1. Провідна постать «німецької теології»

Іґнац фон Деллінґер (Ignaz von Döllinger, 1799-1890 рр.) був одним із найвизначніших діячів німецького католицизму 19-го століття. Цей священик і професор історії Церкви та догматики Мюнхенського університету увійшов в історію Католицької Церкви передусім тим, що залишився одним із небагатьох всесвітньо відомих католиків, що ніколи так і не примирилися з догматичними рішеннями Першого Ватиканського собору (1860-1870 рр.) про юрисдикційний примат і непомильність папи римського. На протязі понтифікату папи Пія ІХ Деллінґер із одного з найбільших тогочасних апологетів німецького католицизму поступово перетворився в одного з найгостріших критиків Католицької Церкви.

Іґнац фон Деллінґер і виникнення Старокатолицької Церкви

Як богослов, Деллінґер у полеміці з протестантизмом наголошував на безперервності апостольського вчення в Католицькій Церкві, що виражалося в апостольському наслідстві єпископського сану.1 Як католик, він чинив опір спробам держави контролювати Церкву, виступав за рівноправність Католицької Церкви (тоді ця ще була в меншості) з могутньою Лютеранською Церквою в Німеччині. Історичні праці Деллінґера захоплено віталися також в інших країнах як дієвий засіб проти антицерковного й антихристиянського лібералізму, особливо в Англії – він прекрасно володів усіма великими європейськими мовами та підтримував зв’язки з Оксфордським рухом і з пізнішим кардиналом Ньюменом.

Папа Пій ІХ, понтифікат якого (1846-1878 рр.) був найдовшим за всю історію папства і тривав майже третину століття, перетворився з носія надій на реформи в Церкві у борця проти всього нового в тодішньому світі, який швидко змінювався. Можливо, це перетворення було спричинене травматичними переживаннями підчас революційних заворушень у Римі в 1848 р., коли папі довелося рятуватися втечею з міста. Після того як Пій ІХ відмовився очолити рух за об’єднання Італії2, він став уособленням старого ладу. В кожному разі, папа відтоді намагався з допомогою французьких і австро-угорських військ та поліцейського терору втримати світську владу над Церковною державою, що охоплювала знану частину середньої Італії, цим самим фактично перешкоджаючи об’єднанню країни. Римська курія систематично поширювала тезу, що Церковна держава належить до суті папства, а тому всі католики повинні допомогти папі захищати його світське панування. Саме проти цього відкрито виступив Деллінґер. У своїх «Одеонських читаннях (Odeonsvorträge)» про історію папства він запропонував реформи в Церковній державі, що мали за мету зрівняти папських підданих у їхніх правах із громадянами модерних європейських держав.3 Деллінґер знав про справжній стан справ у Папській державі з власного досвіду, бо особисто подорожував до Риму і дійшов висновку, що падіння тамтешнього режиму було лише справою часу. Як всесвітньо відомий історик Церкви, що був визнаний також іншими конфесіями, він мав перед очима всю історію папства, а тому не міг не знати, що папство як Петрове служіння єдності існувало задовго до початків Церковної держави в 8-му столітті, а тому теоретично могло обійтися й без світської влади. Тому він чітко розділяв між папством як суттєво належною до Церкви інституцією та минущою Церковною державою: «Церква певно має обітницю, що ворота пекельні жодним чином її не здолають, але вона не має обітниці, що наслідник Петра також завжди залишиться монархом світської держави.»4 Але в атмосфері боротьби за виживання папської держави вже самі загальновідомі історичні констатації Деллінґера і його логічні богословські роздуми були сприйняті в Римі як зрада католицизму.

Деллінґер вважався провідником «німецької школи» в німецькому богослов’ї, що відзначалася історичним мисленням і витворювалася на противагу «римській школі» - остання фактично збігалася з фаворизованою єзуїтами неосхоластикою і підтримувалася римською курією та стреміла до виключної чинності в католицькій теології. У своїй лекції «Минуле і сучасність католицької теології», котру Деллінґер прочитав на конгресі німецьких богословів у мюнхенському бенедиктинському абатстві Санкт Боніфац у 1863 р., він іде в минуле й критикує навіть саму схоластику: її «теологія була так би мовити одноокою; вона мала спекулятивне, але їй бракувало історичного ока»5. «Як історик, він робить закид, що ця в її неісторичному сенсі та з притаманним їй самовдоволеним незнанням цілого східного передання і Церкви дуже посприяла нещасливому розривові з Східною Церквою та ускладнила возз’єднання. Окрім цього, запозичена з арсеналу схоластики зброя у реформаційній боротьбі розламалася як тростини»6. Для прихильників неосхоластики така оцінка обожнюваної ними схоластики межувала з богохульством. У баченні ж Деллінґера німецька теологія з її наголосом не тільки на філософії, а й на історії була передовою в цілому католицькому світі, а римська – відсталою. Звичайно, така негативна оцінка неосхоластики наробила йому багато ворогів у самій Німеччині, де ширився вплив римської школи. Конгрес богословів, що мав за мету об’єднання німецької і римської шкіл, завершився ще більшим розколом поміж ученими. Деллінґер виступав за свободу наукової теології та вимагав поборювати богословські єресі передусім богословськими методами, а не методами заборон збоку ієрархії.7

Будучи прихильником більшої автономії помісних Церков, він виступав за утворення німецької «національної Церкви», але звичайно ж у єдності з Римом.8 В сьогоднішній Німеччині, котра винесла певні уроки з нацистського минулого, його позитивне ставлення до національного як своєрідного видається дещо дивним, але для Деллінґера нація була важливим елементом Помісної Церкви, і в цьому він був близький до Східної Церкви, котра в 19-му столітті пішла шляхом національно-державних автокефалій.

Однак у протиставленні німецької і римської теологій ішлося не тільки про методи богословствування, а й про настанову до модерного часу взагалі. У 1864-му році папа Пій ІХ оприлюднив свою енцикліку „Quanta cura“ із засудженням соціалізму, лібералізму та критики світської влади папи. Але не так сама енцикліка, як сумнозвісний додаток до неї – „Syllabus errorum“ – перелік новітніх хибних вчень із 80-ти пунктів, викликав хвилювання в католицькому світі. Між іншим, римський понтифік заніс до каталогу модерних блудів і такі самозрозумілі для сьогоднішньої людини ідеї як відокремлення Церкви від держави (п. 55) та навіть свободу віросповідання (п. 78). Особливо засудження тези, що «римський понтифік може й повинен примиритися та подружитися з прогресом, лібералізмом і модерною культурою»9, викликало неабиякий резонанс у цілому світі й водночас збентежило багатьох католиків. Вони не бажали, щоб Католицька Церква перетворювалася в заповідник реакції, а йшла в ногу з прогресом і шукала діалогу з наукою. Особисто Деллінґер сприйняв „Syllabus“ як «оголошення війни досягненням цивілізованого світу»10.


2. Опозиціонер до Першого Ватиканського собору

Вже у переддень скликання собору Деллінґер заявив про себе як противник догматизації непомильності папи. Він був великим знавцем історії папства – 1863 р. з-під його пера вийшла неперевершена й дотепер праця «Середньовічні байки про пап (Papstfabeln des Mittelalters)». У ній він розвінчав каноністські фальшивки епохи Каролінґів та довів, що сучасне католицьке уявлення про прерогативи римського примату значною мірою опирається саме на них. Деллінґер щиро вважав, що запланована догматизація примату буде розривом із єпископальною структурою Церкви, неприпустимим нововведенням у католицьке віровчення, що суперечить відомим історичним фактам. Натомість він був готовий визнати лише «послідовний розвиток і витворення вчення без зміни його суті»11. Деллінґер успадкував традиційно католицьке уявлення про примат – папа є «видимий глава й намісник Христовий»12, який має дійсну владу і не тільки першість честі13, він має виняткове право скликати вселенські собори14 - а тому не заперечував і особливої ролі римського престолу як хранителя чистої віри15, але вважав непомильність пап видумкою. Навпаки, історія Церкви містить багато подій, що ставлять під питання непомильність пап, а догматичні питання вирішували вселенські собори, а не папи одноосібно. Не заперечуючи першості римського єпископа принципово, а навіть будучи прихильником його юрисдикційного примату16, хоча й не безпосереднього17, Деллінґер схилявся до конціліаризму – він вважав, що найвища влада в Церкві належить вселенському соборові, а не папі. Для нього вселенські собори «є непомильними, бо вони репрезентують цілу Церкву»18. Натомість папа може бути єретиком, але тоді це відноситься до його особи, а не до Петрового престолу.19 Саме тому рішення папи про віру є чинними доти, доки вони не будуть відкинені вселенським собором.20 Непомильність у віровченні притаманна Церкві навчаючій – отже, папі разом із єпископатом21 чи з вселенським собором22. Він розглядав боротьбу середньовічного папства за світську владу як константу історії23, а тому побоювався, що догмати про примат можуть бути використані з метою відродження папських претензій на світове панування. Тому Деллінґер намагався організувати європейські уряди для впливу на собор, що однак не мало жодного успіху. Він прийшов до висновку, що затвердження папської непомильності означатиме зміну об’єкту віри: «змістом віри є вже не те, що прийшло через передання, а те, що вважає папа»24. Перед ним постав привид узалежнення віри Церкви від суб’єктивної думки однієї людини, що постійно проголошуватиме нові догмати, вірувати в які буде зобов’язана ціла Католицька Церква – навіть тоді, коли їхній зміст ітиме врозріз із успадкованим переданням. Це здавалося Деллінґерові неприйнятним абсолютизмом – «духовною диктатурою»25 і цілковито суперечило його уявленню про об’єктивні межі папської влади, покладені церковними канонами й божественним правом26.

Тому він боровся проти майбутнього проголошення догматів про папство, оприлюднюючи критичні твори й статті в німецьких газетах, але це привело тільки до його підтримки збоку ворогів Церкви та до його ізоляції в німецькому католицизмі, бо єпископи – навіть ті, що були на його богословських позиціях, не схвалювали пресової кампанії Деллінґера проти собору. На Першому Ватиканському соборі була присутньою помітна опозиційна група єпископів, за кількістю приблизно двадцять відсотків учасників, що виступала проти догматизації непомильності папи. Це були передусім більшість німецьких і австро-угорських та значна частина французьких єпископів – по-суті інтелектуальна еліта тодішньої Католицької Церкви, що добре розуміла богословську сумнівність цього догмату і його вкрай негативні наслідки для справи відновлення єдності християн. Поміж ними особливо виділявся знаменитий німецький історик Церкви Гефеле (Hefele), відомий своєю семитомною «Історією Вселенських соборів».

Однак більшість єпископів на чолі з папою все-таки проголосували за затвердження догматів про юрисдикційний примат і непомильність римського єпископа офіційним вченням Католицької Церкви. Після цього рішення погодитися з вченням собору прийняли майже всі єпископи. Деллінґер не міг не визнати формальної вселенськості найбільшого дотоді собору, натомість він поставив під сумнів свободу його учасників, а тому рішення собору він не вважав зобов’язуючими.27 Для нього Католицька Церква стала на соборі «Ватиканською» - істинна Католицька Церква продовжувала існувати лише в тих, що відмовилися визнати вчення собору. До кінця свого життя Деллінґер залишився противником догмату про непомильність папи. «Як християнин, він розглядав новий догмат як нехристиянське обоження папи. Як богослов, він вимагав передусім належного взяття до уваги екзеґетичного й історичного матеріалу. Як громадянин держави, він боронився проти жахливого привиду середньовічної претензії на владу папського самодержця.»28

3. Екскомунікований католик чи старокатолик ?

Після завершення собору німецькі єпископи приступили до впровадження рішень Першого Ватиканського собору. Вони не голосували за нові догмати чи проти них, бо покинули собор ще до кінцевого голосування під приводом вибуху французько-німецької війни. Хоча більшість із німецьких єпископів були противниками догматизації, ніхто з них не став відкрито опиратися рішенням собору, щоб не створити нового розколу в Церкві. Замість відкритого опору «ватиканським догматам» вони вирішили піти іншим шляхом – шляхом мінімалістської інтерпретації догматів про юрисдикційний примат і непомильність папи, що оминала крайнощі максималістської інтерпретації. Тоді як остання робить папу абсолютним монархом Церкви, мінімалістська інтерпретація розуміє примат папи не відірвано, а в контексті єпископальної структури Церкви та в зв’язку з безперервністю й змістовою спадковістю церковного передання. Саме ця інтерпретація переважає сьогодні поміж католицькими богословами і є відкритою для екуменічного розвитку.

Всі професори богословських факультетів повинні були підписатися під рішеннями цього собору, бо вони були відповідальними за освіту й віру майбутніх священиків. Тому мюнхенський архиєпископ Ґреґор фон Шерр (Gregor von Scherr) після кількох безуспішних пропозицій Деллінґерові прийняти догмати собору, врешті-решт 17-го квітня 1871 р., був змушений екскомунікувати непохитного сімдесятидвохлітнього старця – сталося немислиме, чого раніше так боявся єпископ Гефеле: «Не можу навіть допустити думки: Деллінґер, вже так довго, довго і рано, коли інші ще спали, поборник Католицької Церкви та її інтересів, Перший поміж німецькими богословами, Аякс ультрамонтанізму, має бути суспендований чи навіть екскомунікований, і то архиєпископом, який не має навіть тисячної долі заслуг Деллінґера. Це жахливо»29. Разом із Деллінґером з Церкви було виключено ще кілька священиків і професорів, які пізніше утворили кістяк Старокатолицької Церкви в Німеччині та Швейцарії. Незважаючи на націоналістичні тенденції, вона так і не стала з «Церкви професорів» Церквою народних мас, бо кількість її членів ніколи не перевищувала кількох десятків тисяч осіб. Сам Деллінґер після екскомунікації перестав відправляти всі богослужіння30, але часто приходив до католицьких храмів для молитви.

Хоча Деллінґера було виключено з Католицької Церкви, сам він і надалі вважав себе католиком, з яким несправедливо обійшлися – свою екскомунікацію він вважав недійсною, а тому ніколи офіційно не вступив у Старокатолицьку Церкву, що утворилася з протесту проти рішень Першого Ватиканського собору. Парадоксальним було те, що самі старокатолики вважали його їхнім неофіційним главою, хоча Деллінґер і не був прямим засновником нової Церкви – він не хотів розколу рідної Церкви. Водночас він ніколи не засудив Старокатолицької Церкви, напевно примирившись із її існуванням як необхідним для пасторальної опіки противників «Ватиканської Церкви», але не беручи особисто участі в її богослужіннях. Деллінґер припускав, що має в Католицькій Церкві багато однодумців, які не висловлюють відкрито своєї позиції заради єдності Церкви – на його думку, післясоборова нова Церква залишалася в своїй субстанції старою, доватиканською. На перший погляд, така позиція здається дволикою, але її можна зрозуміти з огляду на те, що Деллінґер присвятив ціле своє свідоме життя Католицькій Церкві та залишив її недобровільно. Небажання Деллінґера оголошувати про розрив із Католицькою Церквою наразило його на критику збоку старокатоликів. Ці тим часом все більше відходили від традицій Латинської Церкви – 1873 р. за допомогою Утрехтської Церкви31 був висвячений власний єпископ, 1879 р. був скасований обов’язковий целібат для священиків, а 1880 р. латинська літургійна мова була замінена народною – німецькою.32

Підчас понтифікату наступника Пія ІХ, папи Лева ХІІІ, могло відбутися примирення Деллінґера з Католицькою Церквою. Лев ХІІІ, який реабілітував видатного англійського богослова Ньюмена, та ще й іменував цього кардиналом, змінив політику свого попередника щодо «опальних» колись богословів, а тому з’явилася надія на повернення Деллінґера в Церкву. З цією метою кардинал Ньюмен, що повертався до Англії з Риму, отримавши там капелюх кардинала, мав зустрітися в Мюнхені з Деллінґером, але несподівано захворів і тому зустрічі між давніми друзями не відбулося33. Сам Деллінґер ініціативи в цьому питанні не проявляв, бо не бачив за собою жодної провини і не хотів поступатися своїми богословськими принципами, а тому вірогідність його офіційного повернення в Католицьку Церкву насправді була не надто великою. Адже для цього йому потрібно було хоча б формально погодитися з догматами Першого Ватиканського собору, що для Деллінґера з його непідробною принциповістю здавалося абсолютно неможливим.

Деллінґер помер понад дев’яностолітнім 10-го січня 1890 р., прийнявши перед тим Оливопомазання від свого давнього друга й учня, старокатолицького священика Йоганнеса Фрідріха.34

4. Піонер екуменізму

Вже підчас своєї професорської діяльності Деллінґер замислювався над об’єднанням католиків і протестантів у Німеччині. А після своєї екскомунікації та утворення Старокатолицької Церкви він став активним учасником перших потуг у виникаючому екуменічному русі. Постало питання про об’єднання невеликої Старокатолицької Церкви з великими конфесіями, зокрема з англіканцями й православними. Із ними старокатоликів поєднувало апостольське наслідство Таїнства Священства. На той час питання визнання апостольського наслідства англіканського єпископату Католицькою Церквою ще було відкритим – аж через два десятиліття, тобто у 1896 р. папа Лев ХІІІ визнає англіканські свячення недійсними, «тому що Тайна Священства та істинне священство Христа цілком було витіснене з англіканського обряду»35.

Деллінґер вважав Православну Церкву такою, що відповідає у вченні й структурі Древній та є близькою Католицькій Церкві – «обидві частини стоять на цьому самому ґрунті, оскільки вони мають однаковий погляд на Церкву, її авторитет і безперервну постійність»36, проте він критикував її за «забобонні практики»37 та неосвіченість38, що скоріш усього вказує на те, що він просто не розумів містичної глибини літургійних обрядів Східної Церкви. Він вважав, що возз’єднання Католицької Церкви з Православною є набагато вірогіднішим, ніж із протестантами39, що не мають апостольського наслідства єпископату. Однак і ставлення до Деллінґера до протестантизму пройшло певну еволюцію – тоді як підчас своєї належності до Римо-Католицької Церкви він був занадто полемічним, навіть необ’єктивним критиком Лютера і заснованої ним конфесії40, то після своєї екскомунікації він був змушений визнати, що Реформація мала й позитивні аспекти41.

Для того, щоб прозондувати можливість об’єднання усіх християн, Деллінґер у 1874-1875 рр. організував «унійні конференції» в Бонні, на які крім римо-католиків (хоча вони й проігнорували зустріч) були запрошені також православні, англіканці й протестанти. Ці протоекуменічні зібрання не принесли успіху, але вже сам факт того, що вони відбулися, можна справедливо вважати досягненням Деллінґера як предтечі властивого екуменічного руху, що розпочався кількома десятиліттями пізніше. Він вважав, що Старокатолицька Церква має екуменічне покликання – «служити інструментом і посередницькою ланкою майбутнього великого возз’єднання розділених християн і Церков»42.

Православні учасники поставили в центр перемовин питання про ісходження Святого Духа, тому що всі західні християнські конфесії зберегли додаток «і (від) Сина» в їхньому символі віри, успадкувавши його від Католицької Церкви. Результатом першої Боннської конференції було досягнення порозуміння щодо того, що жодна Церква не має права самочинно робити вставки у спільний для всіх християн символ віри, але саме питання про богословську обґрунтованість теології „filioque“ змістовно не розглядалося43. Але на другій конференції була досягнута згода щодо цього питання, причому спільним знаменником стало тринітарне богослов’я Іоанна Дамаскина.44 Однак тоді західні конфесії ще не були готові виконати головну вимогу православних – очистити їхній символ віри від незаконної вставки, а тому для православних не було сенсу продовжувати перемовини. Православна Церква в свою чергу не була готова визнати рівноправність латинського обряду, а тому могла запропонувати старокатоликам і англіканам тільки «повернення» в Православ’я, а не визнання їх православними. Сьогоднішня Старокатолицька Церква віддалилася від своїх коренів і наблизилася до протестантизму, виявом чого є наприклад висвячення жінок на «священиць».

Масштабом і спільним знаменником усякого поєднання великий історик Церкви вважав Древню Церкву, і час довів, що в цьому він не помилявся. Опозиція Деллінґера до догматів Першого Ватиканського собору пояснюється не в останню чергу тим, що він чудово розумів: їхнє прийняття буде величезною перешкодою на шляху до віднайдення єдності. Також у цьому мюнхенський професор виявився абсолютно правий.

Справа Деллінґера не завершилася з його смертю. Значною мірою саме йому сучасна німецька католицька теологія завдячує притаманну їй історичність мислення, його методологія живе й процвітає на богословському факультеті Мюнхенського університету, де гордяться своїм великим попередником, а його добре ім’я вже давно реабілітоване у наукових колах. Сьогоднішня ситуація в Католицькій Церкві з постійними чварами між «консерваторами» і «лібералами» певною мірою нагадує ситуацію часів Першого Ватиканського собору. Також привид німецької «національної Церкви» знову блукає римською курією, а систематичні конфлікти між деякими професорами теології з німецькомовних країн та Конгрегацією Віри за своєю внутрішньою структурою дуже нагадують конфлікт Деллінґера з Римом. Тому Деллінґер і заторкнута ним богословська проблематика є актуальними, як ніколи. Його уявлення про те, яким має бути богослов, є актуальним і в наші часи: «Отже, глибше копати, ретельніше, невтомніше перевіряти, а не боязко відсахуватися, де дослідження приводило б до небажаних результатів, що не сходяться з прийнятими наперед судженнями й улюбленими думками, це ознака справжнього богослова.»45 На завершення наведемо слова наслідника Деллінґера на кафедрі догматики мюнхенського університету Людвіґа-Максиміліана, професора Петера Нойнера: «Події навколо Іґнаца фон Деллінґера, коли зростаюча ієрархізація, централізація і папалізація Церкви та закінчення розмови привели до схизми, повинні бути сьогодні попереджуючим прикладом. Не вимогою згуртованості, послуху, підпорядкування й уніформності можна оминути розкол Церкви, а діалогом, до якого Церква зобов’язана за своєю суттю.»46

1 Пор. Neuner, Peter, Stationen einer Kirchenspaltung: Der Fall Döllinger – ein Lehrstück für die heutige Kirchenkrise, Frankfurt am Main 1990, 71-75.

2 Пор. Seppelt, Franz Xaver/Schwaiger, Georg, Geschichte der Päpste: Von den Anfängen bis zur Gegenwart, München 1964, 405-408.

3 Пор. Schwaiger, Georg, Ignaz von Döllinger (1799-1890) Klassiker der Theologie II: Von Richard Simon bis Dietrich Bonhoeffer, München 1983, 127-150, 137.

4 KuKn 673-684, в: Finsterhölzl, Johann, Ignaz von Döllinger (Wegbereiter heutiger Theologie), Graz 1969, 196.

5 „Die Vergangenheit und Gegenwart der katholischen Theologie“ KIS 165-196, в: Finsterhölzl, 233.

6 Schwaiger, 140.

7 Пор. Jedin, H. (Hg.), Handbuch der Kirchengeschichte; Bd. VI/1, Freiburg 1985, 693.

8 Пор. KIS 50-52, 63-68, в: Finsterhölzl, 159-166.

9 DH 2980.

10 Finsterhölzl, Johann, Ignaz von Döllinger (Wegbereiter heutiger Theologie), Graz 1969, 25; пор. KIS 206-209, 214-216, 223-225, в: т. с. 277.

11 CuK 162-166, в: Finsterhölzl, 314.

12 Kirchenrecht (Hs 228) 1. und 2. Vorlesung, 7. und 8. November 1831, в: Finsterhölzl, 86.

13 Пор. KuKn 35-44, в: Finsterhölzl, 220.

14 Пор. Kirchenrecht (Hs 228) 8.-11. Vorlesung, 16.-21. Nov. 1831, в: Finsterhölzl, 97.

15 Напр. він пише: «якби сьогодні була розірвана зв’язка між Римом і Церквами народів, то ці від сьогодні захиталися б і втратили б незмінне їхнього вчення й укладу» - (Eos, в: Finsterhölzl, 76).

16 Пор. Finsterhölzl, 61, пор. також Kirchenrecht (Hs 228) 11.-14. Vorlesung, 21.-24. November 1831, und 37. Vorlesung, 3. Januar 1832, в: Finsterhölzl 101-102.

17 Пор. т. с., 105.

18 Kirchenrecht (Hs 228) 8.-11. Vorlesung, 16.-21. Nov. 1831, в: Finsterhölzl, 99.

19 Пор. пор. Kirchenrecht (Hs 228) 11.-14. Vorlesung, 21.-24. November 1831, und 37. Vorlesung, 3. Januar 1832, в: Finsterhölzl 107, 109.

20 Пор. т. с., 108.

21 Пор. Dogmatik (Hs) 442-446, в: Finsterhölzl,128-129.

22 Пор. т. с., 131.

23 Пор. Neuner, 92.

24 Т. с., 97.

25 BE 90-92, в: Finsterhölzl, 342.

26 Пор. KuKn 35-44, в: Finsterhölzl, 220-224.

27 Neuner, 103-104.

28 Schwaiger, Ignaz von Döllinger, 144.

29 Цит. за: Finsterhölzl, 30-31.

30 Пор. Neuner, 142.

31 Ця Церква утворилася в 1723 р., коли в Утрехті (Голландія) катедральна капітула обрала архиєпископом на тамтешній вакантний престол Корнелія Стеенофена (Cornelius Steenoven). Він був висвячений суспендованим за відмову засудити янсенізм французьким місійним єпископом Варле (Varlet) і негайно був екскомунікований папою. Тепер існує ціла родина старокатолицьких Церков під назвою «Утрехтська унія» (заснована 1889 р.), главою котрої є архиєпископ Утрехтський. До історії утворення Утрехтської Церкви див. Jedin, H. (Hg.), Handbuch der Kirchengeschichte Bd. V, Freiburg 1985, 443-445.

32 Пор. Jedin (Hg.), Handbuch der Kirchengeschichte Bd. VI/1, 794-795.

33 Пор. Finsterhölzl, 35.

34 Пор. т. с.

35 Лист „Apostolicae curae et caritatis“, DH 3317.

36 KuKn XXI-XXXII, в: Finsterhölzl, 209.

37 Neuner, 158.

38 Пор. KuKn XXI-XXXII, в: Finsterhölzl, 209.

39 Пор. т. с. 208-209; пор. також Schwaiger, Ignaz von Döllinger, 136.

40 Пор. Finsterhölzl, 38-41.

41 Пор., т. с., 32.

42 BE 104 f., в: Finsterhölzl, 351.

43 Пор. Neuner, 161.

44 Пор. т. с., 162.

45 „Die Vergangenheit und Gegenwart der katholischen Theologie“ KIS 165-196, в: Finsterhölzl, 254.

46 Neuner, 208.

Теги: