"Дідахе", або ж "Вчення дванадцяти апостолів", є одним із найважливіших ранніх християнських текстів. Цінність твору випливає з того, що це 1) найбільш ранній текст, окрім творів Нового Заповіту; 2) тільки тут наявні відомості про устрій ранньохристиянських общин, їхню літургічну творчість. Найбільше значення твір має як еклезіологічна та літургічна пам'ятка. З тексту також випливають подальші давні "настанови" та "правила", що формували канонічне право у сфері еклезіології, як на Сході, так і на Заході.

Твір був невідомий до 1886 року, коли митрополит Нікомедійський Філофей Врієнній опублікував текст за рукописом, що зберігався в Єрусалимській патріархії. Це спричинило справжній переворот у світовій патрології. Відкриття "Дідахе" надзвичайно поглибило знання про первісну Церкву. Невеличкий текст породив багато фундаментальних праць, більше досліджень (стосовно цього історичного періоду) присвячено лише текстам Нового Заповіту. Можна з великою вірогідністю припустити, що сучасна євхаристійна еклезіологія Миколи Афанасьєва і, особливо, митрополита Йоана Зізіуласа були натхненні саме цим першоджерелом.

Назва і час написання

Повна назва твору: "Вчення Господа через дванадцятьох апостолів народам" (Διδαχὴ κυρίου διὰ τῶν δώδεκα ἀποστόλων τοῖς ἔϑνεσιν). Ім'я автора невідоме. Деякі перші дослідники намагалися атрибувати текст самим апостолам, виходячи з назви (більш поширена коротка назва твору звучить "Вчення дванадцятьох апостолів"), однак очевидно, що назва відображає зміст твору — виклад апостольського вчення.

"Дідахе": актуальність тоді і тепер Найважливіша проблема, що стосується "Дідахе", — це час написання пам'ятки. Існують явні паралелі між 1-6 розділами "Дідахе" та 18-20 розділами "Послання Варнави", однак це ще не свідчить про пряме запозичення. Більш ймовірним є походження обох фрагментів про Два Шляхи від якогось спільного джерела. Спроби пов'язати "Дідахе" з "Пастирем" Єрма та "Діатессароном" Татіана результату не дали. Й. Квастен упевнений, що фрагмент від 1,3 до 2,1 є пізнішою вставкою у текст, а сама пам’ятка є не цілісним твором, а компіляцією різних текстів. В. Рордорф та А. Тюльє уточнюють, що твір написаний одним автором, який зібрав джерела різного походження для укладання катехитичного, літургічного та дисциплінарного посібника, який призначався для перших християнських громад грецьких міст сирійського Сходу..

Й. Квастен визначає дату написання між 100 та 150 роками, однак останні дослідження (В. Рордорф та А. Тюльє) свідчать, що у другій половині першого століття текст вже був остаточно сформований. Початок ІІ століття — останній термін, яким можна його датувати.

Визначити дату написання допомагають внутрішні властивості тексту. Зміст явно свідчить про протистояння з юдеями та продовження процесу відмови від синагогальних звичаїв. До того ж така збірка церковних вказівок дозволяє припустити наявність певного періоду стабілізації. Дрібніші деталі можуть свідчити про те, що апостольські часи для автора не є сучасністю, а відійшли в минуле, однак це сталося недавно. Стало дозволятися хрещення через обливання; ставлення до пророків погіршується і їхній статус потребує підкреслення. Про близькість до апостольських часів свідчать: надзвичайна простота літургії, що описана у 7-10 розділах; хрещення у текучій воді, тобто у річках, залишається правилом; хрещення через обливання дозволяється лише як виключення; автору невідомі тексти Євангелій, що дійшли до нас; пророки продовжують служити літургію й автору доводиться підкреслювати, що єпископи і диякони повинні також шануватися серед вірних.

Усвідомлення важливості тексту "Дідахе" було характерне і для християнської давнини. Багато давніх письменників підносили значення "Дідахе" до рівня канонічних текстів Нового Заповіту. З іншого боку, Євсевій (Hist. eccl. 3,25,4), Афанасій (Ep. fest. 39) та Руфін (Comm. in symb. 38) вважали за потрібне підкреслити, що "Дідахе" не є канонічним текстом й вважали його апокрифом. "Дідахе" слугувало прототипом для багатьох пізніших літургічних та еклезіологічно-канонічних творів, серед яких "Сирійська дидаскалія", "Апостольська традиція" Іполита Римського, "Апостольські постанови". Також пам'ятка, як свідчить Афанасій, широко використовувалась для настанов катехуменам.

Текстологія

Існують наступні авторитетні джерела тексту "Дідахе":

1. Єрусалимський кодекс (Codex Hierosolymitanus), що зберігався у бібліотеці Свято-Гробського храму в Константинополі. Він був записаний 1056 року нотарієм Левом. Тут "Дідахе" розміщено після послань Климента Римського і псевдо-Варнави перед творами св. Ігнатія Антиохійського.

2. Грецький текст розділів 1,3-4 та 2,7-3,2 зберігся у Оксирінхському пергаменті четвертого століття.

3. Розділи 1-6 включені у розділи 18-20 "Послання Варнави".

4. Апостольські правила, укладені в Єгипті у четвертому столітті, містять розділи 1,1-3 та 2,2-4,8. Сьома книга "Апостольських постанов", що написана у Сирії у четвертому столітті, включає майже увесь грецький текст "Дідахе".

5. Два фрагменти давніх латинських перекладів третього століття; фрагменти коптського перекладу та дрібніші сирійською, арабською, ефіопською і грузинською.

Найкраще критичне видання на сьогодні — це друге видання тексту в серії "Sources Chretiennes" (1999).

Композиція

Текст "Дідахе" поділяється на 16 розділів, які можна досить чітко згрупувати по темах. Й. Квастен пропонує поділ на три групи — літургічну (1-10 розділи), дисциплінарну (11-15) та есхатологічну (16). Остання група присвячена парусії Господа і є або епілогом, або обірваним початком третьої частини, яка повністю не збереглась.

В. Рордорф та А. Тюльє пропонують більш деталізований план твору:

1. "Два шляхи" (катехитична або моральна частина; розд. 1,1-6,1).
1.1. Вступ (1,1).
1.2. Шлях життя (1,2-4,14).
1.2.1. Вступ (1,2).
1.2.2. "Євангельський сегмент" (1,3-6).
1.2.3. Заповіді (2).
1.2.4. Поведінка мудреця (3,1-6).
1.2.5. Ідеал бідного (3,7-10).
1.2.6. Відношення до братів (4,1-4).
1.2.7. Милостиня (4,5-8).
1.2.8. Домашні обов'язки (4,9-11).
1.2.9. Завершення (4,12-14).
1.3. Шлях смерті (5).
1.4. Завершення (6,1) і перехід до наступної частини (6,2-3).
2. Літургічна частина (7-10).
2.1. Хрещення (7).
2.2. Піст і молитва (8).
2.3. Євхаристична трапеза (9).
2.4. Молитва подяки (10).
3. Еклезіологічно-дисциплінарна частина (11-15).
3.1. Вступ (11,1-2).
3.2. Апостоли (11,3-6).
3.3. Пророки (11,7-12).
3.4. Мандрівники (12).
3.5. Засоби існування пророків і вчителів (13).
3.6. Недільні зібрання (14).
3.7. Місцева ієрархія (15,1-2).
3.8. Братські настанови (15,3-4).
4. Есхатологічна частина (16).

Догматичне вчення

Як і загалом у ранньому християнстві, догматика у пам’ятці дуже проста. Багато уваги приділяється моральному вченню, критикується аморальність, а не інакомислення. Однак можна відмітити і низку догматичних положень. Безперечно, сповідується віра у Троїчність Бога, "Отця і Сина і Святого Духа" (7,2), Бог є Творцем світу (1,2) Він Вседержитель (10,3), Святий (10,1), Всемогутній (10,3), наш Спаситель (9-10). Дух Святий сповідується разом з Отцем і Сином (7). Господь Христос буде судити світ (16). Церква є соборною (зібраною) єдністю окремих віруючих (9). Церква здійснюється у любові й відрізняється від Царства Божого, приготованого їй (10). Пам'ятка знає два таїнства — хрещення і євхаристії (7, 9, 10), однак згадується і сповідь. Хрещенню передує катехизація того, хто готується прийняти християнську віру (7). Людина є образом Божим (5).

Як і в багатьох ранніх пам'ятках, Христос йменується "Слугою Бога" (Παις θεού), що можна також перекласти як "Отрок Божий". Це вплив семітського стилю мислення, що згодом був витіснений більш грецьким виразом "Син Божий" (Υιός θεού).

Євангеліє, яке цитує автор "Дідахе" вважається (В. Рордорф та А. Тюльє) письмовим текстом, що відрізняється від Євангелій від Матфея і Луки. Очевидно, воно їм передувало. Попри це, у тексті наявна безліч алюзій і паралелей з відомими нам текстами Нового Заповіту.

Два шляхи


Катехитична або моральна частина (1-6 розділи) містить основні напрями настанов катехуменам. Моральне вчення зводиться до повторення євангельських заповідей. Людина має вибір між добром і злом. Християнин не повинен робити іншим того, чого не бажає собі. Перераховуються обов'язки по відношенню до себе, інших, до братів, старших, бідних, родини, слуг.

Дуже цікавою є форма викладу цих настанов. Етичні норми описуються у формі протиставлення двох шляхів: добра і зла, світла і темряви. Текст розпочинається так:

"Шляхи два є, один життя й один смерті, різниця ж велика між цими двома шляхами. З одного боку шлях життя є такий: по-перше полюбиш Бога, який створив тебе, по-друге ближнього твого як самого себе; усе ж, що не бажаєш аби сталося з тобою, і ти іншим не роби" (1.1-2; тут і далі переклад цитат з давньогрецької автора статті).

"Ὁδοὶ δύο εἰσί, μία τῆς ζωῆς καὶ μία τοῦ ϑανάτου, διαϕορὰ δὲ πολλὴ μεταξὺ τῶν δύο ὁδῶν. Ἡ μὲν οὖν ὁδὸς τῆς ζωῆς ἐστὶν αὕτη· πρῶτον ἀγαπήσεις τὸν ϑεὸν τὸν ποιήσαντά σε, δεύτερον τὸν πλησίον σου ὡς σεαυτόν· πάντα δὲ ὅσα ἐὰν ϑελήσηις μὴ γίνηεσϑαί σοι, καὶ σὺ ἄλλωι μὴ ποίει".

Опис шляху смерті розташований у п'ятому розділі:

"З іншого боку шлях смерті є такий: перш за все він лукавий і сповнений прокляття. [Тут є] убивства, перелюби, похітливі бажання, розпусти,  крадіжки, ідолослужіння, чаклунства, ворожіння, грабунки, лжесвідчення, лицемірства, двоєдушність, підступність,  гордовитість, злоба, самоуправство, жадібність, лихослів'я, заздрість, зухвалість, пихатість, марнославство, <відсутність страху Божого>" (5,1).

"Ἡ δὲ τοῦ ϑανάτου ὁδός ἐστιν αὕτη· πρῶτον πάντων πονηρά ἐστι καὶ κατάρας μεστή· ϕόνοι, μοιχεῖαι, ἐπιϑυμίαι, πορνεῖαι, κλοπαί, εἰδωλολατρίαι, μαγεῖαι, ϕαρμακίαι, ἁρπαγαί, ψευδομαρτυρίαι, ὑποκρίσεις, διπλοκαρδία, δόλος, ὑπερηϕανία, κακία, αὐϑάδεια, πλεονεξία, αἰσχρολογία, ζηλοτυπία, ϑρασύτης, ὕψος, ἀλαζονεία, <ἀφοβία>".

Прийом двох шляхів, який тут виступає первісним методом навчання катехуменів, несе відбиток дуже архаїчного концепту. Він використовувався в елліністичних синагогах для настанов прозелітам і був християнською обробкою більш давньої юдейської тематики. Незважаючи на наявність низки подібних текстів у ранньохристиянській літературі, неможливо точно встановити відношення між цими текстами та "Дідахе".

Хрещення

Найважливішим для історії літургіки є розділи 7-10. Спершу тут описуються правила здійснення хрещення:

"Щодо хрещення ж, хрестіть так: виклавши все вищесказане, хрестіть в ім'я Отця і Сина і Святого Духа у воді текучій. Якщо ж не маєш текучої води, в іншій воді охрести, якщо не можеш у холодній, то у теплій. Якщо ж обох не маєш, то вилий воду на голову тричі в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" (7,1-3).

"Περὶ δὲ τοῦ βαπτίσματος, οὕτω βαπτίσατε· ταῦτα πάντα προειπόντες βαπτίσατε εἰς τὸ ὄνομα τοῦ πατρὸς καὶ τοῦ υἱοῦ καὶ τοῦ ἁγίου πνεύματος ἐν ὕδατι ζῶντι. ἐὰν δὲ μὴ ἔχηις ὕδωρ ζῶν, εἰς ἄλλο ὕδωρ βάπτισον· εἰ δ' οὐ δύνασαι ἐν ψυχρῶι, ἐν ϑερμῶι. ἐὰν δὲ ἀμϕότερα μὴ ἔχηις, ἔκχεον εἰς τὴν κεϕαλὴν τρὶς ὕδωρ εἰς ὄνομα πατρὸς καὶ υἱοῦ καὶ ἁγίου πνεύματος."

Відповідно до цитати, хрещення через занурення у текучу воду (буквальний грецький вираз — "жива вода"), тобто у річках та струмках, було звичайно практикою здійснення цього таїнства. Хрещення через обливання допускалось у випадку неможливості здійснити його належним чином. Це єдина існуюча згадка про хрещення обливанням, що збереглася з першого і другого століття.

"Дідахе", до того ж, містить спеціальне напучення з вимогою постування. І охрещуваний, і здійснювач таїнства зобов'язані постувати перед звершенням таїнства (7,4). Середа і п'ятниця вказані як фіксовані дні посту. Цей звичай був спрямований супроти юдейської практики постувати у вівторок і четвер (8,1).

Молитви і Євхаристія

Обов'язком кожного вірного є промовляння Ісусової молитви тричі на день. Молитви пророків читаються не за писаними формулами, а "скільки вони хочуть", що вказує на повний розквіт харизматичного життя християнської общини.

Розділи 9 і 10 дуже важливі для історії літургії, оскільки містять зразки найдревніших записаних євхаристичних молитов:

"Щодо Євхаристії ж, здійснюйте її так:
Спершу стосовно чаші:
— Дякуємо Тобі, Отче наш, за святий виноград Давида, слуги Твого, [виноград, ]  який Ти відкрив нам через Ісуса, Слугу Твого. Тобі слава у віках.
Стосовно [хліба] переломлюваного:
— Дякуємо Тобі, Отче наш, за життя і знання, які Ти відкрив нам через Ісуса, Слугу Твого. Тобі слава у віках.
— Як була ця скиба [хліба] розсіяна раніше пагорбами й зібрана стала єдиною, так збереться Твоя Церква від кінців землі у Твоє Царство; бо Твоя є слава і сила через Ісуса Христа у віках.
Ніхто ж нехай не їсть і не п'є від Євхаристії вашої, окрім охрещених в ім'я Господа, бо ж про це сказав Господь: не давайте святого псам" (9,1-5).

"Περὶ δὲ τῆς εὐχαριστίας, οὕτω εὐχαριστήσατε· πρῶτον περὶ τοῦ ποτηρίου· Εὐχαριστοῦμέν σοι, πάτερ ἡμῶν, ὑπὲρ τῆς ἁγίας ἀμπέλου Δαυὶδ τοῦ παιδός σου, ἧς ἐγνώρισας ἡμῖν διὰ Ἰησοῦ τοῦ παιδός σου· σοὶ ἡ δόξα εἰς τοὺς αἰῶνας. περὶ δὲ τοῦ κλάσματος· Εὐχαριστοῦμέν σοι, πάτερ ἡμῶν, ὑπὲρ τῆς ζωῆς καὶ γνώσεως, ἧς ἐγνώρισας ἡμῖν διὰ Ἰησοῦ τοῦ παιδός σου· σοὶ ἡ δόξα εἰς τοὺς αἰῶνας. ὥσπερ ἦν τοῦτο <τὸ> κλάσμα διεσκορπισμένον ἐπάνω τῶν ὀρέων καὶ συναχϑὲν ἐγένετο ἕν, οὕτω συναχϑήτω σου ἡ ἐκκλησία ἀπὸ τῶν περάτων τῆς γῆς εἰς τὴν σὴν βασιλείαν· ὅτι σοῦ ἐστὶν ἡ δόξα καὶ ἡ δύναμις διὰ Ἰησοῦ Χριστοῦ εἰς τοὺς αἰῶνας. μηδεὶς δὲ ϕαγέτω μηδὲ πιέτω ἀπὸ τῆς εὐχαριστίας ὑμων, ἀλλ' οἱ βαπτισϑέντες εἰς ὄνομα κυρίου· καὶ γὰρ περὶ τούτου εἴρηκεν ὁ κύριος· Μὴ δῶτε τὸ ἅγιον τοῖς κυσί."

Неодноразово висловлювалась думка про те, що ми маємо тут не особливі євхаристійні молитви, а молитви перед їжею, однак вона не витримує критики: обговорення Євхаристії тісно пов'язане з описом хрещення й обидва таїнства явно поєднані у свідомості автора. Понад це вказується, що нехрещеним особам суворо забороняється приймати Євхаристію.

Десятий розділ цитує молитву, що промовляється після причастя:

"По здійсненні ж так дякуйте:
— Дякуємо Тобі, Отче святий, за святе ім'я Твоє, котре вселив у наших серцях, і за знання, і віру, і безсмертя, котрі відкрив нам через Ісуса, Слугу Твого. Тобі слава у віках.
— Ти, Владико Вседержителю, створив усе заради імені Твого, їжу ж і пиття дав людям для втіхи, щоб Тобі дякували, нам же дарував духовну їжу і пиття, і життя вічне через Слугу Твого. Перш за все дякуємо Тобі, що Ти могутній. Тобі слава у віках.
— Згадай, Господи, Церкву Твою, та звільниш її від всякого зла і звершиш її у любові Твоїй, і збери її від чотирьох вітрів, освячену у Твоє Царство, котре Ти приготував їй; бо Твоя є сила і слава у віках.
— Нехай прийде благодать і пройде світ цей. Осанна Богу Давидову! Якщо хтось святий, нехай приходить; якщо хтось ні, нехай покається. Маран-афа, амінь" (10,1-6).

"Μετὰ δὲ τὸ ἐμπλησϑῆναι οὕτως εὐχαριστήσατε· Εὐχαριστοῦμέν σοι, πάτερ ἅγιε, ὑπὲρ τοῦ ἁγίου ὀνόματός σου, οὗ κατεσκήνωσας ἐν ταῖς καρδίαις ἡμῶν, καὶ ὑπὲρ τῆς γνώσεως καὶ πίστεως καὶ ἀϑανασίας, ἧς ἐγνώρισας ἡμῖν διὰ Ἰησοῦ τοῦ παιδός σου· σοὶ ἡ δόξα εἰς τοὺς αἰῶνας. σύ, δέσποτα παντοκράτορ, ἔκτισας τὰ πάντα ἕνεκεν τοῦ ὀνόματός σου, τροϕήν τε καὶ ποτὸν ἔδωκας τοῖς ἀνϑρώποις εἰς ἀπόλαυσιν, ἵνα σοι εὐχαριστήσωσιν, ἡμῖν δὲ ἐχαρίσω πνευματικὴν τροϕὴν καὶ ποτὸν καὶ ζωὴν αἰώνιον διὰ τοῦ παιδός σου. πρὸ πάντων εὐχαριστοῦμέν σοι, ὅτι δυνατὸς εἶ· σοὶ ἡ δόξα εἰς τοὺς αἰῶνας. μνήσϑητι, κύριε, τῆς ἐκκλησίας σου τοῦ ῥύσασϑαι αὐτὴν ἀπὸ παντὸς πονηροῦ καὶ τελειῶσαι αὐτὴν ἐν τῆι ἀγάπηι σου, καὶ σύναξον αὐτὴν ἀπὸ τῶν τεσσάρων ἀνέμων, τὴν ἁγιασϑεῖσαν, εἰς τὴν σὴν βασιλείαν, ἣν ἡτοίμασας αὐτῆι· ὅτι σοῦ ἐστὶν ἡ δύναμις καὶ ἡ δόξα εἰς τοὺς αἰῶνας. ἐλϑέτω χάρις καὶ παρελϑέτω ὁ κόσμος οὗτος. Ὡσαννὰ τῶι ϑεῶι Δαυίδ. εἴ τις ἅγιός ἐστιν, ἐρχέσϑω· εἵ τις οὐκ ἐστί, μετανοείτω· μαρὰν ἀϑά· ἀμήν."

Євхаристія тут чітко називається духовною їжею та питтям. Наприкінці автор додає заклик приступати до причастя іншим, "святим". На думку Й. Квастена, це свідчить, що всі настанови й молитви стосуються не регулярного причастя вірних, а першого причастя щойно охрещених на свято Пасхи. Однак В. Рордорф та А. Тюльє наполягають на тому, що розділи 9 і 10 слід розглядати як агапу, що передувала служінню Євхаристії, яким воно було у період зародження Церкви (пор. Кор. 11).

Й. Квастен вважає, що у розділі 14 описані постійні євхаристійні богослужіння, які здійснюються кожної неділі (на відміну від першого причастя):

"У день Господній, зібравшись, переломіть хліб і дякуйте, сповідавши перш гріхи ваші, щоб чистою жертва ваша була. Кожен же, хто має суперечку з другом своїм, нехай не збирається з вами, доки не помиряться, щоб не осквернилася жертва ваша. Про неї ж сказав Господь: у кожному місці й у кожен час [слід] приносити Мені жертву чисту, бо Цар великий Я, говорить Господь, й ім'я Моє дивовижне у народів" (14,1-4).

"Κατὰ κυριακὴν δὲ κυρίου συναχϑέντες κλάσατε ἄρτον καὶ εὐχαριστήσατε προεξομολογησάμενοι τὰ παραπτώματα ὑμῶν, ὅπως καϑαρὰ ἡ ϑυσία ὑμῶν ἦι. πᾶς δὲ ἔχων τὴν ἀμϕιβολίαν μετὰ τοῦ ἑταίρου αὐτοῦ μὴ συνελϑέτω ὑμῖν, ἕως οὗ διαλλαγῶσιν, ἵνα μὴ κοινωϑῆι ἡ ϑυσία ὑμῶν. αὕτη γάρ ἐστιν ἡ ῥηϑεῖσα ὑπὸ κυρίου· Ἐν παντὶ τόπωι καὶ χρονωι προσϕέρειν μοι ϑυσίαν καϑαράν· ὅτι βασιλεὺς μέγας εἰμί, λέγει κύριος, καὶ τὸ ὄνομά μου ϑαυμαστὸν ἐν τοῖς ἔϑνεσι."

Важливою тут є вказівка на Євхаристію як на жертву та алюзія на Мал. 1,10.

Цікавим є заклик до сповіді перед Євхаристією (14,1). Однак характер цієї сповіді залишається непроясненим. Подібним чином у розділі 4,14 вимагається сповідання гріхів перед молитвою у храмі, аби не промовляти їх з нечистою совістю.

Еклезіологія та ієрархія


Слово "Церква" вживається у "Дідахе" в універсальному значенні. На передньому плані християнської свідомості перебуває ідея всеохопної всесвітньої Церкви. Слово "ἐκκλησία" означає не лише зібрання вірних для звершення молитви, але також новий народ чи націю християн, що одного дня складуть Боже царство. Характеристики Церкви як "єдиної" і "святої" постійно наголошуються. Символом цієї єдності усіх виступає євхаристійний хліб, який з безлічі насіння став однією хлібиною (9.4; див. також 10,5). Церква також називається святою і досконалою, зокрема "освяченою". Її досконалість розуміється як певна мета, до якої Церква прагне за допомогою Бога Отця.

У "Дідахе" відсутні явні свідчення про наявність монархічного єпископату. Очільники громад називаються єпископами та дияконами. Однак незрозуміло, чи єпископи то дійсно єпископи у традиційному розумінні, чи пресвітери. Слова "пресвітер" у тексті взагалі немає.

"Рукопокладайте тому собі єпископів і дияконів достойних Господа, чоловіків сумирних і несріблолюбних, й істинних, і випробуваних; вам же служать і вони служінням пророків і вчителів. Тому не зневажайте їх; бо вони є вшановані ваші разом з пророками і вчителями" (15.1-2).

"Χειροτονήσατε οὖν ἑαυτοῖς ἐπισκόπους καὶ διακόνους ἀξίους τοῦ κυρίου, ἄνδρας πραεῖς καὶ ἀϕιλαργύρους καὶ ἀληϑεῖς καὶ δεδοκιμασμένους· ὑμῖν γὰρ λειτουργοῦσι καὶ αὐτοὶ τὴν λειτουργίαν τῶν προϕητῶν καὶ διδασκάλων. μὴ οὖν ὑπερίδητε αὐτούς· αὐτοὶ γάρ εἰσιν οἱ τετιμημένοι ὑμῶν μετὰ τών προϕητῶν καὶ διδασκάλων."

Ці слова спонукають нас зробити висновок, що поряд з місцевою ієрархією значну роль відігравали пророки. У розділі 13,3 вони називаються "верховними священиками" (ἀρχιερεῖς). Вони мають право святкувати Євхаристію (10,7). Мають право на десятину від слухачів (13,3-7). Вони очевидно посідали високе становище і були глибоко шанованими, оскільки не підлягали суду вірних, а лише суду Божому (11,11). Критика пророка, який говорить "у Духові" (ἐν πνεύματι), вважається гріхом проти Святого Духа, що не пробачається (11,17).

"Дідахе" свідчить про співіснування в структурі й організації першохристиянських громад двох паралельних служінь: 1) мандрівних апостолів, пророків і вчителів; 2) осілої єпископської (що б не значив цей термін для автора) та дияконської ієрархії. Тобто відображається проміжний період між стабільною ієрархією та зникаючими мандрівними служіннями.

Служіння апостолів, пророків та вчителів відрізнялися від двох інших наступним. Вони не обиралися, а самі приймали на себе служіння. Вони не обмежувалися територіально у своєму служінні. Вони мандрували й проповідували у різних місцях і навіть не повинні були затримуватися в одному місці надовго. Вони мали вчити, проповідувати й здійснювати богослужіння, причому в останньому вони нічим не обмежувались у творчості — молитви ними виголошувалися екстатично, харизматично ("у Духові") й не мали часових рамок. Вони повинні були вирізнятися аскетичністю життя, особливо апостоли.

На відміну від апостолів, які проповідували серед язичників, пророки проповідували у середовищі християн. Вони могли жити й осіло. Учителі ж проповідували Слово Боже не екстатично, а у вигляді повчань звичайного характеру. Аскетичні вимоги до них, як і до пророків, застосовувалисяя не в такій загостреній формі, як до апостолів.

Єпископи і диякони поставлялися громадою з гідних вірних. Їхнім обов'язком було не вчительство, а управління та ведення господарства громади.

Благодійність


Цікавими є принципи благодійності та соціальної роботи, про які йдеться у "Дідахе". Хоча подаяння вважається дуже важливим, але особливо підкреслюється необхідність заробляння на життя роботою. Обов'язок матеріального забезпечення інших зумовлюється виключно їхньою нездатністю до самостійної праці:

"Якщо ж мандрівником є прибулий, допоможіть йому, скільки можете; не залишиться ж у вас більше двох чи трьох днів, і то за потреби. Якщо ж бажає у вас оселитися, будучи ремісником, нехай працює і їсть. Якщо ж не знає ремесла, на ваш розсуд подбайте, щоб бездіяльним не жив серед вас християнин. Якщо ж не бажає так творити — христопродавець є; стережіться таких" (12,2-5).

"εἰ μὲν παρόδιός ἐστιν ὁ ἐρχόμενος, βοηϑεῖτε αὐτῶι, ὅσον δύνασϑε· οὐ μενεῖ δὲ πρὸς ὑμᾶς εἰ μὴ δύο ἢ τρεῖς ἡμέρας, ἐὰν ἦι ἀνάγκη. εἰ δὲ ϑέλει πρὸς ὑμᾶς καϑῆσϑαι, τεχνίτης ὤν, ἐργαζέσϑω καὶ ϕαγέτω. εἰ δὲ οὐκ ἔχει τέχνην, κατὰ τὴν σύνεσιν ὑμῶν προνοήσατε, πῶς μὴ ἀργὸς μεϑ' ὑμῶν ζήσεται Χριστιανός. εἰ δ' οὐ ϑέλει οὕτω ποιεῖν, χριστέμπορός ἐστιν· προσέχετε ἀπὸ τῶν τοιούτων."

Есхатологія

У "Дідахе" явно проступає й есхатологічний вимір. Він з'являється у євхаристійних молитвах ("Нехай прийде благодать і пройде світ цей"), нагадується у їхньому завершенні арамейським "Маран-афа" ("Мій Господи, прийди!") й повністю наповнює останню частину. Невизначеність часу парусії, другого пришестя Господа, відома усім християнам, як і її неминучість.

Архімандрит Кипріан (Керн), аналізуючи пам'ятку, підкреслює незацікавленість ранніх християн у всьому земному і тимчасовому, що випливає з тексту. Усе у творі спрямовується до майбутнього, до очікуваного Граду. На землі для християн немає оселі, їхня справжня вітчизна не тут, а на небесах, у прийдешньому Царстві Христовому. Для них не мають ніякого значення тимчасові панування властей цього світу, земних царів і князів. Християнство тут живе "кочівними" інтересами. Земним прив'язанням, патріотизму, націоналізму немає і не може бути місця у світобаченні учнів Христових. Цей світ з його турботами й цілями має у свідомості й у релігійному почутті християнина поступитися місцем очікуваному Царству Небесному. Християнство закликає молитися не про утвердження влади земних владик і не про панування однієї національності над іншою, а про те, щоб прийшло царство Боже, і щоб настав кінець цьому світу: "Нехай промине цей світ". У жодній пам'ятці так ясно не виражена незалежність та незацікавленість християнства цим світом, державою, національними почуттями і подібним, як у "Вченні 12-ти апостолів", а також у пізнішому анонімному "Листі до Діогнета".

"Дідахе" яскраво виражає настрої, що панували у християнських громадах у перші десятиліття після Вознесіння Господа, їхню повну незаангажованість земними інтересами. Розмови про багатство чи національний характер християнства у цьому середовищі звучали би блюзнірством і запереченням самої християнської проповіді.

Література


1. Тексти

Διδαχὴ τῶν δώδεκα ἀποστόλων // Die apostolischen Väter I / Ed. F. X. Funk, K. Bihlmeyer. — Tübingen, 1924. — https://www.hs-augsburg.de/~harsch/graeca/Chronologia/S_post02/Didache/did_text.html  (цитати в статті наведені за цим виданням).

La Doctrine des douze apôtres (Didachè) / Intr., texte, trad., notes, append. et index par W.Rordorf et A.Tuilier. — Paris, 1998 (2-е видання; критичний текст і переклад на французьку).

Дидахе / Перевод В.Асмуса, предисловие и примечания А. Г. Дунаева // Писания мужей апостольських. — М.: Издательский совет РПЦ, 2008. — С. 23-63.

Дідахе / Переклад з давньогрецької. — Л.: Свічадо, 2002.

2. Критична література


Quasten, Johannes. Patrology. Volume I. — Westminster, MD: Christian Classics, 1986. —  С. 29-39.

Киприан (Керн), архимандрит. Патрология І-ІІІ веков. — Париж—Москва, 1996. — https://aleteia.narod.ru/inquisitio/kern1/kern0.htm.

Сидоров А. И. Курс патрологии. — М.: Русские огни, 1996. — https://www.krotov.info/history/02/sidorov/ind_sid.html.

Теги: