Гроші з УПЦ (МП) справді не йдуть у Москву. Проте й до державного Пенсійного фонду церковні структури обов’язковий внесок за кожного священика не платять. Практично в кожній єпархії УПЦ (МП) на мінімальній зарплаті офіційно зареєстрований лише один архієрей. За вимогами закону, обов’язкові внески платяться лише за нього як за керівника організації.

Забезпечення духовенства у кожній парафії відбувається по-різному. У переважній більшості священики не мають офіційного оформлення на посаді в церковних структурах. Їх доля залежить від особистих якостей батюшки та парафіян (якщо йдеться про сільську парафію).

Тобто, якщо люди батюшку люблять, то парафія, а не єпархія чи митрополія, може оформити його на півставки чи на 0,25 ставки і платити внесок до Пенсійного фонду. Із зарплати, яку виділяє священику парафіяльна рада, відраховується податок державі. Якщо ж парафіяльна рада вирішить, що батюшку оформлювати не буде, він залишається без офіційної мінімальної зарплати та соціальних виплат. Касир видає на руки «як Бог на серце покладе».

Якщо священик служить у місті, то його матеріальне становище залежить від власних зв’язків, спонсорів та людяності настоятеля храму. В окремих випадках настоятель оформлює священика на посаді офіційно. Деякі священнослужителі платять гроші керівникам якихось підприємств, фактично там не працюючи, щоб нараховувався стаж.

Міський священик здебільшого отримує те, що з «барського плеча» виділить настоятель. Проте по-братськи поділитися прибутком з кліром настоятель може лише в рідкісних випадках. Всі «дохідні» треби він чи благочинний району забирають собі або тим наближеним особам, яким за певний «відсоток» дають можливість «заробити». Тому рідко так буває, що добре забезпечений увесь клір міського собору. Здебільшого настоятель «з жиру біситься», а решта священиків із сім’ями ледь животіють і вимушені працювати десь на «шабашці».

Особливо вразлива верства в церковних структурах – викладачі духовних закладів.

Стаж їм не нараховується, освіта не визнається державою. Відповідно, підзаробити розумовою працею десь в іншому закладі вони не можуть, а встановленої законом ставки не мають. Забезпечення закладу теж залежить від моральних якостей ректора. Таке становище викладачів часто спричиняє до серійного хабарництва.

Абсолютна більшість – понад 90% священно- і церковнослужителів та викладачів усіх духовних закладів освіти УПЦ (МП) ­– сьогодні живе на умовах неофіційної зарплатні, тобто священикам не зараховується стаж роботи, вони не отримають пенсії, а з введенням страхової медицини перед ними зачиняться двері поліклінік.

Поки у священиків вистачає здоров'я і вони можуть працювати, їх соціальне становище не особливо дається взнаки – «духовний патріотизм» та почуття «безкорисного служіння Церкві» переповнюють душу благодаттю. Але чим ближче підступає старість і чим дужче напосідають хвороби, тим більше священики замислюються над питанням свого соціального захисту та забезпечення власної родини. 

У тих, хто прийшов до Церкви у 1990-х, зараз доростають до повноліття діти. І якщо напівнатуральна форма приходського життя дозволяла утримувати малих, то дати дорослим дітям хорошу освіту та забезпечити житлом – ніяких статків священика не вистачить. Тому спостерігається два явища: або матушки їдуть на заробітки, або священики починають шукати «бізнес» поза церквою. Це часто призводить до розпаду священицьких сімей.

Ті, хто приходить на парафії з семінарською освітою, за рідким винятком, потрапляють в умови жорстких приходських реалій: єпархія не забезпечує молодих священиків узагалі ніякими умовами життя і роботи. Отримавши папірець із «благословенням», такий священик сам змушений шукати житло. І щонайгірше – на досить принизливих умовах договору із місцевим «активом» вибивати собі мізерну зарплату, а далі – на власному ентузіазмі будувати і утримувати храм.

За всі роки свого існування Церква не спромоглася створити ніяких фондів допомоги священикам та їх сім’ям. Господь, що чудесно годував безкоштовно тисячі людей хлібами, мав скриньку, з якої апостоли купували харч та подавали милостиню бідним. Церква ж нині не тільки не допомагає бідним, але й усіх своїх священиків та їх сім'ї не може забезпечити хоча б на мінімальному рівні.

Переважна більшість священиків знаходиться за межею бідності. Існує величезний розрив між тим духовенством, яке, як кажуть у народі, «жирує», і тим, що ледь зводить кінці з кінцями. Однак суспільство робить висновок про заможність всіх православних священиків, дивлячись на забезпечених архієреїв та одиниці «елітного» духовенства.

Якщо всі згадані «болячки» успадкує нова церковна структура – Православна Церква України (ПЦУ), – тоді навряд чи вона зможе конкурувати з УПЦ (МП). Коли ж керівництво помісної Української Церкви поставить своїм першочерговим завданням соціальний захист звичайного священика, то ніякий «канонічний шантаж» не втримає рядове духовенство в лоні РПЦ чи УПЦ (МП). В майбутньому релігійного життя України визначальною буде якість, а не кількість. Без вагомих змін у цьому напрямку українські православні конфесії не зможуть конкурувати з католиками, греко-католиками та чисельними протестантськими деномінаціями, де це питання є одним з першочергових і де просунулися вперед.

Отже, митрополит УПЦ (МП) владика Іриней, стверджуючи, що церковні структури не висилають грошей у Москву, бо витрачають їх на пенсійне забезпечення духовенства, – або не знає реальної ситуації на місцях, або просто говорить неправду.

Денис Таргонський

Фото znaj.ua

Теги: