Як відомо, біоетика як вона пропонується християнським соціальним вченням для світського середовища, виходить із тези про унікальну гідність особистості. А саме, кожна особистість є абсолютною цінністю з моменту власного зачаття і до своєї природної смерті. Релігійна біоетика постійно підкреслює, що обов’язком лікарів та медичного персоналу є підтримка цієї особистості, навіть у ситуаціях, коли соціальна цінність цієї підтримки є сумнівною, а затрачувані ресурси непропорційно великими. Культ гідності особистості є наскільки розвинутим не тільки з огляду на необхідність легітимізації біоетики, а й зв’язку з намаганнями нав’язувати певні норми сексуальної поведінки, які сьогодні вже не можна просто прив’язати до традиції. Із вчення про високу особисту гідність християнське соціальне вчення виводить власні вимоги до політичного устрою, власне розуміння прав людини, власне бачення педагогіки і практично все, що можна віднести до впливу релігійних цінностей на соціальну дійсність сьогодення.

За таких умов цілком очікуваним, хоча і радикальним кроком, стало закриття храмів у цивілізованому світі, у чому приклад показала Католицька Церква. Саме абсолютизація цінності кожної особистості як унікальної екзистенції не дозволяла поставити її під загрозу зараження у сакральному просторі церкви. Деякі протестантські організації у Кореї сповідували вчення про можливість чудесного зцілення дією Святого Духа без застосовування медичних засобів, і одна з таких деномінацій стала центром широкого розповсюдження коронавірусу. Очільники цієї церкви принесли власні вибачення, і можемо навіть очікувати зміни їх неоп’ятидесятницьких доктрин щодо чудесного зцілення та часткової відмови від проповіді щодо неефективності світської медицини.

У православ’ї різні помісні Церкви розділилися у своїй реакції на коронавірус і загроз для індивідуумів та суспільства, які він з собою несе. Вселенський патріарх закрив усі церкви, залишивши право на богослужіння за закритими дверима лише за собою. Власне рішення він обґрунтував якраз тим, що християнство покликане спасати кожну особистість як унікальну і неповторну реальність, а тому в жодній мірі церква не може ризикувати стати джерелом не життя, а смерті для особистості. Вселенський патріарх підкреслив, що церква не є самодостатньою цінністю, але існує для спасіння особистостей, і любов до останніх спонукала Христа віддати власне життя у жертву. Ризикувати особистостями, заради яких була принесена така жертва – просто неможливо. Усвідомлення абсолютної цінності людської особисті вплинуло на рекомендації Синоду Православної Церкви України. У багатьох країнах до богословських дискусій навіть не дійшло, оскільки храми були закриті рішенням світських властей.

Реакція деяких ієрархів, які представляють Російську Церкву, в тому числі в Україні, виходила із засад релігійного мислення, якому чужими були постулати біоетики і соціального вчення церкви про абсолютну цінність людської особистості. Перебуваючи під впливом міфологічних уявлень про магічну силу сакрального, деякі ієрархи закликали вірних шукати спасіння від загроз вірусу у виконанні релігійних практик, в тому числі – соціальних. Простір церковних священнодій мислився як такий, що сам повинен бути чистим від всякої небезпеки зараження, мав нести зцілення недужим. Такого роду уявлення про священну силу сакрального передбачали, що особистість – не окрема унікальна екзистенція із своєю історією спілкування з Богом, а об’єкт впливу надприродних сил. Архаїчні релігійні уявлення про сакральне передбачали, що якщо правильно налаштуватися на сприйняття впливу священного, то обов’язково відбуватиметься зцілення, буде неможливе зараження. Якщо ж таки ставалися трагічні для релігійної особи факти захворювання, то причини цього відшукаються або у власній непідготовленості до зустрічі з сакральним («мала віра» тощо), або у промислі Бога, який допустив такого роду захворювання і навіть смерть заради для Нього одного відомих цілей.

Так, наприклад, намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло спочатку закликав нехтувати карантином, приходити до церкви, причащатися, «обніматися», приводити і старих і малих. Впевненості йому надавали не лише традиційні уявлення про неможливість заразитися у церкві, історія встановлення ряду свят у зв’язку із заходами візантійців проти епідемій через хресні ходи та молебні. Митрополит Павло посилався на результати досліджень фізиків про сприятливий вплив мощів на сходження зерна, з чого теж робився висновок про неможливість заразитися та переконаність у можливості зцілення. Сам Павло буквально через 2 тижні захворів, потрапив до Олександрійської лікарні та був врятований лікарями, як і багато інших ченців з лаври. На жаль, деякі померли, в основному через те, що пізно звернулися до лікарів та потрапили у реанімацію вже у дуже поганому стані. Після всього, що трапилося митрополит Павло не переглянув власні погляди, не замислився над церковним вченням про цінність кожної особистості та існування церкви заради спасіння вірних, а не вірних – заради підтримання церковних структур. У його світогляді причиною зараження виявився Бог, думок про власну відповідальність, про правильність заходів щодо карантину не прозвучало. Найбільше, на що виявився здатним архаїчний релігійний світогляд – це на подяку лікарям.

В цілому ситуація з коронавірусом виявила, що цілий ряд релігійних діячів далекі від усвідомлення значення положень біоетики і соціального вчення церкви про високу гідність особистості. Це ще раз доводить, що часто релігійний світогляд визначається релігійними наративами і концептами, які ці наративи у собі містять, ніж офіційним вченням церков. Також нехтування християнським вченням про гідність особистості підриває основи легітимізації релігійних версій біоетики та ставить під сумнів здатність церков на послідовність у власному розумінні людини, її відносин з Богом. Особливо тривожними стали факти масового зараження релігійних діячів у Росії та серед симпатиків ідей «русского міра» на пострадянському просторі. Останні керувалися уявленнями про вищу цінність релігійних організацій, церковних та світських символів та дій порівняно з життям окремої особистості, приймали вчення РПЦ 2008 року про неповносправність особистості без патерналістського диктату з боку церковних та світських властей. Все це привело до значного запізнення з виконанням приписів влади щодо закриття церков саме з боку РПЦ, а також до формального виконання приписів карантину.

Не можна не відмітити, що розроблені РПЦ рекомендації щодо дезинфекції під час карантину не були продуманими і достатніми, і навіть при їх дотриманні ризик розповсюдження коронавірусу залишався високим. Все це різко відрізнялося від позиції ПЦУ, яка свої синодальні рекомендації напрацьовувала за участю мирян з числа знаних медиків, долучала до консультацій епідеміологів, а не лише представників поліції.

Таким чином, власну вірність принципам біоетики у часи практичних випробувань показали не усі Церкви. Але все ж таки бачимо і позитивні приклади. Підкреслимо, що відповідальне ставлення до небезпеки і повне закриття культових споруд з міркувань безпеки вірних, життя яких оголошувалося вищою цінністю продемонстрували не лише католики, ПЦУ, українські протестанти, але також іудеї та мусульмани України. Все це говорить про високу соціальну відповідальність та дотримання принципів релігійного гуманістичного персоналізму майже всіма Церквами і релігійними організаціями України.   

Юрій Чорноморець, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Київ,
Світлана Шкіль, Національний університет біоресурсів та прирокористування, Київ

Фото lavra.ua

Теги: