Екуменічні пропозиції для реформування римського примату від архієпископа Скопельського Всеволода († 2007), українського православного ієрарха Константинопольського Патріархату[1]

… То «що з приматом»? Як я пропонував би відповісти на запрошення папи Івана Павла ІІ, висловлювати пропозиції, як найкраще здійснювати римський примат, щоб його сприймали як благословення, а не камінь спотикання ? Що я зокрема сказав би з східної православної позиції ? …

            Спочатку хочу внести ясність. Я не маю на увазі, що Східне Православ’я могло б прийняти той спосіб, у який тепер функціонує римський примат, а особливо ми не можемо і не приймемо того способу, в який зараз римський примат функціонує щодо Східних Католицьких Церков[2], як це було викладено в Кодексі Канонів Східних Церков (ККСЦ)[3] Івана Павла ІІ і як можна було б дискутувати з огляду на певну кількість практичних справ. Це напевно не спрацює. Замість цього дозвольте процитувати знову мого колегу, єпископа Калліста Діоклейського: «Замість того, щоб казати, чого православні не приймуть, запитаймо в позитивних термінах, якою є природа папського примату з православної точки зору. Звичайно, ми, православні, повинні бути готовими, присвоїти папі в возз’єднаному християнстві не тільки почесне старшинство, а й всеохоплюючу апостольську турботу. Ми повинні бути готовими, присвоїти йому право, не тільки приймати апеляції від цілого християнського світу[4], а навіть брати на себе ініціативу в пошуку зцілення, якщо десь виникають криза й конфлікт між християнами. Ми передбачаємо, що в таких випадках папа діятиме в тісній співпраці з його братами єпископами. Ми бажали б бачити його служіння вираженим радше в пасторальних, ніж у юридичних термінах. Він радше закликав би, ніж змушував, радше радив би, ніж примушував.»[5]

            Існує загальна згода поміж православними і католиками, що наскільки це стосується римського примату, нормативним є перше тисячоліття, точніше період від четвертого до одинадцятого століття.[6] Тому Йозеф Ратцінґер заявив, що «Рим не мусить вимагати більше від Сходу з огляду на вчення про примат, ніж те, що було сформульовано і жилося в першому тисячолітті.»[7] Провославні мусять бути готовими до того, щоб визнати в римському єпископі той примат, який він мав підчас першого тисячоліття, а Рим не може вимагати від нас, щоб ми визнали той фундаментальний вид влади, якої Рим не мав підчас першого тисячоліття.[8] Процитуємо знову єпископа Калліста: «Нам, православним, потрібно набагато серйозніше сприймати очевидність римського примату підчас першого тисячоліття історії церкви. Питання, яке має звучати, є не «Чи Церква потребує примату?», адже певно явним є те, що так. Радше ми повинні запитати: «Який вид примату потрібний Церкві ?» Ми маємо досліджувати разом не сам факт, а достеменну природу.[9] … Нашим вирішальним критерієм безперечно є віра і практика Церкви підчас перших десяти століть, коли латинський Захід і грецький Схід були в повному сопричасті між собою. Православні повинні бажати приписувати йому тепер всякі права і повноваження в східних патріархатах, які папа мав тоді. З православного боку ми не можемо справедливо дати йому менше, ніж він отримав тоді, коли ми були повністю в сопричасті; але він і не може справедливо просити більшого.»[10] 

            На додаток, усі ми мусимо бути приготованими до того, щоб вивчити деякі важкі уроки з другого тисячоліття. Я вже натякав – я думаю, що православні мусять вчитися, що спроба вибудувати еклезіологію та функціонувати на практиці без римського примату приводить або до неприйнятної залежності від світської влади (навіть антихристиянської світської влади), або ж до нестерпного хаосу. Але існують уроки також для Риму. Друге тисячоліття щойно розпочалося, як Рим уже розпочав спробу вибудувати альтернативну еклезіологію, ігноруючи патріархати Сходу і права помісних Церков, та все більше централізуючи владу в самому Римі.[11]

«Примат честі» чи «примат юрисдикції» ?

 

Римський примат був би нічого не вартим, якби він був тільки «приматом честі» в значенні порожнього титулу. Як правильно навчає Іван Павло ІІ, «повноваженням і авторитетом, без яких такий сан був би примарним, римський єпископ мусить забезпечити сопричастя всіх Церков. З цієї причини він є першим слугою єдності.»[12] Проте врешті-решт римський примат, який бачить римського єпископа єдиною особою в Церкві, яка має якісь права, є рівним чином нічого не вартим.

Один відомий римо-католицький богослов у Канаді написав, що «Примат треба бачити не в поняттях влади, а в поняттях служіння, служіння, що є неможливим без певної влади, аналогічної, до тієї, котрою володіє єпископ, щоб здійснювати свій сан. Саме так, як єпископат не може бути визначений поняттями влади, примат не може бути визначений поняттями юрисдикції. …»[13]

Римський Патріархат і римський примат

  1. 1.      Встановлення ясного, достовірних кордонів для Римського Патріархату і згода щодо цих кордонів

Римо-католики часто не розуміють, що існує Західний Патріархат.[14] Римський Патріархат є майже невидимим у поняттях структури; цей патріархат не має синоду і жодної окремої курії. Крім самого папи, який є патріархом Заходу, здається, що Римський Патріархат взагалі не має сановників ?[15] Розрізнення між римським єпископом у його ролі як універсальний примас і римським єпископом як патріархом Заходу майже цілком затьмарилося. Але це розрізнення є життєво необхідним, якщо приматне служіння римського єпископа має функціонувати належно. В 1972 р. Йозеф Ратцінґер писав, що: «римський єпископ займає адміністративну посаду для Церков Італії (і взагалі Заходу) однак не для Церкви як цілої; адже він має примат як навігатор і як критерій єдності. …»[16] … латинські патріархати, титулярні патріархи яких стали декоративними придатками на Папському Дворі, є прикладом того, як папські каноністи зазвичай зображали відношення патріархів до папи. Це зменшення в західному розумінні служіння первісних, автентичних патріархів у вселенській Церкві, мало важкі наслідки. Папи другого тисячоліття припускали, що їхня патріарша влада на Заході повинна поширюватися на Східні Церкви. … У всякій дискусії про розрізнення між папою і патріархом Заходу мусить бути ясне визначення території римського патріарха і якась вказівка на його претензію на цю територію. Визнання приматної ролі Римської Церкви у вселенській Церкві не означає ні того, що всі ми мусимо приєднатися до Римської єпархії, ані що Римська єпархія повинна раптом мати гнучкі кордони. Це також не означає того, що всі ми мусимо приєднатися до Римського Патріархату. …

Тому що римський єпископ ex officio[17] є Патріархом Заходу, також само собою не є очевидним те, що він, і він один, має право визначати границі кожного патріархату в Церкві, включаючи його власний. Історія другого тисячоліття дає всі підстави вважати, що довіряти таку справу виключному вирокові римського єпископа неодмінно приводить до збільшення Римського Патріархату. Мусить бути розвинутий більш задовольняючий метод досягнення згоди в цій справі.

  1. 2.      Відновлення канонічного обов’язку Патріарха Заходу, при прийнятті свого сану посилати власну ісповідь віри іншим патріархам.

Можливо, теперішні католики будуть шоковані це почути, але це канонічний обов’язок Патріарха Заходу, при прийнятті свого сану посилати власну ісповідь віри іншим патріархам (принаймні з Пентархії – і чому не іншим ?). Це була прийнята практика першого тисячоліття, і ім’я правлячого папи ніколи не додавалося до диптихів якогось патріархату, доки не була отримана ця ісповідь віри. ККСЦ Івана Павла ІІ дуже приписує обов’язок східних католицьких патріархів посилати їхню ісповідь віри папі та просити церковного сопричастя, але цілковито ігнорує той самий обов’язок, який рівною мірою лежить на папі. Римський єпископ є в єпископаті, а не над ним; патріарх Заходу є в Пентархії, а не над нею.[18] А щоб це наголосити, кожен новий римський єпископ мусить посилати свою ісповідь віри його братам.[19]

3. Кінець самопоминання папи в диптихах підчас Євхаристійної Молитви Римської Меси і відновлення автентичної практики поминання патріархів, коли папа відправляє Євхаристію, особливо при святкових нагодах.

 

Я кілька разів був присутнім на Св. Месі, яку відправляв папа Іван Павло ІІ. Там не було жодного натяку на поминання в диптихах[20] інших патріархів підчас Євхаристійної Молитви.[21] Можливо, папа вважає недоречним, поминати тих патріархів, із якими він не є в повному сопричасті.[22] Однак ніщо не перешкоджає папі поминати східних католицьких патріархів, з якими Його Святість явно є в повному сопричасті. Очевидно, це ніколи не робиться.[23] Чому ні ? Коли Вселенський Патріарх служить Божественну Літургію, Його Всесвятість поминає всіх патріархів і глав автокефальних Церков, із якими Велика Церква Христова є в повному сопричасті. …

  1. 4.      Вирішення розбіжності між запевненнями, які даються православним в екуменічному діалозі, та практичною ситуацією східних католиків у римському сопричасті.

Я кілька разів довго це дискутував; немає потреби довбати тут цей пункт. Дії є виразнішими, ніж слова. Є багато протиріч між гарними, величними запевненнями, які даються православним у наших екуменічних контактах із Католицькою Церквою, та практичною дійсністю, якої зазнають східні католики. Існує поширений міф, що східні православні і східні католики ніколи між собою не розмовляють. Це безглуздя. Один переконливий приклад – східний православний Антіохійський Патріархат і греко-католицький Антіохійський Патріархат  обидва мають свої центральні офіси в Дамаску[24], не більш ніж у п’яти хвилинах ходи один від одного. Обидва патріархи часто зустрічаються, і так само чинять ієрархи, клир, чернецтво й віряни. Порівнюючи спостереження щодо розходжень між тим, що Рим часто каже і чинить з огляду на ці спільноти в минулому, ці розходження сприяють нещасливому цинізмові.

А самому Римі Папська Рада Сприяння Єдності Християн і Конгрегація Східних (Католицьких) Церков знаходяться в тому самому районі, буквально за кутом одна від одної. Деякі посадовці Римської Курії працюють в обох дикастеріях. Чому ж тоді ми знаходимо ці несумісності ?  

  1. 5.      Юридична гарантія, що терміни, в яких Рим визначив вселенський примат, не будуть застосовані до наших Церков.

Abusus non tollit usum[25], як казали древні римляни. Проте ми змушені визнати, що зловживання створили дійсні побоювання поміж православними, що всяка поступка папству на нас відіб’ється.[26] Існує дійсне побоювання, що за мовою Другого Ватиканського собору, і за очевидним прагненням папи Івана Павла ІІ відновити повне сопричастя з Східною Церквою залишається мовчазна рішучість Римської Курії, панувати, контролювати, й нарешті задушити православних. У Церкві повсюди дуже неприємно вимагати юридичної гарантії, що церковний авторитет, який ми любимо і шануємо, тим не менше нами не зловживатиме ! Але дозвольте мені запропонувати приклад юридичного розуміння примату, який ми вважаємо неприйнятним, і від якого ми вимагаємо такого захисту:

            Передусім мусимо вказати на догматичне вчення Католицької Церкви про папство від якого принаймні ніколи не відмовлялися, і практика, співзвучна з яким, є настільки очевидною в діях пап і Римської Курії, тобто що римський понтифік є абсолютним монархом, хоча він можливо й не завжди як такий поводиться, влада якого обмежена тільки божественним правом, як він сам його визначає. Він є над єпископами, навіть якщо вони зібрані на вселенському соборі. Саме тому неточно й оманливо говорити про те, що буда укладена «унія» між окремою Східною Церквою і певним папою. Унія включає певний ступінь рівності між цими Церквами. Завжди, коли папа відіграє провідну роль, єдиним правильним терміном є підкорення. …

            Кожен, хто має здоровий глузд, зрозуміє, що цей концепт римського примату не є прийнятним майже ні для кого. Римський єпископ не є надлюдиною; немає переконливої причини, щоб ввіряти йому ексклюзивну функцію визначати його власну владу божественним правом, ексклюзивним суддею і тлумачем якого він є, і напевно немає виправдання для такої процедури у вченні й практиці першого тисячоліття. Припущення, що римський єпископ не може бути зобов’язаний його власною обіцянкою, є цілковито неморальним і тому таким, що суперечить божественному праву, незалежно від того, хто його інтерпретує. …

  1. 6.      Визнання того, що приматна функція римського єпископа щодо вселенської Церкви не піддана габітуальному делегуванню

… Запобігти «габітуальному делегуванню» папської влади означатиме, що явні фізичні обмеження папи (який взагалі-то є людиною), могли б зменшити побоювання багатьох людей, що цей примат неминуче стане самовиправдовувальною бюрократичною тиранією.  …

Квадратура кола

 

            … Потреба юридичних гарантій, котрі я згадав вище, є реальною потребою – дійсно, це вирішальна потреба. Але існує також потреба довіри, прощення, православної готовності визнати, що нам потрібний римський примат, зараз можливо більше, ніж в попередні епохи нашої історії, та що в кінці-кінців наша впевненість не мусить бути ні в юридичних гарантіях, ані в обіцянках, а в самому Богові.

            Ніколи не існуватиме досконалої юридичної системи, якою не можна зловживати. Папи, патріархи, єпископи, монахи, каноністи, богослови, диякони, миряни – усі є грішниками, здатними до захланності, владолюбства, амбіцій, браку любові.[27] Ми мусимо і повинні робити все можливе, щоб рахуватися з людською гріховністю, але врешті-решт ми мусимо любити і довіряти тим особливим видом християнської рішучості, яка є здатною любити і довіряти знову, навіть якщо ми відчуватимемо, що наша любов і довіра були зраджені.

            Тому я очікую щедрої православної відповіді на „Ut Unum Sint“. …

            Проте не треба боятися, що з такої розмови з римським приматом ми вийдемо розбитими. Навпаки. Римський примат є і повинен бути даром Божим його Церкві, служінням Церкві, якого ми потребуємо.



[1] Вибірковий переклад із: Bishop Vsevolod of Scopelos, What About the Roman Primacy?, Eastern Churches Journal, Vol. 4 No. 3, 9-54 (23-54). 

[2] Див.    Ernst    Christoph    Suttner,    Church    Unity:    Union    or    Uniatism?  Catholic-Orthodox    Ecumenical    Perspectives,    Centre    for    Indian and Inter-religious  Studies (CIIS), Rome, and Dharmaram Publications,  Bangalore, 1991.

[3] Бажано видати кодекс православного канонічного права, натомість Кодекс Канонів Східних Церков еклезіологічно є вкрай «папістським», як у його змісті, так і в способі його промульгації. Сама ідея, що римський єпископ односторонньо промульгує такий «Кодекс Канонів Східних Церков», приголомшила б Східні Церкви в першому тисячолітті.

[4] Іронічним є те, що Константинопольська Церква дуже ясно визнала право єпископів апелювати до Риму на соборі 861 р., який середньовічні західні каноністи не визнавали й нарешті цілком забули. Пор. Francis Dvornik, Byzantium and  the Roman  Primacy, Fordham  University  Press, New York, 1966 (reprinted 1979), сс. 107-1 10.

[5] Timothy  Ware  [Bishop Kallistos of  Diokleia],  The Orthodox  Church, Penguin Books,  1993, с.  3 16.

[6] «Якщо з одного і з другого боку існує щире бажання працювати для відновлення дружніх відносин і можливо навіть єднання, обидва мусять повернутися до періоду четвертого до одинадцятого століть. Саме там ми можемо знайти основу для згоди». Francis  Dvornik,  Byzantium  and  the  Roman  Primacy,  Fordham University Press, New York,  1966 (reprinted  1979), с.  167. Див. також Yves M. J. Congar, "Ecclesiological Awareness in the East and in the West from the Sixth to the Eleventh Century," в The Unity of the Churches of God.

[7] Joseph  Ratzinger,  Лекція у Ґрацському університеті 1976 р. "Die okumenische Situation-Orthodoxie, Katholizismus und Reformation"; оригінальний текст у: Theologische   Prinzipienlehre:   Bausteine    zur    Fundamentaltheologie (München: E. Wewel,  1982) 209. У цій лекції Ратцінґер сказав: «Коли патріарх Афінаґор 25-го липня 1967 р. з нагоди візиту папи до Фанару означив його як «наслідника Петрового, єдиного з Павлом у імені й манері, посланця любові, єдності й миру ! … римського єпископа, першого в честі поміж нами, «головуючого в любові», то цей великий провідник виразив суттєвий зміст вчення про примат, як воно було знаним у першому тисячолітті. Рим не потребує просити більшого.» … У тій самій лекції Ратцінґер дійшов свого висновку: «Возз’єднання могло б відбутися в тому контексті, що з одного боку Схід перестав би протиставлятися як єретичним тим розвиткам, які відбулися на Заході в другому тисячолітті, та прийняв би Католицьку Церкву легітимною і православною в тій формі, якої вона набула в перебізі цього розвитку, тоді як з іншого боку Захід визнав би Церкву Сходу правславною і легітимною в тій формі, яку вона завжди мала.»

29-го січня 1993 р. кардинал Ратцінґер брав участь в екуменічній зустрічі в Centro Evangelico di Cultura у Римі. Говорячи прямо про процитоване нами, кардинал Ратцінґер сказав: «Сьогодні я бажав би повторити те, що я сказав 20 років тому на конференції в Ґраці, Австрія. Я говорив про Православні Церкви і я сказав, що при події єдності з Римом вони мали б змінити дуже мало, практично нічого з їхнього внутрішнього змісту». Повний текст коментарів кардинала Ратцінґера опубліковано в 30 Days, No. 2, 1993, pp. 66-73 (…).

[8] Ratzinger, Zoghby, Kallistos, Bouyer et. al.

[9] Bishop Kallistos of Diokleia, "Response to Bishop Basil," Logos 34 (1993), pp. 107-1 16, цитований відрізок на с. 108.

[10] Ibid. p.  109.

[11] Aristeides Papadakis, у співпраці з John Meyendorff, The Christian East and the Rise of  the  Papacy (Crestwood, NY: Saint Vladimir's Seminary Press, 1994) пропонує недавній православний аналіз розвитку папства у першій половині другого тисячоліття.

[12] Іван Павло ІІ, Ut Unum Sint, 5 94.

[13] Отець Jean M. R. Tillard, O.P., "Emerging Points of Consensus," в Тhe Vienna Dialogue  on  Primacy   First  Study  Seminar,  Alfred  Stirnemann  1  Gerhard Wilflinger, eds., Pro Oriente, Vienna: 1993; pp. 39-42; цитований відрізок на с. 40.

[14] Пор. Congar, Yves. "Le pape comme patriarche d'occident; approche d'une rеalitе trop nеgliеe," Istina 28, 1983, 374-390 (388).

[15] Здавалося б, що згідно з католицькими стандартами цей стан справ є неканонічним, Іван Павло ІІ, Кодекс Канонів Східних Церков, 3 114, гласить, що «На відміну до курії єпархії патріарха, патріарх при своєму престолі мусить мати патріархальну курію…»

[16] Joseph Ratzinger, Das neue Volk Gottes Düsseldorf 1972, с. 131. 

[17] Лат. «за саном» - МК.

[18] Тому я роблю винятком словозвучання канону 92, 3  3 CCEO, який описує «римського понтифіка» як "sancti  Petri  successor  in  primatu  super universam  Ecclesiam"; примат завжди є у Церкві, й ніколи понад нею.    

[19] Від Шостого Вселенського собору принаймні до Григоріанської реформи в одинадцятому столітті кожний римський єпископ включав засудження Гонорія в ісповідь віри, яку мали складати новообрані римські єпископи. Olivier Clement, "Le  Pape, le Concile, et l’Empereur," in La Primaute' Romaine dans la Communion des Еglises, Comitе Mixte Catholique-Orthodoxe en France, Presentation par le Metropolite Jeremie et Mgr Andre Quelen, Cerf, Paris 1991, pp. 26-45; відповідний відрізок на с. 37.

[20] Robert  F. Taft,  The  Diptychs, Orientalia  Christiana Analecta  238, Pontificium Institutum Studiorum Orientalium, Roma 1991 (Професор Тафт описує цей твір як том IV в його проекті Історії Літургії св. Івана Золотоустого) надає довгий трактат про диптихи.

[21] 29-го червня 1995 в соборі Св. Петра у Ватикані це було особливо шокуючим. Константинопольський Вселенський Патріарх був присутнім у базиліці, проте його ім’я не поминалося в анафорі. Можливо, хтось може заперечити, що Його Всесвятість і римський єпископ ще не є в повному сопричасті, і взагалі-то ім’я Його Всесвятості раніше згадувалося в Месі, підчас oratio universalis. Можливо, але Його Святість Патріарх Антіохійський Максим V і Іван Павло ІІ напевно є в повному сопричасті між собою. Однак ім’я патріарха Максима V взагалі ніколи не згадувалося, ні в анафорі, ані в oratio universalis. Присутність Патріварха Антіохійського цілковито ігнорувалася. Я був не єдиною особою, котра вважала це абсолютно образливим.

[22] Може, й самі патріархи противилися б такому поминанню.

[23] Папа Бенедикт XIV, Ex Quo Primum 8 21, відкидає саму ідею поминання східних патріархів Римською Церквою, із тієї причини, що «цей престол є не тільки сестрою, а й матір’ю і главою східних престолів. Такий аргумент мусить поступитися еклезіології Церков-сестер, проголошеній папою Іваном Павлом ІІ.

[24] Сама Антіохія зруйнована, існує лише маленьке село поза мурами міста, проте центральні офіси деяких християнських Церков століття тому переїхали до Дамаску.

[25] Лат. «Зловживання не скасовує вживання» - МК.

[26] Можливо, ці побоювання пояснить митрополит Джон Перґамонський дивним висловом … запевняючи своїх слухачів, що примат, який він описує є «нешкідливим в еклезіології сопричастя»! 

[27] Що знову-таки вказує на те, що ніхто не може переконливо запевняти, ніби він є понад судженням.

Переклад Миколи Крокоша

Теги: