З нагоди 600-ї річниці від дня народження Орлеанської Діви1

Портал «Релігія в Україні» вже звертався до загадкового феномену Жанни д’Арк, причисленої Римо-Католицькою Церквою до лику святих. Сьогодні з нагоди її 600-річчя, яке буде святкуватися 2012 року, ми пропонуємо увазі читачів статтю Ігоря Загребельного, в якій автор співставляє подвиг Жанни д’Арк з таким не менш контроверсійним явищем, як теології визволення.


 Знакова постать середньовічної Франції і сформований «під впливом марксизму» суспільно-політичний і теологічний рух в Латинській Америці другої половини ХХ століття: що між ними спільного? І взагалі, що може бути спільного між отим «середньовічним мракобіссям» з одного боку, і «прогресивним» явищем «прогресивної» епохи — з іншого? Жанна д’Арк в контексті теології визволення — чи не надто сміливе співставлення?

І справді, св. Жанна — це символ «темного», «реакційного» Середньовіччя. Теологія визволення — це богословський напрямок, який у своїх радикальних проявах є спробою синтезу християнства та марксизму, останній же є невід’ємним від віри в «історичний прогрес». Тож їхнє співставлення, на перший погляд, є нелогічним. Щоправда, можна взяти до уваги більшовицькі інтерпретації, коли історична постать Жанни д’Арк розглядалася в контексті тогочасних «народних виступів» (приміром, жакерії), або ж говорилося, що Жанна на тлі епохи була «прогресивною постаттю», оскільки її «спалила інквізиція». «Прогресивна постать» на шляху «історичного прогресу» і прямування до «светлого будущего коммунизма»… Однак історична правда руйнує примітивні інтерпретації, бо ж місії соціальних перетворень св. Жанна не виконувала, вела за собою не так «народ», як цвіт французького лицарства (по-більшовицьки — «верхушку феодального строя»), була вірною Церкві та монарху, і спалила її далеко не папська Інквізиція…

Ще більш проблематичним видається співставлення Жанни д’Арк і теології визволення, якщо пригадати собі, що свята була (і, напевно, продовжує бути) культовою постаттю для французьких «ультраправих» — націоналістів та традиціоналістів («ультраправих» в лапках, бо ж націоналізм і традиціоналізм «правими» не є, але це окрема тема для розмови). «Французька дія» Шарля Мораса, «Вогняні хрести» полковника де ла Рокка, ряд менш впливових структур — для членів цих організацій постать св. Жанни була символом єдності християнства та націоналізму, натхненням для боротьби, спомином про ту благородну епоху, котра протиставлялася сучасному їм хаосу. Що ж до хаосу, то він бачився у парламентській демократії, у грубому, матеріалістичному капіталізмі та, насамперед, у «лівій загрозі». Саме силова протидія цій «лівій загрозі» — збудженій ідеями Маркса-Енгельса-Лєніна вулиці — вважалася одним із головних векторів діяльності названих організацій. Пізніше, в період громадянської війни 1936-1939 років в Іспанії, чимало представників цих організацій поповнило ряди «бандери св. Жанни д’Арк» (Bandera з ісп. — це стяг; в Іспанії так звався військовий підрозділ; подібно в Польщі вживалося поняття «хоругва») — загону французьких добровольців, що воював на боці «франкістів». Таким чином, св. Жанна стала символом боротьби з марксизмом.

Отже, Жанна vs ліві. А тому, очевидно, Жанна vs теологія визволення? Але чи можна теологію визволення розглядати виключно як «ліве» явище? Латиноамериканська теологія визволення постала за умов: 1) надзвичайно різкого соціального розмежування; 2) імперіалізму з боку розвинутих країн, передусім — США. Як явище антиімперіалістичного, антиколоніального характеру, теологія визволення свідчить на користь націоналізму. Теологія визволення — це національно-визвольне явище, це прояв цілком природного прагнення людей бути господарями на власній, дарованій Господом Богом землі, самостійно користуватись і розпоряджатись цим даром, захищати його від чужинців... Що ж стосується різкого соціально-економічного розмежування, то, виступаючи проти нього, теологія визволення виступала проти ганебного явища, котре було чужим духу християнства, взявши при цьому «на озброєння» те, що видавалося найбільш дієвим, хоч, водночас, мало антихристиянське коріння. Безперечно, відбиток ідеологічної «лівизни» теологія визволення несе, однак чи володіють ліві монополією на свободу та справедливість?..

Тут, власне, ми й знаходимо «спільний знаменник» для духовно-історичного профілю св. Жанни д’Арк та теології визволення. Цим «знаменником» є визвольно-преображаюча сутність християнської релігії. Християнин має іти до Неба, а йти до Неба, до Царства Божого — значить творити Царство Боже тут, на Землі. Йти до Царства Божого — це преображати земне життя. А преображенням є і визволення, і подолання несправедливості...

Будучи «закинутою» у цей світ, християнська віра покликана не лише «висмикувати» з нього людей і вести їх до Трансцендентного, але й змінювати сам світ. Вона ніби має «два вектори»: з одного боку, веде людей до Царства Небесного, а з іншого — відповідно до «стандартів» цього Царства преображає царство земне. Христова віра не може обмежуватись лише особистістю; об’єктом «євангелізації» повинні бути цілі народи, цивілізації, Історія загалом. В цьому сенсі йдеться про те, що акт Відкуплення є підставою не тільки для звільнення від первородного гріха конкретної душі, але й для відновлення гармонійності світобудови: як води Хрещення змивають первородний гріх, так і присутність в Історії, у світі Містичного Тіла Христового — Церкви Воюючої — нищить породжену гріхом прабатьків дисгармонію, впорядковує світ відповідно до його Першопринципу, відповідно до Замислу Божественної Любові.

У світлі щойно зазначених речей особливо актуально говорити про християнство як про релігію визволення. Христос прийшов на землю як Спаситель і Визволитель. Звісно, свобода у християнстві розуміється передусім у сотеріологічному вимірі. Своєю жертвою Христос визволяє нас від первородного гріха, дає силу боротися проти гріхів цього світу і, в решті решт, дарує шанс на справжню, а не ілюзорну свободу бути самим собою — свободу бути синами Божими. Однак це визволення від гріха слід розуміти також у суспільній площині. При цьому варто пам’ятати, що гріх має реальні прояви — різні форми ненависті, поневолення, несправедливості і т.п. Тому із вдячністю користуватись Христовим визволенням і стерегтися «кормиги рабства» (Гал. 5, 1) — значить не лише уникати зла, але й утверджувати любов, свободу, справедливість. «Христос визволив нас на те, щоб ми були вільними» (там само) — це заклик не лише до свободи від гріха, але й до свободи індивідуальної, національної і соціальної, і християни повинні відзиватися на цей заклик.

В контексті вище сказаного можна краще зрозуміти внутрішній зміст і теології визволення, і феномену Орлеанської Діви. В обох випадках ми бачимо, як на християнському ґрунті виростає теорія і практика соціально-політичного визволення.

Безперечно, християнин повинен розмежовувати «Боже» та «кесареве». Однак інколи таке розмежування є занадто грубим. В такому разі християнство може редукуватися до своєрідного сектантства, для якого діє принцип «Моя хата з краю». Тоді відбувається відкидання суспільно-політичної площини як області суто профанної, такої області, в яку не потрібно нести «Боже»... Відповідно, суспільно-політична площина залишається «не євангелізованою», у ній не є присутньою Блага новина. А відтак, недосконалість буття у цій площині стає ще більш виразною; несвобода й несправедливість лише посилюються.

Противагою до такого стану речей ми можемо вважати ті два явища, про які йдеться у даній статті. Ці явища, на перший погляд, є досить відмінними, але це, власне, й доводить універсальність визвольно-преображаючого характеру віри Христової. Незалежно від історичної епохи, незалежно від регіону — завжди і всюди християнство має виконувати свою суспільну місію, преображати суспільне буття. В тому числі, в разі потреби, християнство має освячувати ту чи іншу форму визволення, не виключаючи, зрозуміла річ, і визволення збройним шляхом.

У цікавому світлі теологія визволення та історична постать Жанни д’Арк постають, якщо поглянути на них через призму «християнства офіційного» і «християнства істинного». Певною мірою, теологія визволення — це відповідь латиноамериканського «третього світу» офіційній, академічній теології Заходу. Латиноамериканська теологія визволення — це виклик «офіційності» загалом. Ким же була св. Жанна д’Арк в контексті цієї «офіційності»?

Якщо говорити про Жанну д’Арк і тогочасну «теологічну офіційність», то варто зазначити наступне. Не останню роль в розправі над Орлеанською Дівою відіграв Паризький університет — світоч академічної теології. Тамтешні «високомудрі» богослови, коли перед ними постав вибір «або-або» — або залишитися вірними власному народові і розділити з ним його біди, або піти на згоду з окупантами і отримати спокійне життя — обрали другий варіант. Лише декілька богословів покинуло окупований Париж і заснувало свій «університет» у м. Пуатьє. І ось перед нами постає «два християнства». Одне християнство представлене дипломованими фахівцями-теологами із Паризького університету — це «офіційне християнство». Інше християнство у св. Жанни — не відомо, чи письменної, юної дівчини, котра у містичний спосіб отримала наказ звільнити від окупантів власну вітчизну.

Дихотомія «істинності» та «офіційності» стає більш виразною, якщо враховувати ще декілька моментів. Хочемо ми того, чи ні, але до страти святої була причетна офіційна Церква. Звісно, смерть Жанни аж ніяк не можна вважати темною плямою в історії папської Інквізиції, оскільки судила її не Інквізиція, а духовний суд на чолі з єпископом Бове, відомим прислужником англійських окупантів П’єром Кошоном. Проблемною є канонічність такого суду, оскільки він відбувався не на території підконтрольної Кошону єпархії, звідки його як національного зрадника було вигнано. Однак судді, хоч і виконували замовлення англійців і, очевидно, порушували канонічне право, все ж діяли від імені Церкви, тож тінь злочину падала на усю церковну структуру. Не даремно, коли тривало розслідування з метою посмертної реабілітації Жанни, Апостольська Столиця взяла слідство під свій ретельний контроль, адже для Риму було важливо виявити, чи була допущена помилка, і якщо така помилка була наявною, засудити несправедливих суддів і таким чином реабілітувати Церкву.

Однак повернемось до дихотомії «істинності» та «офіційності», котра в даному випадку постає як протистояння св. Жанни та єп. Кошона. У випадку єпископа-колаборанта ми бачимо, як церковні структури можуть бути заангажованими у несправедливу політику. Це теж приклад хибного співвідношення «Божого» та «кесаревого», приклад їхнього змішання (на противагу вище згаданому крайньому розмежуванню). У такому випадку не «Боже» осяює суспільно-політичну площину, а навпаки — «кесареве» профанує Церкву. «Офіційне християнство» — визнане і, можливо, упривілейоване — завжди стоїть перед небезпекою такої профанації. «Істинне християнство» ж стоїть вище волі «сильних світу цього», воно може руйнувати породжену ними несправедливість, але аж ніяк не дає їм зруйнувати власну чистоту, воно може «кайдани несправедливості розбити... кожне ярмо зламати» (Іс. 58, 6), однак ніколи не стане знаряддям такої несправедливості, не допомагатиме «князям людським» накладати ярмо на шиї відкуплених Ісусом Христом людей...

Звісно, «істинне християнство» Жанни д’Арк має надприродний характер, воно — результат містичного досвіду. Проте не можна вважати єдиною його підставою безпосередній досвід спілкування з Голосами. В такому випадку святість Орлеанської Діви виявилася б досить пасивною, виявилася б нічим більшим, ніж сліпою покорою Голосам, що передавали Божу волю (тобто святість була б лише покорою — покорою, а не любов’ю). Очевидно, говорячи про святість Жанни, слід враховувати і той факт, що окрім містичного досвіду її подвижницьке життя визначалося ще й активним співпереживанням і прагненням чинної любові.

Досить важко уявити, що у серці святої палав лише вогонь релігійної віри. Очевидно, другим вогнем був вогонь патріотизму, а ще — вогонь тієї любові, що нею горять побратими на полі бою... Усвідомлення бід спушеної війною країни та її народу, вірність законному монарху, бажання відновити національну справедливість, дух військового побратимства — все це домальовує ікону святості Орлеанської Діви, на ескіз містики наносить живу палітру екзистенційного досвіду, в основі якого лежить дієва любов до ближнього. Натомість єп. Кошон, здається, забув про цю любов. Єпископська митра для нього — це не привід для ще палкішої, ще жертовнішої любові, а лише офіційна етикетка, котра приваблює «сильних світу цього», закликає їх купити «церковний товар», щоб використати його у власних політичних цілях.

А що ж як не любов до ближнього лежить в основі теології визволення? Цілком очевидно, що саме любов до власної пастви стала чинником, що змушував латиамериканське духовенство почати розпрацьовувати таку теологічну модель, котра слугувала б формулою християнського суспільного активізму. Варто зазначити, що така любов мала подвійний характер. З одного боку, це було прагнення реально покращити життя чад Церкви. З іншого, — творячи певну альтернативу комуністичному руху, представники теології визволення намагалися стримати процес дехристиянізації, уберегти своїх вірних від атеїзму.

І у випадку Жанни д’Арк, і у випадку теології визволення християнська віра заангажована у суспільно-політичний контекст дієвою любов’ю до ближнього. І у першому, і у другому випадках християнство є чимось більшим, ніж просто сухою теологічною моделлю чи ієрахічно застиглою інституційною «офіційністю». В обох випадках ми бачимо любов, що прагне дії/жертви заради визволення ближнього. Можливо, різниця між «істинним християнством» та «християнством офіційним» саме в такій визволяючій жертовності. Оскільки Визволитель-Христос є «дорога, правда і життя» (Ів. 14, 6), то і шляхом християнина має бути визволення, а шлях визволення інших — це шлях на Голгофу, хресний шлях самопожертви.

***

Декому може здатися, що в цій статті зроблено занадто великий акцент на визвольний характер християнської релігії, перебільшено (або спрощено) суспільно-політичну функцію християнства. Особливо це стосується визволення як критерію розмежування «християнства істинного» та «християнства офіційного». Автор цих рядків аж ніяк не претендує на «єдиноправильність» висловлених ним ідей. Рефлексія, щоб «народити» певну ідею, часто її абсолютизує чи гіперболізує; можливо, це мало місце і в даній статті.

Грань, де перетинається «буття-не-від-світу-цього» і «буття-сіллю-світу-цього», напевно, дуже тоненька, і знайти її досить важко. Тим не менше, християнин повинен йти саме цією тонкою гранню: незабуваючи про Батьківщину Небесну, дбати про земну батьківщину, люблячи понад усе Бога, також любити ближнього, прагнучи Трансцендентного, жити справді християнським життям по цю сторону Вічності.

1 Жанна д’Арк народилася 6 грудня 1412 року.

Теги: