Твердження про кризу людини давно вже стало загальником. Його можна почути з вуст філософів, теологів, політиків, політологів, антропологів, літераторів і навіть економістів. Про кризу людину ведуть мову агностики, християни, атеїсти, мусульмани, юдеї, буддисти, індуїсти і синтоїсти. Цю кризу розглядають у найрізноманітніших аспектах, чи то пов’язуючи її із загально-цивілізаційними процесами, чи то з локально-цивілізаційними, чи то взагалі поза цивілізаційним контекстом, як певну екзистенційну даність.

Можливо, навіть, що криза – це нормальна життєва ситуація людини в історії, оскільки безкризовість означатиме відсутність кричущих проблем, згортком яких завжди буде людина – допоки жива. Проте існують різні кризи. Є й такі, що загрожують самому єству людини, інакше кажучи – наслідком якоїсь із криз може стати наступна відсутність криз. Раз і назавжди. Як афористично сформулював Іммануїл Кант, “на цвинтарі людства”, а яким чином вибудувати такий цвинтар – справа вже десята, чи не так? Очевидно, утім, що не лише тоталітарні режими чи необмежений капіталізм продукують таку кризу, а й так зване “перехідне суспільство”, що начебто покликане “закинути” людину і суспільство загалом у соціальну ринкову економіку та демократичний політикум.

Криза людини і людина кризи

Ситуація людського буття, скажімо, у Західній Європі – окрема проблема, що заслуговує на детальний розгляд. Так само, як й у Центральній Європі – світі посткомунізму. “Не можна приховати, - пише польський дослідник Здзіслав Краснодемський, - що Європа (яку ми вже сприймаємо майже як зінтеґровану Західну Європу) знову опинилася у кризовому стані, принаймні їй притаманний кризовий настрій”. І далі він веде мову про істотну специфіку такої кризи у Європі Центрально-Східній, де зруйновані усталені вже за минулі десятиліття норми та цінності людського буття.

Що ж говорити у цьому сенсі про Україну та про українську людину?

Отож, якщо вести мову про соціальні умови людського існування, то треба передусім зазначити: в Україні період, про який стільки говорилося гарного у минулі десятиліття і вітчизняними, і західними аналітиками, так і не став властиво перехідним, тобто несамовитим стрибком "із царства комуністичної необхідності до царства буржуазної свободи". Перехід (Transition) перетворився на самостійний тривалий етап (стадію, добу, період) суспільного розвитку зі своїми іманентними характеристиками й закономірностями. А так звана перехідна криза непомітно стала перманентною і самовідтворюваною. “Держава ніяк не може виповзти з болота, в яке її заштовхали політики майже всі кольорів, - образно писали на зламі 2000-х Микола Михальченко і Зореслав Самчук, характеризуючи цю “добу межичасся”. - Містечкова метушня й заздрість призводять до того, що кожен намагається не стільки сам вибратися з багнюки, скільки не дати це зробити іншому”. Така криза крок за кроком звужувала і без того куций потенціал міри внутрішніх свобод людини, тобто виявилася, якщо вжити метафору, найсправжнісінькою “кризовою кризою людини”. Якщо за тоталітаризму її живили, скажімо, незбалансованість галузей пострадянської економіки чи відсутність кваліфікованих менеджерів у системі управління, а насамперед – багаторівневий і багатопрофільний тиск на суспільство в цілому і на конкретних індивідів, на їхні людські "Я" за допомоги системи відпрацьованих потужних соціальних технологій, то нинішні кризогенні чинники здебільшого безпосередньо не пов`язані з комуністичною спадщиною у будь-якій із її форм – від предметно-матеріальних до морально-етичних та ідеологічних. Ці чинники є самодостатніми для підтримання кризово-деструктивного стану української спільноти на невизначений строк, отож, для її само руйнації, для остаточної втрати себе і без того "загубленою українською людиною" (Микола Шлемкевич).

Одним із головних наслідків (і водночас рушіїв) перманентної руйнівної кризи в Україні стало домінування масового соціально-психологічного (якщо вже не культурно-антропологічного) типу "людини кризової деструкції". Така людина втілює у собі парадоксальність й суперечливість української ситуації: вона страждає від кризи, відчуває її ненормальність, нелюдськість свого буття, непов’язаність цього буття із найвищими цінностями, які тільки й дають йому сенс, закільцьованість його і безвихідь – й водночас дістає своєрідне задоволення від цієї нелюдськості, від "сакральної профанності" його, перебуває у стані ледь не наркотичної задоволеності від власної незадоволеності буттям і знищення цього буття. Отож "людина кризи", якій на загал у всьому розмаїтті культурних сенсів смакує саме "негатив", постійно спрямована на відтворення кризової ситуації, в якій узвичаєним способом існування є не життя (з його свободою, але і з ризиками), а виживання; а “людина кризової деструкції” як різновид “людини кризи” налаштована вже не просто на виживання, а на такий покруч, як виживання-через-руйнацію, на знищення певних сегментів соціально-культурного життя і психологічного людського єства в інших і в собі, і за рахунок цього – на виживання на рівні одновимірного буття. Одновимірного навіть у суто соціальному плані, не кажучи вже про духовний.

“Людина кризової деструкції” не створена сучасним, себто олігархічним суспільством. Це людина, яка становила достатньою мірою масовий тип у тоталітарному комуністичному суспільстві на всіх етапах його існування. Тоді вона була в ньому одночасно і запорукою політичної стабільності, і своєрідним легальним джерелом неспокою. Адже тоталітарне суспільство трималося значною мірою на міфології кризи: існує, мовляв, усесвітня криза капіталізму зі своїми етапами, якій ми протистоїмо, і от внаслідок цього протистояння у нас існують невеличкі, скороминущі (зникне разом із капіталізмом) навіть не кризові явища, а окремі складнощі з постачанням продовольством і товарами ширвжитку. Отож влада намагалася повернути викликану нею ж із глибин людського єства у період “червоногвардійського наступу на капітал”, “великого переламу”, “єжових рукавиць” та “народної війни” масову настанову деструктивності назовні, на західний світ, або ж на “дисидентів-запроданців”, “бендерівців” (саме через “е”), просто “жидів”, “прихованих жидів”, “дурних поляків” тощо. Як неважко побачити, така налаштованість виникала, зокрема, внаслідок спроб тоталітаризму перекреслити або бодай зменшити значення у людському бутті таких її онтологічних вимірів, як гідність, особовість, вкоріненість, відповідальність та самочинність. А самочинну особу тоталітарна і посттоталітарна влада якраз і намагається практично принизити і знеособити.

“Людина кризи” в СРСР – це людина, якій погано від постійних і різноманітних криз, але вона привчилася жити навіть за умов “кризової кризи”. “Людина кризи”, на відміну від повністю інтегрованої до системи “соціальної особи” чи то "ідеального функціонера", з одного боку, та "людини Опору" (що протистоїть системі), з іншого боку, – це людина, яка відчуває ненормальність радянського буття, але досить комфортно живе в цьому бутті, дуже багато говорячи про інше, в тому числі і про вищі цінності, але внутрішньо не прагнучи іншого.

Черги ("що дають"? Я за вами?") - це людина кризи. Величезні запаси солі, сірників і мила "про всяк випадок" - це людина кризи. "Тільки б не було війни" — це промовляє людина кризи. Герой відомого кінофільму "Польоти уві сні й насправді" – людина кризи. Отой інтелектуал, котрий не знає, що робити, і той "дядя Вася", котрий після трудового дня переймається єдиним: "ти мене поважаєш" – це "люди кризи" з радянської доби. І вишукана дама з хрестиком на грудях, але без найменшого знання (і, головне, дотримання) Євангельських заповідей – теж людина кризи.

Але домінує за радянських часів все ж "людина соціальна", для якої все вимірюється суспільним статусом. Включаючи й номенклатуру. Включаючи й більшість тодішнього кримінального світу (тільки згадаємо лишень його чіткі ієрархічні структури, - "злодіїв у законі", "паханів", "урків", "шісток", "фраєрів" тощо).  Протистояли ж системі передусім “люди Опору”, як зі світськими, так і з релігійними ментальними настановами. Це була відчутна меншість, але доволі впливова – особливо у середовищі інтелігенції. Пасивний опір (“жити не в олжі”) й активний опір, політичний (в тому числі й боротьба за рівноправність Церков та легалізацію тих з них, що були заборонені владою) і неполітичний (морально-релігійний, за всієї умовності такого терміну) – все це було ознакою доби, але все ж не могло протистояти “людині кризової деструкції” і "директивним інстанціям", що підживлювали цю людину у дусі непротистояння квазірелігійній більшовицькій доктрині.

Водночас “людина кризової деструкції” як різновид “людини кризи” не користувалася такою популярністю у офіційних митців чи публіцистів радянської доби. Крім усього іншого, досліджувати такий людський тип було просто небезпечно. Адже йшлося про людину-руйнівника, енергію якої влада намагалася спрямувати на “чужих”, але ж навряд чи можливо каналізувати тотальну руйнівну потугу, якщо це руйнування, крім усього іншого, надає його суб`єктові такого собі садомазохістського задоволення. До пори до часу руйнівний імпульс вдавалося стримувати і спрямовувати у потрібне річище за допомогою державно-комуністичної квазірелігії з її пантеоном "пророків та героїв" та триєдиною надістотою Маркс-Енгельс-Ленін (до 1961 року була ще й "четверта голова" цієї надістоти, причому в образі ледь не "живого бога" – Сталін). Настала перебудова – і цей людський тип властиво вирвався на волю; не в останню чергу внаслідок його буяння енергії на мітингах, демонстраціях (“Геть! Ганьба!”) і навіть у парламентах тоталітарний лад був знищений. Але приборкати випущену на волю ще більшовизмом із метою завоювання влади над світом та виплекувану впродовж десятиліть людську деструктивність ніхто за пострадянських обставин не міг (та і не дуже хотів, бодай тому, що навіть демократичні інтелектуали не хотіли давати собі звіту у тому, що реально коїться у соціальному житті, якими настановами керуються дух і душа масової людини – і ще менше прагнули вони ділити з якимись маргіналами честь перемоги над червонопрапорною імперією).

Між іншим, ще наприкінці 70-х років Желю Желев, тоді – скромний опозиційний доктор філософії, з часом – перший посттоталітарний президент Болгарії – зробив аргументований висновок, що порівняно швидкий та ефективний перехід від тоталітаризму до демократії вимагає в якості проміжного варіанту існування прагматичного авторитарного режиму (можливо, навіть прагматичної військової диктатури), аби підготувати суспільство до життя за нормами Права. Що ж, досвід кінця століття довів, що рація у його словах була; втім, в олігархічному суспільстві “людина кризової деструкції” частково укоськана самою соціальною структурою й міцно відгороджена від сфери безпосереднього життя самих олігархів та їхньої обслуги. Але при цьому деструктивна настанова знайшла свій відбиток і в діяльності олігархічних кланів, і в державній машині, і – найбільший – у низах соціуму, де вона “пущена на самоплив”. Ще на початку 2000-х політолог Віктор Каспрук, аналізуючи сучасну українську ситуацію, у низці статей, опублікованих у різних ЗМІ, відзначив в якості її істотної риси виникнення “партизанської економіки”, тобто такого сегменту буття країни, де виживання людей забезпечується за рахунок перманентної руйнації індустріальної і – ширше – цивілізаційної інфраструктури, поза нормами писаного і неписаного права. Якраз згадана “людина кризової деструкції” і є головним персонажем цієї “партизанської економіки”, наслідком якої вже є численні людські жертви та істотні матеріальні збитки. Причому попри зміни на владному Олімпі загальна ситуація змінюється непринципово.

Крім “людей кризової деструкції” більш чи менш масовими соціально-психологічними типами українського суспільства стали "люди відчаю", "люди байдужості", а також "виконавці" та "оператори" при олігархічних кланах та державному апараті (дві останні категорії зі зрозумілих причин найменш чисельні). І всі вони разом активно генерують перманентну кризу, а не лише перебувають у ній. Що впадає в око: чим більше звучить у ЗМІ слів про "духовність", про "захист культурних надбань", про "споконвічні християнські цінності", а чи про ще більш споконвічну "рідну народну віру" з її високою мораллю, тим більш катастрофічні випадки ми спостерігаємо у практиці повсякденного існування масової людини.

Що ж стосується верхів суспільства, то вони представлені владною верствою (на яку напрочуд швидко встигла перетворитися частина комуністично-комсомольської номенклатури вкупі з частиною колишнього криміналітету). Йдеться про 1-2% населення України, які реально зосередили у своїх руках понад 90% статків (нерухомості, коштів, засобів контролю за фінансовими й людськими ресурсами) разом із особистим контролем за мас-медіа, органами публічної влади і “тіньовою сферою” суспільного життя. Такі диспропорції є однією з найхарактерніших рис всього нинішнього суспільства, яке справді справедливо зветься в політологічних дослідженнях олігархічним.

Втім, зрозуміло, що існує і те, що протистоїть кризі, її генераторам та носіям. Окрім “людей Опору”, все більшої ваги набувають “люди життя”, котрі “просто” стверджують оази іншої, “нормальної” (у всій її розмаїтості) реальності, де є місце і високим цінностям, і повсякденним радощам, і піклуванню про ближнього, себто розуму, почуттю та віри у їхній єдності. Власне, кризі людини і людям кризи протистоять і незарефлектовані носії української традиції життєствердження – релігійної, інтелектуально-раціональної, митецької тощо. Але перебороти у розмірі всього суспільства всі різновиди “людини кризи” в осяжному майбутньому ці культурно-антропологічні групи навряд чи зможуть. Надто велика деструктивна потуга випущена на волю протягом ХХ століття і надто підживлювали цю потугу на початку ХХІ століття. Дехто вважає, що порятунком від "кризової свідомості" може стати радикальний націоналізм, що може увібрати як конструктивну, так і деструктивну енергію загалу, дехто – що максимально лібералізована, вільна від забобонів ринкова економіка. Але тут існує надзвичайно велика небезпека – такої собі соціально-політичної істерики “людини кризи” у всіх її різновидах, перенесеної на соціум в цілому. Чи є інші варіанти? Ймовірно, що є, але ця проблема вимагає пильної уваги інтелектуалів і нечисленних відповідальних політиків. Одне лише зрозуміло: простими заходами (“гей, візьмімось дружно”) упоратися з деструктивно-антропологічним чинником сучасної української кризи неможливо.

Теги: