Політико-національні дискусії та суперечки не обминають і церковний народ, приклад дому – тривале обговорення концепції «Руського світу». Головний редактор сайту «Українська християнська культура» протоієрей Богдан Огульчанський (УПЦ) впевнений, що українське християнство не є частиною «Руського світу». Разом із тим він пропонує шлях звільнення від національних пристрастей…

І. Культура – не ідеологія

Вже багато років Україна, а разом із нею і українське Православ’я, перебувають у стані відсутності національних проєктів та стратегічної невизначеності, внаслідок чого ми маємо перманентне сум’яття як у суспільній, так і внутрішньоцерковній свідомості. Це сум’яття зростає, якщо усередині Церкви починають використовувати дражливий національний фактор.

Чому месиджі на політико-національну тематику так турбують народ? Здавалося б, так бути не повинно: за результатами різних соціологічних опитувань, питання мови стоїть у другому десятку пріоритетів серед українців, далеко за важливістю поступаючись питанню, як прогодувати себе і родину. Проте обговорення мовних та національних питань на будь-якому форумі відбувається найбільш завзято та непримиримо.

Справа в тому, що мовно-національні питання є питаннями власної ідентичності: хто я і хто ми, хто є моєю спільнотою? Це питання не часто виводиться на рівень пріоритетного в раціональному усвідомленні себе самого (звідси його, здавалося б, неактуальність в соцопитуваннях), але воно є провідним на буттєвому рівні (мовою психології – на рівні надсвідомого).

Питання власної національно-культурної ідентичності – це, власне, питання екзистенціальної цінності: як я бачу самого себе, суспільство стосовно мене та які сфери життя суспільства мені найбільш близькі.

Чи здатна культура стати об’єднуючим началом для православних?

Слід визнати, що значна частина суспільства (мабуть, його більшість) є масовим споживачем існуючих та трансльованих через ЗМІ стереотипів, споживачем достатньо спрощеної мас-культури. Мас-культура – це неминуча сторона сучасного суспільства. Втім, чи повинна залежати сучасна церковна людина від стереотипів та міфів мас-культури?

Усі ми скажемо – не повинна. Але насправді ми від них залежимо. Як сказав класик «марксизму-лєнінізму»: «Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя». Ось тут він мав рацію.

Чи залежить Церква від національно-культурних стереотипів? Як містичний боголюдський орґанізм – звісно, ні. Як сукупність грішників, якими є всі ми, що перебуваємо у цьому суєтному світі – безперечно. Кожен з нас має свої як національно-культурні, так і політичні вподобання, і, звісно, пристрасті.

Отож, людина, яка більше перебуває в полі дії російської культури (в широкому сенсі слова, включаючи сюди і політичну мас-культуру), буде водночас схилятися до відповідного світобачення. Людина, яка так чи інакше належить до української культурної світоглядної матриці (якою б слабкою та нечіткою вона б зараз не була), не буде беззастережно підтримувати ідеологеми «Третього Риму» чи «Руського світу». І нічого з цим не вдієш.

На наш погляд, стати вільнішим від національних пристрастей можна лише стаючи кращим християнином. Весь час пам’ятаючи, що Христос прийшов і подолав розділення між рабами та вільними, між еллінами та юдеями, і навіть (як це не дивно!) між москвофілами та українофілами.

Отже, залишаючись москвофілом, можна сприймати українофіла братом у Христі! І навпаки.

З такими загальними міркуваннями, звісне діло, багато хто (хоча не всі!) будуть згодні. Якщо ж переходити до конкретики, висловлювати однозначне ставлення до тих чи інших подій з історії, церковно-політичного чи громадсько-політичного життя, то сфера згодних відразу зменшиться.

Мій особистий принцип такий: уже тривалий час я вважаю, що кожен факт можна сприймати лише діалектично та навіть антиномічно. Тобто, в будь-якому реальному явищі як церковного, так і позацерковного життя є суперечливі, навіть протилежні тенденції. Будь-яке достатньо складне явище можна використати для підтвердження різних, часто цілком протилежних позицій.

Проблема у тому, що найрадикальніші, крайньофланґові і водночас найбільш елементарні позиції часто висловлюються, так би мовити, пасіонаріями, людьми з великим енергетичним потенціалом. І саме такі люди часто стають провідниками того чи іншого активного напрямку в суспільному, церковному чи навколо-церковному житті.

На жаль, ця енергетика – частіш усього енергетика цілком очевидних пристрастей, до боротьби з якими у собі Церква закликає кожного християнина ось уже дві тисячі років.

Більшість же поміркованих, звичайних православних, не маючи навички ні духовного розмислу, ні самостійного мислення, можуть лише розгублено реаґувати на чийсь гучний тон. І, звичайно, тон єпископа (архієпископа, митрополита і т.д.) звучить гучніше. Хоча і звичайні священики та миряни його не позбавлені.

Що ж може сприяти співіснуванню, хоча би деякому, різних національно-світоглядних позицій? Ось тут і слід заговорити про церковну і, загалом, християнську культуру.

Ясно, що москвофіл не полюбить український націоналізм. Так само очевидно, що православний українофіл не прийме тріаду «Православіє-самодержавіє-народность» (якщо хочете, можна замінити 2 останні слова на «Кремль-Єдіная Росія»). Але чи може нормальний православний українець (а такі все ж таки існують, як ви вважаєте?) щось полюбити в Росії? А православний москвофіл – в Україні?

Відповідь проста: полюбити чи пошанувати не можна чужу для мене ідеологію. Пошанувати можна іншу культуру, в якій є Божа іскра. І тоді вона перестає бути для мене чужою.

Є одна річ, яка для мене є критерієм справжнього християнства: ставлення до меншого, слабшого. З цього видно усе.

Українська культура зараз слабша щодо російської. Але це не привід комплексувати чи цуратися свого. Звичайним країнам важко змагатися з імперіями, які у своєму культурному і державному будівництві використовують ресурси сусідніх народів.

Нормальні люди з російськокультурним світоглядом з повагою ставляться до іншої ідентичності просто тому, що вона інша – незалежно від її потуги. Шанувати іншого слід лише тому, що він інший. В його власній ідентичності – вся повнота буття.

А для тих, хто свідомо (чи несвідомо) вивищує власну культурну ідентичність і зверхньо ставиться до чужого – простий приклад. Нехай у однієї дитини мати – директор ресторану, а у другої – скажімо, простий кухар. Чи це привід для першої дитини говорити другій: матері у тебе, вважай, немає, тож працюй на мене, а тебе на кухні погодують?

Для українофіла розмови про «спільний» Русскій мір – це фактично директива прямим текстом: про вашу матір можете забути, вважайте, що її не існує.

Людина ж із достатньою протяжністю власної культури з повагою буде ставитися до людини з іншою культурною ідентичністю уже тому, що вона припускає, що в іншому присутній настільки ж протяжний простір культури. Той, хто цінує у своїй культурі прекрасне, безумовно бачитиме прекрасне і в культурному просторі іншого.

ІІ. Чому українська християнська культура не є частиною «Русского міра»

Як ми вже сказали, дійсно культурна людина не може не ставитися з повагою до іншої культури. Водночас повага до іншої культури зовсім не означає заперечення власної, чи піддання сумніву її існуванню.

І ця культура, її традиції мають дотеперішню цінність. Давайте візьмемо лише один аспект і згадаємо таке прекрасне слово як «соборність». Як реалізується догмат про соборність Церкви в нашій церковній історії? Чи не виходить так, що віддаленим нагадуванням про соборність є лише порожнє, беззмістовне «аксіос» архієрейського хору під час висвячення чергового ставленика, якого церковний народ не знає і не може підтвердити? І запитаємо себе: як пов’язана національна культура з реалізацією соборності?

Ми побачимо з історії, що фактичні прояви соборності в українській та російській церкві відрізнялася. В Росії були спроби повернутися до соборності в Церкві реально лише під час підготовки і проведення Першого Всеросійського церковного собору 1917 року. Коли були реальні вибори делеґатів в благочиніях, єпархіях, духовних школах та монастирях (ви можете уявити зараз – в наших умовах – вибори з таємним голосуванням та реальними альтернативними кандидатами?). До речі, на цьому Соборі демократично обрані делеґати – окрім архієреїв, і прості миряни, і священики єдиний раз за всю історію впливали на вироблення і прийняття ухвал Собору.

При всій історичній недосконалості нашого духовного життя в українській Церкві, коли вона була автономною, як це простежується істориками з 16 століття, були реґулярні єпархіальні з’їзди, в яких брали участь різні верстви церковного народу і на яких були представлення кандидатів на архієрейські кафедри та благочинія. Були собори духовних старців, які керували життям монастиря (як у Києво-Печерському монастирі). Були і славно відомі братства, які так багато зробили для розвитку культури і освіти і для церковної активності народу. І, нарешті, був інститут вибору священства. Цей інститут існував до 19 сторіччя. Як свідчить чудовий російський письменник Лєсков, який тривалий час проживав у Києві, добре знав і любив українську духовну культуру, до митрополита київського святителя Філарета приїжджали делеґації з сіл з проханням поставити на парафію обраного члена громади.

Цікавим був принцип соборноправності, проголошений УАПЦ в 20-х роках, але, на жаль, дискредитований розривом з церковними канонами.

Але повернемося до нашого часу. Коли зустрічаєшся з інформаційно-культурним полем нашого (тобто УПЦ в єдності з Московським Патріархатом) церковного життя, складається враження, що про власну релігійну культурну ідентичність ми згадуємо лише на Різдвяні свята – співаючи колядки та щедрівки.

Відцурання власної культури відбувається як на побутовому, обивательському, так і на ідеологічному рівні.

Ось ілюстрація з власних спострежень, як це відбувається на побутовому рівні, в церковному складі-магазині на Дальніх Печерах. Приходить шанована матушка (батюшка) і по-українськи просять церковний календар на наступний рік. Служать, швидше за все, на сільській парафії. Послушниця запитує – якою мовою календар давати (він надрукований обома мовами)? Звичайно, «по-руськи», – відповідає.

Через якийсь час російські календарі закінчуються. Послушниця відповідає черговому відвідувачу, що в наявності лише українські календарі. У виразі облич відвідувачів розгубленість: що ж тепер робити? Що можна імена святих та церковні свята прочитати по-українському і зрозуміти – якось на думку не спадає. Як же службу вести? Трагедія! Дехто питає з надією – а ще будуть російською пізніше?

А ось неприйняття української на ідеологічному рівні (теж із власного досвіду). Жіночка приїхала здалеку (як потім з’ясувалося – з Поділля) і посповідалася. Гарною українською мовою. Священик радить їй для каяття читати акафіст за абортованих немовлят, який можна придбати на свічному ящику і пояснює, як він виглядає. В цьому виданні була українською написана передмова архієпископа Августина. Жіночка каже розгублено: - А у мене такий був, так я його спалила…

― ???

― Так він же по-українськи написаний…

Треба визнати: для значної кількості наших вірян православ’я і українське – це щось перпендикулярне. Але ж ні до церковних догматів, ні до канонічності, ані до християнської любові така позиція не має ніякого стосунку.

Ми не будемо перераховувати всі випадки абсурдного і сумного ставлення до українства в нашому церковному житті. Але, попри всі недоладності, ми певні, що навіть в такому куцому стані, в якому існує українська християнська культура в УПЦ, вона робить свою справу.

По-перше вона існує і навколо церковної огорожі. Вона живе, розвивається, рухається. І живе вона не рознарядкою, чи чиїмись розпорядженнями, а любов’ю. А те, що створене любов’ю, злу не здолати.

По-друге, в Україні нереально перетворити якусь виділену конфесію в «другу КПРС» (натоміть в Росії, як видається, дехто на це щиро сподівається). Спроби влади надати «своїй» конфесії привілейоване положення автоматично означають солідарність симпатиків усіх інших, особливо «неправильних» конфесій. Якщо ж на ці конфесії почнуться гоніння – «офіційна церква» буде незворотньо дискредитована в очах значної частини суспільства.

І по-третє – історія, ментальність. Тема історії – дражлива, арґументи суб’єктивні. Але все ж таки приділимо їм увагу.

Очевидно, що в ідеї «Русского міра» є політична складова – реалізація цієї ідеї можлива тільки за підтримки влади. Адже всі політичні успіхи Росії досягалися за рахунок жорсткої централізації. Тому саме така жорстка централізація необхідна для впровадження «Русского міра».

Ця централізація означає певний тип церковних стосунків. А саме – відсутність самостійності та ініціятиви «знизу». Ініціятивність та до певної міри самостійність низових структур – це власне і є демократичність – принцип, категорично неприйнятний для адептів «Русского міра».

Послідовний підхід по втіленню цієї ідеї ми бачимо в усе більшій централізації з боку апарату, в намаганні повного контролю над церковним життям на місцях. Тому останніми рішеннями Синоду в Москві парафія втратила рештки майнової та адміністративної самостійності. Фактично, майно парафій та можливість прийняття рішень перейшли в повне розпорядження єпархіального архієрея.

Тому сила впливу можлива лише за рахунок адмінресурсу, союзу церковної бюрократії та державної влади. Але цього недостатньо, тому що і рядові виконавці, і церковний народ загалом сприйматимуть адміністративні імпульси зверху апатично.

Щоб підключити – хоч до деякої міри – церковний народ, треба вражаючий образ ворога. Іншого ворога, ніж український націоналізм, придумати, мабуть, уже не вдасться (хіба що екуменізм та західна демократія? Але це буде вже дуже одіозно). А програма подальшої ескалації конфлікту на національному ґрунті може мати непередбачувані наслідки і не буде підтримана сучасною владою України.

Тим не менше, логіка і послідовність у втіленні «Русского міра» є. А чи можливий креативний альтернативний проєкт «Українського світу»? Не для банального протистояння, а для привабливого творчого будівництва?

На нашу думку, цей проект має перспективу при умові органічного розгортання активності громадянського суспільства. Як говорить цікавий і популярний публіцист Андрій Окара, потрібна «м’яка сила». Громадянське суспільство не можна створити технологічно, воно може розвиватися лише органічно, коли завдяки культурним, освітнім процесам суспільство, його члени стають більш зрілими і відповідальними.

Активні віряни ж, Церква загалом, на мою думку, мають співпрацювати з громадянським суспільством.

У співпраці активних людей, можливо, не завжди на рівні офіційних структур, слід долати конфесійне розділення. Нас, християн (хоч не завжди гідних цього високого слова) не так вже й багато. Того, що нас об’єднує, набагато більше, ніж того, що нас розділяє. І Той, Хто нас об’єднує, Його заповіді, надає нам можливість співпрацювати, незважаючи на всі міжцерковні перегородки.

Теги: