Проєкт «Порозуміння» став можливим завдяки фінансовій підтримці Міністерства закордонних справ Німеччини через IFA (Інститут зовнішніх відносин) у програмі фінансування ZIVIK. Ці меценати надають благодійну підтримку миротворчим проєктам в різних країнах світу, Україна стала однією з них.

Перший вебінар проєкту «Порозуміння» був присвяченій темі безпечної реінтеграції українського суспільства. З огляду на окуповані території України цю тему 10 березня 2021 року обговорювала група експертів, серед яких – співзасновники та учасники Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію» Юлія Тищенко, Володимир Лупацй, Олег Саакян.

Оскільки питання національної єдності та соціальної згуртованості – сфера дуже широка, за неї фактично відповідають від п’яти до семи міністерств в Україні. Тому, як зауважив Володимир Лупацій, в країні немає єдиної «точки зборки». Водночас міжнародна практика підказує, що повинен бути якийсь координаційний орган. Звідси постає ключове питання – наскільки згуртовані ті, хто виступає за соціальну згуртованість, бо самі активісти, громадські організації, які опікуються різними аспектами національної єдності, не здатні об’єднатися в межах певної платформи. Відповідно вони не можуть бути адекватним і паритетним партнером структурам влади.

Олег Саакян звернув увагу, що «непідконтрольні території – непідконтрольні для держави, а для Церкви цілком вірогідно можуть бути територіями, на яких може здійснюватися діяльність», адже для інформації кордонів немає. Проте Тарас Дятлик, віце-ректор Східноєвропейського інституту теології (EEIT), регіональний директор Overseas Council-United World Mission по Східній Європі та Центральній Азії, не поділяє цей оптимізм. На його думку, спочатку потрібен пошук порозуміння серед самих християн. «Зараз єдності нема, «ми та вони», як між православними різних юрисдикцій, так і між православними та євангеліками», – вважає він.

Тому однією з частин підходу до безпечної реінтеграції країни пропонуються заходи з розбудови довіри – як серед вірян різних конфесій, так і серед розділених українців Донбасу. «Ці заходи демонструють іншій стороні те, що ти здійснюєш певну політику, яка направлена на них – чи це соціальна сфера, чи це демонстрація якихось освітніх кроків, чи це одиничні короткотермінові заходи інформаційного гатунку», – пояснила Юлія Каплан, завідувачка відділу гуманітарної політики та розвитку громадянського суспільства Національного інституту стратегічних досліджень.

У цьому світлі виникла ідея створити Ютуб-канал, який би міг розповідати і доносити людям ідеї миру від громадських проєктів. Так само потрібен загальний форум організацій, які займаються національною єдністю, підсумував Володимир Лупацій.

Наступний захід проєкту «Порозуміння» – лекцію-вебінар “Транзитивна юстиція та мистецтво” – провела 25 березня 2021 року професорка філософії Одеського Національного університету імені Мечникова Оксана Довгополова. Її кандидатська дисертація була захищена на тему «Принцип толерантності в духовній культурі перехідних епох», а докторська – за темою «Метафорична схема обжитого світу: місце Іншого, Чужого, Відторгненого». Тому доповідь була присвячена ролі та можливостям мистецтва у перехідному правосудді та реінтеграції населення тимчасово окупованих територій України (ОРДЛО та Криму).

«Схоже, за сім років війни мешканці України по обидва боки межі з тимчасово окупованими територіями вичерпали запаси співчуття та емпатії. Натомість ця межа все більше нагадує справжній кордон, який ми будуємо й усередині себе… – зазначила Оксана Довгополова у своїй лекції. – Ми майже не чуємо голоси своїх співгромадян, які живуть в окупації, та мало знаємо про них. Бо легко не побачити людину з дискримінаційними ярликами «зрадниики», «колаборанти», «сепаратисти»… А головне, ми не запитуємо себе: якби наші всі співгромадяни покинули тимчасово окуповані території Криму й сходу, хто б там залишився і кого б ми мали повертати?».

Увагу слухачів доповідачка зосередила на вдалих проєктах українських митців – таких як Алевтина Кахідзе, Лія Достлєва, Андрій Достлєв, Юлія Полуніна-Бут, група «Одіссея Донбас», Антон Лапов та ін., які намагаються чути людей по різні сторони розмежувальної лінії на Донбасі.

Практика порозуміння в Україні. Що можуть запропонувати церкви?
Практика порозуміння в Україні. Що можуть запропонувати церкви?

Під час обговорення доповіді протоієрей Георгій Гуляєв, колишній прессекретар Донецької єпархії УПЦ (Московського Патріархату), який зараз очолює Відділ у справах молоді Херсонської єпархії, звернув увагу на потенціал арт-терапії для вимушених переселенців з Донбасу й водночас висловив занепокоєння тим, що героїзація війни по обидва боки конфлікту досягає свідомості дітей. Інші учасники вебінару відмітили потужний терапевтичний вплив деяких українських проєктів, відзначили Пост плей театр і Пост плей лаб, які привертають увагу суспільства та влади на «незручні», гострі проблеми.

Дотичним до цієї теми був вебінар «Перехідне правосуддя та врегулювання», модераторкою якого виступила Юлія Тищенко – співзасновниця Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію». У ролі експертів до діалогу долучилися Олена Семеркіна та Олег Мартиненко (Українська Гельсінська спілка з прав людини).

Концепція перехідного правосуддя розрахована як на держави, що переходять від авторитарного режиму до демократії, так і на країни, які переходять з військового стану у мирний. В Україні зійшлися два в одному, наголосив Олег Мартиненко, у нас досі не подолана радянська ідеологія і ми не провели належним чином люстрацію, до того ж у нас ще й збройний конфлікт.

Головною метою перехідного правосуддя є примирення. Вже можна спиратися на допоміжні документи, це «Європейська політика підтримки перехідного правосуддя» за 2015 рік і Міжвідомча стратегія підтримки перехідного правосуддя, яку випустило Міністерство закордонних справ Німеччини у 2019 році. У них було визначено, що примирення не означає прощення військових злочинців. Йдеться про покарання винних за національну трагедію, про відшкодування завданих жертвам збитків, про право на правду і гарантії неповторення (інституційні реформи).

Причому право на правду має будуватися не стільки за судовим механізмом, як-то покарати або амністувати, а здебільшого через несудові механізми. Центральною ланкою тут є інституція «Комісія правди». Вона утворюється за рішенням уряду після закінчення збройного конфлікту, формується переважно з експертів з міжнародної спільноти, витрачає десь півроку-рік на формування свого мандату. Прокуратура може порушувати кримінальні справи за тими фактами, що стали відомі в процесі розслідування «Комісії правди».

Наразі в Україні немає жодного механізму примирення, який би суттєво відрізнявся від офіційного судочинства і так званої каральної юстиції. Тому, зазначали учасники вебінару, релігія може запропонувати і моральне засудження злочинців, і, з іншого боку, розуміння того, чому ці люди вчинили саме так.

2 квітня 2021 р. відбувся публічний вебінар проєкту «Порозуміння», присвячений можливості застосування в українських реаліях основоположної праці професора-міжнародника Джона Пола Ледерака «Розбудова миру. Стале примирення у розділених суспільствах». В Україні ця книга була видана видавництвом «Дух і Літера» у 2019 році.

Модерував вебінар Тарас Дятлик, член Міжнародної ради з євангельської богословської освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу) та Наглядової ради асоціації «Богослови без кордонів», випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія). Спікерами виступили Тетяна Калениченко – національний радник з питань побудови миру в Україні, фасилітаторка і координаторка проекту «Діалог у Дії», і Лідія Лозова – перекладачка і редакторка книги Джона Пола Ледарака «Розбудова миру», координаторка проекту «Діалог у Дії».

«Те, що говорять про сталість миротворчих проєктів за кордоном - це запит держави на те, щоб вони відбувались. У нас з цим досі є питання. Ми контактували з представниками міністерств, але часто немає відчуття запиту від першого треку (верхнього рівня). Наш досвід часто залишається незатребуваним... Коли молодь з України, Росії та так званих ЛНР та ДНР малювала хронологію подій, виявилося, що картини світу у них зовсім різні. Коли ми говоримо про миробудування, дуже важливо зрозуміти, як бачить світ інша людина», – сказала Тетяна Калениченко.

З нею погодився Тарас Дятлик. «На рівні християнської спільноти в Україні через відсутність діалогу на середньому рівні ми бачимо цю відірваність верхнього рівня від того, що відбувається в житті християнських спільнот на низовому рівні. Є глибокий розрив між цими трьома рівнями», – каже він.

Учасники вебінару обговорювали, як угоди, котрі підписуються на верхньому щаблі, можуть сприйматися і розвиватися внизу. Люди на низовому рівні зосереджені на виживанні, у таких умовах середня ланка, до якої входять громадські та релігійні лідери, має вирішальну роль. Цей щабель суспільства має зв’язок із базовим та верхнім рівнем, і може спілкуватися з обома.

«Примирення – це не підписання мирної угоди і не припинення вогню. Це глибинне налагодження стосунків із колишніми ворогами, – переконувала Лідія Лозова. – Для цього потрібно проговорювати біль, який було завдано один одному. Тільки тоді можна говорити про примирення. Все інше, як то угоди, чи то пак договори у політичному полі, не довгострокові і не дієві».

Миротворчість не відбувається за рік чи за два. У своїх перших роботах Ледерак писав: для того, щоб досягти успіху у миротворчості, має пройти 25-50 років. Учасники обговорення формулювали загальні принципи мирободування, шукали біблійні та християнські інструменти порозуміння, який саме діалог вони можуть запропонувати на рівні села, наприклад, розмірковувати з місцевими пасторами, священниками про те, що таке християнська громада, що таке Церква, що таке співіснування разом, без ярликів, які часто навішують один на одного.

У цьому світлі протоієрей Георгій Гуляєв заропонував впровадити мораторій на критику інших конфесій, хоча б у період Великого посту. Лунали пропозиції створювати діалогові групи між громадами: «В задачах миробудівництва потрібно узгоджувати, що ми робимо, а що ми не робимо, щоби вберегтися від розчарувань» (Тарас Дятлик).

При цьому є розуміння, що не кожна людина здатна бути медіатором. Їх потрібно готувати, забезпечувати методиками. Переселенці та люди з місць, що межують з окупованими територіями, могли би вчитися медіації. Довіра до них буде вища, підкреслив відомий український юрист Володимир Сущенко.

Водночас поширеною проблемою, з якою вже знайомі учасники вебінару, є те, що священнослужителі, які пройшли певний шлях діалогу та змінювали своє сприйняття, поверталися у свої спільноти і опинялися «своїми» серед «чужих». «Як їм бути з цією новою ідентичністю миротворця, коли вони стоять в розламі? Коли вони розуміють, як жити далі, але сусіди не хочуть про це чути?», – це запитання Тетяни Калениченко мотивує на створення програм із залученням рядових членів парафій.

«Коли ми один одного знаємо, то менше бажання один одному шкодити. Коли ми реалізуємо спільні проєкти, тоді справді будуються мости», – сказав Юрій Ліфансе, керівник київської Спільноти св. Егідія, яка має досвід залучення до спільних благодійних проєктів представників різних конфесій. Щоправда, не всі з них на цьому наголошують. Наприклад, на офіційних сайтах УПЦ (МП) уникають згадки про спільні проєкти з католиками та іншими конфесіями. І це при тому, що московські офіційні ресурси РПЦ закликають церкви взаємодіяти, називаючи це «велінням часу».

Слід нагадати, що за декілька років до початку проєкту «Порозуміння», у листопаді 2017 року, Комісія з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій розробила Стратегію участі Церков і релігійних організацій у миробудуванні «Україна – наш спільний дім». Цей документ накреслив загальні принципи, які українські церкви погодились застосовувати у своїй діяльності. Тому 16 квітня і 28 травня 2021 року в межах проєкту «Порозуміння» відбулися вебінари, присвячені розгляду практичних аспектів реалізації цієї Стратегії.

Модератором першого вебінару цієї теми виступив В’ячеслав Горшков, релігієзнавець, співробітник Державної служби України з етнополітики та свободи совісті. Спікерами заходу стали священник Андрій Нагірняк – заступник голови Відділу соціального служіння УГКЦ, керівник програм МБФ «Карітас України»; священник Ігор Шабан – голова комісії УГКЦ з міжконфесійної роботи; капелан Сергій Дмитрієв – заступник керівника Управління соціального служіння ПЦУ, голова правління «Елеос-Україна».

Одразу постало питання: чому Стратегія, з якою були ознайомлені представники усіх конфесій, не стала дороговказом на рівні Церков? «Багато хто займається реальною діяльністю, але на сьогоднішній день в багатьох церквах нічого не чули про Стратегію», – сказав о. Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості.

Документи пишуться, але не завжди читаються, зауважив інший учасник дискусії. «Представникам різних традицій, різних церков цілком затишно у своєму колі. Чи є оця потреба виходити за межі свого світу?», – пояснив ситуацію В'ячеслав Горшков.

Священник Андрій Нагірняк нагадав, що ідея створення Стратегії зародилася як один із напрямків діяльності «Карітас України», а зрештою спільно з о. Сергієм Дмитрієвим, о. Ігорем Шабаном, Максимом Васіним та Ганною Гуменюк були обговорені кроки, якими можна рухатись релігійним організаціям у побудові миру.

«Стратегія насправді вже дає великі плоди, адже ми користуємося нею під час реалізації проектів Карітас Україна, що проводяться з представниками різних релігійних спільнот, – висловилась Ганна Гуменюк. – В тому числі, Стратегія допомогла розвинути та посилити Раду релігійних організацій церков в Івано-Франківську, яка на початку пандемії створила благодійну їдальню, що фінансувалася спільно багатьма релігійними організаціями».

Сергій Дмитрієв як капелан ПЦУ також зауважив, що з боку його конфесії активну участь у створенні Стратегії брали здебільшого священники, які є військовими капеланами та мали паралельно активну соціальну діяльність. «Ми під’єднали до роботи людей, які безпосередньо працюють у зоні конфлікту, та намагалися транслювати у документі їхній реальний досвід. Наприклад, один з учасників створив групу «Ступені», куди увійшли представники понад 17 релігійних організацій, які щотижня збиралися щоб спільно вирішувати нагальні проблеми суспільства у регіоні».

Одна з моделей, які можна випробувати, як цей документ має діяти – це виїзні зустрічі, коли з інших міст приїжджають представники різних організацій, запрошують своїх представників з регіонів, показують прикладом свою дружність, розглядають місцеві проблеми і варіанти їх вирішення.

Відтак засновниками проєкту було оголошено конкурс на участь у робочій групі зі створення документа «Практичні поради по миробудуванню в повсякденній діяльності представників релігій і релігійних організацій». Наразі над практичними рекомендаціями працюють Алла Вайсбанд, Тетяна Калениченко, Тарас Дятлик, о. Андрій Нагірняк, о. Георгій Коваленко, о. Георгій Гуляєв, Оксана Довгополова, Ірена Голуба, Роман Соловій, Вячеслав Халанський, Ганна Гоменюк, Лідія Лозова та інші експерти. А на початку 2022 року було створено ще одну робочу групу експертів для обговорення релігійної складової опрелюднених Міністерством реінтеграції тимчасово окупованих територій «Концептуальних засад політики розбудови миру в Україні в умовах збройного конфлікту, що триває» та формулювання пропозицій щодо участі релігійних спільнот у реалізації цієї політики. До речі, в середині грудня минулого року Міністерство РеТОТ оголосило про створення державного Центру розбудови миру.

На другому вебінарі з обговорення практичних аспектів Стратегії участі Церков і релігійних організацій у миробудуванні «Україна – наш спільний дім» священик УГКЦ Василь Іванюк, який представляє діяльність благодійної організації «Карітас», розповів про досвід миробудування у Краматорську на Донеччині.

«У нас в Краматорську дуже унікальна ситуація склалася, тому що ми маємо свою Раду Церков, в яку на сьогоднішній день входить 22 церкви. Кожного місяця є зібрання, на яких ми вирішуємо спільні питання, які виникають на території Донеччини. Це могло би стати добрим прикладом для формування в усіх містах такої платформи для діалогу... Ми ніколи не говоримо про те, що нас може роз'єднувати. Наші спільні інтереси настільки розмаїті, що в нас немає часу, щоби щось представляти своє», – сказав о. Василій Іванюк.

Ініціатива виявилась настільки помітною, що Донецька обласна адміністрація запропонувала членам Ради Церков Краматорська розглянути можливість створення загальнообласної Ради Церков, над чим вони почали працювати.

Подібним успішним досвідом на Заході України поділилася Наталя Козакевич, заступниця директора «Карітас» в Івано-Франківську. Там також місцеві служителі об'єднатися в Духовну Раду Прикарпаття, щоб мати можливість подавати голос про свої проблеми і доносити пропозиції на розгляд місцевого самоврядування. Завдяки цьому вже напрацювано план заходів з проведення профорієнтаційної, превентивної, інформаційної роботи, на виявлення та інформування людей про ВІЛ, СНІД, туберкульоз, інші хвороби.

Шейх Рустам Гафурі, заступник муфтія Духовного управління мусульман України, розповів про соціальну діяльність своєї спільноти. До речі, серед основних її правил Рустам Гафурі назвав «не політизувати та не радикалізувати іслам, розуміти, які спільноти відправляють своїх парафіян і куди (вчитися, на практику тощо)». За словами шейха, «християнські церкви мають більше чисельності та відповідно більшу активність, але ми маємо думати, як об’єднуватися, живучи в одній спільноті».

Першим з трьох заходів проєкту «Порозуміння», присвячених темі миру в документах християнських Церков, став вебінар «Війна, мир і насильство (православний погляд)». Центральною темою обговорення 21 квітня 2021 р. став розділ 5 документу «За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви».

Цей документ готували три роки – з 2017 по 2020 – після того як у червні 2017 року Вселенський патріарх Варфоломій доручив спеціальній комісії богословів підготувати офіційний документ з соціального вчення Православної Церкви, враховуючи багатовікові традиції та сучасну практику Вселенського Патріархату (зокрема, й ухвалені документи та рішення Великого Православного Собору на Криті у червні 2016 року).

Спікер вебінару Лідія Лозова, перекладач і редактор україномовної і російськомовної версій документу, співробітниця видавництва «Дух і Літера» та «Центру св. Климента», зазначила, що метою документу було дати пастирську відповідь у контексті православного церковного свідчення в сучасному світі.

Наприклад, у цьому документі говориться: «Самооборона без злоби може бути виправданою, і захист пригноблених від гнобителів часто є моральним обов’язком; але іноді, як це не трагічно, ні одне, ні інше неможливе без розумного застосування сили. У таких випадках необхідні молитва й розважливість, а також щирі зусилля, спрямовані на досягнення примирення, прощення і зцілення».

Православна Церква, хоча в ній є пацифістський аспект, ніколи не наполягала на пацифізмі як такому. У той же час війна ніколи не вважалася чеснотою, але можна говорити про особисту чесноту людей в контексті війни. «Ми знаємо, що в Церкві багато канонізованих святих воїнів, хоча канонізовані вони не за те, як вони воювали, а, передусім, за мучеництво. Однак Церква ніколи не розробляла теорій справедливої війни. – наголосила Лідія Лозова. – Християнська совість завжди має панувати над імперативами національних інтересів».

Інший спікер вебінару протоієрей Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості, у цьому контексті зазначив: «Якщо війна стає неминучою, Церква продовжує молитися й по-пастирськи піклуватися про своїх чад, які беруть участь у бойових діях заради захисту свого життя та свободи, докладаючи всіх зусиль заради якнайшвидшого відновлення миру і свободи».

На його думку, навіть коли йде війна, мають бути ті, хто говоритиме про мир, бо коли війна закінчиться, знадобляться не тільки воїни, а й ті, хто будуть розбудовувати мир.

Тарас Дятлик, керівник відділу розвитку освіти Євро-Азіатської акредитаційної асоціації, який модерував вебінар, висловив свої спостереження. «Пересікаючись з пасторами із «сірої зони» та зони близької до «нуля», дуже сильно звучить наратив про прощення і дуже мало звучить голос церкви про те, що один з важливих проявів християнського благочестя – це взяти відповідальність на себе – соціальну, юридичну, кримінальну за вчинене насильство», – сказав він і запропонував, наприклад, створити тематичну читанку для капеланів, розповсюдити її через духовні правління, координаційні групи, що працюють з міністерством оборони.

Релігієзнавець Людмила Филипович з Інституту філософії НАНУ сформулювала навіть тезу для військових капеланів: «Ми не проти Росії. Ми – за Україну», яка б зняла багато нинішніх суперечностей та невідповідностей.

Ключовою тезою вебінару «Католицька традиція миротворення: витоки, генеза та перспективи», який відбувся 27 квітня, став меседж папи Римського Франциска про ненасилля як стиль політики задля миру.

Йдеться про Послання з нагоди дня миру 2017 року, в якому папа Франциск підсумовує всі здобутки в розбудові миру своїх попередників і підкреслює, що в Католицькій традиції практика ненасильницького спротиву є чи не єдиним шляхом. Це доволі новий тренд – останні десятиліття відбувається зміщення акцентів від обгрунтування справедливої війни, що сягає корінням Августина і досі підтримується Російською Православною Церквою (див. «Основы социальной концепции Русской Православной Церкви», VIII.3), до розбудови миру через ненасильницьку практику.

Про три виміри підтримки миру в Католицькій Церкві розповів священник Роман Завійський, президент української філії Європейської асоціації католицького богослов’я.

Перший рівень – вселенський. Є кілька переваг, що дозволяють Католицькій Церкві підтримувати миробудування. Ця церква є дипломатичною структурою і має високий ступінь централізації. Це допомагає ефективно впроваджувати миробудівну діяльність і також дає можливість уніфікувати візію церкви в усіх частинах світу. Другий рівень – національний, де локальні єпископські спільноти реалізують і загальноцерковний потенціал, і локальні миробудівні рішення. Третій рівень – плеяда організацій всередині церкви, які бачать своєю місією розбудову та підтримку миру. Наприклад, організація Pax Christi International, що пропагує ненасилля як спосіб побудови миру в сьогоденні та тісно співпрацює з понтифіком.

Йшлося також про ініціативу покриття національних боргів країн третього світу Католицькою Церквою, капеланське служіння та реалії участі католиків у миробудуванні України.

Джерела порозуміння та тема десакралізації насильства були проаналізовані на міжконфесійному вебінарі 13 травня 2021 року.

Учасниками заходу зазначалося, що в Україні є кілька різних вимірів війни: гаряча війна (Донбас), гібридна війна (скрізь) та спадщина симфонії церкви та держави. Є спокуса посилатися на державу, як на ту, що захищає православний народ – цією логікою користуються різні православні конфесії в Україні. Але, як сказав о. Олег Кіндій, професор кафедри богослов‘я Українського католицького університету, передумова миру – каяття усіх сторін війни.

В’ячеслав Горшков, який багато років працював у Фонді «Відкрита Біблія», представив учасникам заходу два важливих тексти Старого Завіту: 2-й розділ Ісаї і 4-й Михея – це та частина Святого Писання, де говориться про припинення війни, про те, що народи не будуть більше вчитись воювати і вони перекують свої мечі на леміші. У сучасному християнстві ці тексти трохи загубилися, бо зазвичай згадують про те, що мечі перекують, але не звертають увагу на процес, як це відбудеться. Тут ідеться фактично про те, про що писав Іван в Одкровенні. «Але ми знаємо як в аскетиці християнській відбувається процес подолання гріхів – це не те, що людина припиняє грішити. Вона просто щось робить, щоб в її житті було більше місця для чогось не грішного і це виштовхує гріх за межі її життя і гріха стає менше. І так само в цих уривках говориться, що народи підбурюють один одного піти до Єрусалиму, щоб вчитися Божим шляхам. І по мірі того, як вони вчаться Божим шляхам, вони припиняють вчитися воювати», – сказав В’ячеслав Горшков.

Будувати діалог між католицьким соціальним вченням, українським суспільством, візантійською традицією, шляхом Махатми Ганді та іншими трансформаційними рухами ненасильницького спротиву, які змінили хід історії, закликав о. Олег Кіндій. «Церква в жодному випадку не може проповідувати справедливої війни на рівні єпископату, на рівні найяскравіших проповідників… Але ми теж повинні розуміти, що Церква є там, де є наші віруючі, і багато наших віруючих є на фронті», – заявив він.

Наступний вебінар-дискусія – про джерела порозуміння крізь призму досвіду Спільноти святого Егідія – відбувся 26-го травня 2021 року. Під час дискусії було обговорено миротворчий досвід Спільноти святого Егідія – католицької організації, яка має понад 50 000 членів у більш ніж 70 країнах світу.

Юрій Ліфансе, голова Спільноти святого Егідія в Україні, розповів про напрямки діяльності організації, зокрема поширення Євангелія, допомогу нужденним (бідним, бездомним, людям похилого віку, мігрантам тощо), діалог між церквами і релігіями.

«Бути посередником у діалозі – це не мати своєї вигоди, – сказав він. – Наша [спільноти св. Егідія] сильна сторона – це відсутність інтересу: ніякої економіки, ніякої політики. Єдиний інтерес – це життя людини і мир, якого бажає суспільство».

Одним із ризиків мирних переговорів він назвав те, що кожна сторона веде їх таким чином, щоби через деякий час мати змогу знову взятися за зброю. Тому спільноти християн започатковують проведення шкіл миру з дітьми та підлітками.

«З 1991 року спільнота долає і конфесійні кордони, – сказав Юрій Ліфансе. – Майже одночасно, після падіння радянської влади, з’явилися спільноти у Москві та Києві, де більшість членів є православними. Шуткуючи я іноді кажу, що справжня група першого грудня – це спільнота святого Егідія. Адже саме 1 грудня 1991 року, коли мені було 15, ми вперше зібралися в школі де я навчався та вирішили відвідати та зробити групу продовженого дня в інтернаті для дітей. Після цього ми повернулися в наш клас і там зробили коротку молитву. З того часу спільнота святого Егідія є в Києві і вона пережила разом з країною та містом всі події, як щасливі, так і трагічні».

Темі миру в ісламі була присвячена наступна онлайн-зустріч учасників проєкту «Порозуміння». Спікерами заходу стали Саїд Ісмагілов, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма», та Ігор Козловський, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАУ, президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків.

Спікери розповіли про життя мусульман на окупованих територіях України. Як зазначив Саїд Ісмагілов, всім мусульманським організаціям, які погодилися працювати на інтереси Росії, дозволили працювати. Всіх, хто не погодився, заборонили. Тривають потужні репресії, які мають дві мети: залякати мусульман, щоб якомога більше з них виїхало, і використовувати організації, що залишилися, для створення за кордоном позитивного іміджу Росії та легітимізації окупації.

Саїд пояснив, що «джигад» у класичному розумінні мусульмани поділяють на три рівні. Перший («великий джигад») – це боротьба з власними недоліками. Це найважливіший рівень джигаду. Зазвичай людині він дається найважче. «Сильний не той, хто перемагає багатьох, а той, хто здатен стримати свій гнів», – цитував шейх пророка Мухамеда. Середній джигад – покращення стану суспільства, зокрема проповідь ісламу, благодійність та боротьба із духовними та соціальними вадами світу. Малий джигад – збройний або інший захист від агресора. Таким чином і треба розуміти ставлення мусульман до подій в Україні та її захисту.

В ісламі немає терміну «священна війна». Участь у війні визнається можливою лише тоді, якщо це неминуче. Ідея тероризму є чужорідною та запозиченою для ісламу, сказав Саїд. У Корані забороненою є зброя масового ураження і вбивство мирного населення вважається тяжким гріхом.

Як зазначив Ігор Козловський у своєму виступі, в ісламі є прописані військові дії, що мають бути застосовані проти сепаратистів та зрадників. У цьому контексті він поділився власною історією спілкування з одним із ополченців, який визнавав себе мусульманином та вдався до вбивства мирного громадянина під час війни на Донбасі. Послухати цей фрагмент виступу можна у повній версії запису вебінару (починаючи з 47 хвилини).

Нарешті, 7 червня, відбулася перша «жива» зустріч учасників та партнерів проєкту «Порозуміння». Учасники обговорювали пройдені етапи проєкту, та конкретизували майбутні.

Практика порозуміння в Україні. Що можуть запропонувати церкви?

Священник Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету, детально розповів про те, які кроки у напрямку подолання поляризації українського суспільства було вже зроблено представниками релігійних спільнот у межах проєкту, а також окреслив план дій на найближчий час.

Учений секретар цього університету та настоятель Преображенської парафії ПЦУ отець Богдан Огульчанський розповів про концепцію створення документу «Тези до сталого та позитивного миру».

Алла Вайсбанд, голова німецько-білорусько-українського об’єднання «Європа без кордонів», ділилася своїм баченням того, як у межах проєкту «Порозуміння» може відбутися дослідження, що включатиме глибинні інтерв’ю з учасниками проєкту та представниками регіонів, а також дасть можливість помітити та зрозуміти, чому ми бачимо по-різному одні речі.

Живе спілкування серед учасників дало можливість плідно обговорити ключові майбутні активності проєкту. Було вирішено створити документи за темою миробудування, провести регіональні зустрічі та Школи розбудови миру, сформовано календар наступних заходів. Зокрема, оголошено конкурс на участь в робочій групі зі створення документа «Тези до справедливого миру в Україні», а також відкрито набір на участь у міжнародній «Школі розбудови миру».

Про перші результати Школи, а також інші заходи проєкту «Порозуміння» ми розкажемо в наступних публікаціях.

Сергій Штейніков


Теги: