Щоразу, коли в Україні відбувається якесь масштабне волевиявлення, то за його наслідками починається гучне інтелігентське рюмсання. Мовляв, знову неподільну нашу неньку без її люб'язної на те згоди злісно пенетрували зовнішні і внутрішні воріженьки. А вона, мов та Афродіта з піни морської, знову і знову у чудесний спосіб поновлює свою унітарну цноту.
Ліберальна інтелігенція, звісно, заслуговує на окрему масштабнішу діагностику. Бо без неї ще ні одна серйозна біда в Україні не ставалася. Найприкметніша ознака цього суспільного прошарку – жонглювання власноруч виведеними конструктами і симулякрами перед тим, як настає черговий суспільний катаклізм. Ну й з подвоєною спритністю жонглювання поновлються – після нього. Тезу, що практик завжди є втіленим кошмаром для теоретика, інтелігенція засвоїла лише в тій частині, що всього треба постійно боятися. А щоб уникнути фрустрацій, краще нічого не робити і звинувачувати в цьому інших.
Ця хвороба українського лібералізму, на жаль, явище архетипічне. І як всякий хронічний стан, вона має навіть свої переваги. Не дає загніздитися іншим, більше модерним хворобам цивілізації.
Україна підчепила вірус лібералізму ще у Візантії, завдяки ласому до релігійно-політичних іновацій конунгу Вальдемару. Достеменно як через незахищений секс отримують СНІД. Бо сам процес «підхоплення» тривав із взаємним задоволенням Києва і Константинополя. А от наслідки через тривалий інкубаційний період з різного роду ремісіями – схоже, такі самі. Першою сконала слабша Київська Русь, а Грецьке царство без цього східного допінгу зійшло на пси трохи згодом.
Ліберальна політична філософія сучасних українців маневрує між садомазохістською мрією про цілковиту унітарність країни і фантазіями на тему її негайного розпаду в стилі «пропало усьо».
Так само наші предки намагалися копіювати візантійський міф, беручи його за шаблон. По-перше, ніякої «Візантії» ніколи не існувало. Була східна частина Римської імперії, і мешканці звалися римлянами. Було село Візантій, на місці якого Костянтин I побудував Константинополь. Назва «Візантія» увійшла в обіг у часи Відродження, бо «римською» без Рима було звати вже ніяково. Це однаково, якби Україну ми сьогодні називали «Куябщиною» або «Гардарікою».
Це візантійське твориво було досить бідним, сільським, за винятком Антіохії, Олександрії та самої столиці. Ніякого деспотизму там не було, формально імператор мав необмежену владу, але всі рішення ухвалювалися через «референдум» і патріарха. Одного з імператорів, який принципово боровся з іконами, народ прозвав «гімнюком», і він так і увійшов в історію, як Копронім. Аристократія була ще більш роздрібнена, ніж європейська. Сенат ні на що не впливав реально. Народ політиків зневажав і не довіряв їм. А це означало занепад правосвідомості.
Коли Київська Русь, що мала автократію норманського походження, спокусилася візантійщиною, то перейняла форму, а не суть цього явища. Візантія була завжди, на відміну від України, самодостатньою державою, і її розпад був формою її буття. Україна, що спокусилася плюралізмом євроатлантизму, наступає на ті самі граблі, що й Русь часів конунга Вальдемара, і спроби задекларувати формальну самодостатність обертаються у нас ізольованістю від світових процесів.
У Візантії було, геть як у нас зараз, два громадських рухи – Синіх і Зелених (за кольорами команд колісниць на перегонах). І вони, траплялося, навіть билися між собою. В тому чи іншому вигляді це в період ослаблення держави вилазило назовні. І завжди приходив якийсь правитель – чи то Юстиніан, чи Василій ІІ, і на якийсь час припиняв ліберальний бардак. При цьому строкатість візантійська ніяк не мінялася – просто встановлювався порядок, а лібералізм переміщався в релігію, мистецтво. Аж доки не прийшли хрестоносці , а за ними – турки.
Сучасні наші ліберальні страхи про «дві України» кумедні тим, що з точки зору кожного наратора, «його» половина України менша, упослідженіша, але істинніша. У результаті «дві» виглядають як «півтори», ще й половинки постійно міняються місцями. Наче ми знову якась середньовічна провінція Візантії.
Україна – цілісне, але не монолітне явище. Понад два десятки різних менших «україн», успадкованих від СРСР – не біда, а стан справ. Ми можемо, звісно, дочекатись «хрестоносців» або «турків», які принесуть нам сподівану унітарність. Але сила візантійського уроку мала би бути в тому, що коли розпад імперії триває тисячу років, то це співмірно з її звичайним життєвим циклом. Україна – різна. Вибори–2010 це знову довели. В цьому нема підстав для страху. Ящо ви, звичайно, не слабуєте на провінціалізм. Навіть візантійського походження.
Ліберальна інтелігенція, звісно, заслуговує на окрему масштабнішу діагностику. Бо без неї ще ні одна серйозна біда в Україні не ставалася. Найприкметніша ознака цього суспільного прошарку – жонглювання власноруч виведеними конструктами і симулякрами перед тим, як настає черговий суспільний катаклізм. Ну й з подвоєною спритністю жонглювання поновлються – після нього. Тезу, що практик завжди є втіленим кошмаром для теоретика, інтелігенція засвоїла лише в тій частині, що всього треба постійно боятися. А щоб уникнути фрустрацій, краще нічого не робити і звинувачувати в цьому інших.
Ця хвороба українського лібералізму, на жаль, явище архетипічне. І як всякий хронічний стан, вона має навіть свої переваги. Не дає загніздитися іншим, більше модерним хворобам цивілізації.
Україна підчепила вірус лібералізму ще у Візантії, завдяки ласому до релігійно-політичних іновацій конунгу Вальдемару. Достеменно як через незахищений секс отримують СНІД. Бо сам процес «підхоплення» тривав із взаємним задоволенням Києва і Константинополя. А от наслідки через тривалий інкубаційний період з різного роду ремісіями – схоже, такі самі. Першою сконала слабша Київська Русь, а Грецьке царство без цього східного допінгу зійшло на пси трохи згодом.
Ліберальна політична філософія сучасних українців маневрує між садомазохістською мрією про цілковиту унітарність країни і фантазіями на тему її негайного розпаду в стилі «пропало усьо».
Так само наші предки намагалися копіювати візантійський міф, беручи його за шаблон. По-перше, ніякої «Візантії» ніколи не існувало. Була східна частина Римської імперії, і мешканці звалися римлянами. Було село Візантій, на місці якого Костянтин I побудував Константинополь. Назва «Візантія» увійшла в обіг у часи Відродження, бо «римською» без Рима було звати вже ніяково. Це однаково, якби Україну ми сьогодні називали «Куябщиною» або «Гардарікою».
Це візантійське твориво було досить бідним, сільським, за винятком Антіохії, Олександрії та самої столиці. Ніякого деспотизму там не було, формально імператор мав необмежену владу, але всі рішення ухвалювалися через «референдум» і патріарха. Одного з імператорів, який принципово боровся з іконами, народ прозвав «гімнюком», і він так і увійшов в історію, як Копронім. Аристократія була ще більш роздрібнена, ніж європейська. Сенат ні на що не впливав реально. Народ політиків зневажав і не довіряв їм. А це означало занепад правосвідомості.
Коли Київська Русь, що мала автократію норманського походження, спокусилася візантійщиною, то перейняла форму, а не суть цього явища. Візантія була завжди, на відміну від України, самодостатньою державою, і її розпад був формою її буття. Україна, що спокусилася плюралізмом євроатлантизму, наступає на ті самі граблі, що й Русь часів конунга Вальдемара, і спроби задекларувати формальну самодостатність обертаються у нас ізольованістю від світових процесів.
У Візантії було, геть як у нас зараз, два громадських рухи – Синіх і Зелених (за кольорами команд колісниць на перегонах). І вони, траплялося, навіть билися між собою. В тому чи іншому вигляді це в період ослаблення держави вилазило назовні. І завжди приходив якийсь правитель – чи то Юстиніан, чи Василій ІІ, і на якийсь час припиняв ліберальний бардак. При цьому строкатість візантійська ніяк не мінялася – просто встановлювався порядок, а лібералізм переміщався в релігію, мистецтво. Аж доки не прийшли хрестоносці , а за ними – турки.
Сучасні наші ліберальні страхи про «дві України» кумедні тим, що з точки зору кожного наратора, «його» половина України менша, упослідженіша, але істинніша. У результаті «дві» виглядають як «півтори», ще й половинки постійно міняються місцями. Наче ми знову якась середньовічна провінція Візантії.
Україна – цілісне, але не монолітне явище. Понад два десятки різних менших «україн», успадкованих від СРСР – не біда, а стан справ. Ми можемо, звісно, дочекатись «хрестоносців» або «турків», які принесуть нам сподівану унітарність. Але сила візантійського уроку мала би бути в тому, що коли розпад імперії триває тисячу років, то це співмірно з її звичайним життєвим циклом. Україна – різна. Вибори–2010 це знову довели. В цьому нема підстав для страху. Ящо ви, звичайно, не слабуєте на провінціалізм. Навіть візантійського походження.
Теги:
MichaelWeP написал: