20 вересня 1948 року перестало битися серце о. Гавриїла Костельника. Того дня, о 10 год. 20 хв., на вул. Краківській у Львові (за 10-12 м. від власного будинку), під час повернення з богослужіння в Преображенському храмі протопресвітер Г. Костельник був убитий двома пострілами в потилицю. Смерть непересічного мислителя та релігійного діяча виявилася не менш контраверсійною, ніж його життя. І по нинішній день у суспільстві не існує однозначного погляду на обставини вбивства львівського філософа і богослова. Це не дивує, адже з самого початку офіційного слідства висувалися принаймні три версії щодо організаторів вбивства: ОУН, Ватикан, польське підпілля. Існувала навіть така «екзотична» версія як участь у вбивстві рідного сина о. Гавриїла – Іринея Костельника. Згідно з цією версією, Іриней – колишній вояк дивізії «Галичина» – повернувся в Україну з метою покарати батька за його національне і релігійне відступництво.

Після собору 1946 року, Львів. Зліва направо - протопресвітер Гавриїл Костельник,

єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), Патріарх Алексій (Симанський)

На сьогоднішній день переважають дві версії вбивства протопресвітера. Згідно з першою, о. Гавриїла було вбито бандерівцями, згідно з другою – представниками радянських спецслужб. Одначе більш переконливою видається перша версія. Цієї версії, зокрема, дотримується сучасний український історик Олександр Пагіря, котрий, досліджуючи динаміку взаємин Г. Костельника з радянською владою та ОУНівцями, досить переконливо розкрив особливості підготовки та вчинення атентату супроти людини, котру бандерівське підпілля вважало зрадником. На користь цієї версії, вважає Пагіря, свідчить і той факт, що режисери «ліквідації» УГКЦ розраховували на подальше використання Костельника в реалізації власних планів [1]. Щоправда, виходячи з цієї версії, досить важко пояснити, чому вбивству Костельника передувало зняття з нього охорони (тим паче, перед вчиненням атентату ОУН здійснила декілька пропагандивних заходів, котрі свідчили про серйозність її намірів щодо прихильників «воз’єднання» УГКЦ і РПЦ, а це мало б насторожити відповідні радянські чинники).

Очевидно, дискусії щодо обставин смерті протопресвітера Г. Костельника ще триватимуть. Так само триватимуть дискусії щодо оцінки його життєвого шляху. А по ту сторону конфесійних та політичних дискусій залишатиметься маловивченою його оригінальна філософська та богословська спадщина, до котрої демонструють вражаючу байдужість не лише світські дослідники, але й церковні кола (і це при розмовах, приміром, про необхідність плекання власної богословської традиції!).

На перший погляд, здається досить дивним, що ні православні, ні католицькі автори ще не здійснили ретельного вивчення творчості Костельника. Нинішні часи характеризуються продовженням процесів дехристиянізації, що змушує християнських філософів та богословів шукати шляхів подолання такої тенденції. Вивчення філософських (а також богословських) поглядів Г. Костельника могло б допомогти у цих пошуках, оскільки аналіз причин занепаду християнства, а також намагання знайти «панацею» від цього занепаду були одним із головних імперативів творчості Костельника. Тож чому ми не бачимо ані ентузіазму окремих християнських вчених, ані відповідного заохочення, стимулювання з боку офіційних церковних структур?

Більшість греко-католиків сприймає Г. Костельника у негативному світлі. Для них дослідження його творчості – це своєрідна «реклама», а також «реабілітація» особи, котра відіграла одну із центральних ролей у процесі «ліквідації» УГКЦ в 1946 році. Коли автор цих рядків поділився з декількома греко-католицькими священиками власними планами щодо дослідження творчої спадщини Костельника, двоє з них відповіли однаковою фразою: «Це майже те ж саме, що досліджувати Юду Іскаріота». Аналогічні відповіді навіть навели мене на думку, що однозначного ставлення до постаті Г. Костельника майбутніх священиків навчають у греко-католицьких семінаріях…

Звісно, таку однозначність певною мірою можна зрозуміти. Не в останню чергу ця однозначність формувалася на висотах святості та героїзму катакомбного служіння. Напевно, ті, котрі відмовилися від «воз’єднання» і обрали підпілля, мали моральне право засуджувати поведінку Костельника. Але чи варто догматизувати те, що народилося в конкретних екзистенційних умовах? Це по-перше, а по-друге – навіть за умов засудження Костельника, чи варто забувати його спадщину? Сучасні християнські мислителі світового масштабу ведуть діалог із Ніцше, Сартром, Деррідою, котрих важко «запідозрити» у християнстві. То ж хіба можна вважати «віровідступництвом» той випадок, коли греко-католик буде досліджувати творчість Г. Костельника і використовуватиме деякі його ідеї? Тим паче, варто пам’ятати про наступне: наш час теж ставить християн України і світу перед певним вибором: або конформізм, або пошуки нових «катакомб». Мислити за шаблоном, засуджувати Костельника і водночас демонструвати конформізм щодо сучасних антихристиянських та антиукраїнських явищ безумовно легше, ніж бути по-християнському принциповим і шукати шляхів спротиву новітньому секуляризму, природу якого намагався збагнути львівський мислитель.

Щодо православних, то для них об’єктивне вивчення філософських та богословських поглядів Костельника у певному сенсі не є вигідним. Перейшовши з католицизму у православ’я, будучи вбитим за цей перехід представниками бандерівського підпілля, Костельник для Московського патріархату міг би бути зразковою кандидатурою для проголошення святим. Однак, коли глибше поглянути на спадщину Г. Костельника, його канонізація стає проблематичною, позаяк творчі пошуки о. Гавриїла часом межували з тим, що для християнської релігії є єрессю [2]. Відтак, за невдалою спробою наважитися на канонізацію о. Гавриїла прийшло збайдужіння до його творів.

Отож, на фоні байдужості до спадщини Г. Костельника з боку представників традиційного християнства можна сподіватися, що незабаром за його творчість візьмуться принаймні протестанти – гадаю, в модернізмі Костельника вони знайдуть чимало вартісного для себе…

На моє глибоке переконання, існують речі, на які варто дивитися через призму методології «чорне/біле». Без цієї методології, врешті-решт, християнство стає неможливим. Проте визнавати легітимність цієї методології не означає її абсолютизувати, і постать та творчість о. Г. Костельника можуть і мають бути оціненими поза межами цієї методології.

Тексти о. Гавриїла оригінальні і цікаві. Багато в чому вони перегукуються з міркуваннями сучасників українського філософа. Приміром, читаючи ряд творів Костельника, важко не помітити паралелі з ідеями російського православного мислителя о. Павла Флоренського. Водночас не варто забувати про те, що життя і, зрештою, життєва драма мислителя самі по собі є надзвичайно цікавим текстом. Власне, тексти Костельника і Костельник як текст – це досить інформативний двохтомник, у якому вдумливий читач знайде чимало вартісного для себе. Тематика, піднята у цьому двохтомнику, є широкою: це і теоретичне осмислення логіки та змісту секуляризації, і екзистенційне переживання «смерті Бога», і відвічний конфлікт Божої мудрості і мудрості «світу цього», і драма українського греко-католицизму, невід’ємна від драми історичного буття української нації.

В одній зі своїх пізніх робіт о. Гавриїл зазначав: «Ні св. Письмо не є непомильне, ні апостоли не були непомильні, ні Церква не є непомильна, ні вселенські собори не були непомильні. “Непомильність” – це поняття, яке на землі стосується тільки до машини, а людина – це не машина!» [3]. Гадаю, деякі православні інтелектуали, перш, ніж «погрожувати» греко-католикам «канонізувати» Костельника, мали б серйозніше ознайомитися з його творами – тоді, імовірно, подібна риторика стала б неможливою [4]. Проте набагато продуктивнішим видається дослідження творчості Костельника з іншою метою – метою пошуку протиотрути, котра допомогла б у боротьбі з хворобами секуляризації. Костельник приділив цим пошукам дуже багато уваги. І сьогодні варто не замовчувати цього мислителя чи, навпаки, використовувати його ім’я у вузько конфесійних цілях, а підійти до нього позаконфесійно, адже, сподіваюся, прагнення боротися з духовним занепадом має бути притаманним усім християнським конфесіям.

  1. Див.: Пагіря О. Гавриїл Костельник та ОУН: проблема стосунків (1941-1948 рр.) // https://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/41472

  2. Про це, зокрема, говорить о. Олег Гірник у своїй ґрунтовній передмові до збірки творів Г. Костельника «Ultra posse» (Див.: Гірник О. Пошук ідентичності як «principum movens» творчості Гавриїла Костельника // Костельник Г. Ultra posse. Вибрані твори / Упорядкування та передмова о. Олега Гірника; Дизайн серії Надії Пономаренко. – Серія Ucrainica: ad fontes. Книга ІІІ. – Ужгород: Ґражда, 2008. – С.17-89).

  3. Цит. за передмовою О. Гірника.

  4. З таким думками, зокрема, виступив на своїй сторінці у мережі Facebook сучасний православний релігієзнавець і теолог Юрій Чорноморець. Причиною цих «погроз» стали наміри греко-католицької ієрархії перевезти до Патріаршого Собору у Києві тлінні останки митрополита Ісидора.

Фото ipress.ua

Теги: