Отец стремился дать сыну хорошее образование. В 1936 году Джером закончил военное училище в г. Вэлли-Фордж, штат Пенсильвания. Здесь он сочинил свои первые рассказы. Летом 1937 году Джером слушает лекции в Нью-Йоркском университете, в 1937—1938 вместе с отцом едет в Австрию и Польшу (здесь в Быдгоще он по указанию отца изучает производство колбас). Вернувшись на родину, в 1938 году посещает лекции в Урсинус-колледже (Пенсильвания). В 1939 году поступает в Колумбийский университет, где слушает курс лекций о коротком рассказе, который читал редактор журнала «Стори» У. Бернетт. Ни одно из высших учебных заведений Джером так и не закончил, не проявив ни особых успехов, ни карьерных устремлений, чем вызвал недовольство отца.
В 1942 году был призван в армию, закончил офицерско-сержантскую школу войск связи, в 1943 году в чине сержанта был переведён в контрразведку и направлен в г. Нэшвилл (Теннесси). 6 июня 1944 года сержант Сэлинджер в составе отдела контрразведки 12-го пехотного полка 4-й пехотной дивизии участвовал в высадке десанта в Нормандии. Работал с военнопленными, принимал участие в освобождении нескольких концлагерей.
Писательская карьера Сэлинджера началась с публикации коротких рассказов в нью-йоркских журналах. Его первый рассказ «Молодые люди» (The Young Folks) был опубликован в журнале «Стори» в 1940 году Первую серьёзную известность Сэлинджеру принёс короткий рассказ «Хорошо ловится рыбка-бананка» (A Perfect Day for Bananafish, 1948) — история одного дня из жизни молодого человека Симора Гласса и его жены.
Спустя одиннадцать лет после первой публикации Сэлинджер выпустил свой единственный роман «Над пропастью во ржи» (The Catcher in the Rye, 1951), который встретил дружное одобрение критики и до сих пор сохраняет популярность среди старшеклассников и студентов, находящих во взглядах и поведении героя, Холдена Колфилда, близкий отзвук собственным настроениям. Книга была запрещена в нескольких странах и некоторых штатах США за депрессивность и употребление бранной лексики, но сейчас во многих американских школах входит в списки рекомендованной для чтения литературы. К 1961 году роман был переведён уже в двенадцати странах, включая СССР, где его напечатали в переводе Риты Райт-Ковалёвой в журнале «Иностранная литература» (№ 11 за 1960 год).
Ко времени выхода романа в различных периодических изданиях уже были опубликованы двадцать шесть произведений Сэлинджера, в том числе семь из девяти новелл, составивших в 1953 году отдельную книгу «Девять рассказов».
В 60-е годы выходят новеллы «Фрэнни и Зуи» (Franny and Zooey) и повесть «Выше стропила, плотники» (Raise High the Roof Beam, Carpenters). Героев этих повестей — членов высокоинтеллектуальной, утончённой семьи Глассов — Сэлинджер делает проводниками своих идей — синтеза дзэн-буддизма и христианского мистицизма Л. Толстого.
После того как роман «Над пропастью во ржи» завоевал популярность, Сэлинджер начал вести жизнь затворника, отказываясь давать интервью. После 1965 году прекратил печататься, сочиняя только для себя. Более того, наложил запрет на переиздание ранних сочинений (до рассказа «Хорошо ловится рыбка-бананка») и пресёк несколько попыток издать его письма. В последние годы жизни он практически никак не общался с внешним миром, живя за высокой оградой в особняке в городке Корниш, штат Нью-Гэмпшир, и занимаясь разнообразными духовными практиками (буддизм, индуизм, йога, макробиотика, дианетика), а также нетрадиционной медициной.
Сэлинджер умер естественной смертью в своём доме в Нью-Гэмпшире 27 января 2010г. в возрасте 91 года. Информацию о смерти предоставил сын писателя, информация также была подтверждена его литературным агентом.
Оповідання "Для Есме́ — з любов'ю і гидотою" Джерома Девіда Селінджера викликає багато питань і спонукає замислитись, адже його зміст далеко не такий поверховий, як може здатися на перший погляд. На це вказує і сама назва. По-перше, дивна несумісність — любов і гидота. По-друге, слово "squalor", яке в українському перекладі [Селінджер Дж.Д. Для Есмé з любов'ю і мерзотою / Переклад Д.Кузьменка // Всесвіт, № 7-8 2009. — С.: 76-89] було передано як "мерзота", багатозначне, причому усі його значення важливі для сюжету і задуму. Це і бруд, мерзотність, огидність, злиденність, і водночас жалісливість, співчуття.
У протиставленні і зіткненні гидоти й любові, як можна судити зі змісту оповідання, перемагає остання. І водночас, попри протиставлення (а можливо, і попри авторський задум) ці речі не лише протиставляються, а й утворюють певну єдність. Вона підкреслюється словами Есме про "любов до гидоти" та розв'язкою, де це її захоплення рятує сержанта від нервової хвороби, спричиненої війною. А також двозначністю англійського слова "squalor". Тобто, коли Есме просить "гидотної історії", вона хоче водночас жалісливої історії. І друга частина оповідання, "гидотна", окрім опису відразливих речей, пронизана також жалістю до героя, співчуттям до нього. А жалісливість — це різновид любові.
Підходів до аналізу оповідання може бути безліч, що й демонструє критична література, яка його розглядає. Найбільш яскраво помітний його релігійний (буддистський та індуїстський) вимір, що і було головним задумом автора. Також на особливу увагу заслуговує психологічний аспект твору, розгляд його з урахуванням поглядів Селінджера на дитинство та процес дорослішання, що більшою чи меншою мірою відображений у всіх творах автора.
Я торкнусь лише трьох підходів до інтерпретації оповідання: психологічного, у контексті поглядів автора на дорослішання; релігійного буддійсько-індуїстського; східнохристиянських мотивів.
Дитинство
Розглядаючи погляди Дж.Д. Селінджера на дитинство і дорослішання, роль цих тем у різних його творах, можна сказати, що письменника не цікавили проблеми пробудження жіночності у дівчат-підлітків (хоч він вміло передавав це за потреби стриманими натяками). Його цікавило дитинство як таке, дитинство у цілому, його чарівність і водночас його минущість, підлітковий вік — як найбільш нетривкий, надривний, трагічний період життя людини, коли, на його думку, у більшості відбувається своєрідна деградація особистості, людина перетворюється на "phoney", фактично, на філістера, за термінологією німецьких романтиків. Російський дослідник американської літератури А. Звєрєв зазначає: "Це тема, яка важко піддається формулюванням, робить їх неминуче приблизними, однак кожного разу мова йде про болісний перехід зі світу юності у дорослий світ. Про те, якою важкою є зміна цінностей, що при цьому відбувається, які вона тягне за собою травми і втрати, який відчайдушний, хоча й безнадійний спротив викликає сама неминучість такого кроку" [А.Зверев. Сэлинджер: Тоска по неподдельности // Дж.Д.Сэлинджер. Выше стропила, плотники. — Х.: Фолио, 1999. — 455-471 с. — С. 459].
Селінджер зображає руйнацію дитинства у перехідному віці, руйнацію чистоти, непідробності, нелицемірності, прямоти, природної доброти, яка закладена у більшості дітей. Зображається це шляхом різних конфліктів і зіткнень, протиставлень, які допомагають ясніше окреслити ідею, оповісти про неї драматично і вражаюче. У цьому й полягає один з секретів успіхів його творів, їхньої проникливості у душу читача. Все описується щиро і тонко, читач знаходить багато особистого, пережитого ним самим.
Селінджер приділяє велику увагу деталям, які передають настрій і атмосферу значно більше за загальні описи чи розвиток сюжету. Велетенський годинник на руці Есме (найцінніше для неї), її обгризені нігті (нервові проблеми), перевірка нею сухості волосся (бажання сподобатись), загадка Шарля і його реакція (нестриманість, вочевидь, теж якісь нервові проблеми), повернення із Шарлем для "поцілунку на прощання" (небажання прощатись, щось недосказане і невисловлене; її вплив на брата, у якого більше нікого з рідних немає).
Есме — незвичайна дівчинка, Селінджер часто це підкреслює. Вона має особливий голос, дуже розумна, вживає химерні рідкісні слова, пише лист складними плутаними фразами. І водночас вона не якийсь "маленький дорослий", а, безперечно, дитина. Як і всі підлітки, вона намагається виглядати старшою ("я не вчора народилась", показна демонстрація своєї обізнаності), все перебільшує (постійне вживання епітетів і підсилювальних слів, які не завжди відповідають дійсності — "надзвичайно протиударний" годинник, який розбився при пересилці), боїться потрапити у незручне становище, боїться, що її критикуватимуть і недооцінять (виправдання щодо мокрого волосся, щодо велетенського годинника), намагається поводитись емоційно, хоч сама виправдовується, що неемоційна, можливо, навіть вигадує і фантазує (титул).
Момент з титулом заслуговує на пильнішу увагу. Це може бути як зображення Селінджером певного "благоговіння" американців перед усілякими титулами, їхньою загадковістю і романтичністю, чимось піднесеним і трагічним. Подібні мотиви трапляються і в деяких інших оповіданнях Селінджера, де він описує незвичайних людей (художник Де Дом'є-Сміт та ін.). Але тут може бути й інше — вигадка дівчинки, намагання заслужити авторитет, справити враження і т.ін., що дуже характерно для підлітків. І так створюється посилена драматичність розв'язки — дівчинка, проста сирота, яка нічого не має, дарує єдину дорогу їй річ — годинник батька. Безперечно, це вражає сержанта, повертаючи його до ладу, робить "людиною з непошкодженими здібностями", або — як цю фразу ("with all your faculties inside") влучно інтерпретувала російська перекладачка Суламіф Мітіна — людиною "зі здатністю функціонувати нормально".
Буддизм та індуїзм
Цікавою є буддійсько-індуїстська інтерпретація даного оповідання. Я не прихильник зведення ідейного змісту лише до неї, але ігнорувати її теж не можна. Тексти несуть не тільки те, що було задумане автором (у цьому випадку можна з певністю сказати, що цей прошарок був свідомо запланований Селінджером), а й те, що з'явилось повз волі автора, а то і всупереч їй. І завдання літературознавства аналізувати всі аспекти твору. Буддійсько-індуїстський аспект пізньої творчості Селінджера детально розглянула російська дослідниця І.Л. Ґалінська [И.Л. Галинская. Загадка Сэлинджера // И.Л. Галинская. Загадки известных книг. — М.: Наука, 1986], і в його викладі я спиратимусь, головним чином, на її дослідження.
У епіграфі до всієї збірки стоїть дзен-буддистський коан (загадка): "Ми знаємо, як звучить оплеск двох долонь, а як звучатиме однієї долоні оплеск?" Ним Селінджер немовби дає читачу ключ до розгадки змісту оповідань. Коан у епіграфі не підписаний, але насправді він належить одному з найвідоміших дзен-буддистських авторів — Хакуїну Осе (1685-1768). Назва ж його теж показова — "Одна рука". Селінджер вивчав дзен-буддизм, напевне, тоді і познайомився з коаном, оскільки він входить до трьох перших завдань для тих, хто розпочинає вивчення дзен-буддизму. Відповідно до цього вчення істину можна осягнути лише інтуїтивно, і саме для вироблення цієї особливої інтуїції було сформовано систему загадок-коанів. Подібні коани мають багато спільного з давньогрецькими апоріями, особливо показові в цьому плані апорії Зенона Елейського (про Ахілла та черепаху й інші). Відповідь на коан міститься у ньому самому, але вона парадоксальна, вимагає виходу розуму за межі буденної свідомості.
Загадка Хакуїна спрямована на те, щоб переконати учня у непізнаності та примарності світу, який так само ефемерний, як звук оплеску однієї долоні. Цією загадкою Селінджер натякає на прихований зміст оповідань, на те, що, крім "звука оплеску двох долонь" (буквального змісту), в них можна почути "однієї долоні оплеск" — зашифрований автором підтекст, щось інтуїтивне й ірраціональне.
Я б особливо підкреслив, що цей східний авторський підтекст не ідентичний прихованому змісту твору, він є лише одним з елементів останнього. Твори Селінджера значно глибші, вони не обмежуються східними релігійними вченнями, адже на них наклали відбиток і християнство, до якого Селінджер належав від народження і яким теж цікавився (у тому числі й православ'ям), і загальні особливості тогочасної західної культури та мистецтва, і психологічний відбиток пережитого на війні та в особистому житті і багато іншого. Для Селінджера взагалі характерні спроби синтезу різних філософських і релігійних вчень, він — типовий автор-богошукач, який не намагається щось проповідувати, а шукає істину, шлях розуміння суперечностей світу і власного життя, або й шлях звільнення від них, віднайдення якоїсь цілісності, повноти існування. З читачами він лише ділиться процесом своїх пошуків.
Символічною є також і назва збірки, точніше, число дев'ять. У східних вченнях воно відсилає до індійської естетики, так званої доктрини "дхвані-раса". Згідно з нею, естетична насолода від сприйняття творів мистецтва досягається не тими образами, що безпосередньо створюються за допомогою прямих значень слів, а асоціаціями й уявленнями, якими й викликаються образи. Також це вчення вважало, що прихований зміст (дхвані) доступний лише тим особистостям, що досягли просвітлення й мають певну естетичну над-інтуїцію, яка дозволяє їм осягати сокровенний зміст творів мистецтва, отримувати від них істинну насолоду і повною мірою сприймати їхні поетичні настрої — "раса". Дхвані поділяється на три типи: 1) просто думка; 2) викликає певне семантичне уявлення; 3) вселяє той чи інший поетичний настрій (раса). Останній тип вважався вершиною поетичного мистецтва. Він, у свою чергу, поділявся на два підтипи: 1) коли словами виражено одне, а сказати хочуть зовсім інше; 2) коли виражене словами збігається з тим, що хочуть сказати, але підпорядковане іншому наміру.
Поняттю раса у сучасному літературознавстві відповідають терміни пафос, тип авторської емоційності (В.Є.Халізєв), емоційне забарвлення тощо. Давньоіндійська поетика спершу виділяла вісім типів раса (любов; сміх, іронія; співчуття; гнів, лють; мужність; страх; відраза; здивування, одкровення), а пізніше був доданий ще один — спокою, що веде до зречення від світу. Ці типи емоційності розташовувались у певному порядку і, зіставляючи їх з оповіданням зі збірки Селінджера, легко побачити відповідності.
Індійська естетична доктрина також надавала поради щодо побудови драматичної дії. Задуманий автором поетичний настрій повинен наростати поступово, за допомогою поетапного єднання логічних результатів дій із варіаціями допоміжних психічних станів героїв. Відповідно, до кожного раса визначалась такі допоміжні стани, а також інші різноманітні службові елементи (кольори, образи, стилістичні та лексичні особливості тощо).
Оповідання "Для Есме — з любов'ю і гидотою", як і більшість інших оповідань зі збірки, побудоване з дотриманням вищезгаданих настанов. Воно відповідає першому підтипу третього типу дхвані, тобто його буквальний зміст не збігається із задуманим автором. Таким же чином побудоване перше оповідання зі збірки — "Чудовий день для рибки-бананки". Там автор, на відміну від "непосвяченого читача", вбачає трагічне не у смерті, а в житті.
Оповідання "Для Есме..." є шостим у збірці і йому відповідає шосте раса індійської поетики — страх. Допоміжними психічними станами для цього раса визначались: зневіра, депресія, тривога, роздратування, безумство, переляк. Селінджер дотримується їх усіх, причому у такому ж порядку. Спочатку герой говорить про зневіру і нудьгу, яка панувала у військовому таборі, де він перебував. Далі, вже в другій частині оповідання, згадує про свою депресію, яка не зникла навіть після лікування у шпиталі. Потім про тривогу, коли він не може сконцентруватись на книзі, а голова болить і паморочиться; коли він не може розібрати свого напису на книзі Геббельса колишньої власниці квартири. Після появи капрала Зета підкреслюється роздратування, яке той викликає у головного героя. Потім говориться про безумство як стосовно героя (його нервовий зрив і думки щодо цього дівчини капрала), так і стосовно Зета (вбивство кішки). Зрештою, все розв'язується переляком, коли герой бачить лист і годинник, надісланий Есмою.
Окрім цього, протягом усього твору нагнітаються страх і невизначеність. Навіть у найсвітлішій його частині — розмові з Есме — автор намагається не відступати від цього принципу. Також дотримуються й інші принципи для створення даного раса. У описах домінує чорний колір (похмура погода і безперервний дощ у першій частині; вечір і темнота в кімнаті у другій), вживаються довгі складні слова ("a few don't-tell-me-where-to-put-my-feet seconds" — "якийсь не-вказуй-де-мені-тримати-власні-ноги час") тощо.
Якщо художнє втілення й естетичні принципи автор взяв з давньоіндійської поетики, то ідейний зміст тут пов'язаний з індійською філософією та дзен-буддизмом. Страх давньоіндійські філософи розглядали як наслідок помилкового сприйняття світу, причина якого — віра в реальність видимих речей, у реальність людського життя. Все зовнішнє сприймалось як ілюзія, тому мудрецю зовсім не личило боятись цієї ілюзії, втрачати "непошкодженість здібностей". Таким чином, індуїстсько-буддійський зміст тексту можна підсумувати наступними словами: "усвідомивши ілюзорність свого існування, сержант Ікс позбувся страху" (І.Л. Ґалінська). Втім, буде помилкою обмежувати усю глибину цього твору лише такою інтерпретацією. Тема втечі від реальності, конфлікту героя зі світом, яка пронизує усі твори автора, не зводиться тільки до цього буддійсько-індуїстського тлумачення.
Східне християнство
У релігійному вимірі у творі можна простежити сильний вплив ще однієї релігії — християнства, а точніше, його східного варіанту, православ'я. До цього відсилає цитування героєм Достоєвського, слів старця Зосими з "Братів Карамазових": "Отці і вчителі, обмірковую, що є пекло? І стверджую, що це страждання від нездатності любити". "Пекло" і "любов" доволі прозоро співвідносяться і з назвою твору, — "гидотою" (з усіма значеннями англійського слова "squalor") та "любов'ю", — і з композицією, що поділяється на дві явні частини — "любовну" і "пекельну" (початок оповідання як передчуття і друга його частина як реалізація).
Згідно з православним богослов'ям, пекло, тобто посмертні муки душі, розглядається як стан відсутності любові, небажання розділити любов Бога. Це призводить до безкінечних страждань, оскільки повнота існування для людини можлива тільки в єднанні з Богом, у любові до Нього. "Навіть ті, хто мучаться у пеклі, — страждають муками любові.
Страждання через любов — муки тих, хто усвідомили, що вони згрішили проти любові, — сильніші й гостріші, ніж страждання від страху. Біль, який точить серце внаслідок гріха проти любові, є гіршим від усіх мук на світі" [Калліст (Уер). Внутрішнє царство. — К.: Дух і Літера, 2003. — 256 с. — С. 209-210], — говорить преподобний Ісаак Сирін, і це змушує нас подивитись на оповідання під іншим кутом. Чи не був причиною мук героя не тільки страх перед жахіттям війни, а й щось інше? Щось, що змушує страждати практично всіх героїв Селінджера: небажання змиритись зі світом, його лицемірством, фальшю, жорстокістю і несправедливістю, але вимушеність робити це, жити за зовнішніми правилами, які суперечать покликам душі.
Очевидним є також те, що Селінджер говорить про пекло не у буквальному сенсі. До цього відсилають слова колишньої господині будинку: "Боже милостивий, життя — це пекло". Тобто під пеклом розуміється щось, що приналежне нашому світу, а не посмертному стану душі. Враховуючи відбиток екзистенціалізму на творчості Селінджера та зміст цього оповідання, можна відзначити, що під "життям" розуміється особисте існування людини, екзистенція.
У східнохристиянському віровченні детально розроблено і цей аспект, завдяки екзистенційно-особистісному підходу до антропології та етики. Ми не можемо у даному випадку стверджувати, що Селінджер був добре знайомий з цими ідеями, але вони наклали суттєвий відбиток на творчість Достоєвського, яка була йому чудово відома. Вони також мають багато паралелей з тими буддійсько-індуїстськими мотивами, які було розглянуто вище.
У православ'ї постійно вказується, що людина відчуває рай і пекло вже у своєму земному житті. І це очевидно, якщо врахувати вищенаведене богословське тлумачення пекла. Оскільки людина відчуває у житті і любов (рай), і відокремленість від любові, відсутність її (пекло). Для розуміння останнього випадку необхідно зупинитися на ще одному понятті — гріха.
В оповіданні Селінджера нічого не говориться про гріх. Це можна пояснити тим, що поняття має досить різні значення у західному та східному християнстві. Селінджер — людина західної культури — просто не міг вживати цей термін, бо він писав зовсім не про знайоме йому римо-католицьке чи протестантське юридичне розуміння гріха як порушення і злочин. У східному християнстві гріх і гріховний стан людини розуміється інакше, багато в чому схоже на вищезгадані буддійсько-індуїстські ідеї, як поразка душі, її затьмареність, нездатність прозріти істинну сутність життя і Бога. Гріх — це "втрата здобутків і відпадіння від того, що є належним", говорить один з ключових східно-християнських Отців Церкви преподобний Максим Сповідник. І пояснює: "якщо ми нездатні досягнути блага, слідувати тому, що відповідає природі, ми впадаємо в ірраціональний, всеосяжний нереальний стан не-існування" [Цит. за: Яннарас, Христос. Свобода етосу. — К.: Дух і літера, 2003. — С. 26]. Чи не відповідає це стану сержанта Ікса, особливо у другій частині оповідання? Чи не можна назвати цей стан гріховним у східно-християнському трактуванні?
Це може викликати логічне запитання "де ж він згрішив?" Він же значно кращий і моральніший за усіх тих, хто його оточує; про якісь його злочини чи переступи мова ніде не йде. І тут потрібно знову наголосити на тому, що в оповіданні не говориться про західне розуміння гріха як якихось поганих вчинків.
По-перше, ці "погані вчинки" є дуже відносними: "Ви повинні знати, те, що тільки називається злом, іще не є зло, адже в одному випадку воно є злом, а в іншому — ні" (преп. Максим Сповідник) [Там само. — С. 28].
По-друге, за православним віровченням гріхопадіння людини відбулось, коли вона відмовилась від участі в особистому спілкуванні з Богом, обмежилась автономністю і самодостатністю своєї природи: "перша людина ототожнила факт свого існування не з особистісною неповторністю своєї природної іпостасі, а з власним виживанням та існуванням у-собі. Таким чином, кожна нова людська особистість від народження виявляє залежність від своєї індивідуальної потреби у виживанні через автономне існування" [Там само. — С. 24]. Ця тенденція до відокремленості, до індивідуалістичного ствердження свого "я", що присутня у кожній людині від народження, і є її "первородним гріхом".
Як підсумовує сучасний грецький богослов і філософ Христос Яннарас, гріхом є наполягання людини на власній індивідуальності, її відпадіння від повноти існування, яким є життя Св. Трійці (співбуттєвість особистостей і спілкування в любові), втрата нею висоти екзистенційної істини й автентичності, нездатність досягнути мети, яка для людської особистості полягає у її екзистенційному самоподоланні, вступі до безмежної царини особистої неповторності і свободи [Там само. — С. 26]. Таким чином, у східно-християнській антропології протиставляється особистість (неповторність у єдності) індивідуальності (відокремленості й самоізоляції).
Тобто, гріхом сержанта Ікса були не якісь його "погані вчинки", а звичайний для всіх людей стан самоізоляції і самодостатності. З тією тільки різницею, що він гостріше за інших відчував цей стан і страждав через нього. Адже капрал Зет пройшов ті самі жахи війни і проте чудово себе почував, а сержант Ікс чомусь "пошкодив свої здібності". Більшість героїв Селінджера саме такі, дуже чутливі і вразливі, які відчувають ненормальність стану своєї душі і прагнуть його подолати, чи хоча б не доводити до того стану нечутливості, який бачать навколо себе.
Коли сержант Ікс отримує листа від Есме, він долає цей стан. Як відомо, гріх можна подолати лише покаянням. І знову виникає запитання: "де ж тут покаяння?" Дійсно, західнохристиянського покаяння як визнання провини і спокутування її шляхом добрих вчинків чи мученицького "відбуття покарання" тут немає.
У східному християнстві богословський термін "μετάνοια", що у нас традиційно перекладається як "покаяння", буквально означає "зміна думки". Він означає зміну екзистенційної позиції людини: "покаяння є зміною способу нашого існування: людина перестає довіряти власній індивідуальності. Вона усвідомлює, що існування в якості особи, навіть найшляхетнішої, не може врятувати її від занепаду і смерті, від її пекельної екзистенційної жаги життя. [...] Вість, яку Церква несе саме сучасній людині, скривдженій і приниженій "Богом-терористом" юридичних етичних учень, полягає ось у чому: вона запевняє людину, що, насправді, Бог жадає від людини не особистих подвигів чи благодійництва, а відгуку довіри й любові з глибин нашої безодні. Чи, бодай лише, однієї миті тверезості й рішучого прориву нашої замкнутості" [Там само. — С. 33]. На мою думку, саме цей прорив замкнутості, "μετάνοια" за східнохристиянським віровченням, і зобразив Селінджер у цьому оповіданні. Навряд чи це було свідомим задумом, але й простою випадковістю і збігом це не є. Якщо проаналізувати інші його твори, зокрема "Френні", то можна побачити, що східне християнство мало суттєвий вплив на автора.
Здійснити цей прорив замкнутості, вихід за межі самоізоляції, може лише любов. Це, передовсім, любов до Бога, але також і любов до людини — кохання, родинна любов чи просто дружба, які долучають людину до Іншого, у причасності якому вона знаходить себе як повноцінна особистість, долає свою пекельну самодостатність-відокремленість. Любов до людини Православ'ям розглядається так: "Любов починається в ту мить, коли бачу перед собою людину і прозріваю її глибини, коли раптом бачу її сутність. [...] Таємниця любові до людини починається в ту мить, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання володарювати, без бажання якимось чином скористатися її дарами або її особистістю, — тільки дивимося і захоплюємося тією красою, яка нам відкрилася" [Антоній Сурозький. Таїнство любові // Православний світогляд. — https://orthodoxia.org.ua/suroj_love_1.php (17.01.2009)]. Це вихід за межі свого "я", свого егоїзму. Очевидним є спільне з усвідомленням несправжності видимого світу у буддизмі та індуїзмі, але не в сенсі його ілюзорності, а в сенсі прозрівання тієї духовної глибини, яка ховається за зовнішнім, його істинного смислу. І в оповіданні Селінджера саме це "прозріння" героя в кінці рятує його від власних страждань. Він буквально бачить душу дівчинки, її добре ставлення до нього, і відгукується на це, виходить на інший рівень екзистенції — спілкування у глибинному сенсі слова. З цим перегукуються і слова святителя Николая Сербського: "Візьми на себе тягар турботи за ближнього! Бо кожна душа, що не знає турботи ні про кого, крім себе самої, або вже загинула, або перебуває на краю загибелі" [Святитель Николай Сербский. Библейские темы. — М.: 2006. — 304 с. — С. 4].
Страх і муки героя спричинені його замкненістю на самому собі, своїх переживаннях і стражданнях, порятунком від яких є лише вихід із меж свого "я" до Іншого, від індивідуальної відокремленості до особистісної свободи у спілкуванні та любові з іншими.
Теги:
MichaelWeP написал: