ВІДРОДЖЕННЯ НАПЕРЕДОДНІ ВІДРОДЖЕННЯ: релігійність в Україні 1970-80-х років




Коли сучасні нам оглядачі згадують про «релігійне відродження» стосовно України ХХ ст.,  то передовсім йдеться про пострадянське релігійне піднесення, рідше – про описане Миколою Зерновим і дійсно вражаюче звернення до Православ’я на початку минулого століття вчорашніх марксистів, часом -  про відновлення релігійного життя на окупованій гітлерівцями території у 1941-1944 рр.

 
Релігійне відродження початку століття було, на переконання одного з найбільш яскравих його виразників М.Бердяєва, «все ж таки рухом культурної еліти, відірваної не лише від процесів, що відбувалися в народній масі, але і від процесів, які відбувалися у широких колах інтелігенції». Відродження на окупованих територіях, навпаки, було суто народним потягом до віри, породженим жахами війни і потребою у душевному прихисткові посеред щоденних загроз і трагедій. Відзначимо, що ці релігійні звернення  відбувалися в цілому якщо не за сприяння властей, то принаймні без її спроб ці звернення унеможливити.


Між тим, у ХХ ст. було дуже серйозне піднесення інтересу до релігії, практично не помічене і досі не вивчене, яке, тобто піднесення, влада цілеспрямовано і наполегливо намагалася придушити. Йдеться про 1970-1980-ті роки, коли провал політики викорінення релігії виявився очевидним навіть для багатьох з тих, хто професійно займався її реалізацією, а підйом як «народної» релігійності, так і багаторазове употужнення релігійних пошуків серед радянської інтелігенції вже неможливо було не помічати. Духовні, релігійно-містичні устремління охоплюють досить широкі верстви інтелігенції, виявляють себе в мистецтві й поезії; народна релігійність, попри звіти про її послідовне викорінення, маніфестує себе з новою силою; продовжує існувати і навіть міцніє так зване «релігійне підпілля».


І.


Важливо підкреслити, що все це відбувається на тлі триваючої і офіційно надалі безкомпромісної боротьби з релігією. Після усунення від влади Микити Хрущова, режим переглянув найбільш одіозні форми його антирелігійної кампанії, відмовився від форсованого придушення інституційної релігії, зосередившись на досягненні максимального контролю над церквами, викоріненні релігійного підпілля та створенні «системи науково-атеїстичного виховання». Церковна політика базувалася на прагненні політичної еліти підтримувати наявну стабільність, у тому числі й шляхом знищення джерел дестабілізації, а також на певному балансі сил між ідеологічним апаратом і зовнішньополітичними структурами. Але “українська редакція” радянської церковної політики скеровувалася на беззастережне роз’єднання релігійних і національних інспірацій, придушення найменшої інституалізації національно-релігійних рухів та використання об’єктивно доцентрових релігійних інституцій для асиміляції в них української складової. В самій Україні, де діяло дві третини всіх православних громад на території СРСР і 9 з 16 монастирів РПЦ, приблизно 40% всіх пізньопротестантських громад і майже 40 % офіційно зареєстрованих «служителів культу» Радянського Союзу, баланс  сил  у проведенні церковної політики був надзвичайно сильно зміщений на користь ідеологічного апарату. Він орієнтував місцеві комітети на «реальне зменшення кількості віруючих, викорінення релігійного екстремізму й фанатизму, нейтралізацію впливу релігійних громад на сімї віруючих, дітей, молодь, пенсіонерів, на неухильне зменшення релігійної обрядовості».


На релігійну й національну політику українського керівництва дуже серйозний вплив справила, звичайно, глобальна політика Кремля. Геополітичне значення України, її потенціал у загальносоюзному виробництві завжди обумовлював особливий контроль за республіканським керівництвом з боку Москви. В.Ленін, а згодом і Й.Сталін жорстко реагували на найменші спроби прояву самостійності лідерів Радянської України. У якості "перших осіб" сюди направлялися (підбиралися) функціонери, здатні на беззастережне проведення "генеральної лінії" центру. В Україні склалася сумнозвісна «політична традиція» більш непримиренного ставлення до національних і релігійних рухів, культурних новацій, вільнодумства інтелігенції, аніж навіть того вимагали у Москві. Заборони на згадки про християнські витоки української культури  набирали часом абсолютно маразматичних форм; хрестик, який побачили на грудях української оперної співачки Євгенії Мирошниченко найбільш пильні представники радянського народу під час щорічного концерту до Дня міліції наприкінці 1970-х, коштував примадонні кількамісячного відлучення від телебачення.   


Ідеологічний апарат спирався на ленінську доктрину й багаторічну  традицію «боротьби з релігією”, а також на потужну й розгалужену пропагандистську інфраструктуру. Достатньо сказати, що впродовж 1984 р. в країні був прочитаний мільйон (!) атеїстичних лекцій. Майже сакральне ставлення до певних аспектів ідеології продукувало їхню беззастережну реалізацію навіть тоді, коли це суперечило здоровому глузду і навіть державним інтересам.  


Абсолютно непримиренну позицію в релігійному питанні займав і Володимир Щербицький, який очолював компартію України з 1972 до 1989 рр.  Попри спогади його помічника В.Врублевського, котрий стверджував, що В.Щербицький захищав релігійні почуття українців від «московських бояр», документи свідчать про протилежне. Керівник компартії України неодноразово висловлював занепокоєння непропорційно високою питомою вагою релігійних громад України у загальносоюзному масштабі і рішучість змінити стан речей.


Що ж стосується політики стосовно релігійних інституцій, створених національними меншинами (євреї, поляки, угорці), ґрунтувалась на роз'єднанні етнічного і конфесійного компонентів, перешкоджанні консолідації національних груп на релігійному ґрунті, нейтралізації впливу релігійних закордонних центрів. Така політика об'єктивно мала сильний антинаціональний характер, оскільки більшість етнічних меншин не мала світських офіційних національно-культурних структур і здійснювала етнічну ідентифікацію через релігійні інституції. При цьому антирелігійний захват в Україні був більш несамовитим не лише порівняно з країнами соціалістичного блоку, але й з іншими  республіками СРСР. Режим не залишав жодного простору для публічного виразу неофіційних, не говорячі про опозіційні, суспільно-політичних поглядів. Клуби інтелігенції, інституалізовані немарксистські громадсько-культурні рухи на взірець тих, що відіграли свою роль в “мобілізації совісті” громадян Польщі чи Східної Німеччини, а також хоча б некомпліментарні стосовно режиму медіа, були тут неможливими за визначенням. Так само, як і, починаючи від 1970-х рр., вияви націонал-комунізму, котрі були достатньо виразними у закавказьких республіках. В обмін на цілковиту лояльність Москві, придушення антикомуністичних виступів і ритуальні обіцянки викорінювати “залишки буржуазного націоналізму”, керівники радянських Грузії та Вірменії зміцнюють, по суті справи, “свої” націоналізми. Грузинська і Вірменська церкви, які відіграли визначну роль у формуванні грузинської і вірменської ідентичності, отримують відносно більші на загальнорадянському тлі можливості – оглядачі навіть говорять стосовно кінця 1970-х рр. про “друге хрещення Грузії”.


Україні не дозволялося навіть чогось на зразок від певного часу формульованої російськими письменниками нової редакції “почвенничества” з його виразним пафосом спротиву денаціоналізації російського народу. Подібний пафос на захист власного народу, його історичної, культурної і духовної спадщини для українських інтелектуалів означав вихід не лише за дозволені ідеологічні рамки, але й за рамки Карного Кодексу, як це було, наприклад, з письменниками Є.Сверстюком, І.Дзюбою та іншими.  

ІІ.

Але попри всі зусилля, упродовж брежнєвської стагнації саме релігія дедалі більшою мірою сприймається як альтернативна система цінностей, яка трохи не єдина здатна безкомпромісно протистояти офіційній ідеології, чия неспроможність стає все більш очевидною. Партпрацівники і «компетентні органи» зі зростаючою тривогою повідомляють про зростання популярності «ворожих радіоголосів», захоплення інтелігенції релігійною літературою й обрядовістю, дедалі більшу питому вагу дорослих серед охрещених та про відверте несприйняття атеїстичної пропаганди.  


Раптом виявляється, що СРСР аж ніяк не може претендувати на роль «країни масового атеїзму». Хоча газетні передовиці і далі сурмлять про це, в наукових працях здійснюються спроби обійти пильних чиновників з Головного управління по охороні державних таємниць у пресі. Показово, що в спеціальній колективній монографії "Конкретные исследования современных религиозных верований" (Москва, 1967) автори не лише уникли оцінки рівня релігійності в межах усього СРСР, але й не повідомили загальні наслідки досліджень, які проводилися в регіонах. Скажімо, про репрезентативне дослідження в Білорусії (опитано 10 тис. осіб у 5 з 6 областей республіки) повідомляється соціально-демографічна структура контингенту, котрий визначено як релігійний, але не повідомляється, яка питома вага віруючих у загальній вибірці. Так само представлено дослідження, які здійснювалися Інститутом філософії АН УРСР у Сумській, Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій та інших областях України.  А результати дослідження релігійності народів Північного Кавказу московські соціологи взагалі вимушені були покласти припадати пилом на полицю –  настільки вони дисонували з «правильними» теоретичними схемами.


 Аналізуючи емпіричний матеріал, накопичений радянськими конкретно-соціологічними дослідженнями релігійності від середини 60-х до початку 1980-х рр., професор Канзаського університету Вільям Флетчер дійшов висновку, що 45 % віруючих для СРСР є достатньо вірогідним показником і що "хоча радянські соціологи вважають, нібито релігія - явище минулого, що з часів Жовтневої революції вона слабшає і відмирає, існує чимало свідчень протилежного". Однак цей показник, як зазначає Флетчер, є "середнім" - для регіонів, де абсолютно переважає російське населення, він високий, але для ареалів поширення ісламу, а також для Литви, Західної України та ін. - низький. Зрештою, в закритому і напівзакритому партійному обігові вкоренився евфемізм, який мав дати оцінку релігійним процесам, які відбувалися в країні: «зниження рівня релігійності майже зупинилося».

ВІДРОДЖЕННЯ НАПЕРЕДОДНІ ВІДРОДЖЕННЯ

    Поки в СРСР намагаються віднайти суголосні вимогам офіційної ідеології пояснення того, що відбувається з релігією, яка не тільки не зникає, але і почувається дедалі більш впевнено, закордонні спостерігачі, які мали можливість вільно висловлювати свою думку, майже одностайно фіксують в 1970-80 рр. зростання зацікавленості релігією з боку молоді, особливо у великих містах. Більш або менш тривалі спостереження за «публікою церкви» у містах, які були відкриті для іноземців, переконує експертів, що твердження, нібито «переконаними віруючими» є тільки 3% радянської молоді, не витримують жодної критики. Молодий семінарист, який народився в Париж, і читав, що храми в СРСР відвідують самі бабусі, пересвідчується, що приблизно третина цих «бабусь» молодша 25 років.


Американський політолог Говард Біддалф приїздить у 1976 р. до Радянського Союзу і починає спостереження за присутніми на Богослужіннях у православних храмах  Києва, Москви й Тбілісі. Спостереження, задля отримання більш коректного результату, перевіряються  колегою Говарда. Результат: в середньому 30,3% присутніх у храмі становили молоді люди у віці до 30 років; причому в київському храмі, який було обрано для спостереження, питома вага молодих осіб була вищою, ніж у Москві й Тбілісі.
Цікаве спостереження, яке стосується 1970-х рр., наводить Сергій Аверинцев. До його дружини на вулиці підійшла літня жінка і запитала, коли в цьому році починається Великий Піст: «Ти, доцю, молода, ти напевно знаєш». Вважалося, що нова генерація інтелігенції розуміється в питаннях релігії ліпше, аніж попередні покоління.

ІІІ.

Звіти уповноважених у справах релігій, різноманітні доповідні свідчать, що народна релігійність не тільки не була знищена, але й виявляє себе в цей час дедалі більш активно. Але оскільки керівні ідеологічні органи вимагали «реального зменшення кількості віруючих і показників релігійної обрядовості», на місцях постійно занижували ці цифри. Інколи до Москви і Києва спрямовувалася відверта фальсифікація, в яку не вірили ані ті, хто її виготовляв, ані ті, перед ким вони звітували. Так, наприклад, 1975 р. партійне керівництво Тернопільської області відрапортувало, що питома вага охрещених в області цього року склала 36% від загальної кількості новонароджених. Того ж таки 1975 р. в Донецькій області, де кількість храмів тоді була набагато менша, а традиційна релігійність – значно слабкіша порівняно з Тернопільщиною, цей показник склав 34,8%. Однак, у всьому, що стосувалося релігії, Тернопільська область знаходилася під значно більш пильною увагою, ніж Донеччина: від Західної України вимагали радикальних заходів у подоланні «рецидивів українського буржуазного націоналізму», релігійних пережитків та обрядовості, що мало виражатися у зримих результатах. Тому 1980 р. звідти доповіли, що в області охрещено вже значно менше – 21,2% від загальної кількості новонароджених (в Донецькій області, де не було такого тиску з метою отримати «задовільну» цифру   цей показник вже виявився вищим – 21,7%). А у 1985 р. цифри взагалі перестали відображати реальність навіть у якомусь наближенні – 12,2% на Тернопільщині і 15,2% - в Донецькій області.


Цифри обрядовості були дуже істотно заниженими не тільки через прагнення місцевих партійних комітетів і органів влади “прикрасити” реальний стан речей і зробити його більш відповідним очікуванням ідеологічного апарату, але і через дуже поширену практику неофіційного –  (без обов’язкового занесення до церковних книг) – здійснення релігійних таїнств. Але навіть за цих умов, за виконання усіх ритуальних правил, згідно з якими у цьому році святити паску мало менше людей, ніж минулого, 1978 року у православних храмах України на Великоднє богослужіння зібралося за даними властей близько 1,2 млн. людей. Статистичний звіт Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР за 1984 р. повідомляв, що впродовж року в Україні було здійснено майже 178 тисяч хрещень, з охрещених 1392 були школярами, а в 2525 випадках хрестилися дорослі, причому число хрещень дорослих постійно зростало навіть за офіційними повідомленнями. Не могли також приховати те, що Церква супроводжує в останню путь більшість померлих. В Івано-Франківській області в 1984 р. було відспівано 69,6% померлих, в Львівській – 65,7%, у Сумській – 64,8%, Тернопільській – 62,9%.
Віруючі вимагають дозволити їм відкрити зачинені в попередні роки церкви клопотання про це надходять сотнями до Києва й Москви (у 1985 р., наприклад, - зі 173 населених пунктів України).  У десятках населених пунктів України віруючі самочинно відкривають офіційно закриті храми і моляться в них. Скажімо, у селі Брошнів Рожнятівського району Івано-Франківської області у 1977 р., після відмови зареєструвати православну громаду, віруючі зірвали з храму замок, зробили в ньому ремонт і відновили в ньому колективні моління без священика. За повідомленням секретаря райвиконкому «доходило до відкритих зіткнень. Людей збирали, коротаючи у дзвони. Через конфлікт колгоспники по кілька днів не виходили на роботу. З цього питання у 1100 селян кругова порука: якщо хтось з місцевих завадить відкриттю храма, можуть вбити. Мені особливо погрожували». У 1979 р. тільки на Тернопільщині богослужіння регулярно роками здійснювалися у знятих з реєстрації храмах 65-ти населених пунктів. У селі Бишки Козівського району, наприклад,  віруючі молилися так упродовж більш, ніж 20 років.


На Волині православні утримували ключі від більшості знятих з реєстрації церков. У деяких селах віруючі налагоджували цілодобову охорону храмів від властей, а коли приїздили перевіряючі, негайно спрацьовувала система повідомлення селян, котрі готові були захищати свою церкву у будь-який спосіб.

IV.

У суспільстві дедалі міцніше вкорінюється шанобливе ставлення до цінностей, що пов’язуються із Церквою, до релігійних свят й символів. Відмова від роботи у дні двонадесятих свят, які припадають на будні дні, на Закарпатті, Волині, в Галичині й  Поділлі знов стає доволі поширеною і спричиняється до чергових замовлянь про «необхідність покращення атеїстичного виховання». Але це саме «атеїстичне виховання» отримує зростаюче несприйняття, навіть ворожість. Антиклерикалізм і атеїзм стає в колах інтелігенції тим більше непристойним, чим більшій ерозії піддаються радянські цінності. Дехто з мистецької еліти (як-от, всесвітньовідомий тенор Іван Козловський) демонструє свою нехіть до атеїзму у направду визивний, навіть  агресивний спосіб.


Звісно, тоді все ще триваючий експеримент з викорінення інституційованої релігійності (з 1965 по 1974 рр. в країні щорічно зачиняли по 48 православних церков; з 1974 по 1987 рр. – по 22) ускладнював дорогу кожного до храму. Набирають поширення усілякі окультні гуртки, групи з осягнення езотеричних знань, середовища, захоплені екзотичними вченнями, і ті, де квітне те, що умовно зветься позавіросповідною містикою.  Але відроджується і традиційна релігійність.


Правозахисник і соціолог Ксенія Кас’янова, яка приватним чином здійснювала  цікаві, але небезпечні на той час опитування, дійшла дуже цікавого висновку. Настав час, коли люди дозволили собі масово думати інакше, ніж це було визначено для них «партією, урядом і особисто Леонідом Іллічем». «Один мій знайомий, який став недавно священиком, переконував мене, що всі його знайомі, які навернулися до Церкви, навернулися саме у 1975 р., - пише Кас’янова. – Всі як один! Бувають такі збіги. Але 1975 р. став у цьому сенсі, здається, справді переламним. Інтелігенція і молодь рушили в релігію… Дух отримав нарешті від нашого розуму дозвіл визволитися від пут дійсності… і піднісся. Йоги, біополісти, екстрасенси, астрологи, «вчителі» й пророки, що ходять босоніж, стали користуватися надзвичайною популярністю. Було знято заборону на чудо, на надприродне, трансцендентне і люди побачили поруч з собою масу незвичайних і дивовижних речей. До них стали прислуховуватися. За ними почали ганятися».
Середина 1970-х – початок 1980-х рр. стає часом піднесення таких різних феноменів, як російське православне дисидентство, масові хрещення інтелігенції у великих містах, і поява нової молодої генерації в підпільній Українській греко-католицькій церкві. Молоді священики і миряни УГКЦ кидають виклик радянській забороні Церкви. 1973 р. український католицький священик з Литви Володимир Прокопів збирає в Львівській області під петицією про скасування заборони Греко-Католицької церкви в Україні 12 тисяч підписів і вирушає з нею до Москви. Хоча власті послідовно заарештовують керівника створеної  у вересні 1982 p. «Ӏніціативної групи із захисту прав віруючих та Церкви» Йосифа Терелю, а потім його наступника Василя Кобрина, роль греко-католицького анклаву у релігійному відродженні 1970-1980-х років неможливо переоцінити.

Саме в Галичині, яка  після хрущовської антирелігійної кампанії стає краєм найвищої у СРСР концентрації православних громад, зберігалися  елементи національної ідентичності, формувався спротив радянській церковно-національній політиці й поруч із консолідацією «невозз’єднаних» священиків, ченців й черниць, відбувалася «тиха українізація» Православ’я.

   
Хоча в офіційному дискурсі проголошується, що в Галичині йдуть у небуття «уламки уніатизму», документи, позначені грифами «для службового користування» або «таємно», б’ють на сполох і попереджають, що ці «уламки» значно активізувалися.  Відзначається, що підпільна Церква зовсім не загниває, а приростає новими молодими священиками; від властей вимагають пильно стежити з підпільними ченцями й черницями і категорично не дозволяти їм брати на квартири молодих людей. Виявляється, що ціла низка «квартирантів» прийняла чернечі обітниці.


Православне духовенство, а також уповноважені Ради у справах релігії в західних областях України орієнтуються на винищення всіх слідів  католицизму східного обряду в храмах регіону, в літургічній і обрядовій практиці. Аж до другої половини 1980-х рр. триває вилучення дозволених підписом митрополита Андрея Шептицького «Служебників», ікон з палаючими серцями, заміна Розп’ять, де Ісусове тіло прибите до хреста трьома цвяхами, на традиційно православні з чотирма цвяхами і прямими, а не провислими під тягарем тіла, як у католиків, руками Спасителя. У деяких селах Галичини (наприклад, у Долинському районі Івано-Франківської області) люди (часто – переселенці з Польщі та їхні нащадки) відмовлялися ходити до храму, де «не поминають Папу». Через тридцять років після Львівського «собору» 1945 року православний дисидент Анатолій Краснов-Левітін констатував, що “унія в Західній Україні є масовим народним рухом. Її переслідування означає не лише релігійне пригнічення, але й обмеження національних прав західних українців».   


Цікаво, що у 1970-ті рр. майже чверть всіх антирелігійних публікацій в пресі УРСР була присвячена критиці «неіснуючої» унії, причому на Львівщині такі матеріали складали половину всіх атеїстичних публікацій.

 
Таємні звіти відзначають також і збільшення кількості членів баптистських, п’ятидесятницьких і адвентистських громад, а також свідків Єгови. В них зростає питома вага молоді   – у церквах великих міст вона становить не менше третини. При цьому громади свідків Єгови, Ради Церков євангельських християн-баптистів, адвентисти-реформисти та більшість п’ятидесятницьких існують неофіційно. Їх об'єднує спротив чинн¬му законодавству, яке регулювало діяльність релігійних органі¬¬¬зацій, відмова від співробітництва із владою, готовність до страждань і переслідувань за власні переконання. Молитовні збори віруючих цих громад розганялися, а організатори зібрань (нерідко – взагалі всі присутні) піддавалися штрафам. Таким чином значна частина протестантів – членів неофіційних громад ( йдеться про десятки тисяч осіб) потрапляла на облік місцевих органів влади та районних (міських) відділень КДБ. На їхнє “перевиховання” налаштовували партійні й громадські осередки за місцем роботи, засуджували на спеціально зорганізованих сільських сходах, батьківських зборах у школах тощо. Діти піддавались насильницькій атеїзації; процес протистояння радянської школи протестантським родинам набував виключно гострого й виснажливого характеру. Практично всі (за дуже незначним винятком) лідери баптистів-дисидентів та п’ятидесятницькі єпископи по кілька разів притягалися до кримінальної відповідальності; щороку до кількох десятків свідків Єгови йшли в табори за відмову від військової служби.  Прагнення режиму покінчити з релігійним підпіллям і опір цього підпілля владі – драматична, часом трагічна і, водночас, надзвичайно яскрава сторінка історії тієї доби.

V.

Тим часом, змінюється покоління в середовищах, які не вписувалися в офіційний ідеологічний дискурс або й протистояли йому. Зі сцени сходили шістдесятники - у переважній більшості своїй, особливо в Росії - особистості, до релігії індиферентні; все ще переконані у перевагах соціалізму, який, однак, спотворили, зґвалтували й розтоптали сталіністи. Ті, хто йшов за ними, вже не вірили в ідеали «комісарів у пильних шоломах», натомість наполегливо вдивлялися у сфери, незнані їхніми попередниками. Настрої цього покоління дуже точно виразив український правозахисник і літературознавець Валерій Марченко, який загинув у радянській тюрмі: «Царина Духу – це явище, досі нам не знане й загадкове…А для свідомих українців – це щедрий дар, який обов’язково вродить при натхненній самовіддачі». Українські правозахисники ставили за мету, як  наголошувалося у підписаному Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Іваном Кандибою та іншими   документі Української Гельсінкської Групи «Наші завдання», «знайомити українську та світову громадськість з фактами порушення ...релігійних прав». У лютому 1977 року  член Української Гельсінкської групи Левко Лук'яненко оприлюднив   "Різдвяне звернення до завзятих атеїстів", яке засвідчило, що для українських правозахисників релігія була не лише полем боротьби за права й свободи людини: «Ви ходили коли-небудь до церкви — не з молотками, щоб збивати хрести, не з ключами, щоб замикати від віруючих церкви, не з ненавистю, а з відкритим серцем? О, ви, напевно, не ходнли! Бо коли б ви зайшли в святковий день, стали під високим склепінням церкви перед іконостасом і подивилися на Того, Хто замість язичницького морально-го принципу справедливости „Око за око,зуб за зуб" дав людям принцип великодушности, закликаючи не відповідати за зло злом, а прощати його, ви б зрозуміли як багато християнство спричинилося до пом'ягшення людських звичаїв, як далеко воно просунуло людей від початкового варварства до гуманности»!  Практично від самого початку український правозахисний рух великою мірою надихається постатями, які мають очевидні релігійні переконання (священик Василь Романюк – майбутній предстоятель УПЦ Київський патріархат, секретар Ради Церков євангельських християн-баптистів Георгій Вінс, Мирослав Маринович, Зиновій Антонюк та багато інших).

VI.

Звернення до релігії 1970-1980-х років віддзеркалило серйозні, якщо не тектонічні зсуви всередині цілого радянського материка. Есхатологічний комуністичний проект з його «Царством Божим на землі» опинився перед загрозою остаточної десакралізації. Леніністська інтерпретація марксизму, що перетворила це вчення на релігійний сурогат, виявилася «секуляризованою» модернізацією та раціоналізацією, а постульовані від імені цієї квазірелігії істини – дискредитованими.  Безвірницький ентузіазм, який тримався на проривах радянської науки і, особливо, космічній Одисеї радянських астронавтів, котрі мали довести людству, що «небеса порожні», - згасав. Через ревіння глушилок думаюча публіка у СРСР дізнавалася, що це тільки Юрій Гагарін та його товариши нікого в космосі не зустріли, а от їхні американські колеги постійно відчували там присутність Бога. Захланна боротьба з релігією сприймається дедалі більш широкими верствами як абсолютно безоглядна й контрпродуктивна справа, що є не тільки замахом на сутність людини, її гідність й природні права, але й суперечить завданням модернізації країни. Саме поглиблення цього розуміння спричинилося до швидкого згортання в роки перебудови антирелігійної політики й досягнення стосовно релігії того консенсусу, який виявилося недосяжним для радянського суспільства аж до самого розпаду СРСР у більшості принципових питань.  

Теги: