Африканське плем'я «еве» має 33 слова для позначення різних видів ходи.

Цікаво, чи не так? Про що говорить означений факт? Певна річ, про те, що в залежності від напрямку розвитку свідомісних і буттєвих пріоритетів людські спільноти також розвивають відповідний понятійний апарат для того, щоби оперувати тією буттєвою цариною, яка для них є пріоритетною, важливою.

Наша традиційна релігійна система ортодоксальна має дуже складний понятійний образно-смисловий, символьно і семіотично-місткий метаструктурований понятійний апарат з метою збільшення операційних функцій для свідомості — осягнення станів духовного життя. Вчора спілкувався із однією людиною, і вона говорить, що «не розуміє» всього того нагромадження понять у всіляких молитвах…

І ми поспішаємо знищити релігійний операційний древній арсенал, оскільки люди зі свідомістю, сформованою профанно-буттєвою ідеологією рекламно-маркетиногового попиту і пропозиції зі своїми пріоритетними установками, не маючи жодного відношення до суто-релігії-церковності, не орієнтуються в цьому «нагромадженні операційної термінології».

З таким самим успіхом можемо пред'явити до ядерних фізиків претензії, що вони між собою «говорять незрозумілою мовою» і мають «спростити свій понятійний апарат» у своєму вжитку, щоби людина, вийшовши із пабу після келиха пива, яке приготовлене за допомогою електрики, що виробляє її десь ядерна станція, могла спілкуватися з ними на теми ядерної фізики на спільному сленгу.

«Абсурд», — скажете Ви. Тоді не існуватиме ядерної фізики, як такої. Буде лише її популяризаторська, «коміксна» імітація. Фахівці втратять взагалі розуміння і сприйняття цих процесів. І такої галузі знання не буде взагалі, а також наслідків впливу її на цивілізаційне існування.

Але ж сучасні реформатори пропонують нам спрощувати «складну термінологію», культову семіотичну метаструктуру, тощо, бо це все — не зрозуміло багатьом.

Замість того, щоби запропонувати механізми інформування про всі ці складні явища, з якими маємо справу, з позицій реформаторів, слід спрощувати релігію до рівня побутового сприйняття її обивателями. І здебільшого, ніхто не говорить, що це — абсурд.

У так званому «архаїчному», (хоч Візантія, для прикладу, мала дуже високий культурний рівень), древньому традиційному релігійному арсеналі в тисячі разів більше позначень духовних явищ у житті людини, аніж у африканського племені «еве» — позначень ходи, чи у ядерних фізиків — засобів вербального (словесного) відстеження процесів атомно-молекулярних реакцій.

Про що це говорить? Це говорить про те, що ми маємо справу із суто-релігією на високому рівні її функціонального існування. Ми це ще застали, хоч вже без доступів до сприйняття традицій багатьох, адже духовні еліти були ліквідовані-«зачищені» свого часу…

Реформа такої релігії, яка куди складніша за ядерну фізику, до рівня «зрозумілості» — це знищення її сутнісного потенціалу.

Треба не релігію «реформувати», а створювати засоби еволюціонування свідомості людини-обивателя до рівня людини з релігійною-церковною свідомістю.

Наша спільна проблема

Розмовляв з філологом, яка говорить, що наша мова дуже мелодійна і гармонійна. Відтак, невже вповні можна керуватися у богословських перекладах звичайним електронним перекладачем всесвітньої мережі? Невже так все просто в богослов'ї?

Говорю: «Розумієте, в чому справа: української теології мовної-семантичної, як такої, ще немає. Тому застосування термінології, яка має різні важливі відтінки, відбувається навмання. Українська мова, справді, мелодійна, гарна — то без сумніву. Але є багато складних понятійних категорій, які мають тонкі грані-понятійні об'єми, що їх не так просто описувати і систематизувати в прикладному теологічному значенні, а без цього суто наука не можлива. Ми говоримо нині про церковно-слов'янську теологічну мовну спадщину, яка стала проблемою для сучасного сприйняття.

Одначе чим більше відтінків реціпійовано мовою, тим краще. Умовна семантична ізоляція мовної традиції — це данина ситуативним значимостям (трендам), доволі часто, на жаль. Не можна обрізати все "не своє", бо ізоляції, як такої, з позицій не філології, а саме філософії, не існує. Натомість, повинна мати місце царина дискусійної атмосфери щодо вироблення описової значимості теологічної української мови. Поки що я таких праць науковців про сенси українського богословського слова не знаю. Та це і не вигідно певним колам, які бояться усамостійнення релігійного українства. А без унікальної теологічної мовної описової бази не може бути і суто-автентичної теології. Це — богословський фольклор. Чуттєво-вишукано, але не духовно-науково розроблено, як це було на Вселенських соборах у Візантії, коли сперечалися про відтінки слів "оmousios" та "оmiusios" («Єдиносущний» і «Подобосущний» — щодо православності чи єресі мислення стосовно Боголюдини Христа). Це не просте питання. І теологи українські, на мою думку, зараз «даром їдять свою кашу», не займаючись дуже важливою проблемою розроблення-опису самобутніх понятійних богословських категорій, щоби потім їх коректно імплементувати у переклади та теологічний автентичний дискурс віруючого народу, який передає свою усвідомлену Богонатхненну традицію».

Ще раз дозволю собі наголосити — не можна спрощувати-«обрізати» богословський апарат. Для прикладу, зараз є тенденція в українських перекладах релігійних користуватися поняттям «розум». Натомість, здебільшого, там, де вживається вказана категорія, яка означає активне «сприйняття-осягнення-дійсності»-пізнавальний процес, що характеризується профанним-спрощеним, «якісним» усвідомленням явищ світу, потрібне буває застосування поняття «ум», — себто «внутрішньої» пасивної категорії, яка близька за значенням до «самоусвідомлення-свідомість-особистісна тотожність-ідентичність», в якості складової людини мислячої, образу Божого-Творця, яка упорядковує для себе са'ме внутрішнє осягнення себе-особистості, Всесвіту та процесів у ньому.

Не підмінюйте, будь ласка, в українських перекладах важливих богословських і гносеологічних та онтологічних філософських понять, адже від цього залежить сприйняття людиною світу.

Сучасні реформатори-теологи, схоже, взялися за богослужбову мову.

Так, пропонують, зокрема, традиційну церковно-слов'янську понятійну категорію «С-мирення» замінити новоязом «З-мирення». Мовляв, «смирення» — це російське слово.

Насправді ж, звісно, це слово церковне, з древньої слав'янської традиції мислення святих Кирила і Мефодія.

Чому «змирення» — це не «смирення»?

Давайте спробуємо розібратися.

По-перше, зауважу, — збіднювати теологію понятійними категоріями богословськими, відторгаючи власну традицію — це дуже сумнівні тенденції щодо їхньої суто-релігійної перспективи. Адже чим більше є відтінків у понятійному апараті — тим багатша, відповідно, мовна царина трансляції смислів, а також традиція свідомого засвоєння-передачі відповідних буттєвих станів.

Літера «-с» насправді поводить себе вповні природно в українській традиції мислення. Вона зовсім не є російською за своєю суттю і походженням, як це твердять сучасні міфотворці-теологи, мовники-реформатори. Український еквівалент її літера «-з» — абсолютно не відображає аналогових понятійних зв'язків, зокрема, у мовній релігійній спадщині.

Ми спокійно застосовуємо початкову літеру «-с» у таких конструкціях, як «-с-творити», «-с-о-творити», «-с-творіння», «-с-кладання», «-с-плетіння», тощо. Тобто, літера «-с» виконує свої унікальні функції в українській мові. Відповідно, заміщення її літерою «-з» під приводом того, що «-с» — це зросійщена калька, є недоречною і безпідставною, необґрунтованою позицією сучасних умовно-фахівців, мовників-профанів.

Яку ситуацію маємо у відтворенні понятійного апарату позначення внутрішніх станів у понятійній категорії старовинній «-с-мирення»?

Пригадуємо похідне поняття: «сумирний-смирний» — спокійний, урівноважений, виважений, покірний, скромний, дисциплінований (свідоме сприйняття явища ієрархічної авторитетності, майже на зразок образу релігійної філософії й теології «ієрархії» в Діонісія Ареопагіта).

Тепер стежимо за «богословським новоязом» релігійних реформаторів-перекладачів, які пропонують замінити слово «-С-мирення» на понятійну категорію «-З-мирення».

Пригадуємо похідне поняття: «-з-мирення», «-з-а-мирення», «-з-миритися». Тобто мова йде про «погодження із певним перебігом подій чи явищ через власну безпорадність», також про «примирення-усунення конфлікту ворогуючих».

Реформатори-перекладачі іноді пропонують замінити древню церковну понятійну категорію «-С-мирення» на поняття «упокореність». Тобто «-С-миренний» має означати «упокорений».

По-перше, таке заміщення за смислом збіднює початкову древню смислову церковну категорію, як було вище зазначено (а саме: «смиренний» = спокійний, урівноважений, виважений, покірний, скромний, дисциплінований).

По-друге: «упокорений» означає власне «насильно пригнічений, слабший, що переможений сильнішим».

Також є пропозиція перекласти «смиренний» у якості «лагідний»… Що ж, давайте дискутувати, чи взагалі варто це робити у нашому випадку?

Чи на часі догматична революція?

Знову про питання мови та свідомості з додатковими гранями означення проблематики, взаємовпливів. І це дуже важливо.

Беру видання Біблії 1992 року місійного товариства «Нове життя, кемпус крусейд фор крайст» із мови давньоєврейської та грецької наново перекладену.

Зауважу, що я — корінний українець. Покидав мовне середовище лише під час нетривалої подорожі до Білорусії ще в дитинстві. Більше закордон не мандрував.

Отож, зустрічаю незрозумілі поняття у цьому «новому українському перекладі» зазначеної організації. Наприклад, (цитати книги Екклесіаста) «мають хорошу заплату за труд свій», — «заплата» — здогадуюся у контексті, про що мова, але заплата, це все ж, більше «латка», аніж «заробітна плата».

«Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити, … а що ти обітуєш, сповни!» Знову ж, за контекстом розумію, що мова йде про «виконання обітниць», але у тексті буквально «виповнити», «сповнити» — це щось більше до наповнення глечика чи іншої посудини чимось, якимось вмістом, а не «виконання-дотримання», хоч можливо мова йде про зросійщену кальку «исполнить», — в такому випадку все доволі коректно...

Або ось класична фраза, яку ми всі знаємо, напевно — «знання примножують скорботу» — з книги Екклесіаста. В цьому новому перекладі написано про це так: «Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!» (Екклесіаст 1: 18). Якщо комусь цікавий класичний аналог цього вислову в альтернативних перекладах, пропоную порівняти самостійно з іншими варіантами... Одначе на мою думку, тут очевидно, що «скорбота» і «біль» — це абсолютно різні поняття за смисловим об'ємом і прикладним застосуванням галузевим.

Слово «клопіт» має також різні аналоги у перекладах. Це і «печаль», і «гіркота», і «розчарування». Тощо, тощо. Про означену тему можна у подробицях писати також і далі безкінечно.

Отож, на мою думку, по-перше, коли заходить мова про переклади богослужбових текстів, слід відразу брати до уваги, що ми, на мові фахівців, говоримо не про власне «переклади», а про «перекази» близькі до тексту оригіналів тих чи інших першоджерел.

А тепер давайте глянемо глибше на проблему. Нам необхідно збагнути, що лінгва-мова зв'язана з глибинними смислами життєвості людини. Напрацьований протягом століть досвід аскези втілений у певні мовні звороти, традиційні для відповідного суспільного середовища. «Зрозуміла мова» — це не завжди, коли я «розумію слово». Для релігійної свідомості «зрозуміла мова» — це коли напрацьований досвід внутрішнього життя аскетичного дає змогу коректно сприймати понятійні категорії, втілені в мовних зворотах. На теологічному жаргоні фахівців справа в «аскетично-світоглядній рецепції».

Коли «переказуємо»-перекладаємо з однієї мови на іншу певне поняття-внутрішній стан, ми, по суті, «транспортуємо-трансформуємо традицію-Передання», але зовсім в інше середовище понятійних категорій.

Як, наприклад, зі словами «скорбота» (церковно-слов'янське «скорбь»), яка була трансформована у поняття «біль». Фахівці-маніпулятори свідомістю говорять, що відбувся «переклад», а ми, з позицій теологічної й аскетично-культової рецепції, ведемо мову про заміщення смислового лінгвістичного апарату, який відкриває зовсім іншу дискурсивну парадигму релігійного праксису.

На рівні нейролінгвістичних свідомісних акцентуацій ми розуміємо, що «скорбота» — це більше смуток-печаль, глибинне означення внутрішнього стану свідомості й почуттів, душі, сприйняття себе і світу, інших людей.

Трансформована у новому перекладі категорія-некоректний аналог «біль» має відношення більше до поверхнево-афектаційної-ефектної нейрофізіології, аніж до суто-релігійної, духовної царини людського побутування.

«Примноження болю» — це швидше дискурс «появи стигматів», що в православній традиції вважається наслідком некоректної аскези, аніж переживання глибинних екзистенційних станів самоусвідомлення, що є більш належним для аскетичного й теологічного праксису в ортодоксії (скорбь-скорбота).

Фактично, проблема «перекладів»-трансформації понятійного апарату в релігії — це і є теологічна революція, яка призведе неодмінно також і до «догматичної трансформації» у спосіб переформатування свідомості носіїв релігійної традиції, яка перестане сприймати певні поняття, саме як «живі». Бо «переклад»-заміщення означень глибинних станів релігійного життя новоязу «вб'є» понятійну світоглядну традицію.

Відтак, після богослужбової термінологічної трансформації (перекладів на новояз), ймовірно, буде також революція у вищих теологічних уявленнях догматичного дискурсу з позицій заміщення його пізнавального спрямування.

Щоби «умовно-природна» «догматична революція» не відбулася згодом, після «перекладацької трансформації понятійного апарату» (зараз всі ці понятійні зсуви відбуваються у контексті формування аскетичних акцентуацій на рівні афектацій), нам необхідно розкривати змісти усталених понять богословського й буттєвого світогляду тим людям, які воцерковляються.

Релігійні воцерковлені люди не повинні трансформувати свій світогляд до рівня сприйняття нецерковних людей, а навпаки – невоцерковлені люди мають переймати напрацьовану віками традицію релігійної православної свідомості.

Що відбувається після «Вавилонської вежі»?

Коли ми ведемо мову про смисли та лінгву, як саме вони розчеплюються і синтезуються, мені хотілося би привести для прикладу, зразок того, що відбувається в означеному явищі елементарних семантичних релятивних зсувів лінгвотрансформації. Власне, цей процес і доводить нестабільність смислової фіксації системних метаконструкцій-операційних констант свідомості.

Отож, приклади:

-не(-є-)ма- (німота, відсутність)

-не(-є-)ту- (не ту (заперечення вибору за відповідними ознаками, а також неозначена відсутність)

-мила- (красива, приємна, процес очищення, гармонізації за відповідними параметрами)

-даром- (без зиску, талантом (дар), тим, що не має прикладного виміру в еквіваленті оцінювання.

-горе- (біда, -на горе(-є-(-і-)- недосяжність, висота, вищий стан сприйняття-споглядання, який перевершує узвичаєні світоглядні акцентуації)

-ярий- (колір, відтінок, стан бурхливого сприйняття кого-чого)

-мол- (мовляв, ніби то, нестабільне середовище буттєвого осягнення-пісок, -мол-ь- те, що руйнує непомітно тканини, одяг, презентаційні аксесуари самосвідомого, матеріальні значимості буттєвості; мол-ва — сформовані акценти відношення до реальності, які не є визначально-сутнісними, мол-от — засіб кардинального впливу на ті чи інші предмети з метою приведення їх до стану прикладного застосування-доречної наявності в буттєвості, мол-оти — дрібнити, знесуттєвлювати з метою практичного засвоєння-застосування, мол-итися — з вірою звертатися для задоволення тих чи інших нагальних, сутнісних потреб, мол-чать — відсутність репрезентації відношення самосвідомого до реальності)

-я й це- неоформлений зародок потенціалу життєвості.

Далі розберемо складніші семантичні метаконструкції, процес їхнього інтенційного дискурсивного синтезу та розчеплення з метою утворення сенсопродуктивного тла.

«-я й це—гла – гол–»

-я- маніфестація-презентація самосвідомого -й-це- комунікативна неозначена констатація буттєвого уприсутнення, -це-гла- засіб формування-конструкції прикладного простору комфортного побутування –гла-гол– частина мови, що означає дію-вплив або стан, породжений впливом, -гол – ворота, мішень, слабке місце, що наявне з метою цільового впливу, -гол-(-ь-ий)- констатація відсутності презентаційного цивілізаційного механізму дрес-коду, незахищеність перед впливом природної стихії.

«-я-й-це—і—гла-» (близька за походженням метаконструкція заміщення системного семантичного коду) — маніфестація міфологеми про Кощія Безсмертного, який має «незахищене, слабке місце, «витончена вразливість надпотужного», що його необхідно «приховувати-системно конструювати-одягати-обрамляти-описувати в контексті наявності смислопродуктивних ознак» (утка, сундук, ведмідь, заєць, тощо)

-коти- наказова форма зручного пересування-переміщення з цільовою метою, приємні, «зручні» домашні тварини…

Тощо, тощо…

Відтак, існує натяк для того, аби збагнути, що мовно-семантичні константи-конструкції постійно зміщуються в незбагненному процесуальному напрямку форматування свідомісних орієнтирів.

Таїна Адама

Отже, мова несе собою смисли. Завдяки їй існує людство саме у такому вимірі, як є нині. Особистість передає іншій чи іншим власне свідчення про сприйняття буттєвості.

Що ж таке мова? Та певна річ, це натяк-порівняння-здогад-припущення. «Мов»-ніби то, наче б то. Ми ніколи не можемо бути достеменно засвідчені в передаванні свого посилу іншим за допомогою «мов(и)»-натяку. Ми наче твердимо, що Це на щось чи до чогось подібне.

Людина також виявляє захоплення відкриттям для сприйняття свого у вимірі розгортання життєвого часо-просторового тривання у спосіб вигуку «о-вва». «Мов-(м)овва'» — це Захоплення щойно відкритим с-Мисл(Ь)-ом. Не дивуйтеся, але саме так виглядають натяки на парадоксальні явища з позицій інтуїції сенсів.

Захоплення — це фрагментарна акцентуативна зосередженість свідомості, яка дає змогу пережити відкриття прихованого в актуалізованій комунікації зустрічі з людською Іншістю.

Інаковий, ін-ший — необхідно подолати власне життєве відособлення в актуальній причетності до розгортання життєвого потенціалу з візерунками-виШи(й)-ванками смислів особистісної Іншості. Ший(Я) — буттєва сопричасність породжує Спіл-кування. Спіл-ість-стиглість-зрілість-достатність. Кувати — виготовляти-продукувати-створювати шляхом обробки з відповідною метою, згідно визначених взірців.

Спілкування — це взаємовплив, який породжує в результаті особистісну пізнавальну актуалізацію буттєвого розгортання власного потенціалу.

Захо(плен)ня — це також «плен»-ніння чимось, або кимось, коли людина на певний час належить своєрідно актуальному формату життєвості.

О-хоп(пити) — збагнути та усвідомити, сприйняти та змоделювати з метою пояснення в мінливо-ситуативно-явищній обставинності те, що знову згодом викличе спрагу-бажання сприйняття в інакшій життєвій обставинності. Втамування спраги пізнання згодом знову породить спрагу. Знову і знову. Так відбувається особистісне становлення. І в цілому це стосується царини тотальної приреченості гносеологічних методів редукції раціональної маніфестації смислів у комунікації.

Таїна… Які натяки містить у собі це дивовижне слово? Можливо, це неозначене «-та-», і водночас, це вказівка на зацікавлення, це зосередженість на меті пізнання-долучення-сопричасності певному цільовому буттєвому виміру. Ми достеменно сприймаємо, що Це — «та-(м)». Але більше нічого не відомо. Крім, хіба що, процесуально-з'єднувальної частки «-ї(і)-». «Та-(і)-на».

Ми сопричасні невідомому результату неозначеного пошуку «-на».

Знаємо про мету-ціль-призначення свого дослідження «-та». Нам відомий результат парадоксальної сопричасності пізнавальному акту і не можливості коректної редукції-гносеологічної фіксації його результатів «-на».

Адам — це Людина. Лю-ля, лю-стро, лю(б)ов, лю-тий… Дивно, чи не так? Адже усі ці слова оповідають про дещо схоже. Колисання-примовка для малечі-продовження родоводу, віддзеркалення-пізнання-впізнавання-маніфестування себе-«Я», також таємниче переживання Іншої людини, на якому ґрунтується відтворення людства і життєдайних смислів його, глибинних мотивацій, життєво-важливих безапеляційних світоглядних установок, це також надпотужна непереборна-нездоланна сила-вплив. Усі ці поняття ґрунтуються на застосуванні лінгвочастки «-Лю-».

Лі-у(ю)д… Уд — це і музичний інструмент, що породжує гармонію, це і частина тіла, також це засіб чоловічого статевого відтворення свого роду. Уд — це також агарове дерево, сік якого одночасно цілющий і отруйний. Тобто, це все ж, натяк на Дерево…

Лі — лінгвочастка сумніву-вопрошання. Таке враження, що адам виявляє у чомусь певні сумніви (а сумнів — це явище із царини коректного сприйняття гнозису) та має, водночас, відповідну сопричасність невідомому результату неозначеного пошуку «-на»…

«Лю-Ди-на»-«-Ди»-Ти-«-на». Складова частка «ди» утворює також «ди-во», «ди-Ви-Ти-с-Я». Цікаві натяки на походження персоніфікованих комунікаційних відношень приховані в лінвотрансформаційному смислопродуктивному явищі творення ознак великої гармонії та премудрості, закладеної в мовних кодах кожного народу.

Отож, Таїна Адама-Людини з позицій натяків мовлення так і залишилася, звісно ж, нерозкритою. Одначе, ми спробували долучитися до постановки незбагненних питань із царини релігійної антропологічної апофатики в контексті означеної мовної проблематики.

Грані

Отож, якщо вже торкнулися такої своєрідної та вкрай складної теми, пропоную вкотре зануритися у сприйняття таємниць смислових значень.

Цього разу інтерес викликала метаструктура понять «осягнення» та дещо подібного до нього «усвідомлення».

«Осягнення» — це фундаментальний процес, який відбувається у свідомості людини. Сягнути — означає подолати певний стримуючий сприйняття умовно-бар'єр царини, до певного часу, неактуальних умов розуміння та буттєвої сопричасності феноменам, які відкриваються пізнавальним апаратом людини.

спосіб о-сягнення-осяжності маємо змогу локалізувати-стабілізувати шляхом узвичаєння явище, до якого сопричасна свідомість. Осягаючи, вдається відкрити перспективу динамічного розгортання структурованого арсеналу самопізнання, долучитися до творчості, розвитку навичок і вмінь, здібностей, це також і категорична констатація спроможності.

Власне, процес о-сягнення — це віра у можливість невідомого, а відтак — пізнавальна трансформація самоусвідомлення через призму феномену творення сенсів актуальності принципу сприйняття, засвоєння, відтворення, множення, аж до виміру технічної імітації розгортання унікального процесу творчо-пізнавального дискурсу. Останній постає у якості оригінального акту існування людини у контексті репрезентації натяків на її існування у форматі автентичного творчого продукту д-осягнень.

Мірою цивілізаційної ієрархічної оціночної системи творення критеріїв є апеляція до еталонів, які вкорінені у явище д-осягення будь-чого і навіть -кого у буттєвій царині.

Боротьба за вимір популяризації тих чи інших д-осягнень — це також творення категоричних домінантних інформаційних структур, які відкривають перспективу впливу на будь-які процеси. Головне — збагнути, або продукувати-мотивувати вимір моделювання параметрів д-осягнень, за якими постає контекст інформаційного дискурсу, розгортання динаміки суспільної рецепції-сприйняття тих чи інших надбань, які означують формат структури цивілізованого соціуму.

Ми о-сягаємо нові горизонти незвіданого, відкриваємо перспективи, пізнаємо та застосовуємо до процесу актуалізації творчості засоби відношення-позиціонування щодо явищ із галузі рефлексивних орієнтирів — конструктивних та деструктивних мотиваційних інтенцій.

О-сягнення спричиняє феномен відтворення макросів і форматів традиції-передання-засвоєння досвіду попередників, який дає змогу на стабілізованій платформі метаконструкту анамнестичного дискурсу із галузі технічної імітації принципу «ксероксу» продукувати оригінали творчої актуалізації потенціалу самосвідомого людини, яка долучена до скарбниці цивілізаційної трансформації ауто-ідентичності.

«Усвідомлення», у свою чергу, — це інше явище із царини гносеологічної феноменології, яке вказує на пізнавальні характеристики сприйняття вже існуючого досвідного дискурсу. Адже функціонує рецептивна традиція, яка формує ієрархічну структуру буттєвої пізнавальної сопричасності у спосіб забезпечення існування інституційних авторитетів.

Завдяки їм має місце перманентна актуалізація постулювання категоріальних апріорних догм-аксіом, на метаконструкті яких розгортається процес корпоративної рефлексії рецептивного структурування параметрів автентичності. Останні, у свою чергу, продукують простір-бар’єр-межу ізоляції власного системного дискурсу шляхом запровадження аксіоматичних доктринальних домінант формату ідентичності.

У-с-відомлення — це установка із царини традиції творення самосвідомого, — того, що підлягає безапеляційній констатації. Саме з цією метою існують рецептивні інституціональні критерії структурування-соціалізації особистісного потенціалу, а також апеляції до особистісних авторитетів. Вони забезпечують існування унікальних макросів метаконструкту з метою пізнавальної імітації творчого дискурсу-особистісного становлення своїх послідовників-користувачів-учасників явища перманентної актуалізації гносеологічного принципу інформаційної індустрії «ксероксу».

Якісні, брендові показники корпоративної матриці структури ідентичності залежать від якості презентації смислового контенту, що його імітує-відтворює інфраструктура комунікаційного «множення».

«Осягнення» та «усвідомлення» — це важливі категорії пізнавального процесу, а також онтологічної царини. Саме завдяки понятійному розрізненню їх вдається сягнути певних натяків на таїну походження смислів, які втілені, зокрема, в унікальній мові кожного народу.

Епілог

Для того, щоби відбулося самобутнє становлення серцевини народності, має коректно імплементуватися царина її релігійної спадщини у вищих проявах пізнавального дискурсу. Відтак, кожний нарід розвиває своє унікальне, лише йому притаманне, смислове осягнення духовної традиції, аби прикрасити нею всесвітню палітру посвяти людством Непізнаваному своїх вишуканих, найвище осмислених акордів буттєвості. Це стосується і лінгво-теологічної історії походження догматичних формул Церкви древньої Візантії, Риму, Російської імперії, Європейської протестної Реформації, тощо.

Коли ми чуємо ворожі закиди щодо потуг до творення самобутньої теології у контексті «етнофілетизму», — таке посилання некоректне, адже кожний нарід є промислительно-унікальним у своїй автентичності. Відтак, розвиток національних гілок творення специфіки смислів та означень Таїни богословських поривань є важливим актом реалізації вищого покликання людської особистості перед Богом і Його Вселенською Церквою. Тож тепер, буквально, — «слово за вітчизняними теологами».

Анатолій Хільченко, священник

Фото Facebook


Теги: