Храми буяють смарагдовим віттям, і навкруги невтримна, всюдиприсутня розкішна червнева зелень. Напевно, не могли були учні Ісуса замаїти свою світлию таким квітом посеред розпеченого єрусалимського каменя, але для нас він – незборимий жодними агітпропами символ життєдайної сили святого Духа. Того, який сходить на апостолів, дає їм дар мов і дар розуміння, дар мужності у проповіді та у сповідуванні віри. Дух веде учнів на проповідь Євангелія всьому світові, до кінця землі. Так народжується Церква, яка проповідує Христа Розп’ятого і Воскреслого. Церква, яка виростає з проповіді різними мовами – безмежними у своєму багатобарв’ї, але зрозумілими тим, до кого вони звернені. Вістка про Христа не втрачає актуальності за будь-яких режимів і політичних устроїв, вона однаково важлива у африканських джунглях і посеред європейських майданів. Різьблене з чорного дерева на березі Слонової Кістки розп’яття так само дороге їй, як і мікеланджелівські шедеври, розкосі Ісусові очі у підпільному китайському храмі, й Марія у плахті, яка жне українське жито.
Єдність Церкви неможлива поза взаємообміном і взаємодоповненням культур й традицій. І, як на те, єдність видимої Церкви тому й лишається недосяжною, що виразники цих культур, або ті, хто такими себе вважають, не розуміють цього і міряються, нескінченно міряються славою, що належить самому Богові. Тому що вважають, нібито Дух Святий саме на них довше затримався і що їм належить особливе місце у Божих планах через їхню численність, військову міць, або земельні обшири. Церква не є єдиною за заповіддю Христовою ще й тому, що вона не втрималася від спокуси повторювати земні звиви й падіння та марнославні земні установи. Тому що її служителі інколи забувають – народжена в ту П’ятидесятницю Церква не є самоціллю. Вона не машина, яка розподіляє благодать, і не інстанція, яка вирішує за людину, що є добром, і що є злом у кожному конкретному випадку. Вона створена для того, щоби Дух Святий приходив через неї і визволяв людину, робив її творчою і вільною – від страху, від відчаю, від забобонів.
Як далеко просунулася Церква від тієї П’ятидесятниці, і на якому відтинку заповіданого їй шляху перебуває? Насправді, шлях цей закінчено, – стверджують одні. – Церква живе споминами про минулий блиск і владу, вона нездатна запропонувати людині, замордованій неврозами нескінченних пост-реалій, нічого нового, вартісного й, головне, корисного; Церква відтворює структури й спосіб думання, які давно втратили актуальність; ще трохи – і вона перетвориться на купку жерців, котрі спілкуватимуться між собою за допомогою лишень їм зрозумілої знакової системи.
Шлях Церкви тільки-но розпочався, – рішуче заперечують інші. – Церква зовсім недавно отримала змогу бути передовсім й лише Церквою. Вона без жалю розстанеться із земною владою, ментальністю й естетикою монархії, вона звертатиметься до людської душі, а не до земних володарів. Церква і на початку ХХІ століття не лише спасає, а й працює як спільнота пам’яті. Вона осучаснює минуле і надає тяглості та історичної значущості сучасному. Вона зберегла свої традиції і головні функції, а це, між іншим, 100 чи 50 років тому виглядало дуже проблематичним. Вона бачила впродовж цього часу величезну армію відступників, більшу, певно, ніж за всю попередню історію, але зрада, – як писав один французький філософ, – подібно до іржі, заторкує лише її зовнішній бік.
Церква відокремлюватиметься від світу не тому, що гидує ним, а для того, щоби його вдосконалювати. А заради цього вона сама прагне повсякчасно вдосконалюватися і оновлюватися. Попри те, що ми всі часом бачимо і чим справедливо обурюємося, Церква дедалі меншою мірою представлятиме себе світові в застиглих формах, вона розстанеться з примусом заради вільного вибору і перейде від теології страху до теології любові. Церква не хоче, щоб людські конфлікти ставали війною “синів світла з дітьми темряви” і тим самим проголошує свою головну політичну мету: за будь-яких умов залишатися Церквою і перетворювати революції на еволюції.
Дух Святий надихає Церкву, виливає пророцтва, вдосконалює священиків, неуків навчає мудрості, а рибалок робить богословами. Однак, навіть для богословів таїна Трійці – нездоланна. Догмат Трійці – це хрест для людської думки, – писав Павло Флоренський. Але, водночас, „душа людська”, яка „за природою своєю християнка”, приймає цю незбагненність беззастережно. Зауважте, мало ще в якому святі так втілюється народна релігійність, як у святі Трійці. Напружене поєднання очікування і надії, зречення і відданості, неймовірних забобонів і палкої віри, що просякнуло все навколо – це і є серце тієї релігійності, яку вчені намагаються спіймати в соціологічних анкетах, у церковних книгах та заявах ієрархів. Вона зовсім не вчена і сильно відгонить язичництвом, вона невідокремна від наївних сільських ікон з потьмянілим ликом, від масної чорної землі, розораної плугом, від голосіння, розпуки і одвічної надії, що якось усе минеться і зміниться на краще. Це і є та сама українська релігійна культура, яка не приймає “індустрійного світорозуміння”, хай її і фізично перемістили до міста. Це цілий світ, який веде до “царства унікальних, неповторних подій”, де час і простір набувають інакших, надбуденних значень.
Народна релігійність повертається, стверджують одні спостерігачі. Вона нікуди не зникала, заперечують інші. Вона жила притлумленою до часу, а тепер маніфестує себе з новою силою. Маніфестує не лише там, де режим не встиг зруйнувати сталий культурний архетип, з громадською вагомістю парафії, з церковним календарем як природним стрижнем річного циклу і храмом у центрі і просторового, і соціального пейзажу. Ця релігійність виявляє себе і там, де їй, здавалося б, зовсім не зосталося місця – у містах-мільйонниках, у новому просторі, посеред Інтернету і модерних технологій. Ця релігійність на початку минулого століття подобалося далеко-далеко не всім інтелектуалам, сприймалася як очевидне гальмо на шляху до прогресу і соціалістами, і націоналістами. Однак радикали спромоглися лише на творення антирелігії у зовсім поганських формах, з догматичною абсолютизацію природничих наук та екстремістської соціальної активності. Саме звідси вийшла нігілістично-тоталітарна ментальність, оперта на нібито атеїзм, який насправді був справжнісіньким культом.
Народна релігійність лишалася могутнім і нездоланним опонентом цього культу. Її не можна було знищити, як тисячі єпископів, ув’язнити, як сотні тисяч священиків, чи закрити, як незчисленну кількість храмів по всій Україні. Всі постанови, заходи і лекції розчинялися в її непорушності. “Релігія тією самою мірою творить суспільство, як і суспільство релігію”, – стверджував Еміль Дюркгайм. У цьому сила і слабкість народної релігійності, яку, на жаль, не можна виправити, але, на щастя, не можна скасувати.
Єдність Церкви неможлива поза взаємообміном і взаємодоповненням культур й традицій. І, як на те, єдність видимої Церкви тому й лишається недосяжною, що виразники цих культур, або ті, хто такими себе вважають, не розуміють цього і міряються, нескінченно міряються славою, що належить самому Богові. Тому що вважають, нібито Дух Святий саме на них довше затримався і що їм належить особливе місце у Божих планах через їхню численність, військову міць, або земельні обшири. Церква не є єдиною за заповіддю Христовою ще й тому, що вона не втрималася від спокуси повторювати земні звиви й падіння та марнославні земні установи. Тому що її служителі інколи забувають – народжена в ту П’ятидесятницю Церква не є самоціллю. Вона не машина, яка розподіляє благодать, і не інстанція, яка вирішує за людину, що є добром, і що є злом у кожному конкретному випадку. Вона створена для того, щоби Дух Святий приходив через неї і визволяв людину, робив її творчою і вільною – від страху, від відчаю, від забобонів. Як далеко просунулася Церква від тієї П’ятидесятниці, і на якому відтинку заповіданого їй шляху перебуває? Насправді, шлях цей закінчено, – стверджують одні. – Церква живе споминами про минулий блиск і владу, вона нездатна запропонувати людині, замордованій неврозами нескінченних пост-реалій, нічого нового, вартісного й, головне, корисного; Церква відтворює структури й спосіб думання, які давно втратили актуальність; ще трохи – і вона перетвориться на купку жерців, котрі спілкуватимуться між собою за допомогою лишень їм зрозумілої знакової системи.
Шлях Церкви тільки-но розпочався, – рішуче заперечують інші. – Церква зовсім недавно отримала змогу бути передовсім й лише Церквою. Вона без жалю розстанеться із земною владою, ментальністю й естетикою монархії, вона звертатиметься до людської душі, а не до земних володарів. Церква і на початку ХХІ століття не лише спасає, а й працює як спільнота пам’яті. Вона осучаснює минуле і надає тяглості та історичної значущості сучасному. Вона зберегла свої традиції і головні функції, а це, між іншим, 100 чи 50 років тому виглядало дуже проблематичним. Вона бачила впродовж цього часу величезну армію відступників, більшу, певно, ніж за всю попередню історію, але зрада, – як писав один французький філософ, – подібно до іржі, заторкує лише її зовнішній бік.
Церква відокремлюватиметься від світу не тому, що гидує ним, а для того, щоби його вдосконалювати. А заради цього вона сама прагне повсякчасно вдосконалюватися і оновлюватися. Попри те, що ми всі часом бачимо і чим справедливо обурюємося, Церква дедалі меншою мірою представлятиме себе світові в застиглих формах, вона розстанеться з примусом заради вільного вибору і перейде від теології страху до теології любові. Церква не хоче, щоб людські конфлікти ставали війною “синів світла з дітьми темряви” і тим самим проголошує свою головну політичну мету: за будь-яких умов залишатися Церквою і перетворювати революції на еволюції.
Дух Святий надихає Церкву, виливає пророцтва, вдосконалює священиків, неуків навчає мудрості, а рибалок робить богословами. Однак, навіть для богословів таїна Трійці – нездоланна. Догмат Трійці – це хрест для людської думки, – писав Павло Флоренський. Але, водночас, „душа людська”, яка „за природою своєю християнка”, приймає цю незбагненність беззастережно. Зауважте, мало ще в якому святі так втілюється народна релігійність, як у святі Трійці. Напружене поєднання очікування і надії, зречення і відданості, неймовірних забобонів і палкої віри, що просякнуло все навколо – це і є серце тієї релігійності, яку вчені намагаються спіймати в соціологічних анкетах, у церковних книгах та заявах ієрархів. Вона зовсім не вчена і сильно відгонить язичництвом, вона невідокремна від наївних сільських ікон з потьмянілим ликом, від масної чорної землі, розораної плугом, від голосіння, розпуки і одвічної надії, що якось усе минеться і зміниться на краще. Це і є та сама українська релігійна культура, яка не приймає “індустрійного світорозуміння”, хай її і фізично перемістили до міста. Це цілий світ, який веде до “царства унікальних, неповторних подій”, де час і простір набувають інакших, надбуденних значень.
Народна релігійність повертається, стверджують одні спостерігачі. Вона нікуди не зникала, заперечують інші. Вона жила притлумленою до часу, а тепер маніфестує себе з новою силою. Маніфестує не лише там, де режим не встиг зруйнувати сталий культурний архетип, з громадською вагомістю парафії, з церковним календарем як природним стрижнем річного циклу і храмом у центрі і просторового, і соціального пейзажу. Ця релігійність виявляє себе і там, де їй, здавалося б, зовсім не зосталося місця – у містах-мільйонниках, у новому просторі, посеред Інтернету і модерних технологій. Ця релігійність на початку минулого століття подобалося далеко-далеко не всім інтелектуалам, сприймалася як очевидне гальмо на шляху до прогресу і соціалістами, і націоналістами. Однак радикали спромоглися лише на творення антирелігії у зовсім поганських формах, з догматичною абсолютизацію природничих наук та екстремістської соціальної активності. Саме звідси вийшла нігілістично-тоталітарна ментальність, оперта на нібито атеїзм, який насправді був справжнісіньким культом. Народна релігійність лишалася могутнім і нездоланним опонентом цього культу. Її не можна було знищити, як тисячі єпископів, ув’язнити, як сотні тисяч священиків, чи закрити, як незчисленну кількість храмів по всій Україні. Всі постанови, заходи і лекції розчинялися в її непорушності. “Релігія тією самою мірою творить суспільство, як і суспільство релігію”, – стверджував Еміль Дюркгайм. У цьому сила і слабкість народної релігійності, яку, на жаль, не можна виправити, але, на щастя, не можна скасувати.
Теги:
MichaelWeP написал: