Дуже важливим для кожної віруючої людини є формування перспективних підходів до визначення найважливішого і найсуттєвішого у своєму релігійному кредо. І тут варто було би зауважити, що питання як догми-віровчення, так і керигми, свідчення раніше розв'язувалося, безпосередньо, шляхом культової практики вірян.

Догма і керигма у культовій практиці

Люди приходили до церкви й, очевидно, їхня свідомість збагачувалася усілякими відтінками застосування релігійного символізму, історичних паралелей як у гімнографії, так і під час проголошення ектеній-прохань, які завершуються віровизначними формулами на зразок "Ти бо єси Царь міра (розкриття догматичного контексту Промислу Божого про світ) і Тобі (єдиному Богові) славу возсилаємо (далі – тринітарний контекст) Отцю і Сину і Святому Духу".

Та ж сама справа із ранковими і вечірніми молитвами – вони усі складаються або ж походять від віроучительних визначень, де догматика тісно зплетена із моральними категоріями. Відкрив щойно навмання молитовник, натрапив на молитву ранкову святителя Василія Великого (п'ята молитва). Дозвольте процитувати кілька її уривків, аби підтвердити вище означену думку: "Господи Вседержителю, Боже сил і всякій плоті в вишніх живий" (догматичний акцент, який далі переходить у моральний імператив) "і на сміренния презираяй", далі – знову догматика з містичним забарвленням "Безначальний і Прісносущний Свєтє...", потім – акцент із галузі християнської етики: "остави нам прегрешенія наша, яже ділом, і словом, і мислію, вєдєнієм або нєвєдєнієм согрешенная нами", далі – розкриття елементів християнської антропології, дихотомії "очисти ни от всякія скверни плоті і духа...", потім знову містика "і даруй... всю настоящаго житія ніч прейти" і продовження – есхатологічна парусія "ожидающим пришествія світлаго і явленного днє", яка переходить знову до догматичного формулювання "Єдинородного Твоєго Сина, Господа і Бога і Спаса нашого Іісуса Христа...". Тобто парадоксальна традиція ортодоксії полягає саме у тому, що не можливо "розчепити" окремо культову практику, з одного боку, й окремо – догматику-віровчення й керигму-свідчення. Тож, на мою думку, проблема катехізації має безпосередній зв'язок із воцерковленням особистості, коли у її житті культова складова має не абстрагований характер а живий зв'язок із віровченням.

Інша справа, що більшість наших вірних не акцентують свою увагу на спробах проаналізувати свідомо, про що саме йдеться у тій чи іншій молитві. Тобто тут є ще й проблематика формування підходів до молитовної аскези. Мораль, з позицій релігійного дискурсу, має сутнісні характеристики "будьте святими, як і Я Святий", – зазначається у Священному Письмі. Інакше кажучи, релігія християнська обгрунтовує у такий спосіб ірраціональний аспект моральності, тоді як секулярна позиція щодо моралі потребує її прагматичного обгрунтування, на зразок "супільного договору" та інших теорій (хоча би категоричний імператив І. Канта, який можна було би перефразувати доступною мовою "треба бути хорошим, бо так треба, і крапка"). Цікавим є спостереження дослідників, що за умови форс-мажорних обставин, здебільшого, поверхневі соціокультурні обгрунтування моралі зазнають руйнації особистісної, оскільки такі пояснення дуже поверхневі, вони апелюють до моралі як складової соціуму. Під час виникнення проблем функціонування останнього – проблемною стає і секулярна мораль. Релігія ж апелює до моралі, яка тісно сполучена із містикою Богопізнання а також із поняттям "людської сутності", характеристикою якої є створення кожної людини за "образом і подобою Бога" а також догматичною тезою про "життя майбутнього віку", до якої моральний вектор розвитку чи деградації має безпосереднє відношення.

Таким чином, культовий комплекс, ортодоксальний сам у собі, безпосередньо не апелює до "суспільних, загальних цінностей", хоча містить всі необхідні елементи формування релігійного світогляду людини, який впливає на всі інші життєві прояви її, у тім числі і в якості соціального суб'єкта.

Однак, на превеликий жаль, всі оці "скарби культу" лишаються майже зовсім недослідженими і творчо неопрацьованими у вимірі катехізичному. Має місце проблема бездумного й неуважного "вичитування" правил, богослужбових послідувань. Також відсутні методи дієвої акцентуації уваги учасників службової відправи на певних, особливо важливих і суттєвих, літургійних елементах.

Для прикладу, під час звершення Євхаристії вірні зосереджуються на естетиці співу "Херувимської", забуваючи про її смисловий містеріальний вимір. Приміром, іноді говорять, що "не можна звершувати хресне знамення у цей час, аби "не відлякати присутніх ангелів". Деякі "старці" говорять, що після Причастя не слід багато пити води, бо тоді "у ній ховається диявол" (тобто фактично мова йде про питання "концентрату Причастя", що є не те що єрессю, а відвертим блюзнірством, однак такі думки побутують у середовищі особливо, підкреслено "благочестивих" християн). Також мені доводилося зустрічатися із випадками "повторення сповідей" перед тими ж таки "старцями" в особливо шанованих обителях. Тобто мова йде про заперечення дієвості таїнств, які вже були звершені, але "недостатньої міри благочестивими священиками". Хочу також зазначити, що про такі дивні речі говорять "церковні люди", які виконують необхідні чинопослідування домашні, беруть участь у літургійних служіннях, уважно слухають проповіді, читають духовну літературу.

Також у люду церковного побутує думка про "різну силу Причастя", у залежності від того, наскільки "духовно-потужний молитвенник-священик" звершує таїнство (при цьому забуваючи, що звершителем є Христос Господь). Якщо дослідити вище означені спотворені аскетичні тенденції, можна буде простежити неусвідомлений вплив певних єресей на церковне середовище. Зокрема, мова йде, щонайменше, про маніхейство і гностицизм. Якщо ж спробувати заглибитися більше у витоки цієї проблеми – ймовірно, доведеться говорити про догматичну невідповідність уявлень про Боголюдську природу а також про спілкування властивостей двох природ у Христі, принципи обоження людського єства.

Крім того, за власним спостереженням, помітив у більшості парафіян нерозуміння значення релігійної філософії і в цілому богослів'я у контексті побудови певної системи уявлень особистості про Божество, світ і людину. Ми доволі часто забуваємо, що коли обиватель переступає поріг храму – він, досить часто, має ще і певні запити, зокрема – світоглядні. Іноді це – провокації. І саме в залежності від того, якою буде відповідь – релігійне становлення або відбудеться, або ж цей процес буде підданий успішній нищівній критиці. Наприклад, є майже риторичне запитання: "Чому помирають невинні діти?" Якщо ми спробуємо відповісти на нього, ігноруючи контекст догматичної традиції існування первородного гріха, наявності пошкодженої природи у нащадків роду людського, значення Спокутної Жертви, перспективного осмислення явища життя майбутнього віку – будь-які спроби щось пояснити виявляться недостатньо обгрунтованими. Адже релігійний світогляд в ідеалі має вигляд упорядкованої системи. Чим більш високий рівень богословської підготовки (іноді, щоправда, лише теоретичної) буде застосований для обгрунтування істин віровчення, тим більша існує ймовірність, що заперечити певні тези релігійного кредо буде складно. Відповідно існує шанс, що людина, яка отримала таку відповідь, зможе піддати вже на її основі критиці свій власний світогляд, а відтак, можливо, ще раз переступить поріг церкви. А згодом навіть збагне різницю між церквою і Церквою. Але перший крок до такого болісного процесу критики й аналізу – це відповідь на запит у відповідності із високим рівнем традиції богослів'я.

Адепти нетрадиційних релігійних організацій керуються у своїй вербувальній діяльності зовсім не "поясненням власного перспективного віровчення", а необізнаністю і профанацією світогляду у більшої частини церковної спільноти. Наприклад, невеличка книжечка "Ази Православ'я", яка надрукована із місіонерською метою, пояснює, зокрема, як "правильно ставити свічку", а також звучить кілька реплік про її символізм, який – особисто мені – дуже важко сполучити практично із потребою наявності такої свічі.

Так, свіча – символ молитви, горіння душі почуттям до Бога. Але для чого потрібний цей "символ", якщо можна безпосередньо мати молитву і горіння душі почуттям до Вседержителя? Таке зауваження вповні відповідає риториці представників-апологетів неорелігійних течій. І вона ставить у глухий кут пересічних вірних, яких звинувачують в ідолопоклонстві чи навіть мракобіссі, обскурантизмі. На мою думку, набагато більш доречним було би процитувати кілька фрагментів чину освячення свічей (зокрема, під час срітенської служби), де дуже добре, саме у культово-богословській традиції високого штибу, пояснюються своєрідні умови і логіка-механізм благословення тієї людини, яка користується свічею на домашній або літургійній молитві.

Тобто, на мою думку, у місіологічному контексті підходи до катехизації вірних релігійних організацій ортодоксальної традиції потребують реформування. Також є потреба створення більш ефективних методів розв'язання проблематики розбудови основних засад загальноцерковної свідомості у контексті актуалізації культової практики.

Фото Facebook

Теги: