Українська Греко-Католицька Церква з часу постання Православної Церкви України (ПЦУ) дещо була відійшла на задній план медійного простору України. Спочатку наші ЗМІ дружньо висвітлювали і святкували постання канонічної автокефалії, потім її молодий глава затьмарив усіх інших глав Церков своєю простотою, а наприкінці українські масмедії закохалися в церковного Діда Мороза, який своїм ненаситним диявольським владолюбством може позмагатися з будь-яким диктатором «світу цього», в зв’язку з чим у Москві ще ніколи так не молилися за його здоров’я, а в ПЦУ вирішили просто зачекати на неминуче біологічне вирішення проблеми свого «почесного патріарха».

Нарешті увагу ЗМІ полонили президентські вибори, в яких, попри титанічні потуги архипорохоботів, які своїми завуальованими посланнячками пастві намагалися вбити дурним овечкам у голови, що потрібно голосувати за єдиноправильного, ми, як завжди, отримали те, що маємо.

Проте минулого Великодня папському нунцієві Ґуджеротті одним махом вдалося повернути УГКЦ в поле зору українських ЗМІ, а саме пообіцявши УГКЦ «сюрприз»1 від самого папи. Глава УГКЦ Блаженніший Святослав ще більше заінтригував греко-католиків, висловивши надію, «що папський секрет скоро стане явний»2. Майже одразу ж почали гуляти чутки, що йдеться про довгоочікуване визнання патріархату УГКЦ. Хоча й самі греко-католики вже не дуже то й розуміють, навіщо їм той патріархат потрібен, бо «В практичному вимірі на життя Церкви ця зміна не матиме надзвичайного впливу, він був би радше символічним».3 Після здобуття автокефалії ПЦУ греко-католицький псевдо-патріархат втратив сенс – він був би вже не кроком вперед, а лише відчайдушним намаганням бодай не втратити православного конкурента з поля зору. Але ж керівництво УГКЦ давно проводить курс на «розбудову» патріархату, надіючись, що множення церковних структур в Україні й діаспорі – єпархій, митрополій, екзархатів і адміністратур, колись таки приведе до серйозного сприйняття патріархальної ідеї УГКЦ Римом, тобто що сонм митроносних голів переросте в обриси давно омріяного патріаршого престолу. «Патріярх» – це звучить гордо, не те що якийсь там верховний архиєпископ. Зрештою, треба якось підкріплювати богословськими ініціативами існування таких суттєвих для УГКЦ інституцій, як «Готель Патріарший» чи «Патріарший дім» у Львові або «Патріарший фонд» чи журнал «Патріярхат», «Патріаршу курію» і т. п. Це нічого, що саме слово «курія» є латинське. Воно також звучииить, і це головне. До речі, всяка розбудова потребує фінансування. Отже, головне – це розбудовувати, розбудовувати і ще раз розбудовувати. Розбудова патріархату тягне за собою розбудову всіх і вся, ось у чому полягає правдивий сенс патріархальної ідеї. Благо, що патріархат віртуальний – можна розбудовувати безконечно.

Ну, а якщо щиро, то який патріархат може бути для частини Римо-Католицької Церкви, якою є УГКЦ. Ви в це не вірите? То переконайтеся в цьому, наприклад, тоді, коли греко-католицькі кандидати на священство присягають вірувати «в усе те, в що вірувати наказує свята католицька РИМСЬКА Церква».

Незабаром з’ясувалося, що папа і курія вирішили провести серйозну нараду з представниками УГКЦ 5-6 липня.4 Офіційно її мета окреслювалася радше загальними побажаннями на кшталт «підтримка, скріплення і розвиток»5 УГКЦ. А серйозно поговорити давно було треба – окрім патріархальної «ідеї фікс» і майже забутої беатифікації Шептицького, також про цілком конкретні справи, які накопичилися у відносинах між УГКЦ і Римом, напр. про те, чому Мукачівська єпархія ГКЦ, незважаючи на те, що Закарпаття вже три чверті століття перебуває в складі України, всупереч усім засадам східного канонічного права все ще не належить до УГКЦ, а залишається напряму підпорядкованою Римові. Тим більше, що закарпатські греко-католики попередньо звернулися до глави УГКЦ з скаргою на свого «імпортованого» єпископа М. Шашіка, який «зовсім не цікавиться справами та потребами парафіян-українців, а навпаки, намагається повністю відірвати єпархію від УГКЦ»6 і начебто дійшов уже до того, що «називає Мукачівську єпархію «окремішньою Русинською Церквою»7. Для пересічного українця це звучить як пропаганда сепаратизму під прикриттям релігійної діяльності. Але навряд чи владика Мілан мав на увазі симпатію до захирілого політичного русинства – як покаже майбутнє, ймовірно він із конфіденційних джерел (про які всі зацікавлені добре знають) лише знав трохи більше про плани римської курії щодо його єпархії і просто зарано «проговорився».

Невідомо, чи порушував глава УГКЦ тему єдності українських греко-католиків перед «Апостольським Престолом» – сам він про неї у зв’язку з римською зустріччю відкрито не заявляв і, як виглядає ззовні, давно кинув закарпатських греко-католиків напризволяще. Напевно, діаспорні справи цікавлять його набагато більше, ніж єдність Церкви в Україні – бо що візьмеш із того Закарпаття, де більшість колишніх греко-католиків стали православними? Але відомий італійський блогер Сандро Маґістер, який вважається інсайдером у світі ватиканських інтриг, повідомляє дуже цікаві подробиці про зустріч папи з ієрархією УГКЦ і про неабияку роль у ній теми Мукачівської єпархії.8 Виявляється, сюрприз чи за його словами «подарунок» папи для УГКЦ мав би полягати в наступному: представник УГКЦ владика Теодор (Мартинюк) вперше в історії очолює Конгрегацію Східних Церков, а взамін Мукачівська єпархія назавжди відривається від УГКЦ – шляхом створення «Русинського» Верховного Архиєпископства, до якого мала увійти й Мукачівська єпархія ГКЦ, тобто таким чином розкол греко-католиків України остаточно став би дійсністю і був би оформлений канонічно. Отож, «підтримка» Ватиканом України в часи зовнішньої агресії зі Сходу полягала б… у сприянні церковному сепаратизмові на Заході. Все це дуууже погано пахне, і якщо УГКЦ не спростує відповідної інформації про цей скандальний «ґешефт» чи радше його невдалу спробу, то її репутація як Церкви патріотичної може сильно постраждати. Виглядає так, що Ватикан повівся з УГКЦ приблизно так, як колись європейські першовідкривачі трактували заморських тубільців – купували територію в обмін на блискучі брязкальця. З нетерпінням чекаємо на офіційну реакцію представників УГКЦ на статтю С. Маґістра, яка, надіємося, не відповідає дійсності. А на місці закарпатських греко-католиків, якими дехто хотів поторгувати, я б серйозно задумався про альтернативу до УГКЦ, напр. в іпостасі ПЦУ, юрисдикція якої поширюється на цілу Україну, тобто й на Закарпаття. Бо в панівній зараз у Католицькій Церкві римо-центричній еклезіології місця для єдності української Церкви явно немає. Там є лише римський престол і його помісні уніатські цуцики, якими можна й поторгувати, як колись кріпаками. А якщо гавкатимуть, то можна пригрозити тим, що заберуть кісточку, щоб замовкли.

Можна лише припускати, чому папа Франциск, який полюбляє відвідувати православні країни, так ретельно оминає Україну, яка, за його словами, нібито так лежить йому на серці – скоріш за все, він вважає її мінним полем геополітики. Але той факт, що наші митрополити сприйняли його запрошення до Риму неначе песики, яким дали команду «фас» і виляючи хвостиками дружно побігли до «Апостольської Столиці» (нібито апостоли мали свою державу), є найкрасномовнішим доказом того, що УГКЦ не потребує патріархату, бо навіть її єпископат не має почуття гідності східних ієрархів перед західним патріархом. Ще одним доказом духовної незрілості УГКЦ є нашестя малих базилік із повними відпустами. Не знаю, скільки їх є вже в Україні, але у світі їхня кількість іде вже на тисячі. В одній лише Польщі їх є майже півтори сотні. Добралися вони вже й до Зарваниці. Мниме «піднесення» цієї найбільшої святині УГКЦ радше є її приниженням чудотворної ікони Богородиці, котра як Цариця Небесна не потребує жодних коронувань земними ієрархами, а тому відповідна церемонія є фактично образою цілої нашої Церкви. Звідки така духовна меншовартісність ієрархії УГКЦ? Чому наші владики вважають, що якийсь сумнівний титул від папи є «символом духовного відродження нашого народу»9? Здається, що за цією ідеєю стоїть не лише прагнення, ще раз посвяткувати самих себе, імітуючи діяльність на користь Церкви, а й певне хибне уявлення про благодать, що нібито мусить виходити з Риму як центру вселенської Церкви. Адже іншою стороною цього духовного плазування перед папством є «посилення прив'язаності окремих Церков до римського єпископа»10. При такому самоприниженні патріархальний статус лише підкреслюватиме духовну роздвоєність уніатства, якою явно страждає ієрархія УГКЦ.

Від недавньої зустрічі з папою розум затьмарився навіть у такого розважливого ієрарха, як владики Бориса Ґудзяка. Він почав вихваляти Католицьку Церкву як «інституцію, що стільки зробила для культури, гуманітарних і соціальних потреб, людського розвитку і миру у світі та душах людей»11, хоча чудово знає, в якій складній ситуації перебуває ця Церква тепер (скандал із педофілією духовенства, розкол між реформерами і консерваторами) і наскільки суперечливою є її історія (інквізиція, хрестові походи, Галилей, колоніалізм і т. д.). Може, він розраховував на наївних читачів чи його мовою «гомосовєтікусів»? Пишномовні роздуми владики Бориса «про те, як три галицькі єпархії з провінційного закутка Австро-Угорської імперії в 1900 році змогли перетворитися на Церкву, що зараз має 34 єпархії та екзархати у всьому світі», можна остудити констатацією того, що кількість вірян УГКЦ з тих часів не збільшилася, освітній рівень духовенства, на мою думку, значно знизився, а кількісне збільшення структур пояснюється дуже банально – масовою міграцією західноукраїнців, які втікають від злиднів на батьківщині, розпорошуючись по світі й цим спричиняючи мнимий «розквіт» УГКЦ. Фактично він є зворотною стороною депопуляції Західної України.

Повернемо ж владику Бориса з ватиканського піднебесся на грішну землю. В дійсності відбулася тільки зустріч кількох єпископів УГКЦ з єпископом Риму, а не з непогрішимим напівбогом. УГКЦ – це у світовому масштабі незначна церковна структура, до якої належить приблизно 0,3 відсотка всіх католиків, до того ж відстала у богословському відношенні (консервативна й жодного відомого богослова), з переважно малоосвіченим парафіяльним духовенством в Україні, все меншою кількістю вірян (через демографічну кризу і еміграцію й асиміляцію діаспори), нездатна відстояти навіть свої законні права перед Римом (напр. на Мукачівську єпархію); Церква-нахлібниця (фінансується значною мірою з Заходу) з ненаситними амбіціями («майбутнє на Сході» і т. п.), смішними у вік екуменізму.

А тепер про найголовніше. Бо головне для УГКЦ – це святкувати. Неважливо, що й навіщо. Можна й не дуже круглий ювілей, якщо дуже хочеться. А можна при цьому ще й на екуменізм і на «православних братів» плюнути, святкуючи напр. латинізаційний Замойський синод 1720 року.12 Звідки таке прагнення, безнастанно святкувати? А це прекрасна нагода, продемонструвати цілому світові, що ми, українці, щось таки вміємо робити не гірше, ніж інші. Ще не перевелися галицькі ґаздині, які вміють завалити стіл такою кількістю шедеврів кулінарії, що лише й скуштувавши їх усіх, високошановні представники «вселенської» Церкви (а ми нею не є?) опиняються на межі до неба і ще довго згадуватимуть дивну гостинність країни, в якій повсюди можна побачити людей, що шукають собі їжу в сміттєвих баках. До речі, «базиліка» – це звучить смачно (як базилік). А заодно можна продемонструвати овечкам, що єдиний пастир (звичайно, не небесний, а римський) нас не забуває. Він посилає нам періодично своїх чудернацьких майже інопланетно виглядаючих представників – у бутафорних недомітрах і мішкуватих недосакосах вони слугують нам чудовим фоном для демонстрації того, чим ми хочемо бути у вселенській Церкві. Якщо чесно, то більшість греко-католиків вважають, що УГКЦ – це квінтесенція Католицької Церкви. Ще є десь римо-католики – це поляки, ну і папа також у Римі живе – він, здається також чомусь римо-католик. Ну, але головне – то звісно ми, греко-католики, такі золотомитрі, єктенійно-басисті й майже баняково-православні.

До речі, православні також у нас іще є, і їх в Україні аж понад 70 відсотків, а нас чомусь уже десятки років лише удесятеро менше, і то незважаючи на мнимий стрімкий розвиток чи то пак будівельний «Дранґ нах Остен» УГКЦ. Православні нам потрібні для екуменізму, бо без них про нас стільки б не говорили. То нічого, що говорять не завжди позитивне, бо головне для нас – це піар. Бути екуменічним геростратом – то краще, ніж майже ніким.

Ну а тепер ще ця «ПЦУ» появилася. Ми були ніби й за, бо патріоти, а тепер не знаємо, що нам з нею робити. Ватикан чомусь жодної відмашки не дає. Ага, слава Богу, що ПЦУ ще не всі православні визнають – є відмовка для нашої бездіяльності: «допоки ширшого внутрішньо православного сопричастя Православна Церква України не отримає «форсувати екуменічні відносини є досить нерозумно з нашого боку»13. Якби це сказав папа Франциск, то ніхто не здивувався б. Як не як, він як Петровий наслідник, мусить думати про єдність усіх християн, а тому й про добрі відносини з РПЦ. Але чути таке від глави Церкви, що постійно клянеться у стремлінні до відновлення єдності київського християнства, трохи дивно. Бо так можна і ще кілька століть чекати, а то й до другого пришестя. Є вже такий анекдот. Коли ми об’єднаємося з ПЦУ? Відразу ж після РПЦ. А РПЦ коли? Ніколи. Правда, тут у нас є виправдання. Ми вважаємо, що єдність – це «унія», та ще й приписуємо це розуміння цілій Католицькій Церкві14. Хоча тут ми трішки прибрехали, бо в латинських словниках єдність то не unio, a, вибачте фу, unitas.

Ну а тим часом ми втремо носа цій вискочці ПЦУ. Он, вони хоч і «автофекальні», але навіть миро самі посвятити не можуть. А ми можемо. Хочете, ми вам трішки позичимо? Бо папа, звичайно ж, має важливіші справи, ніж посвячувати миро для 0,3 % своєї Церкви. І єпископів у діаспорі ми маємо цілу купу. То нічого, що деякі з них і досі не вивчили мови країни, в якій вони перебувають. Адже їхня функція – це служити живими візантійськими опудалами вселенськості Католицької Церкви. Але назад до цієї ПЦУ: вони лише в Україні, а ми – аж страшно сказати, гло-баль-ні. До нас навіть китайці вже належать.15 Щоправда, чомусь «багато людей в США не розуміють, що їхній єпископат і митрополит належать до Церкви, центр якої є в Києві»16. І як їм це зрозуміти, якщо УГКЦ в діаспорі нерідко живе за рахунок місцевих римо-католиків. На жаль, греко-католицькі громади часто живуть у власних національних ґетто, не беручи активної участі в житті помісних Церков. Але то не біда, головне що поки що нас туди запрошують. А то що б ми робили, якби постійно не відвідували їх із робочими й офіційними візитами, не посвячували їхні «мазнички» та не запевняли, що Матір-Церква їх не забуває і що ми ними опікуємося.

Слава Богу, що ми тепер у боротьбі за патріархат здобули досвідченого 90-літнього союзника.17 Для нього також, як і для нас, форма – патріархат, є важливішою за зміст – автокефалію. Як і йому, нам власна посада важливіша, ніж єдність Київської Церкви. І без діяспори ми також не проживемо, як і він.

У вирішальний для Київської Церкви «кайрос» замість відновлення єдності цієї Церкви давайте краще посилювати римські «скріпи» нашої УГКЦ, бо лише вони гарантують нам титул і владу. Побудемо ще трохи «каталізатором екуменізму»18. Адже каталізатор – то така «речовина, яка змінює швидкість хімічних реакцій (найчастіше знижуючи її енергію активації), а сама після реакції (УВАГА!) залишається хімічно незмінною і в тій же кількості, що й до реакції»19.

«Простягати руку до православних братів для єдності»20 – це, звичайно ж, свята для нас справа. Але при цьому треба добре вважати, щоб у потрібний момент відразу ж забрати нашу руку назад, аби православні часом її дійсно не вхопили, бо ще відкусять спочатку пальчика, а потім і цілу ручку проковтнуть. І чим ми тоді «апостольське благословення» від Святійшого Отця передавати будемо?

Микола Крокош

1 http://news.ugcc.ua/news/svyat%D1%96shiy_otets_papa_frantsisk_p%D1%96dgotuvav_dlya_ugkts_syurpriz_86140.html

2 Т. с.

3 https://zbruc.eu/node/90750

4 Пор. http://news.ugcc.ua/news/blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_papa_frantsisk_zaluchaie_pershih...

5 http://news.ugcc.ua/news/blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_pro_v...

6 https://transkarpatia.net/transcarpathia/religion/112909-yepiskop-mlan-shashik-nazivaye-mukachvsku-yeparhyu-okremshnoyu-rusinskoyu-cerkvoyu.html

7 Т. с.

8 Пор. http://magister.blogautore.espresso.repubblica.it/2019/07/09/backstage-francis...

9 http://www.tze.org.ua/...

10 https://de.wikipedia.org/wiki/Basilica_minor

11 https://www.pravda.com.ua/columns/2019/07/10/7220516/

12 Пор. http://news.ugcc.ua/news/rozpochalosya_prigotuvannya_do_vsetserkovnogo_v...

13 http://news.ugcc.ua/news/glava_ugkts_z_mitropolitom_ep%D1%96fan%D1%96iem_mi_znayshli_sp%D1%96lnu_hvilyu_86240.html?fbclid=IwAR1mUrtYrxYghrrzJUqx9RPBRof3fDbmPf38veoe34V4ZG_2X-o_urYk3d0

14 Пор. https://zbruc.eu/node/90750

15 Пор. https://synod.ugcc.ua/data/glava-ugkts-nasha-tserkva-ma-virnyh-i-sered-kytaytsiv-1210/

16 https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/76305/

17 Пор. http://www.dsnews.ua/society/kto-krayniy-v-patriarhi-zachem-glava-ugkts-idet-po-stopam-02072019220000

18 https://synod.ugcc.ua/data/tsya-zustrich-velykyy-krok-upered-intervyu-glavy-ugkts-pro-zustrich-provodu-ugkts-z-papoyu-frantsyskom-1194/

19 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80

20 http://news.ugcc.ua/video/blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_p%D1%96d_chas_urochistogo_benketu_u_f...

Фото news.ugcc.ua

Теги: