Жанна Д’Арк, селянська дівчина з Лотарингії, якій «Бог доручив врятувати Францію від англійського панування», народилася — 1412 року.

Рівно 580 років від сьогоднішнього дня, 30 травня 1431 р., вона була спалена англійцями в Руані «за єресь, відьомство і носіння чоловічого одягу». Одразу ж після її смерті з волі короля Франції та за наказом Папи Римського розпочався реабілітаційний процес, який проходив у Парижі та Руані в 1455—1456 рр. і відновив добре ім’я Орлеанської діви.

Беатифікація Жанни відбулася майже за чотириста п’ятдесят років, 18 квітня 1909 р. У 1920 р. Римо-Католицька Церква оголосила Жанну Д’Арк святою. З того часу Жанна Д’Арк вшановується як покровителька Франції, мучеників, бранців, вояків, жінок, та людей, над побожністю яких насміхаються. 

Жанна Д’Арк: очима медиків, Церкви та істориків

Мужність та дівочість

 

Коли їй виповнилося сімнадцять років, вона звернулася до Жан де Меца та Бертрана де Пуленжі з проханням надати їй дозвіл відвідати королівський двір. Прибувши до королівського двору, вона зустрілася з Карлом VII і справила на нього сильне враження.

За свідченням джерел, вона була високого зросту, міцно складена, але струнка і з тонкою жіночою талією. Її обличчя було дуже красивим. Вона любила фізичні і військові вправи, охоче носила чоловічий одяг. У неї ніколи не було щомісячних жіночих проблем, що дозволяє медикам по сукупності інших особливостей за п'ять з половиною століть впевнено ставити Жанні Д’Арк діагноз тестикулярної фемінізації — синдрома Морріса.

Жанна відкинула стратегію французького командування попередніх кампаній. За п'ять місяців облоги оборонці Орлеана спромоглися лише на одну спробу контрвиступу. Місто мало ось-ось пасти перед обличчям непримиренного ворога.

 4 травня 1429 року Жанна відбила у англійців фортецю Сен-Лу. Наступного дні вона здійснила марш до фортеці Сен-Жан-ле-Блан і оволоділа нею. 6 травня вона захопила фортецю Сен-Огюстен. 7 травня вона наполягла на атаці головної твердині англійців — Ле-Турель. 8 травня англійці зняли облогу Орлеану…

ЇЇ енергія, рішучість, хоробрість, розум, які виявились під час візиту при дворі, звільнення Орлеану, битві при Пате, поході на Реймс, винахідливість і героїзм, логічність, послідовність, воля, здоровий глузд, який особливо виявився під час суду і страти, були вражаючі. Медики вважають синдром Морріса фізіологічним джерелом її приголомшливої стійкості, винахідливості, розуму, розважливості, здорового глузду, кмітливості в несподіваних ситуаціях, виняткової витримки.

Протоколи судових засідань свідчать про непересічний інтелект Жанни. Коли її спитали, чи відомо їй, що вона в Божій милості, вона відповіла: «Якщо ні, то хай Бог візьме мене в свою милість, а, якщо так, то хай Бог і надалі тримає мене». Судді були приголомшені. Запитання — схоластична пастка. Церковна доктрина стверджує, що жодна людина не може бути впевнена у Божій милості. Відповівши «так», вона звинуватила б себе в єресі, відповівши, «ні» — визнала би свою провину.

Сучасні дослідники не зводять характеристику Жанни Д’Арк до синдрому тестикулярної фемінізації. Вони не заперечують її ревну побожність у дусі часу, велику любов до Франції, але підкреслюють, що лише залучення медичної генетики дозволило витлумачити діагностичне значення відсутності жіночих проблем у чудово складеної, сильної, вродливої, розумної та енергійної дівчини. Таким чином шлях до розв’язання загадки найвеличнішої героїні Франції, яка змінила хід історії та зберегла одну з найпотужніших націй, було знайдено у природничо-науковому методі генетичного аналізу.

Свята покровителька Франції

 

Жанна казала про себе, що вона воліла би залишатись вдома з матір’ю та прясти вовну, ніж очолювати армію, але пояснила, що здійснює таку місію лише для виконання волі Бога. Після перемоги в Орлеані відома французька поетеса Христина Пізанська (Крістін де Піза) прославила Жанну у своєму творі, висловлюючи переконання, що вона була послана Богом для порятунку пригнобленого народу. Французькі хронічки за вісім-дев’ять років по смерті Жанни Д’Арк писали те саме, що і Християна Пізанська, — Жанна була послана для порятунку королівства. Навіть бургундські хронічки, скептично налаштовані щодо її місії, не повторювали заяви англійців про те, що Жанна була послана сатаною, але підкреслювали її роль у боротьбі проти англійців. Перша офіційна біографія Жанни була написана при дворі Людовіка ХІІ. У 1580 р. придворний історик Дю Айа у своїй історії Франції написав скандальну брехню, що Жанна була шльондрою її офіцерів. Добре ім’я Жанни та її подвигів зберегли приватні особи та історики з Орлеану, Реймсу і Руану. Вони використовували біографію Жанни 1500 р. як основу своїх робіт, до яких вони включали місцеві записи. Ці біографії були опубліковані в 1522, 1578, 1581, 1589 і 1610 рр. Переважно ж її історія була сюжетом літературних творів. У XVI ст. кардинал Рішельє додав ім’я Жанни Д’Арк до списку героїчних жінок історії. У XVІІI ст. Вольтер висміяв Жанну, прагнучи висміяти Церкву, монархію та аристократію, подав її як сільську божевільну. Під час Французької революції в Орлеані були заборонені урочисті процесії на честі Жанни, які розпочались за роки по її смерті і влаштовувались щороку 8 травня. Були знесені всі статуї та хрести, поставлені на її честь, також були спалені капелюх, штандарт і меч Жанни, які збереглись. Лише 1803 р. Наполеон з питань політичної доцільності дозволив відновити ці процесії. У боротьбі з англійцями Наполеон зробив Жанну Д’Арк офіційним символом французького патріотизму та національною героїнею Франції. Ріст популярності Жанни у першій половині ХІХ ст. відбувався паралельно з появою численних історичних творів про неї. Протягом 1841-1845 рр. історик Жюль Кішера зібрав та опублікував у п’ятьох томах документи про життя Жанни Д’Арк: всі протоколи судових засідань, уривки з літописів, літературні твори, листи, офіційні документи, книги рахунків з Орлеану тощо. Праця Кішера викликала відродження інтересу до постаті Жанни серед учених, які переклали опубліковані документи з латини і старофранцузької сучасною французькою мовою, що, в свою чергу, вплинуло на зростання популярності Жанни серед усіх французів. До її постаті почали звертатись політичні партії всього спектру: від антиклерикальних атеїстів-масонів, соціал-націоналістів, комуністів до консервативних католиків-монархістів. Від 1850-х рр. Францію охопила хвиля антиклерикального руху. Ті, хто підтримували Церкву, використали Жанну як символ, який наставив би заблукані душі.

Так, Орлеанський єпископ Фелікс Дюпанлу (1849-1878) започаткував беатифікаційний процес Жанни Д’Арк. Син бідної селянки на альпійському кордоні Франції, поміркований ліберал у політиці, обраний до французької національної асамблеї, а потім до Сенату, піонер в організації освіти, красномовний проповідник, обраний до Французької академії, Дюпанлу особисто опитував та визнав достовірними свідчення візіонерки з Лурду Бернадетти Субіру, що згодом посприяло її канонізації. Він зініціював зібрання єпископів усіх єпархій, на території яких перебувала Жанна протягом свого життя. Доводячи святість життя Жанни, він у травні 1869 р. переконав 11 колег-єпископів відправити петицію до папи Пія ІХ. Під час франко-прусської війни 1870 р. справа запиту французьких єпископів була призупинена, а Франція втратила Ельзас і Лотарінгію, які відійшли до Пруссії. Тоді Жанна Д’Арк стала для французьких політиків символом боротьби за повернення цих території. У 1874 р. Дюпанлу скликав спеціальний єпархіальний суд для попереднього розслідування. За два роки його висновки та біографія Жанни були відправлені до Конгрегації обрядів, яка відала справами Літургії, Таїнств і процесами канонізації святих. Після смерті Дюпанлу у 1878 р. справу продовжили його наступники на єпископські кафедрі.

У 1893 р. за підтримки більшості французів до влади прийшов соціалістичний уряд. У січні 1894 р. папа Лев ХІІІ, прагнучи покращення взаємних стосунків, офіційно оголосив початок процесу беатифікації Жанни Д’Арк. Протягом 1902-1903 рр. Рим вивчав висновки орлеанського трибуналу щодо чеснот Жанни Д’Арк. У результаті 6 січня 1904 р. папа Пій Х проголосив, що чесноти Жанни є насправді героїчними. Проголошення акту беатифікації відбулось у соборі св. Петра в Римі 18 квітня 1909 р. Хоча соціалістична партія Франції була радикально антиклерикальна, вона підтримувала беатифікацію Жанни, прагнучи використати її постать як політичного героя. Протягом 1895-1905 рр. стосунки між апостольською Столицею і французьким соціалістичним урядом настільки погіршились, що врешті були розірвані.

Ініціатором канонізації став тодішній Орлеанський єпископ Станіслав Туше, який за день до офіційного проголошення беатифікації подав необхідні документи до Риму. Проте справа просувалась повільно, смерть Пія Х збільшила кількість справ, якими займався трибунал. У вересні 1914 р. Бенедикт XV розпочав канонізаційний процес, який через війну було завершено лише 16 травня 1920 р., коли Жанна Д’Арк була офіційно проголошена святою. Це стало можливим не в останню чергу через перемогу Франції у Першій світовій війні та повернення Лотарінгії до матері-Франції. Симптоматично — на початку канонізаційного акту Франція була названа «старшою дочкою Церкви». Французький уряд оголосив 8 травня національним святом та відновив дипломатичні стосунки з Апостольською Столицею.

Французькі та англійські історики про Жанну Д’Арк та Столітню війну

 

Історіографія, присвячена Жанні Д’Арк, безпосередньо пов’язана з історичними працями про Столітню війну, погляд на яку у французьких та англійських істориків радикально відрізняється. Наприкінці 1990-х рр. з’явилися праці, у яких Столітня війна подавалась як заключний етап протистояння королівств Франції та Англії. Проте англійські історики активніше вивчають цю боротьбу до середини XIII ст. Вони розглядають її в контексті «Анжуйської імперії», яку Генріх II намагався перетворити на єдину країну, розташовану на Британських островах та континенті. Так, М. Кленчі вважає «Анжуйську імперію» комплексом сімейних володінь Генріха II, а Д. Джіллінгхем – абсолютно реальним державним утворенням, яке в другій половині XII ст. відігравало провідну роль у Західній Європі. Найвиразніше британський погляд на втрачену можливість розвитку Англійського королівства по шляху зміцнення великого державного утворення на континенті та островах, перетворення його на потужну імперію за рахунок ослаблення Капетингів показує Р. Бенжамен. Він показав, як тяжіння до самостійного розвитку штовхало нормандських баронів до Англії на противагу домаганням Капетингів. Таким чином англо-французьке суперництво подається як таке, що почалося ще до того, як обидві монархії сформувалися в сильні європейські держави.

Французькі дослідники практично не приділяють уваги проблемі «Анжуйської імперії», починаючи розгляд історії англо-французьких відносин з часу Філіпа II, якому шляхом складних політичних інтриг та воєн вдалося завдати серйозного удару по величезному королівству Генріха II. Ж. Леврон і Ж. Бордон показали великий вплив Філіпа II на долю відносин Франції з англійської монархією за часів Плантагенетів. Особливо важливою є думка сучасних французьких медієвістів про внутрішній зв’язок боротьби між двома монархіями у XII-XIII ст. і в період Столітньої війни. Так, Леврон пише, що боротьба Філіпа II з Ричардом I була «довгим епізодом першого етапу Столітньої війни». Вислів «перша Столітня війна» має глибокий внутрішній зміст — він підкреслює органічну єдність англо-французької боротьби протягом XII-XV ст.

Ідея «першої» і «другої» Столітньої війни, проголошена і у пізнішій роботі Ж. Сівер «Святий Людовик і його століття». Автор полемізує з представниками школи «Анналів», які, на його думку, перебільшують історичну роль «тенденцій великої тривалості» і випускають з виду «історію людей». У той же час Сівер прагне відійти від тривалої традиції створення панегіричної літератури про Людовіка IX.

У роботах Ж.-М. Сойе, Ж. Фав'є, Ж. Бордонова і Е. Бурассена поглиблена класична концепція проблем, причин і характеру війни, підкреслені її значення і важкі наслідки для Франції. Ці автори відкидають саму ідею англо-французької «двоєдиної монархії» XV ст. Вони говорять лише про розчленування Франції та окупацію частини її території. Величезна увага в їхніх роботах приділена питанням пограбування французьких земель англійцями і визвольному французькому руху XV ст. Продовжуючи сформовані традиції французької історіографії у дослідженні цього питання, вони показують широку демократичну основу боротьби проти англійської окупації Франції в другій половині Столітньої війни, високо оцінюють історичну роль Жанни Д’Арк. Їх позиція співпадає із класичною французькою концепцією боротьби Франції проти англійського поневолення, викладеної у широко відомій монографії Р. Перно і М.-В. Клен «Жанна Д’Арк». Книга Перно і Клен спирається на архівні матеріали і є детальною біографією Жанни, акцентованої зокрема на її внутрішньому світі.

Французькі історики не сприймають модерні тенденції англійської історіографії, спрямовані на приниження історичної значущості англо-французької війни. Зокрема, Мірепуа вважає перебільшеним значення династичного питання та інших особистісних мотивів в розгортанні Столітньої війни. Він прагне розглядати англо-французький конфлікт насамперед як «сімейну сварку» та історичний курйоз, обережно висловлюючи ​​думку про корисність та прогресивність Столітньої війни для Франції. Доволі пересічною виглядає у Мірепуа і роль Жанни Д’Арк в історії Столітньої війни. Її головну заслугу автор бачить у безмежній відданості Карлу VII, який нібито відплатив їй тією ж монетою.

Новою рисою праць французьких дослідників є характерний для сучасної історіографії інтерес до проблем соціальної ментальності та посилення тенденції до «реабілітації» французьких королів і політичних діячів. Останнє особливо властиво книзі Ж. Бордонова про Іоанна ІІ. Характерною рисою французьких наукових праць є прагнення авторів не вступати у відкриту полеміку з англійськими істориками при повній фактичній протилежності більшості рішень у викладі та інтерпретації фактичного матеріалу.

При висвітленні цього контроверсійного кола питань велике місце відводиться ролі Жанни Д’Арк. Проблема ролі французької героїні в історії другої половини Столітньої війни та її зв'язку з широким визвольним рухом у країні, природно, виявилася в числі дискусійних у зв'язку з наполегливими та неодноразовими спробами англійської історіографії переглянути характер війни. Переважна більшість англійських дослідників відмовляються визнавати значну роль Жанни Д’Арк у звільненні Франції, відривають її діяльність від масового антианглійського руху в країні. Зокрема, за оцінкою визначних дослідників цієї проблеми К. Фаулер та Д. Ле Патурель, ця «маленька патріотка» завадила втіленню прекрасного задуму об'єднання Англії і Франції. А в роботах А. Гудмена і Д. Сьюарда вона постала як загадкова в психологічному відношенні особистість і відчайдушна «дофіністка», але не патріотка і народна героїня.

Теги: