Два містика – філософський і ісіхастський
Містика Сковороди – це філософська містика. Тому вона неортодоксальна, бо в філософії не може бути ніякої ортодоксії чи єресі. Філософія – це вільна діяльність людського розуму та людського духу в цілому.
Сучасник Сковороди Паїсій Величковський є містиком в межах богословської ортодоксальної традиції. І його містика ортодоксальна, і саме вона сприяла відродженню православ’я, яке саме з учнями св. Паїсія прийшло в монастирі Російської імперії, - і зокрема в Оптину пустинь.
Можна сказати, що Григорій Сковорода і Паїсій Величковський – обидва учні Київської Академії – заснували дві традиції, що в розвитку привели до формування двох різних типів мислення.
Традиція Сковороди – це традиція російської релігійної філософії, що була вся неортодоксальна, але завжди прагнула до того, щоб стати православною чи замінити собою православну теологію. Ця лінія занепала після смерті о. Сергія Булгакова.
Традиція Паїсія Величковського зробила можливим ісіхастське відродженням в Росії XIX століття, центром якого стала Оптина Пустинь. В теології та релігійній філософії ця традиція, започаткована св. Паїсієм, змогла повноцінно виразити себе лише із появою богослов'я о. Георгія Флоровського. І на сьогодні в православній думці – теології і філософії – розвивається лише ця традиція.
Філософія як практика
Релігійна філософія Сковороди – це філософія практична, філософія як духовні вправи. Традиція такого розуміння філософії виникла в античності, продовжувала існувати в середньовіччя та епоху Відродження, але занепала в Новий час. Згідно із сучасними істориками філософії (П. Адо «Духовные упражнения в античности», «Что такое античная философия?») першими філософію як єдність теорії та практики зрозуміли Піфагор і Сократ. Мистецтво мислити було при цьому однією із практик. Необхідним фундаментом же для мислення було саме моральне удосконалення, подолання пристрастей, практика поглибленого самопізнання. Вчення про філософію як духовні вправи було сформульоване в діалогах Платона, які самі підводили людину до ряду духовних народжень чи перенароджень. Духовні вправи опинилися в центрі філософії у стоїків. Саме завдяки цій античній традиції розуміння філософії як практики святі отці називали християнську аскезу «нашою філософією», а титани Ренесансу і Монтень розуміли філософію як життєву мудрість.
Сковорода приймає ідеал практичної філософії із платонізму та стоїцизму. Згідно із Платоном, метою філософії є виховання розуму, волі та чуттєвості людської душі, а не здобуття теоретичних знань. Шлях виховання можливий для того, хто усвідомив, що його особистість відрізняється від його тіла, є духовним Я. Той, хто з усією серйозністю прийме цю першу істину, зрозуміє, що пристрасті та гадки, які звичайно приймаються за бажання і думки, є наслідками впливу тіла, а не породжені особистістю самою по собі. Бути філософом означає не лише пережити цей поворот до внутрішнього від зовнішнього, але і йти шляхом філософського виховання вчителем («пайдея») та самовиховання («софросіне»). Вершиною цього шляху є мудрість. В цьому стані душа, що вже наблизиться до довершеності, буде близькою до світу першопричин, буде ясно пізнавати Джерело всіх матеріальних та ідеальних світів – Благо. При цьому філософ прагне не лише до пізнання Істини, але і до блаженства, яким супроводжується це пізнання. Із Платона Сковорода приймає загальний задум філософії як духовного сходження, із стоїцизму – конкретні духовні вправи по досягненню безпристрасності, по вихованню учнів через написання листів із нагадуваннями важливих істин. Всі філософські твори Сковороди написані не в руслі потуг модерної філософії відкрити теоретичну істину та узагальнити результати наук, в техніці «нагадування», що була розвинута в платонізмі та стоїцизмі. Душа сама по собі вже знає істину, але це знання є призабутим – тому філософ в живій бесіді чи за допомогою діалогів нагадує істину. Ціль філософського спілкування в бесіді чи через твори – і досягненні озаріння, інсайту, а не в передачі суми знань. Така точка зору платонізму. Згідно ж із стоїками, філософія має певну кількість «догматів», тобто найзагальніших положень, які вчитель усно пояснює учням. Завдання ж листів вчителя до учнів, віршів, символічних малюнків – нагадати про те, що говорилося усно. Вчитель навіть може писати самому собі, щоб нагадати пізнане та укріпити себе в установці на безпристрасність. Всі прийоми античних філософів були не лише усвідомлені Сковородою, але і застосовувалися ним особисто.
Коли філософія мислиться лише як теоретична наука, то філософ не зобов’язаний втілювати у власному житті ті принципи, які він вважає необхідними для людства. Наприклад, деякі сучасні теоретики розказують про необхідність економити ресурси землі, але виходячи останніми із лекційної аудиторії не виключають світло. Для античних філософів і їх вірного учня Сковороди такого роду розколи теоретичного і практичного – аномалія. Сковорода приходить до висновку про необхідність втечі від світу – і реально тікає, стає мандрівником, який скрізь не в своєму домі, не зв’язаний суспільними обов’язками. Ця втеча від світу є філософською, а не християнською. Філософ втікає від пристрастей до свободи, до духовного бенкету мислення і вільного спілкування. Втеча від світу, яку здійснює монах – це усамітнення і передача власної свободи в руки вчителя, старця. Сковорода не пішов в ченці і не став учнем монахів. Він втік у вільні філософи і від учнів не вимагав послуху, але чекав вільного саморозвитку. Всяка схожість втечі Сковороди із практиками християнського благочестя – зовнішня. Він не був ні «странніком», ні «юродивим». Він був філософом – таким, яким були звичайно філософи в античності – від Піфагора до Прокла. Він йшов шляхом втечі «єдиного в мені до Єдино в всьому» (Плотін), шляхом, який передбачав досягнення моральної безпристрасності, філософського споглядання та містичного осяяння. Ця філософська святість цінувалася отцями Церкви як можлива ступінь до шляху власне християнської святості. Але сама по собі ця філософська святість не може замінити християнського благочестя і сама до нього не приводить. Тому філософська духовність Сковороди – це така собі паралельна реальність до християнської чернечої духовності. І небезпека в тому, що самі по собі паралельні лінії не сходяться. Як казав про власний досвід св. Григорій Ниський, одного разу необхідно переплигнути безодню між філософією та християнством, полюбивши замість Єдиного філософів Живого Бога християн: люблячого Отця, смиренного Сина, животворящого Духа. Св. Григорій Ниський свідомо зробив цей крок. Григорій Сковорода свідомо залишався філософом. Тому Григорій Ниський – християнський теолог, Григорій Сковорода – релігійний філософ. І ці означення виявляють принципові відмінності.
Перетлумачення християнського неоплатонізму
Центром теоретичної концепції Сковороди стала знаменита онтологія трьох світів, якими є космос, людина і Біблія. На нашу думку, безпосереднім джерелом для цієї концепції було аналогічне вчення св. Максима Сповідника.
В програмному творі Максима «Містагогія» викладається вчення про чотири метафізичні світи: людину, космос, Біблію і Церкву. Прикметно, що Сковорода як неортодоксальний містик виключив Церкву із числа метафізичних світів. В іншому він притримувався вчення Максима Сповідника. Як в людині є крім тіла ще й душа, так і в світі, крім матеріальних речей є їх ідеальні першовзірці. А в Біблії крім історичних розповідей є ще й містичні смисли цих розповідей. У неоплатонічній філософії Максима пізнання ідеальних сторін трьох світів супроводжується певним знеціненням матеріальної сторони. Але все ж Максим знаходить певний баланс і не вчить про необхідність дематеріалізації тіла, речей цього світу і текстів Св. Письма. Звідки ж у Сковороди взялася яскрава тенденція до приниження матеріальної сторони, - до твердження що від світу необхідно «бігти» до ідеального Першоджерела? Ця тенденція – від великого християнського платоніка Діонісія Ареопагіта. Саме згідно із вченням останнього все існуюче є символом Бога, але самі по собі ці символи нічого не варті, і від всіх їх необхідно відмовлятися, необхідно тікати. Ця платонічна установка про необхідність «повернення» «єдиного в людині» (душі) до «Єдиного у всьому» - до Бога. Це філософське ідеалістичне вчення, і саме як філософське вчення Сковорода приймає його.
Вчення Діонісія Ареопагіта про те, що всі символи і догмати не є адекватними щодо Бога було занадто радикальним. Згідно з Діонісієм, всі чуттєві образи і всі поняття, в яких Бога намагаються описати релігія та філософія — це лише символи для його діяльності. Від цих образів і понять необхідно підніматися до споглядання самої діяльності Бога. Але споглядаючи її за допомогою інтелектуальної інтуїції, необхідно усвідомлювати, що сам Бог-Діяч є вищим за те, що бачиться. Інтуїтивне інтелектуальне пізнання діяльності Бога не схоплює навіть і її як таку, адже вона — нескінченна і розум завжди бачить її лише частково. Вповні знає діяльність Бога лише сам Бог — як Промисел. Можна сказати, що Бог-Діяч є Автором п’єси, що розігрується як доля всього світу. Задум цей пізнається людьми лише частково. Те, як саме автор діє, режисуючи п’єсу з її як закономірними, так і незвичними поворотами сюжету, говорить про діяльність Автора. Але сам Він залишається непізнаним, хоча в Його наявності сумніватися неможливо. Всі здогадки про Бога-Діяча самого по собі є антропоморфізмами, і приймати їх за адекватні Його символи означає поклонятися ідолам. Бог є нескінченно далеким від всіх філософських і теологічних понять, як і від грубих антропоморфічних чуттєвих образів. Адже, за вченням Діонісія, всі образи і поняття є однаково абсолютно неподібними щодо Бога, однаково неадекватними. Найбільшою заслугою Максима Сповідника в давнину і зараз православні богослови вважають ортодоксальну інтерпретацію радикального апофатизму Діонісія, знаходження гармонічного співвідношення між апофатичним і катафатичним богослов’ям. Ясно, що у самого Діонісія такої гармонії не було і все богослов'я завершувалося радикальною апофатикою.
Сковорода, знаючи теологію Максима Сповідника, вибирає тим не менше радикальний апофатизм Діонісія, радикальну втечу від світу, від символів – до єдиного непізнаваного Бога. Чому Сковорода робить такий вибір? Тому що радикальний апофатизм Діонісія був суголосним до його платонізму, до його платонівського світовідчуття.
Особиста трагедія Григорія Сковороди
Сковорода мав містичний досвід. Цей досвід був філософським за своєю природою. А саме, у Сковороди було «океанічне відчуття» Бога. Це відчуття Бога як живої основи всього, що присутня в світі та людині. Такого роду переживання були у філософів античності, особливо у стоїків. Їх мали і сучасні філософи – наприклад, Тейяр де Шарден.
Сковорода сплутав цей різновид містичних переживань присутності Бога в світі із переживанням самого Бога. Тому Сковорода вважав, що знає Бога і є обожненим.
Сковорода не мав досвіду, який пережив інший філософ – Паскаль. Останньому Бог з’явився як Світло. Паскаль записав свій знаменитий меморіал:
«Вогонь.
Бог Авраама, Бог Ісака, Бог Якова,
А не філософів і вчених.
Певність. Певність. Відчуття. Радість. Мир.
Бог Ісуса Христа»
Сковорода не мав цього досвіду, якого прагнуть ісіхасти, і який, по особливій милості Божій, був дарований Паскалю.
Тому Сковорода – це трагічна фігура. Людина, що відкрила ідеальну основу світу, саме її почала вважати Богом. Між тим Бог як Причина і матеріального, і ідеального, не був пізнаний Сковородою. Тому Сковорода застиг на половині дороги до Бога. Вийшовши із цього світу він потрапив у світ ідеальний, але не пройшов через цей ідеальний світ до самого Творця.
Дорога стала символом життя Сковороди. Все своє філософське життя він блукав не лише дорогами України, але блукав також ідеальним світом, який бачив як філософ-містик. І так і помер в дорозі. Можна сказати, що його не зловив матеріальний світ, але його душу полонив світ ідеальний. І до свободи в Богові Сковорода так і не дійшов. А тому напис на його хресті є оманливим. Ідеальний світ таки його зловив. І це при тому, що сам Сковорода для того і блукав ідеальним світом, щоб із нього вирватися до Бога. Чому ж тоді дороги ідеального світу не привели Сковороду до пізнання Бога самого по собі? Тому що від споглядання ідеального світу до пізнання Бога підносять лише молитва, особливо молитви євхаристійна та Ісусова. Сковорода не став молитися своєму філософському Богові. Він відмовився бути священиком, відмовився бути монахом. Якби ж то Сковорода взяв приклад від Паскаля і від блукання ідеальним світом поринув би в світ християнської молитви! Тоді б напевно, що Бог милостиво відкрився б рабу своєму Григорію, сину Савву. Але все сталося як сталося – і нам залишається лише сподіватися на Боже милосердя до душі Григорія Сковороди в житті майбутнього віку.
Теги:
