником державної політики у суспільстві, черговим ще одним відомством держави. Це спричинило втрату морально-повчального авторитету Церкви і зрештою призвело до занепаду суспільної моралі простолюду і зростання атеїзму серед інтелігенції. Таким чином, наголосив доповідач, одержавлення Церкви безумовно негативно відбилося на долі Церкви.

Недовге затишшя після завершення виступу змінилося бурхливою полемікою. Найменш полемічним було питання про методологію – щодо місця історичної методології французької школи Анналів, на що п. Андрій відповів, що вона, зосереджена на соціальній історії, зокрема історії форм і практик повсякденності життя людей суспільства, належить більш до історії розвитку суспільної свідомості та ментальності, отже, до цивілізаційної парадигми. Натомість теза про зв'язок одержавлення та атеїзму викликала тривалу суперечку. Полемізуючи із доповідачем, викладач із НПУ імені М. П. Драгоманова, кандидат філософських наук В.Л. Хромець вказав, що поширення атеїзму було пов’язано радше не з процесами підкорення церкви державою, а з загальноєвропейськими зсувами у філософії та культурі, що виявилося між іншим у секуляризації, поширенні віри в науку, та атеїзмі. Саме звідси, із західноєвропейської філософської думки та наукових відкриттів рухалися ідеї російської філософії ХІХ століття, зокрема, мода на соціалізм 1860-1880-х років, ідеї атеїзму, позитивізму, «нігілізму» тощо.

Обидві сторони запелювали до постаті М. Драгоманова, який водночас писав, що державна церква була йому глибоко противна, але також зауважував, що просвітницькі ідеї та поняття він засвоїв з європейської та російської літератури, насамперед Герцена, Фур’є, Прудона та ін. Але наскільки пересічний православний селянин відчував цей процес одержавлення, і наскільки воно для нього могло бути важливим? – спитав В. Л. Хромець. Процес одержавлення навряд чи міг критично вплинути на незалежний від нього поступ секуляризації та атеїзму – радше він просто загострив ці процеси до войовничого атеїзму та антиклерикалізму. У відповідь п. Андрій зауважив, що церква втратила роль морального лідерства, і порівняв із Галичиною, де греко-католицька церква не мала державного статусу, навпаки була захищена від державного тиску, і саме тому, на його думку, УГКЦ зберегла зв'язок із своєю паствою, а звідси стала оплотом і фортпостом громадянського суспільства Галичини не тільки у ХІХ, а і у ХХ столітті.

Завершуючи полум’яні дискусії, модератор О.С. Кисельов оголосив, що семінар з православ’я продовжує свої засідання. Наступне зібрання семінару очікується на 14 грудня 2015 р., на тому ж місці і в той же час (тобто о 16 год., у Залі засідань президії МАН (Київ, вул. Коцюбинського, 1). На нове, вже четверте засідання, було анонсовано виступ В.Л. Хромця на тему православної теологічної освіти.

Володимир Волковський, к.філос.н., Інститут філософії НАН України

Теги: