Напередодні початку 2010 року, у грудні на офіційному сайті Консервативної партії Великої Британії можна було купити "політкоректні" вітальні листівки, присвячені Різдву. Щоправда, згадка про Різдво і різдвяні події на листівках повністю відсутня. Замість Немовляти Ісуса і традиційних ясел з волхвами автори зобразили снігурів та лондонські червоні телефонні будки на тлі снігу. А побажання: "Щасливого Різдва!" поступилося місцем фразою: "З сезонним святом!"

І що цікаво: ще два роки тому лідер Консервативної партії Девід Кемерон публічно висміяв "політкоректні" Різдвяні листівки, назвавши нісенітницею твердження, ніби побажання "Щасливого Різдва!" може когось образити. Нині ж епідемія безмежної "політкоректності" інфікувала і його партію. Цікаво, що буде цього Різдва, коли Кемерон став прем’єром Британії?

Одночасно чиновники ради регіону Сонячне Побережжя в австралійському штаті Квінсленд зцензурували фірмові святкові листівки, позбувшись у них слова "Різдво". Своє рішення вони мотивували політкоректністю та турботою про почуття представників інших релігій. Святкові листівки, які відправляють цього року представники місцевого самоврядування з Сонячного Побережжя, говорять загально про "святкові побажання", "сезонні" або "новорічні" свята, проте жодним чином не згадують про Різдво.

Прикладів дій такого роду можна навести десятки, - але вони розгортаються не в безповітряному політичному просторі. Я навмисно взяв приклади із життя "Туманного Альбіону" та країни Співдружності (ще донедавна Британської): там процеси деєвропеїзації ще не зайшли так далеко, як на континенті. Там повсюдно "Стара Європа" капітулює перед неєвропейською радикальною культурою і політикою, допускаючи створення всередині себе осідків премодерного світу із лише зовнішніми проявами модернізації.

Національне будівництво чи всесвітня умма?

Звичайно, шлях глибинної модернізації, про який я вів мову у попередній статті "Релігійна реформація ХХІ ст. Ісламський вимір", значно складніший і потребує куди більших зусиль, ніж розпалювання ненависті "вулиці", тобто злиденних мас, до Заходу і звинувачення в усіх лихах "білих колонізаторів" та "підступних сіоністів". Адже у разі руху шляхом змін розв‘язувати слід одночасно безліч проблем, серед них суспільна й економічна модернізація, ствердження національного капіталу, підвищення (і помітне) частки кінцевого продукту у промисловості та сільському господарстві, розвиток національної буржуазії як продуцента, продукції структурованої по-сучасному національної (в тому числі й масової) культури, селективний допуск на національний ринок ТНК, формування ефективної національної політичної еліти, визнання соціальних і політичних прав найманих працівників, консолідація "верхів" і "низів" в єдину націю (яка мусить стояти у шкалі цінностей не нижче за умму) тощо.

Не(до)реформований іслам: загрози для себе і світу

Не можна сказати, що радикальні ісламські лідери не помічають цих фактів і проблем. Так, недавно померлий знаний богослов і духовний наставник ліванських шиїтів шейх Мохаммед Хусейн Фадлалла, один із засновників сумнозвісної "Хезболли", водночас був не лише ініціатором благодійних проектів, спрямованих на поліпшення життя злидарів, а й автором неординарних фетв. Наприклад, він вважав, що мусульманка за певних обставин може дати відсіч своєму чоловікові. Фадлалла був противником паління, підтримував здоровий спосіб життя молоді і технологічний прогрес. Але при тому для нього неприйнятними були саме існування Ізраїлю та західні моделі організації суспільного життя та розуміння прав людини.

Як зазначив знаний іракський письменник Набіль Ясін у газеті “Al Hayat”, існує кричуще питання відповідальності арабських політиків та інтелектуалів за те, що вони у своїй більшості не сприймають порад іззовні і водночас не реформують ісламське суспільство. “Як можна виправдати наявність більш аніж семи трильйонів доларів арабських коштів, заморожених у міжнародних банках, - з болем пише іракський достойник, - коли араби вмирають від голоду, холоду, насильства і гноблення, страждають від безробіття, нерозвиненої системи охорони здоров’я й освіти, архаїчного транспорту, досі використовують для пересування коней, верблюдів, фури і користуються примітивними поштовими послугами?.. Реформи потрібні всім, в тому числі правлячим та опозиційним політичним партіям. Однак наша культурна і політична еліта досі живиться ідеями, чужими руху до демократії”.

Утім, навіть самі по собі ідеї демократії не допоможуть, якщо вони накинуті ззовні і не встигли ще достатньо укорінитись у суспільному організмі. Так, модернізація й вестернізація, проведені у Туреччині на основі закладених Кемалем Ататюрком засад, сьогодні опинилися під загрозою внаслідок тиску з боку Євросоюзу: змінені норми Конституції і внаслідок цього армія відсунута від керівництва державою. Начебто йдеться про демократизацію, але тепер при владі не світські партії, а помірковані ісламісти; радикальні ж ісламісти тим часом набирають силу. Згадаймо лише події останнього часу, активну участь Туреччини у формуванні "Флотилії свободи" для прориву морської блокади Гази та залучення до спроби такого прориву турецьких бойовиків. Таким чином, Євросоюз крок за кроком руйнує спадщину Ататюрка, вимагаючи від Туреччини дотримання норм демократії початку ХХІ століття у той час, коли на шкалі історичного розвитку ця країна перебуває десь за століття до цього (що зовсім не виключає її демократичного статусу – але відповідного до реального ступеня розвитку суспільства; згадаймо, що тоді у США виборче право мала загалом тільки третина населення, серед якої не було жінок, тоді як значна частина турецьких жінок не просто активно обстоює ліберальний іслам, а й активно використовує можливості сучасного світу: скажімо, служать офіцерами на підводних човнах...).

Так само до протилежного результату призводить надмір “політкоректності" там, де вона неорганічна. Коли мулла в Лондоні на публічному мітингу закликає своїх прихильників до “джихаду проти невірних” і цей мітинг охороняється поліцією від досить поміркованих опонентів ісламських радикалів, для політкоректного європейського політика це показник терпимості, свободи й демократії, а для цього мулли та його прихильників – ознака слабкості ненависних “гяурів”, якою гріх не скористатися.

До речі: так само сприймали у 1920-30-х роках лояльну до тоталітарних сил європейську демократію більшовики та нацисти, і Ленін любив повторювати фразу про "корисних ідіотів" з числа західних діячів, які залюбки чи то продадуть, чи то просто подадуть нам мотузку, на якій ми їх повісимо... Отож тоталітарні сили і тоді користалися, і зараз користаються ситуацією, коли влада європейських держав дуже демократично, делікатно й політкоректно не втручається у внутрішнє соціокультурне життя ісламської спільноти у Європі. От днями надійшло повідомлення з Голландії: у мусульманській  початковій школі в Амстердамі велася пропаганду ненависті до представників інших віровизнань; зокрема, учням говорили на уроках, що немусульмани є людьми другого ґатунку і що християнство у майбутньому щезне. Міністерство освіти заявило, що ця школа "активно перешкоджає" інтеграції дітей  у суспільство. І що ж уряд? Закрив школу, вислав з країни ісламських нацистів чи подав на них до суду? Ні. Уряд Нідерландів грізно урізав школі субсидії...

Політкоректність чи зрада ідеалів та союзників?

Відтак радикалізм, підживлюваний фінансово, організаційно й ідеологічно з-поза обширів Європи й Америки, здобуває панування у цій спільноті; йому на поталу фактично віддані всі інші члени цієї спільноти, які змушені приймати панівний неототалітарний дискурс і підпорядковувати свою життєдіяльність амальгамі з архаїчних догм войовничого ісламу та цілком модерних соціальних технологій розбудови тоталітарного політичного суб‘єкта. І ще одне спостереження. "Коли мулли раптом усім скопом накидаються на папу чи на данського карикатуриста, награно зображуючи ображену невинність, вони тим демонструють непевність у силі власних переконань, - пише російський публіцист-міжнародник Володимир Абарінов. – Але коли лідер західного світу розсипається перед мусульманами у незаслужених компліментах, це ознака слабкості в їхніх очах. Це чудово було видно і чутно під час каїрської промови Обами: коли оратор говорив, що "Ізраїль мусить", "США повинні", "Захід зобов‘язаний", зал бурхливо аплодував і вигукував схвально, але слова "палестинці мусять", "ХАМАС повинен" й "Іран зобов‘язаний" зустрічав похмурим мовчанням".

Проблеми складні. Не тільки за своєю суттю, а і внаслідок тієї неймовірно, як на мене, гіпертрофованої толерантності, яка панує в сучасній Західній Європі і сприяє (парадокс, але цілком логічний) швидкому поширенню найбільш нетолерантних форм ісламу по всьому світу. І хоча певне число європейських аналітиків та діячів мистецтва веде мову про загрозу з боку радикального ісламу, їх таврують як "нацистів" та "расистів". Скажімо, кілька років тому французький суд за позовом правозахисників оштрафував на значну суму кіноактрису Бріжит Бардо за начебто расистські висловлювання в її новій книзі. І що цікаво: на початку 1960-х знаменита актриса відмовилася фінансувати ультраправих "расово чистих" французьких підпільників з ОАС, які вели збройну боротьбу проти влади, публічно заявивши: “Я не хочу жити в нацистській країні”. Цей виступ міг коштувати їй життя, та Бардо не побоялася. Та варто їй було на початку XXI століття написати, що деякі (саме деякі, далеко не всі) мусульмани у Франції поводяться мерзенно, як не змусили на себе чекати звинувачення у расизмі від “захисників демократії”.

І що цікаво: у світі існує чимало правозахисних організацій, членами яких є християни, атеїсти, юдеї, буддисти і які кожен виступ проти ісламського радикалізму трактують як "расистський". Але чи може хтось назвати аналогічну організацію, створену мусульманами, чи таку, серед членів котрої переважають прихильники ісламу і котра веде боротьбу проти ексцесів з боку радикального ісламізму, проти виступів на адресу християн чи юдеїв? Таких немає. Але справа не у “неповноцінності” ісламу, не у його ворожості до християнства чи в чомусь подібному; справа в тому, що за мовчазного або навіть активного сприяння європейських демократій радикальні ісламісти сьогодні панують у мусульманському світі, "осідлавши" процеси релігійної і суспільної реформації та модернізації у цьому світі і знешкоджуючи своїх опонентів із числа послідовників ліберальних ідей Пророка.

А таких опонентів вистачає – не даремно ж головною мішенню такої знаної терористичної організації, як ХАМАС, є, крім цивільного населення Ізраїлю, "неправильні" араби-палестинці, які прагнуть миру на Близькому Сході та цивілізованого співіснування з юдеями й християнами (власне, беззбройних співвітчизників "герої опору" вбили у багато разів більше, ніж ізраїльських вияків). І не даремно у тих, хто бував у Єгипті, крім пірамід та пляжів, закарбувалися в пам‘яті солдати-автоматники ледь не у всіх публічних місцях: влада однієї з найрозвиненіших арабських країн веде багаторічну війну з ісламськими радикалами. І недарма професор Васильєв, ведучи мову про теракти в Іраку, пише, що "жертвою, а часто і ціллю цих актів стають не стільки війська коаліції, скільки беззбройні люди, мусульмани, що висловили готовність співпрацювати з новою іракською владою".

Відтак у випадку з радикально-тоталітарним ісламізмом, як видається, не можна в жодного разі демонізувати його, але ж не можна і применшувати його небезпеку. Нагадаю, що у середині 1930-х Вінстона Черчілля, який на весь голос попереджав про небезпеку з боку німецького нацизму й особисто Гітлера, засвистували не якісь тупі дурні, а високоінтелектуальні студенти Кембриджа й Оксфорду – студенти, яким через 5-6 років довелося братися за зброю і гинути за Британію, не готову ані морально, ані фізично захистити себе гідним чином. А ще применшення небезпеки і непротидія їй віддає на поталу радикалам десятки мільйонів тих мусульман різних країн, які щиро прагнуть жити нормальним життям, рівняючись на кращі взірці цивілізації і використовуючи весь обсяг людських прав і свобод. І знов-таки, якщо історія чогось учить, то варто згадати про мільйони європейських євреїв, яким було відмовлено у праві виїхати до Британії, Штатів, Австралії чи Палестини напередодні Другої світової війни, - і відмовлено зовсім не Гітлером…

І не забуваймо: радикально-тоталітарні ісламісти мають сьогодні потужний тил у вигляді нинішнього іранського режиму. Адже президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад щиросердо вірить у швидке повернення Прихованого Імама, у те, що Іран повинен сприяти цьому поверненню і протидіяти США, які хочуть запобігти йому. Нагадаю, що за віруванням мусульман-шиїтів, Махді, дванадцятий імам, народжений 869 року, не помер. Його сховав Аллах для того, щоб він урятував людство від тиранії й приніс на землю справедливість. 85% іранців сповідують саме цю течію ісламу. Отож не випадково у недавній промові Ахмадінеджад сказав: "Може виглядати так, що американські війська, котрі окупували Ірак, прийшли туди за нафтою. Насправді вони знають, що в цьому регіоні щось має статися – тут діятиме рука Господня, яка викорінить світову тиранію... Також вони знають, що Іран прокладає їй шлях і служить цій меті".

Іншими словами, слід пришвидшити Апокаліпсис, бодай регіонального масштабу, і консолідувати всі сили на боротьбу із Заходом. У цьому плані "антиімперіалістичні" вектори дії прихильників створення "всесвітнього халіфату" та адептів рукотворного Апокаліпсису з різних течій радикального ісламу збігаються. Отож режим Ахмадінеджада, як пише Аббас Джаваді, заступник директора з радіомовлення Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, "взявся за «зовнішні завдання»: підтримку міжнародних терористичних груп та опір спробам міжнародного співтовариства приборкати ядерну програму Ірану. При цьому, чим більший є тиск на Іран, особливо після того, як до нього долучилися Росія та Китай, тим агресивнішим і провокаційнішим стає оточення Ахмадинеджада... У шиїтській течії приходу Спасителя передує Апокаліпсис. І агресивне та деструктивне месіанство Ахмадинеджада намагається його прискорити".

Нефантастична фантастика. Замість підсумку.

…“Євросоюз одного чудового ранку оголошує іслам державною релігією. Собор Паризької Богоматері перетворюється на кафедральну мечеть, як колись це трапилося зі Святою Софією в Константинополі. “Старі” європейці заслані в гетто, їхні дочки розтягнені по гаремах і публічних домах. Лише жменька підпільників веде боротьбу”. Такими словами рекламували кілька років тому видрукувану книгу російської письменниці Олени Чудінової “Мечеть Паризької Богоматері”. І чи справді це лише пригодницький роман-"екшн", написаний у формі антиутопії? І чи не існує серйозна небезпека як для самих ісламських країн і народів, так і для всього іншого світу в тому, що витворюється спільнота недоформованих націй, у якій відчутна тенденція до добровільної відмови від навіть умовно цивілізованих засад життя на користь “крові і сили” у глобальному масштабі? Як на мене, розміри цієї небезпеки не варто дипломатично чи то ба "політкоректно" применшувати або й просто не бачити, тим більше Україні, яка розташована на геополітичному перехресті і в якій мешкає чимало людей, які сповідують іслам.

Тим часом, варто додати, "політкоректна" еліта ЄС де-факто капітулює перед Тегераном та Меккою, - так само, як капітулює й перед Кремлем. Тож Центрально-Східна Європа, що включає колишні комуністичні держави, які добре знають "принади" тоталітаризму, залишається з новими глобальними небезпеками фактично сам-на-сам.

Поки що наступ зарубіжних проповідників радикального ісламу у нас стримує переважно кримськотатарська релігійна та світська інтелігенція (у Криму традиційно панував ліберальний варіант ісламу, не випадково саме там уперше у світі жінки-мусульманки – раніше за жіноцтво США! – одержали виборче право). Але чи отримає ця інтелігенція належну допомогу? І чи зважають українські політики на цю небезпеку? І у разі, якщо Європа й надалі здаватиме позицію за позицією радикальним ісламістам, чи не додасться колись, хай навіть через десятиліття, до Мечеті Паризької Богоматері ще й Айя-Софія Київська?

Теги: