Низка заяв, зроблених за останні дні офіційними представниками трьох українських Церков щодо таїнства хрещення в Київському Патріархаті, схоже, веде до нової кризи у церковних відносинах. За коментарем ми звернулися до одного з пильних спостерігачів за розвитком міжправославних і православно-католицьких відносин в Україні Юрія Чорноморця, вірянина УПЦ (МП), доктора філософських наук, православного богослова.

У своєму коментарі на доповідь Предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Володимира архієпископ Євстратій від УПЦ КП зробив заяву про те, що митрополита ввели в оману ті, хто готував його доповідь. Він указує на те, що в тексті доповіді змішуються дві дещо схожі, але принципово різні події: звернення Синоду УПЦ КП до Предстоятелів Помісних Церков, глав Католицької Церкви і Церкви Англії, це з одного боку, а з другого звернення до глави УГКЦ. Тобто відповісти прямо про дійсність хрещення пропонувалося лише УГКЦ, а іншим церквам такого питання не надходило. І тому поставити у заслугу іншим церквам невизнання хрещення УПЦ КП – неможливо.


- Я не знаю, хто готував доповідь. Знаю тільки, що Блаженніший завжди бере у таких процесах активну участь, багато править, дає нові та нові ідеї, і все некоректне, на його погляд, – просто викреслює. Недавно був ювілей перебування Блаженнішого на кафедрі, були теплі слова від його редакторів, там стиль його роботи вичерпно характеризувався – кожен може про це прочитати в «Церковній православній газеті» УПЦ. Тож фактично виходить, що автори заяви намагаються поцілити саме в Блаженнішого, і тільки для збереження «політичної коректності» говорять про те, що «здивовані нефаховим підходом тих, хто допомагав митрополиту Володимиру готувати його доповідь на Архієрейський Собор РПЦ». Я би порадив УПЦ КП утриматися від випадів у бік митрополита Володимира. Це все-таки – ніж у спину людини, яка з трудом, але тримає в руках ключ до майбутнього українського православ’я.

УПЦ КП вже кілька років проводить кампанію навколо свого хрещення. Взагалі-то – ця компанія грамотна, і позиції УПЦ КП в цій дискусії – доволі сильні з богословської точки зору. Відомо, що католиків та навіть протестантів РПЦ та УПЦ приймають без перехрещення. А отже, навіть якщо священики УПЦ КП розглядаються там як прості миряни – то звершене ними хрещення є дійсним і не може повторюватися. Відповідно, якщо вірний УПЦ КП переходить до УПЦ (МП), то за загальною логікою канонів та практики він мав би переходити через миропомазання – як протестант. І тут є дві точки зору щодо інтерпретації буття християнина до його входження до канонічної церкви. Ми визнаємо таїнство хрещення дійсним у момент приєднання до Церкви – але чи було воно дійсним до цього? Це питання із питань. З одного боку, святих отців та сучасних богословів можна зрозуміти так, що лише в момент приєднання до Церкви стає звершене колись таїнство дійсним. З іншого боку – невже всі протестанти – не хрещені? Не християни? Все це складне питання, але практика перехрещення в будь-якому випадку не є нормативною.

Коли ця практика запроваджувалася в 1990-ті, то митрополит Володимир і підкреслив, що цим кроком УПЦ йде на більш строгі вимоги, ніж канони – з огляду на серйозність кризи, породженої розколом. Звичайно, у богословському сенсі виглядає невірним застосування такої строгості («акрівії»), яка більша за букву канонів. За самим своїм смислом канонічна строгість – акрівія – це лише буквальне слідування букві канонів, відсутність послаблень (ікономії). Але Церква – це живий організм Істини, єпископи – це спадкоємці апостолів, яким дана влада «в'язати та рішити». І вони можуть прийняти і більш строгий вирок, ніж це передбачено канонами.

Якщо ж в момент приєднання до церкви стає дійсним таїнство хрещення, то, здається, можна вважати так само і щодо таїнства миропомазання. Але це лише здається! Лише якщо ми схоластично розділимо форму та дієвість таїнства, то можемо говорити, що в УПЦ КП була виконана «форма», а момент приєднання до УПЦ відбувається наповнення тієї форми дієвістю. Але це не так! Суть таїнства миропомазання – в наділенні благодаті Святого Духу, - яка передається чи через покладання рук єпископа чи через миро. Але, не маючи визнаних повнотою православ’я єпископів, в УПЦ КП не можуть і дати «форми»! А тому богословськи ясно, що приймати треба не через сповідь та причастя, але через миропомазання. І якщо десь і колись в аналогічних ситуаціях Церква приймала без миропомазання – то це якраз і є «економія» в надії на дію Духа, який скрізь є і все наповнює.

– До речі, УПЦ КП вже три чи чотири роки піднімає тему «перехрещення».

– Численні протести, звернення, вимоги визнати йдуть весь час. Так і останнім часом, були звернення до УГКЦ і були звернення до інших церков. Дійсно, ці звернення були трохи різними по суті. Але результат, на який розраховували – і про це публічно весь час говорилося представниками УПЦ КП – що всі церкви почнуть публічно ганити УПЦ та РПЦ за практику «перехрещень», за невизнання хрещення, уділеного в УПЦ КП. Але УПЦ КП тут зазнала значної публічної поразки: ніхто не відповів на її звернення, крім УГКЦ. Ніхто не надіслав запитів до УПЦ із проханням пояснити практику, яка склалася щодо УПЦ КП. Всі розуміють, що церква є церква і має право «в'язати та рішити» - у конкретних обставинах історичного часу. Чому УГКЦ забирає в УПЦ таке право? Чому УКГЦ вважає, що можна заявляти про дійсність таїнства хрещення в УПЦ КП без консультацій із УПЦ?..

– Це, дійсно, питання.

- Моя особиста відповідь на це така: УГКЦ знаходиться під визначальним впливом православного богослов'я двадцятого століття, під впливом еклезіології о. Миколи Афанасьєва, о. Георгія Флоровського, митр. Йоанна Зізіуласа, Павла Євдокімова, митр. Каліста Уєра, о. Олександра Шмемана та інших достойних богословів. Всі ці богослови – глибокі православні мислителі, але все-таки на їх творчість справив вплив протестантизм. І цей вплив протестантизму помітний лише для тих, хто добре вивчає Отців Церкви, а взагалі навіть і не видно зразу цього впливу як явного та очевидного. Виходячи із логіки «де двоє чи троє зберуться в Ім'я Моє, там і Я буде посеред них» і забуваючи про право церкви як цілого, як синоду єпископів «в’язати та рішити», УГКЦ і вважає, що громади УПЦ КП – це такі зібрання вірних, в яких все здійснюється по молитві цих вірних, автоматично. Але це небезпечний прецедент для самої УГКЦ, від якої відкололися різні групи в 1990-ті та сьогодні. Ось, наприклад, до УПЦ звертається так звана «Українська правовірна греко-католицька церква», тобто «підгорецькі отці» або «догналіти», які себе назвали єпископами та навіть вибрали собі власного патріарха. Якщо УГКЦ визнає таїнства УПЦ КП, то за такою логікою УПЦ мала б визнати таїнства «підгоцьких отців». Або ще кращий приклад – ковпаківці. Бо «підгорецькі отці» вже впали в єресі, а ковпаківці – ніби тримаються ортодоксії. Уявіть собі, якщо без консультації із УГКЦ, без консультацій із Католицькою Церквою, українські православні почнуть відповідати на всі звернення про визнання таїнства, які надходять до УПЦ, і почнуть відповідати за тими лекалами, за якими написала свою відповідь УГКЦ! Самі греко-католики від такого б постраждали. Отже, по-богословськи УГКЦ мала право сказати, що сказала. Але не подумала, що цим самим наносить рани святому Православ’ю, а потенційно – і б’є сама себе. Так спричиняються страждання Христу – із благих намірів. А причина одна: небажання УГКЦ вступати в діалог – як з отаких богословсько-канонічних питань, так і з конкретних проблем.

Ви вважаєте, що багато конкретних проблем у відносинах із УГКЦ?


- Головна проблема – не така вже й глобальна. Наприклад, священики УГКЦ приховують у декотрих випадках свою належність до католицизму, заявляють про власну православність. УГКЦ могла б відреагувати адекватно на ті зауваження, які були документовані із боку УПЦ. Протоієрей Микола Данилевич заяву робив публічно, але на це не звернули особливої уваги. Зустрічаються ієрархи УГКЦ із папою, розповідають, що відносини із УПЦ покращуються, що УГКЦ – це вже більше не камінь спотикання на шляху діалогу Римо-Католицької Церкви та Російської Православної Церкви. Розповідають, що УГКЦ – це не перешкода на шляху католицько-православного діалогу, а «лабораторія екуменізму» для третього тисячоліття. А це неправда! Через якісь окремі інциденти самі ж греко-католики викопують рів на Україні! Навіщо? Вони ж виправдовують власне існування тим, що їхнє завдання – бути авангардом у відносинах католиків із православними. Ну так будьте ж цим авангардом, а не стіною! Ну так робіть все згідно із своїми словами! Не ми, православні, нав’язали УГКЦ велике покликання у діалозі православ’я та католицизму. Самі взяли на себе це завдання. Ну так будьте ж достойні його. І через кількох священиків, які видавали себе за православних, не закривайте собі ж двері до виконання того завдання, яке поставили головним собі. Ви ж зробили наріжним каменем ідентичності діалог із православними. То чому, коли є у православних до вас питання, ви відмовчуєтеся?

Тут дійсно є проблема, і я думаю, що самі греко-католики довели ситуацію до того, що потрібними стали такі різкі слова в доповіді Блаженішого. Не можна ігнорувати православних – якщо ви дійсно вірні власним завданням як містка між Сходом і Заходом. Більше того, Блаженіший наголосив на тому, що не можна православних ігнорувати, якщо УГКЦ є просто католиками, без всяких претензій на екуменізм, на причетність східній традиції. Якщо ви католики – ну то ведіть себе відповідно до принципів, які ціла Католицька Церква сповідує. Вже це було б добре, вже це було б чесно. Вже це вимагало б діалогу, добросусідства – у всьому і завжди, а не лише тоді, коли це УГКЦ вигідно чи потрібно для звіту перед Римом.

Здається, що головними в доповіді Блаженішого на соборі були загалом інші речі…


- Головним було утвердження УПЦ як автономної Церкви. Статус сьогоднішній знову визнано оптимальним. Всі особливості УПЦ – захищені. Здається, що і Патріарх Кирило задоволений сьогоднішньою ситуацією. Якщо на УПЦ розповсюдити сьогодні ті порядки, які встановлені в РПЦ – то це лише призведе до концентрації влади в руках Блаженішого. Такі українські реалії, що вертикалізація влади, якщо її в УПЦ запроваджувати, вона приведе до концентрації цієї влади на рівні Києва.

Сьогоднішній стан УПЦ вимагає більшої координації зусиль всієї церкви, більшої соборності. Раніше багато що вдавалося вирішити безпосередньо на місцях, бо Блаженіший багато їздив. До речі, його модель управління зараз використовують в багатьох корпораціях: ліквідовуються середні ланки, все замикається на першу особу. Сьогодні, за станом здоров’я, ця модель вже не може працювати. Посилено центральний апарат, створено фактично ситуацію, коли в церкві є канцлер, який відповідає за тактику. Стратегія все одно в руках Блаженішого. Він як і раніше, радиться із усіма, особливо – із своїм канцлером, із Синодом, із єпископами. І в принципі – управління УПЦ нормальне, проблеми, які виникають, вирішуються оперативно.

Історичні обставини склалися так, що сьогодні УПЦ – на новому етапі свого розвитку. І якщо ще рік тому через події, які сталися в УПЦ під час хвороби митрополита Володимира, можна було говорити, що УПЦ не на висоті історичних завдань, може не впоратися із історичними викликами – то сьогодні є впевненість у майбутньому. Ми можемо розвиватися в умовах сьогоднішнього статусу – значить ми маємо розвиватися. І якщо ми будемо все більше і більше Церквою, якщо люди будуть бачити в УПЦ найголовніше – присутність Царства Божого, то тоді всі і потянуться до УПЦ як церкви-матері. Навіть ті, про кого сьогодні і подумати не можна. А якщо ми будемо тричі автокефальні чи тричі під прямим правлінням Московського Патріарха, але церковності в нас буде мало, не будуть бачити люди світло Христове в нас – то і нічого доброго не буде: ані для нас, ані для України.

Слова з доповіді митрополита Володимира про необхідність опікуватися українською діаспорою – це вияв самостійності УПЦ?


- Я би сказав, що це вияв внутрішньої зрілості. В 1990-ті УПЦ не була готова самостійно опікуватися українцями за кордоном. В 2000-ні чомусь не відбулося становлення відповідних структур, діяли знову-таки в рамках РПЦ. Сьогодні ситуація цікава тим, що Відділ зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) УПЦ фактично згорнув усяку діяльність. УПЦ не має власної зовнішньої політики – це факт, це поступка РПЦ. І це логічно – маючи Московським Патріархом Святішого Кирила – логічно не мати власної зовнішньої політики. Звичайно, за таких умов УПЦ концентрується на виконанні інших завдань. Паломництва – головне цим займається ВЗЦЗ. Трохи дружби всередині України. І все. Логічно, що можна було б у цих умовах завантажити відповідні кадри, які виросли в УПЦ за попередні роки, роботою з діаспорою. Приїжджають архієреї та ієреї з-за кордону, і є велика різниця в духовному настрої між тими, які мають постійний зв'язок із Україною, і тими, хто такого зв’язку немає. І це факт. Думаю, що від розгортання діяльності УПЦ в діаспорі була б лише користь – для всіх.

Звичайно, при розгортанні діяльності УПЦ за кордоном, ми б знову зіткнулися з проблемами дій УГКЦ – які сильно відрізняються від дій католиків. І тут знову-таки історично назріла певна реформа у ставленні УГКЦ до УПЦ. Або вони систематично проти нас діють, разом з УПЦ КП воюють проти нас, або вони із нами дружать. Думаю, що від всіх війн треба відходити. Як в Україні, так і в діаспорі. Блаженіший заявив вголос про проблему – і сам же намічає де-факто шляхи її вирішення. Адже в доповіді говориться про необхідність повернення УГКЦ до загальних принципів католицько-православного діалогу. Думаю, що конкретна реалізація такого повернення можлива.

Звичайно, є люди в УПЦ КП, які навіюють УГКЦ логіку протистояння. Пишуть постійно, в тому числі у виданнях УГКЦ, що в Україні є єдиний поділ: на україноцентричні та російськоцентричні церкви. І цей поділ нібито цивілізаційний. За такою логікою з одного боку є україноцентричні УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ. А з іншого боку – російськоцентрична УПЦ. І якщо в УПЦ є якісь українські елементи – то це зовнішній баласт, який під час першої ж церковної кризи відпаде – очевидно в руки україноцентричних церков. Це все, на мою думку, величезна помилка, неглибокий погляд на речі. В УПЦ (МП) на Заході України, який точно є україноцетричним – громад і людей більше, ніж на Сході. Наші єпископи та священики – у абсолютній більшості українці. І УПЦ часто для українського православ’я та України робить більше, ніж всі україноцентричні церкви. Тут потрібно ясно розуміти: центр УПЦ – це не окремі русофіли. Ці русофіли – це якраз маргінес УПЦ. Який, до речі, від УПЦ активно відходить. Зараз ось прийнято рішення Архієрейським собором РПЦ про ідентифікаційні коди. Побачите – ці радикали, есхатологічно настроєні, ці послідовники колишнього єпископа Діоміда – вони самі із УПЦ та РПЦ побіжать. І побачите – наскільки мало їх було, хоч вони і багато галасують.

Майбутнє україноцентричного православ’я – невід’ємно пов’язане якраз із УПЦ. І якщо УГКЦ підтримує українську християнську ідею, то мала б докладати зусиль не щодо прихильності УПЦ КП: ця церква і так нікуди не дінеться від обіймів українофілів. А мала б із розуміння та терпінням підтримувати всі позитивні тенденції в УПЦ (МП). Інакше воювання з «москалями» знищує головний ресурс українства. Це – нелогічно і навіть є злочином перед майбутнім. Тут потрібно УГКЦ зупинитися, подумати, і почати деякі важливі діалогічні процеси з самого початку.

– Можливо, керівництво УГКЦ спирається на результати опитувань, згідно із якими прихильників УПЦ КП трохи більше за прихильників УПЦ (МП)?

- Це смішна помилка. Під час опитувань людей запитують про те, в чому вони не розбираються. Кажуть: «Ми ходимо в Київський патріархат. – а хто у Вас патріарх? – Ну як, митрополит Володимир, він в лаврі сидить»: така безграмотність є, і якщо запитувати людей конкретніше: ви під омофором Філерета чи Володимира, то відразу отримаємо цифри інші. Ще приклад: в одне із опитувань вставили варіант «РПЦ», яка відсутня в Україні як самостійна церква. І нічого, набрала РПЦ 9%. Про що це говорить? Малоцерковні люди не розбираються в цих проблемах, вибирають Київський Патріархат бо ніби своє, українське. Але підніміть статистику – скільки охрещується в УПЦ КП, скільки в УПЦ МП. І вже очевидно, де церква більшості, а де церква меншості. Я завжди звертаю увагу на реальну кількість активних прихожан – це самий надійний показник реальної сили церкви. УГКЦ могла б найняти соціологів чи своїх студентів послати по Україні та в якусь неділю порахувати скільки вірних на літургіях в УПЦ КП, а скільки в УПЦ МП. Якщо взяти ці цифри у масштабі всієї України – а я їх, наприклад, тримав у руках - то відразу настає протверезіння. І всі розмови Патріарха Філарета, що за ним 14 чи 15 мільйонів перестають бути переконливими. Перевірка! Перевірка в полі – всіх даних. Скільки людей конкретно ходить в церкви! Це – єдиний показник. Але знову-таки, якщо УГКЦ вірить більше опитуванням, ніж власним очам, і все-таки збирається дружити із УПЦ КП як найбільшою церквою – то нехай про це і заявить ясно і чітко. І візьме на себе всі наслідки – для України, для православно-католицького діалогу. А поки що доповідь митрополита Володимира містить не лише критику, але і пропозиції для нормалізації відносин. Тепер від УГКЦ залежить, протягнути у відповідь руку дружби чи не помітити пропозицій щодо нового формату відносин...

Теги: