ЧАСТИНА І.
Загальне етичне вчення А. Шептицький розвиває в своїй праці «Християнська праведність». Ця книга написана під безпосереднім впливом етичної частини «Суми теології» Томи Аквіната. А. Шептицький намагається популяризувати не всю традиційну філософську і теологічну етику томізму, а лише ту її частину, що безпосередньо описує шлях християнина до Бога. В центрі етичного вчення А. Шептицького – аналіз чеснот, які покликаний набути кожен християнин. Це загальне етичне вчення А. Шептицького було основою для його конкретних суджень про суспільні проблеми, що виникали під час його життя. Тому вивчення цієї етичної системи дозволяє судити, наскільки закономірними були для світогляду А. Шептицького гуманізм, пошук суспільної справедливості та екуменізм.
А. Шептицький дає наступне визначення чесноти: «за Аристотелем чеснотою називають богослови ту прикмету душі, яка робить чоловіка добрим і є причиною, що і його діла добрі» (295). Згідно із А. Шептицьким, між добром та злом є об’єктивна різниця. Визначення того, що є добрим, не є справою самої людини чи людського суспільства. Добро є добром згідно із об’єктивно існуючим природним законом. Наявність такого закону, за А. Шептицьким, є очевидністю для розуму. Згідно із уявленнями митрополита, всі етичні системи визнають природний закон і можливість його пізнання людським розумом. Заперечення природного закону є запереченням різниці між добром і злом, що знищувало б можливість етики як науки та етичної поведінки людини. Для А. Шептицького безсумнівно, що людина – це істота розумна, яка покликана діяти згідно із природним законом. А. Шептицький вважає за абсолютно неможливе відмовитися від визначення людини як розумної істоти, і так само вважає неможливим відмову від визнання природного закону: «чини добро і уникай зла». Особливу увагу А. Шептицький приділяє різниці між проявами добра і зла в душі людини. А саме, різниця між чеснотами і пристрастями є безсумнівною для кожної людини. Ця висхідна очевидність дозволяє здійснювати світоглядну орієнтацію особистості взагалі та слугує мірилом для поведінки людини. Визнаючи існування природного закону, А. Шептицький займає позицію етичного ідеаліста і протистоїть етичному позитивізму. Згідно із останнім, норми виникають унаслідок практичної діяльності із задоволення потреб людини і є історично зумовленими та відносними. А. Шептицький як етичний ідеаліст вчить про вічний природний закон, безумовний і абсолютний.
У дусі томізму А. Шептицький розуміє етику як вчення про діяння людини, які вона творить вільно. Згідно із Томою, всяка вільна діяльність людини необхідно спрямована на досягнення щастя, блага. Людина у вільній діяльності не прагне до задоволення власних потреб та інтересів, а хоче єдиного нескінченного блаженства. Це вчення є другою ознакою етичного ідеалізму А. Шептицького. Про те, що людина завжди прагне до Блага, вчив Платон. Аристотель висував аналогічне вчення про те, що люди завжди бажають щастя. Тома вчив, що кожне людське діяння має певну ціль, але відсилає і до найзагальнішої цілі. Такою останньою ціллю є блаженство людини. Конкретно це блаженство можливе при спогляданні людською душею Божої сутності. Чинячи добро, людина свідомо чи несвідомо уможливлює це блаженство, яке є станом повної довершеності людини. Природне прагнення довершеності та щастя виводить людину до надприродного стану споглядання Бога. А. Шептицький підкреслює, що добро природне людині, і вона прагне до блаженного життя в Богові. Тобто остання ціль для А. Шептицького – це не споглядання Божої сутності, а безпосереднє спілкування із Богом. Можливо, що така переінтерпретація томізму пов’язана із впливом православної духовності, яка наголошує на тому, що останнє блаженство спричинюється не спогляданням Бога, а життям в Богові.
Людина як така, що існує природно, бажає зберегти власне буття і зберегти все, що належить людині. Людині як живій істоті природно бажати розмножуватися і виховувати потомство. Людині як розумній природно належить бажати тих благ, які визнає розум за суттєво необхідні для особистості. Реалізація вибраних розумом благ робить людину людиною. За первинне благо для людини розум визнає існування, за вторинне – життя тваринне, за кінцеве благо розум визнає життя розумне. Загальний закон етичної поведінки, що формулювався як «чини добро і уникай зла», може бути конкретизований до трьох імперативів. «Примножуй і бережи існування». «Бережи життя». «Бережи і розвивай розумне життя». Ці імперативи безумовні. Людина має берегти і примножувати існування, життя і розумне життя в собі, в суспільстві, в природі. Така концепція доходить висновків, що аналогічні до етики відповідальності А. Йонаса.
Складовими розумного життя, яке людина покликана берегти і примножувати, є чесноти. Людина є настільки людиною, наскільки її душа виповнена чеснотами. Чесноти є реалізаціями природних властивостей душі: розуму, волі та чуттєвості. При цьому чесноти притаманні волі настільки, наскільки вона визначається розумом. Вони властиві розумові настільки, наскільки він визначається волею. І чесноти властиві чуттєвості, наскільки вона визначена розумом і волею. Таким чином, умовою можливості чеснот є єдність розуму та волі людини. Така єдність природна для людської особистості, яка є індивідом розумної та вільної природи.
Серед чеснот фундаментальними є чотири природні чесноти людини: розвага, мужність, стриманість і справедливість. Розвагу А. Шептицький визначає як правильний спосіб думання у всіх чинах і у відношенні до всіх предметів людської волі (305). Розвага є не лише чеснотою розуму, але потрібна і для віри (304). Розвага не дає вірі перетворитися на марновірство. Розвага є тою чеснотою розуму, що дозволяє людині знаходити найкращі шляхи для досягнення її власних цілей та особливо вищої мети – блаженного Богоспілкування (304). Вслід за Першим Ватиканським собором А. Шептицький вважає, що природний людський розум здатен пізнати істину про існування Бога і навіть пізнати властивості Бога. Зокрема, митрополит пише: «Свята наша Мати католицька Церква вірить і вчить, що Всевишнього Бога, творця й мету всякого сотворіння, можна напевно пізнати світлом природного розуму з Його діл, себто речей Ним створених» (161). Це пізнання є справою розваги, так само як і прийняття розумом людини надприродного одкровення. Мужність і стриманість є чеснотами людської чуттєвості, які притаманні їй настільки, наскільки вона кориться розуму взагалі та розвазі як першій чесноті людського розуму. А. Шептицький пише, що «мужністю треба назвати те загальне розположення душі, яким людина сильно тримається того, що розум велить, - проти всяких порушень пристрасти чи трудів праці» (305). Отже, мужність слугує для захисту вибраного розумом шляху морального розвитку і прагнення до довершеності. Мужність є силою збереження моральності. Чеснота стриманості спрямована проти пристрастей. Стриманість є силою протистояння аморальності. Християнство не проповідує повного знищення емоційного життя людини: така безчуттєвість вважалася людським ідеалом у філософії стоїків. Християнське вчення безчуттєвість вважає одним із гріховних станів людини, - станом духовної смерті. А. Шептицький вважає, що емоційність має бути не знищеною, а перетвореною – через надання їй розумної міри. Тому він дає наступне визначення стриманості: «здержаністю треба назвати те загальне розположення душі, яке приписує пристрастям і діянням міру» (305). Четверта чеснота справедливості є властивою для всієї розумної душі, але дієвою причиною її появи є саме розум. Це робить справедливість схожою на розвагу, оскільки їх джерелом є людський розум. Різниця між ними є та, що розвага передує чеснотам мужності та стриманості як їх основа, а справедливість як чеснота розуму спирається як на розвагу, так і на мужність та стриманість. Адже, щоб бути справедливим необхідна не лише розвага (яка включає знання, що є справедливим в тому числі), але і мужність, і стриманість. Справедливість «полягає на віддаванні кожному того, що йому належить» (305). Це віддавання кожному належного є моральним обов’язком, і тому «справедливість є певною правильністю сповнювання своїх обов’язків» (305).
Чотири основні чесноти є природними, оскільки вони мають бути властивими людині як істоті розумній. Але поява цих чеснот у особистостей не є справою автоматичною чи необхідною. Чесноти стають властивими індивіду лише в результаті систематичних зусиль щодо їх здійснення. Всі чесноти є певними звичками людини вчиняти моральним чином, згідно із нормами, які розумом визнані за природні. Придбання та закріплення звичок є справою практичною, що здійснюється зусиллями волі. Без пізнання можливості та необхідності придбання чеснот людина їх мати не може: так, їх не мають люди хворі на певні розумові розлади. Але пізнання розумом того, що людині природні певні чесноти, ще не робить ці чесноти наявними у людської душі. Лише здійснення моральних актів, становлення позитивних моральних звичок чинити розважливо, мужньо, стримано і справедливо робить людину носієм чотирьох основних чеснот. Тому природні чесноти є різновидом «набутих чеснот». При цьому «набута чеснота не є чим іншим, як вправою чи звичаєм, виробленим через повторювання якихсь добрих вчинків» (309).
Вчення про чесноти як звички є класичним для томізму. Але це вчення самим Томою безпосередньо запозичене із творів Іоанна Дамаскіна. А останній спирався на вчення Максима Сповідника про чесноти як навички душі. Об’єктивно вчення А. Шептицького виявляється традиційним як для томізму, так і для духовності християнського Сходу. Цей спільний фундамент для католицької та православної етики вирізняє специфіку позиції А. Шептицького в контексті сучасних етичних вчень. Етика чеснот відрізняється від етики цінностей та етики обов’язку. Останні органічно включені у вчення про чесноти. Така традиція закорінена ще в етиці античності взагалі та Аристотеля зокрема.
Визнання певних чеснот за природні робить неможливим осудження не-християн як таких, що приречені на зло. Таке засудження, що корінилося в теології Августина, було поширене серед протестантів. Останні вважали, що всі чесноти може мати лише людина, виправдана Христом, охрещена, спасенна. А. Шептицький наголошує на правильності вчення Тридентського собору, згідно із яким чесноти поган були дійсними чеснотами. Таким чином, митрополит визнає можливість і необхідність загальнолюдської моралі. Це вчення є далеким від радикальної тези другого Ватиканського собору про те, що всі доброчесні нехристияни є «анонімними католиками» і можуть спастися. А. Шептицький слідує за Томою, коли заявляє, що для спасіння цих справжніх чеснот ще недостатньо, але необхідне благодатне рішення Бога про дарування Царства Божого не-християнам, які мали означені чесноти. Але все-таки в позитивній оцінці справжності моральних чеснот у не-християн наявна вже та відкритість, що і зумовила появу зазначеної екуменічної тези другого Ватиканського собору. А. Шептицький перебуває на шляху до вчення другого Ватиканського собору про анонімне християнство всіх доброчесних не-християн, коли пише: «Треба також признати, що Бог може давати Свою благодать такими дорогами й способами, про які нам не сниться. Треба сказати, що коли невіручий чоловік робить те, що може, Бог йому не відмовить Своєї благодаті» (309). Віра обов’язково необхідна лише для набуття освячуючої благодаті. Тобто невіруючий праведник, на думку А. Шептицького, може ввійти в Царство Боже, але не може бути святим. Таке вчення дозволяє як виправдати відкритість до праведності не-християн, так і зберегти уявлення про специфічну цінність християнської праведності. Не-християнами-праведниками можуть бути як представники інших релігій, так і зовсім невіруючі люди. Визнання цінності чеснот всіх людей є основою для діалогу не лише екуменічного, але і для діалогу із представниками секуляризованого світогляду.
Визнання чеснот як звичок (навичок) породжує вчення А. Шептицького про можливості розвитку та деградації чеснот. Згідно із А. Шептицьким, чесноти можуть розвиватися лише в тому випадку, коли особистість має більше напруження в здійсненні чесноти, ніж те напруження, що є звичним (331). Чесноти «маліють» не лише при зменшеному рівні напруження в порівнянні із звичним, але і при збереженні рівного напруження (331). Такі уявлення породжені християнською аскетичною традицією західної Церкви. Згідно із вченням східних отців, навіть рівне напруження в здійсненні чеснот веде до трансформації душі цими чеснотами як певними формами, що визначають духовний світ як свого роду матерію. Тому постійний вплив рівного напруження спричиняється до все більшої визначеності душі чеснотами і має власним наслідком прогрес особистості і зростання чеснот як якостей душі та її звичок. Згідно із А. Шептицьким, чесноти «маліють через уставання в актах рівного напруження» (331). Таким чином, А. Шептицький вважає, що лише в постійному наростанні зусиль, спрямованих на здійсненню чеснот, може рости моральність людської душі. Таке уявлення є органічним для аскетики католицької церкви, що передбачає постійне героїчне наростання жертовності людини, постійну трансценденцію особистості над собою. Але і західна, і східна традиції аскетизму погоджуються, що при зменшенні напруження актів по здійсненню чеснот природні чесноти маліють «через те, що ростуть противні їм хиби й пороки» (331). Отже, згідно із А. Шептицьким, моральне життя всіх людей, що мають природні чесноти, є постійним героїзмом, а не механічним здійснення обов’язку.
Етика А. Шептицького є етикою творчого процесу самотворення людини як людини. Адже, щоб бути власне людиною, необхідно мати в собі реалізованими чотири природні чесноти. Але щоб мати їх реалізованими, необхідні постійні особисті зусилля. Процес самотворення людини як істоти моральної є природнім покликання кожної людини, а отже – родовим покликанням людства. Здійснення цього покликання кожним має на меті кінцевий стан блаженства всього людства – царство Боже. Але ця далека мета передбачає дві ближчі цілі: моральність самої особи (самотворення кожного) та моральність всього людства. Людина відповідальна за власну моральність. Але кожна людина не може примусити до моральності всіх інших. Тому ідеал моральності всього людства здійснюється лише зусиллями окремих особистостей, які ставлять собі за мету служіння загальному благу. Кожна людина, що здійснює природні чесноти, приходить до необхідності для себе особисто мати метою власних зусиль загальне благо. Особистість вже тому повинна мати власною ціллю загальне благо, що цього вимагає одна із природних чеснот – справедливість. Розвага як пізнання істини підтверджує розумну обґрунтованість цієї вимоги справедливості. Мужність готова відстоювати те, що розвага і справедливість визначили як загальне благо. Стриманість природно схильна до відмови від всього, що суперечить загальному благу.
Таким чином, за А. Шептицьким суспільна мораль коріниться в моралі особистій та існує завдяки об’єктивному регулятивному принципу – загальному благу. Конвенційність може бути властивою лише історичним формам суспільної моралі, державного законодавства та звичаїв, які в цілому визначаються як «людський закон». У цілковитому погодженні із вченням Томи А. Шептицький вважає, що панівні в кожному історичному суспільстві моральні та правові норми не є природними чи богоустановленими самі по собі. Вони є результатом конвенції, суспільної згоди, що склалася історично. Норми «людського закону» можуть і повинні змінюватися. А. Шептицький наголошує як на очевидності розуму, що норми «людського закону» мають відповідати нормам закону природного. Так само і здійснення «людського закону», тобто реальні моральні та правові відносини, мають регулюватися законом природним. У відношенні до «людського закону» закон природний виступає ідеалом. Між ідеалом і пануючими в суспільстві правовими та моральними нормами завжди є розходження. Ще далі від ідеалу знаходяться реальні правові та моральні відносини. Між тим, легітимність «людського закону» повністю ґрунтується лише на його укоріненості в законі природному. Норми права і моралі легітимні настільки, наскільки вони відповідають природному закону.
Відмітимо, що А. Шептицький наголошував на легітимізації норм права і моралі через природний закон тоді, коли в європейській філософії права та правознавстві панував юридичний позитивізм. Джерелом легітимності права вважали рішення державних законодавчих органів. Джерелом легітимності норм моралі вважали бажання народів, їхніх провідників чи еліт. Відродження природно-правових теорій відбулося лише внаслідок гіркого досвіду фашизму. Вчення про природне право набуло значимості через те, що на ньому основувалась «Декларація прав людини» та рішення Нюрберського трибуналу. А. Шептицький завжди розумів, що рішення державних органів чи накази уповноважених осіб можуть бути злочинними завдяки власній антигуманності. Правильність його позиції підтвердилась самою історією.
Між тим, у посиланнях на норми природного закону була власна небезпека. Саме в часи написання митрополитом праць із етики теоретики фашизму розробляли власну теорію природного права. На думку цих фашистських філософів права, очевидним є те, що головними цінностями природного права є народ, земля, кров, влада. Все, що є корисним для народу, є моральним і правовим. А. Шептицький об’єктивно протистояв такій теорії природного права кількома способами. По-перше, на думку А. Шептицького, норми природного права очевидні для розуму людини і вони є загальнолюдськими. Обґрунтувати раціонально такі ірраціональні та партикулярні ідеали, як «користь народу», неможливо. По-друге, природний закон не може вчити про користь як ціль людських зусиль. Ціль закону – це може бути загальне благо. Норма закону повинна говорити про обов’язок, але не вчити про ту чи іншу користь. По-третє, природний закон має корінитися в законі божественному. Останній принцип є головним для обґрунтування природного закону, щоб він був моральним та гуманним. В обґрунтуванні природного закону законом божественним А. Шептицький слідує вченню Томи. Цим самим етика А. Шептицького виявляється не просто ідеалізмом і природно-правовою теорією, але теїстичним ідеалізмом і теологією права та моралі.
Логіка А. Шептицького як ідеаліста при введенні вчення про закон Божий як основу закону природного є несуперечливою. Якщо природний закон визначає життя розумних істот, то джерелом природного закону має бути та сама причина, що породила і цих розумних істот. Якщо прийняти, що походження людей спричинила лише еволюція живої природи, то тоді природним законом можуть бути «боротьба всіх проти всіх» (соціальний дарвінізм), або соціальна солідарність (теорія Кропоткіна). Ясно, що у разі визнання першопричиною походження людини еволюції, природний закон буде тлумачитися по-різному, в залежності від розуміння рушійних сил цієї еволюції. Згідно із класичною теорією Дарвіна, такою силою була боротьба за виживання і природній відбір. Соціальний дарвінізм надихав багатьох на боротьбу із традиційними цінностями, і А. Шептицький жив в епоху, коли жертвами відповідних теорій стали мільйони людей. Згідно із вченням Кропоткіна, причиною виживання в ході еволюції була солідарність в межах виду. Така теорія могла породити і соціальну солідарність, а могла породити національний егоїзм. А. Шептицький вважає, що очевидною причиною походження людини є Бог. До цієї істини приходить розум, і цю ж істину можна взяти на віру. Вважати причиною людини щось інше – це боротися проти очевидностей, бунтувати проти власного розуму. І саме Бог як всезагальна причина і причина людини і повинен бути причиною природного закону. Щоб створити світ, Бог як Розум цей світ замислив. Цей задум і є «вічним законом» або «божественним законом», згідно із яким виникає, розвивається та буде змінений на Царство Боже цей світ. Згідно із цим же самим законом існує очевидний для людського розуму природний закон – основа людської моралі та права.
Згідно із теїстичним світоглядом А. Шептицького Бог як Жива Істота безпосередньо піклується про людство, даючи йому два Писані закони. Закон старого Завіту мав на меті підтвердити писаний закон, спонукати людство до його виконання. Це було відкриття тієї ж правди природного закону, але дане безпосередньо в словах Декалогу. Те, що мало б пізнаватися поступово, із багатьма помилками і частково, самим Богом відкривається прямо і повністю. Декалог зобов’язував усіх людей слідувати нормам природного закону, відбирав у пересічних людей право посилатися на те, що природний закон є очевидним лише для розуму філософів.
Новий завіт має на меті не стільки підтвердити природний закон, скільки дати норми надприродної моралі. Якщо завданням природного закону і писаного закону Старого завіту було творення людини людиною, то завданням євангельського закону є творення із людини «сина божого», «надлюдини». Такий ідеал прямо змальовано Христом у Нагірній проповіді. «Нові заповіді» цієї проповіді вводяться Христом як такі, що нескінченно перевищують норми Декалогу. Христос постійно повторює «давнім було сказано», після чого дає нову норму через протиставлення «а я говорю Вам». Вимоги Христа про любов до всіх, навіть до ворогів, про абсолютну моральну чистоту, про неспротив злу насильством обґрунтовуються Христом як норма власне «надлюдської» поведінки. Христос, заповідаючи чинити благодіяння всім, прямо наголошує на тому, що через виконання цієї заповіді людина стане «сином Всевишнього», що дарує блага всім, «не лише добрим, але і злим». А. Шептицький погоджується із думкою традиційних християнських моралістів про те, що заповідані в Нагірній проповіді норми моралі є такими, що людина сама по собі не має сил (природних здатностей) до їх виконання. Ці норми можуть бути виконані лише за сприяння самого Бога. Тут А. Шептицький вбачає строгу відповідність: надприродні норми євангельського закону вимагають надприродних сил. Ці сили – це дари Святого Духу, благодать Божа, що дарується лише християнам. Лише християни можуть виконувати заповіді Євангелія і повинні намагатися їх виконати. І лише християнам надається благодать, що допомагає виконати ці заповіді. І надається переважно через таїнства Церкви: хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристійне причастя, єлеосвячення. Вимагати виконання заповідей від людей, що не прийняли хоча б хрещення, є справою неможливою. Приймаючи хрещення, людина добровільно вступає в завіт (договір) із Богом і зобов’язується виконувати надприродні норми морального закону. Саме таїнство хрещення є початком усиновлення Богу, і людина приймає зобов’язання вести себе як дитина Божа. Повнота усиновлення можлива через таїнство євхаристії, і людина, що причащається, може виконувати заповіді Євангелія силою благодаті, що дається в євхаристії. Благодать через євхаристію буде людині надаватися і людиною пізнаватися настільки, наскільки людина намагається виконувати заповіді Євангелія.
Головним результатом намагань людини виконати євангельські заповіді та дії благодаті, що допомагає людині, є три власне християнсько-релігійні чесноти: віра, надія, любов. А. Шептицький називає ці чесноти «богословськими» чи «божими». Вчення А. Шептицького про віру, надію, любов є різновидом релігійної етики томізму.
Примітки:
У самому тексті дані посилання на сторінки видання: А. Шептицький. Християнська праведність // Митрополит Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні). Львів: «Свічадо», 1994. – с. 127-413.
Далі буде
Теги:
