Закінчення. Початок див. тут

Церква Мучеників

Автокефальна Церква є церква мучеників. Історія вчить нас, що культ Святих по суті зародився в другому і третьому століттях і передував навіть вшануванню Божої Матері.1 У той час як агіологи можуть вказувати на апостолів і євангелістів як перших за рангом Святих, встановлення християнської святості в свідомості Церкви відбулося завдяки мученикам Церкви.

 
Борисоглібський собор у Чернігові

Дослідження періоду римських гонінь на християнство не дають однозначності у питанні міри, в якій християни переслідувалися, і деякі сучасні вчені стверджують, що християнські свідчення про переслідування є дещо завищені.2 Але для наших цілей достатньо вказати три елементи мучеництва, які вносять свій вклад в богослов’я автокефалії:

  • Місцеві християнські громади були сформовані в значній мірі дякуючи щорічному поминанню мучеників, пам’ять яких звершували один або декілька разів за літургійний рік. В деяких випадках місце вшанування мученика функціонувало в якості священного топосу для літургії та молитв.3 На локальному рівні наратив поминання мученика формував ритуал поминання (гімнографію, іконографію та архітектуру), а також агіографію, яка передавалася наступним поколінням. Тисяча років відстані між поколіннями долаються агіографічними наративами та літургійним анамнезом, надаючи тим, хто вшановує пам’ять мучеників, ту саму священну адвокацію.

  • Місцеве вшанування мучеництва часто ставало загальним через практику перенесення мощей або прийняття мученика з іншої місцевої Церкви.4 У своєму класичному дослідженні культу Святих Пітер Браун переконливо доводить, що щорічне святкування пам’яті мученика і особливо передача його мощей служили знаком Божого прощення для місцевої громади.5 Мученик ставав спеціальним захисником для місцевої церкви перед Престолом Божим. Практика передачі мощей є по суті актом еклезіологічного обдарування подарунками, спільної участі з іншими місцевими церквами у благодаті і Божій милості, а також у заступництві мученика.

  • Мучеництво є сакраментальним: людина може стати мучеником, втілюючи найвищу міру віри, відданості Христу, тому що вона зрікається своєї власної вразливості, аби зберегти дорогоцінну перлину – Самого Христа. Пролиття крові мучеником становить завіт: мученики вважаються законними Святими Церкви, навіть якщо вони не отримали Таїнство Хрещення, оскільки вони приймають хрещення через уподібнення Христу, пролиття крові і добровільну смерть.

Православні українці дали вселенській Православній Церкві чисельних мучеників.6 Особливо доречно згадати про явище сучасного мучеництва – це Святі, які уподібнились Христу і добровільно віддали своє життя у часи більшовицького ярма, холодної війни та турбулентностей на рубежі двадцять першого століття.7 У цьому сенсі ми повинні також враховувати безліч невідомих мучеників: духовенство та мирян, які померли в ім’я Христа, чиї імена відомі лише їх родинам або друзям, а також Богу. Я навіть стверджував би, що Голодомор, спричинений сталінською політикою колективізації і розкуркулення в 1932-33 роки забезпечив критичну масу невідомих мучеників, які ніколи не будуть зображені на іконостасах, але які втратили життя, у тому числі через свою відданість Христу і Його Церкві.8

Оскільки християнство продовжує шанувати традицію хрещення кров’ю, мученики не тільки вступали у завіт із Триєдиним Богом, але й демонстрували свою вірність цьому завіту у різних регіонах сучасної України. Добровільне прийняття смерті через вірність Богу є ознакою здорового християнства, яке укорінене в божественній благодаті, яку Бог дарував Церкві.9 Поняття сакраментальності автокефалії є цілком гіпотетичним, але якщо воно могло б стати реальністю, послідовний прояв християнського мучеництва серед православних українців був би одним з найпереконливіших покажчиків існування автокефалії. Церква, яка виживає попри постійний прояв сил аду в цьому світі і при цьому продовжує збудовувати Тіло Христове, є міцно вкоріненою у свідоцтві мучеників. Тільки час покаже, чи є українське мучеництво лише кровопролиттям і смертю, або ж воно є стійким свідченням про Христа посеред хаосу, який почався в Києві в листопаді 2013 року і продовжується в деяких районах Східної України в 2015 році. Якщо події Майдану, російської анексії Криму і війни в східній Україні є саме такого порядку, сучасне свідчення буде виглядати по-іншому, аніж у минулому, але воно все одно здійснюється за давньою парадигмою. Логіка мучеництва як першого прояву автокефалії полягає у його Боголюдській синергії. Кожна сторона цієї синергії: Бог і мученики що походять з і являють собою живі спільноти, – беруть активну участь в події мучеництва. Мучеництво є відповіддю громади на божественне запрошення до свідчення. Оскільки мучеництво є іконічним щодо Боголюдського втілення, воно за визначенням також сакраментальне. Те що православні українці вільно дали мучеників у відповідь на запрошення від Бога – це є божественний дар. Глобальне Православ’я не може заперечувати цього дару - його можна або розпізнати, або боротися за його визнання.

Внесок до богословської скарбниці Православ’я

Автокефальна Церква мусить робити свій внесок до богословської скарбниці Православ’я. Вона має плекати унікальну богословську традицію через спільноту академічних богословів, духовенства і мирян. Численні теологи писали про живу богословську традицію, яка пов’язана з Україною (і не лише з Києвом). Київська богословська традиція була жива і добре себе почувала не тільки в сімнадцятому столітті, а й під час дореволюційної доби, коли Київська духовна академія була одним з трьох головних центрів богословської освіти в царській Росії.10 Зокрема, в цей період Київ був центром літургійної археології в особі таких світил, як Олексій Дмитрієвський (якого багато хто називає “руським Гоаром” через його скрупульозну роботу із рукописами) і Михайло Скабалланович.11 Існує також багата київська літургійна традиція, яка в значній мірі залишається невідомою серед англомовних вчених. Скарбницею цих традицій стали літургійні громади. Існує анекдот, що Собор Знаменської Богородиці в Манхеттені (Руська Православна Церква Закордоном, або РПЦЗ) став діаспоральним центром московської літургійної традиції (встановленої там митрополитом Анастасієм Грибановським і композитором Борисом Ледковським), тоді як Сан-Франциско став центром київської традиції (насадженої там Михайлом Константиновим).12

Дозвольте мені коротко висловитися на тему музики і літургії, з посиланням на ті неоднозначні автокефальні церковні утворення, які з’явилися в Україні в 1920-х і на початку 1940-х років. Коли в 1919 році було відслужено першу літургію українською мовою, її текст був спішно перекладений із слов’янської.13 Підготовка до служіння літургії українською вимагала також особливої музики. Тому відомий український композитор Микола Леонтович усього лише за два дні написав партитуру для усієї Божественної літургії. Цю музику вважають шедевром і по сей день. Леонтович був композитором, який належав до товариства музикантів, що знали літургію. Серед них буди Кирило Стеценко, Яків Яциневич, Степан Людкевич, Олександр Кошиць, Микола Лисенко і Петро Гончаров.

Я навів ці музичні приклади, тому що вони були прийняті та отримали розповсюдження і в світовому Православ’ї. З точки зору рецепції досить часто можна почути хори, які представляють глобальне Православ’я (наприклад, російські чи болгарські хори) і які виконують українську музику, особливо Стеценка, Леонтовича і Гончарова. Замислимося на хвилину про іронію, коли ті, хто відмовляються визнати автокефалію церковної спільноти, із задоволенням виконують музичні твори, що з неї походять. У цьому приховане протиріччя, оскільки саме до цієї церковної спільноти належали музиканти, чиї твори є не просто мистецтвом, але вони є літургійними, що робить їх (за визначенням) теологічними. Рецепція цих робіт в рамках глобального Православ’я є мовчазним визнанням церковності, що перебуває у спільнотах, до яких ці композитори належали.

Цей музичний приклад ілюструє прояв церковності через твори мистецтва, які по своїй суті є теологічними, би виконуються на літургії. Український православний внесок в цей корпус був сталим, починаючи з традицій київської розспіву (пізніше спрощеного до Обіходу) у шістнадцятому столітті. Ці твори літургійної музики, які були прийняті багатьма спільнотами в рамках глобального Православ’я, підтверджують гіпотезу про те, що автокефалія є божественним даром від Бога, оскільки літургійна музика є дар, який приноситься Богу і Церкві від народу Божого.

Євангельський відгук на епічні події сучасності

Автокефальна Церква послідовно та у дусі любові та Євангелія відгукується на глобальні події. Події, що розпочалися в Україні 30 листопада 2013 року, привернули увагу всього світу. Мої зауваження з цього приводу будуть коротким, тому що я не хочу насичувати цю презентацію феноменом Майдану. Однак, на мою думку, ми повинні зупинитися на мить, щоб розглянути початковий вплив Майдану на Церкву. Напруженність між протестуючими і “Беркутом” часто пом’якшувалася Церквою. За словами Кирила Говоруна і Антуана Аржаковського, священнослужителі УГКЦ та УПЦ КП складали більшу частину клерикальної присутності на Майдані.14 Тут ми можемо навести посилання Говоруна на низову екуменічну співпрацю як прояв євангельської реакції на бурхливі події, у яких перетнулися сакральне і профанне. Засоби масової інформації розповсюдили світлину священика із хрестом, за спиною якого цілив снайпер.

У певному сенсі Майдан став церквою, в той самий час як Церкви адаптувалися до ситуації на місцях.15 Перетворення Свято-Михайлівського монастиря (УПЦ КП) на тимчасовий шпиталь для поранених проілюстровало негайну євангельську відповідь Церкви на гуманітарну кризу. Не було потреби у жодному обговоренні канонічних наслідків перетворення священного простору в центр лікування, адже це свідчило б хіба про незрілу церковність. Поранені були прийняті Церквою, і їх кров не загрожувала святим, які там збираються. Ми бачимо подібну християнську солідарність і з боку ченців Печерської Лаври, які зробили себе уразливими перед небезпекою Майдану. Вони молилися з усіма, тому що їх метою було приєднатися до народу і бути з ним.16

Неможливо планувати заздалегідь реакцію на епічні події, які трансформують суспільства і змінюють політичні сили. Церкви, що мають дар божественної благодаті, просто діють у відповідь на кризові ситуації, і у випадку Майдану це проявило себе у промовах, медичній допомозі, літургіях, закликах до миру, пропозиціях мирного посередництва між протистоячими сторонами, і напучуванні вірних жити відповідно до їхньої віри, що спрямовувалися від представників усіх Церков.17 Загострення кризи, коли Росія вдерлася до Криму, спричинило аналогічні реакції. Тут можна згадати лист патріарха УПЦ КП Філарета, який навчав своїх вірних, щоб вони не ненавиділи російський народ і не робили їм зла – що можна було б очікувати як неминучий побічний результат війни між Росією і Україною.18 Такі реакції Церков мали свої винятки, але існує критична маса проявів церковності, що сприяють божественній благодаті, яка притаманна автокефальному тілу.

Визнання і сприяння екуменічному діалогу

Автокефальна Церква визнає і вносить свій вклад в екуменічний діалог. Коротка примітка, перш ніж зупинитися на цьому пункті: я розумію, що багато православних налаштовані проти екуменічного діалогу. Православна участь в екуменічному діалозі змінилася і в своїй тональності, і в словниковому запасі після розпаду Радянського Союзу. Тепер, коли православні можуть вільно висловлювати свою думку і просувати свою ідентичність в світі, вони стали ще більш підозрілими щодо екуменічного діалогу, тим коли більше коли інші християнські церкви являють собою потенційну загрозу для гегемонії Православ’я в колишніх країнах радянського блоку. Крім того, можна стверджувати, що відчуття апокаліпсису зменшилося із закінченням холодної війни і початком ядерного роззброєння. Натомість із привидом кінця світу у 2000 році деякі християни відчули нагальність об’єднання, щоб дати добру відповідь перед судом Христовим. Ці два фактори: створення духовного ринку і зменшення апокаліптики, безсумнівно, вплинули на екуменічний діалог. Але ситуація в християнстві залишається тією самою: розділене тіло з постійно виникаючими новими групами, а також традиційними церквами, які страждають від виснаження і, як деякі стверджують, недоречності.19 Деякі також стверджують, що Православ’я має передумови для процвітання у постмодерному контексті через свою прихильність до традиційних цінностей і інші відмінні риси, з якими жодна інша церква не може змагатися. То чому б Православ’я мало бути зацікавлене в екуменічному діалозі?

Питання екуменічного діалогу є питанням конструктивного зв’язку між Сходом і Заходом. Для православних, які входять в число християнських меншин в західних країнах, діалог здається простішим в певному сенсі, тому що ми маємо спільні проблеми і говоримо однією мовою з іншими християнами. Час від часу ми стикаємося з тими самими проблемами, як от пошук ефективних способів катехизації і залучення молоді до літургійних традицій в турбулентну добу постмодерну. Плюралізм породжує релігійні альтернативи, і традиційні християни знаходять єдність у порівнянні наративів та досвіду, що може приводити їх до спільних стратегій і ініціатив.

Отже, серед стимулів екуменічного діалогу можна зазначити загрозу неминучої смерті і відповідальність перед судом Христовим.20 Для тих хто жив серед інших християн, що вони могли б сказати у своє виправдання на суді за нездатність полюбити ближнього, який ходив до іншої церкві, або ще гірше, за відмову у власній парафії надати гостинність християнину іншої традиції? Для багатьох православних українців усвідомлення невідворотності смерті збільшилося у два минулих роки. Отже православні і католики визнали цілком природнім розділити літургійну молитву на Майдані.21 Швидко зростаюча поляризація людей і фрагментація суспільства в Україні підвищила статус Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій, яка об’єднала провідників різних релігій задля ініціатив відновлення державного і національного будівництва.

Цей приклад екуменічної співпраці в Україні отримав додатковий поштовх від триваючої національної кризи – релігійні лідери України були мотивовані любов’ю до людей України і бажанням зробити внесок у суспільне благо. Така екуменічна співпраця сама по собі є проявом любові, що важливо з огляду на те, як багато Церков і релігійних організацій, що сіли за один стіл, раніше мали напружені або ворожі стосунки. Епічні події, які розпочалися в 2013 році і які мобілізували Церкви на відновлення екуменічного діалогу і працю разом заради спільного блага, повторили приклад українців в діаспорі. Греко-католики і православні українці емігрували до Північної Америки в дев’ятнадцятому та двадцятому століттях. Критична маса іммігрантів прибула після Другої світової війни. Вони принесли з собою трагічні спогади про війну, кровопролиття і смерть, особливо під час Голодомору. Історично відносини між греко-католиками та православними українцями в імміграції були напруженими. Кожна група мала свої власні гіркі спогади. Для православних українців їх надії на об’єднання автокефальних і автономних Церков, які були багатообіцяючими, але й короткими, були зруйновані після вбивства налаштованого на автономію митрополита Олексія (Громадського). Багато хто стверджував, що за його смерть несла відповідальність Українська Повстанська Армія, яка мала на меті послабити відносини між православними групами. Оскільки провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) був греко-католицьким (Степан Бандера), його причетність до вбивства негативно позначилася на стосунках між греко-католиками і православними, а також всередині православної громади.22 Коли греко-католики і православні українці опинилися у спільному громадському просторі Північної Америки, їх статус меншини висвітив багато спільного між ними. У порівнянні з їх протестантськими і католицькими сусідами, вони були аномалією. Через свою мову і своєрідні релігійні звичаї вони опинилися на периферії суспільства. Багато хто з цих українців знайшли роботу на тих самих підприємствах. В багатьох випадках чоловіки і жінки, які вдома працювали лікарями, вчителями чи інженерами, стали синіми комірцями – заради того щоб отримати привілей свободи.23 У цьому контексті українська мова та візантійський обряд стали очевидними спільними знаменниками. Також вони усвідомили спільну пам’ять про трагедію Голодомору. Спогади про Голодомор стали чинником формування спільноти серед українців – вони разом усвідомили відповідальність за збереження пам’яті про сталінський геноцид і за інформування своїх нових сусідів про це. Їх пам’ять про Голодомор стала частиною більш широкої кампанії: окрім обов’язку пам’ятати, українці також зобов’язалися допомагати своїм співвітчизникам, які залишалися в СРСР. Найефективнішим способом внести свій вклад в їхнє звільнення від більшовицького ярма було через оприлюднення злодіянь радянської влади, втілених у Голодоморі. Пам’ять про Голодомор сприяла екуменічному діалогу і спільній молитві, тому що єпископи і духовенство католицької і православної церков очолювали громади, які функціонували в якості емігрантських епіцентрів. Коли католики і православні разом звершували панахиди в пам’ять про загиблих, їх спільна молитва була відгуком на нагальність: власне існування української етнічної ідентичності було поставлене на карту, і її збереження витісняло будь-які суперечки з приводу інших спірних питань. Лідери українських Церков в діаспорі після Другої світової війни створили модель для екуменічного діалогу, яку успадкували їх наступники.

Очільники церков, що відклали в сторону свої розбіжності, аби разом молитися у відповідь на нагальні потреби, тим самим визнали загрозу зникнення для свого народу. У випадках Голодомору і Майдану, очільники церкви наче почули трубу Архангела і визнали необхідність молитися разом незалежно від своєї релігійної приналежності (перефразовуючи святу Марію Скобцову).24 Найкращим сценарієм для післямайданної України є той, коли вона навчиться служити всій повноті свого народу, при цьому ведучи переговори про регіональні, мовні та релігійні відмінності. Незмінним залишатиметься гетерогенний характер України – плюралізм, як і раніше, буде особливістю її народу. Нові політичні лідери будуть потребувати моделей для досягнення успіху в процесах національного та державного будівництва, а Православна Церква України навчилася вести ефективний діалог з іншими християнами і релігіями. Ці приклади також виявили фактичну мету екуменічного діалогу. Хоча багато хто стверджує, що спілкування між католиками і православними слід відкласти до тих пір, поки стане реальністю єдність віри, Патріарх Румунської Православної Церкви Даниїл переконливо позначив мету екуменічного діалогу:25

Що стосується православної участі в екуменічному русі, потрібно пам’ятати, що відновлення видимої і заслуговуючої довіри християнської єдності не може означати абстрактну догматичну єдність. Це у більшій мірі передбачає відновлення порушеного християнського спілкування, відновлення духовного життя всіх Церков, з тим щоби їх єдність виражала їх любов у Христі. Існує глибокий зв’язок між Істиною і Любов’ю у досвіді і розумінні таїнства церковної єдності. У зв’язку з цим Патріарх Антіохійський Ігнатій IV зазначає, що “Біля витоків кожного розділення було поранення у спілкуванні любові, яке потім знаходило собі виправдання у розбіжностях формулювань віри.”

Те, як розуміє екуменічний діалог Патріарх Даниїл, знайшло підтримку під час недавньої зустрічі Патріарха Варфоломія і Папи Франциска з нагоди п’ятдесятої річниці від зустрічі Папи Павла VI і Патріарха Афінагора. У спільній декларації, що була підписана обома єпископами, окрім висловлення надії на євхаристійне примирення і зцілення розділень між християнами, Патріарх Варфоломій і Папа Франциск згадали про глобальну епідемію розділень, які зачіпають сім’ї та окремих осіб:26

В історичному контексті, який позначений насильством, байдужістю і егоїзмом, багато чоловіків і жінок відчувають сьогодні, що вони втратили свої значимість. Саме через наше спільне свідчення про благу звістку Євангелія ми можемо бути в змозі допомагати людям нашого часу знову відкривати для себе шлях до істини, справедливості і миру... Ми закликаємо всіх християн разом з віруючими всіх релігійних традицій і всіх людей доброї волі визнати нагальність пошуків примирення і єдності людської сім’ї, при повній повазі до законних відмінностей, на благо всього людства і майбутніх поколінь.

Папа Франциск і Патріарх Варфоломій пов'язали розділення між Церквами із серйозною кризою, що фрагментує людські сім’ї, і закликали усіх християн відновити відчуття необхідності співпрацювати і віддавати себе заради спільного блага. У новітній історії православні українці піднялися до рівня цих закликів, відгукуючись на подібні кризи заради спільного блага.

Мобілізовані перед лицем загрози неминучої смерті і зникнення, православні українці продемонстрували здатність бути лідерами у відновленні загального християнського спілкування. Я згадав цитату з Патріарха Даниїла і недавньої Спільної декларації Папи Франциска і Патріарха Варфоломія, бо їх ідеї демонструють більш глибоке розуміння реальних причин розділення, а також пропонують шлях до єдності: регулярний обмін любові, що через відчуття нагальності веде до зцілення і примирення. Любов і нагальність – це дари від Бога і символи зрілої автокефальної Церкви (України), яка могла б бути у передніх рядах глобального екуменічного діалогу.

Висновки

Моя стаття веде до висновків щодо богословського обґрунтування автокефалії: автокефалія є даром Духа. Цей дар може бути лише визнаний іншими, а не подарований ними. Ознаки автокефалії, які я тут описав, характеризують Церкву що отримала дар божественної благодаті через зішестя Духа і відгукнулася на цей дар, роблячи свій внесок у загальне благо Церкви, залишаючись при цьому вірною Євангелію. Жоден єпископ або собор не мають повноважень скасовувати дар від Бога або давати його: цей дар можна лише визнавати. І тут виникає питання: чому Православні Церкви не визнали автокефалію, яка проявляє себе в Православній Церкві в Україні? На мій погляд, проблема полягає в тому, що автокефалія була сформована за номенклатурою державних і національних кордонів до такої міри, що юридичні та територіальні проблеми затьмарюють собою більш глибокі богословські шари. У мене немає сумнівів в тому, що більшість провідників Церкви буде продовжувати обговорювати законність автокефалії відповідно до традиційних категорій, а саме юридичної, і два переважаючих наративи продовжать своє домінування: українці винні в етнофілетизмі, і єдиною життєздатною структурою Церкви є така, що забезпечує духовну єдність утопічного національного союзу росіян, українців і білорусів. Новітня історія показала, що ініціатива Патріарха Кирила щодо “Руського миру” була відкинута більшістю українських православних і греко-католиків: як їх проводом, так і простими віруючими. У той час як меншість в Україні віддає перевагу “Руському миру”, ця ініціатива має бути розглянута через евристичні лінзи етнофілетизму і націоналізму. На мою думку, “Руський мир” послужив причиною лише поглиблення поділу серед православних в Україні. Православні Церкви України отримали натхнення для активізації діалогу і встановлення єдності від Майдану. Це найбільш гостро відчувалося на самому Майдані, а також у парафіях. Навіть обмежене співробітництво між православними показало “Руський мир” як ідеологію, яку можна маркувати як варіант філетизму – руйнівну для України силу.27 Для Православної Церкви в Україні автокефалія необхідна для боротьби з філетизмом “Руського миру”. Православна Церква в Україні продемонструвала, що вона може торувати шляхом соборності, уникаючи і крайнього націоналізму, і тиранічного “Руського миру”. Сприяння процесам державного і національного будівництва не тягне за собою необхідності перетворюватися на інструмент державної ідеології, але означає займати місце за столом переговорів і використовувати моральний авторитет Церкви в діалозі з керівниками держави. Лідери українських церков дозволили зовнішнім лідерам, які не дбають про інтереси України, робити свій внесок у формування майбутнього країни. З огляду на багату історію вкладу Православної Церкви в Україні у розвиток суспільства, автокефальна Православна Церква має потенціал реанімувати цю традицію праці на благо громадян.

Я сподіваюся, що читачі розглянуть переваги богословського обґрунтування автокефалії і побачать Православну Церкву в Україні такою як вона є: багатостраждальним тілом, що зберігає вірність Христу, шанує своїх Святих і послідовно відгукується на дар Духа, який їй був даний. Це є справжня автокефальна Церква, яка має можливість робити свій внесок в розбудову України і посилювати спілкування з іншими Помісними Церквами в світовій православній родині.

1 Peter Brown, The Cult of the Saints: Its Rise and Function in Latin Christianity (Chicago: University of Chicago Press, 1981); Adolf Adam, The Liturgical Year: Its History and Its meaning after the Reform of the Liturgy, trans. Matthew O’Connell (Collegeville, MN: Liturgical press, 1990).

2 Candida Moss, The Myth of Persecution: How Early Christians Invented a Story of Martyrdom (San Francisco: HarperOne, 2013).

3 Brown, 86-90.

4 Brown, 92-105; Pierre Maraval, “The Earliest Phase of Christian Pilgrimage in the Near East (before the 7th Century),” Dumbarton Oaks Papers 56 (2002), 63-74; Paul F. Bradshaw and Maxwell Johnson, The Origins of Feasts, Fasts, and Seasons in Early Christianity (Collegeville, MN: Liturgical Press, 2011), 183-88.

5 Brown, 92, 100.

6 Читач повинен відзначити спробу автора уникнути перебільшень у розповіді про мучеництво у двадцятому столітті. Сергій Плохій зробив відповідні зауваження у “In the Shadow of Yalta: International Politics and the Soviet Liquidation of the Ukrainian Greek Catholic Church,” in Religion and Nation in Modern Ukraine, eds. Serhii Plokhy and Frank E. Sysyn (Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2003), 58-9, n. 2.

7 Щодо вшанування новомучеників і сповідників УГКЦ див. “Українські новомученики та ісповідники віри,” вебсайт УГКЦ: https://pcc.ugcc.org.ua/?p=6322 (19 травня 2014); Огляд вшанування новомучеників РПЦ див. “Собор Новомучеников и Исповедников Церкви Русской” вебсайт Drevo: https://drevo-info.ru/articles/2769.html (19 травня 2014).

8 Andriy Chirovsky, “Holodomor 1933-2008: Some Preliminary Principles for Theological Reflections on the Ukrainian Terror-Famine,” Logos: A Journal of Eastern Christian Studies 49, nos. 3-4 (2008), 203-8. З питання Голодомору і геноциду див. недавню книжку Norman Naimark, Stalin’s Genocides (Princeton: Princeton University Press, 2011).

9 Ця секція написана під впливом зв’язку, який св. Афанасій проводив між воскресінням і мучеництвом у On the Incarnation, ed. and trans. by a Religious of C.M.S.V., intro. C.S. Lewis (Crestwood, NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 1996), 57-60.

10 Нарис історії Київської академії див. на сайті КДАіС: https://kdais.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=10&Itemid=10&lang=en (19 травня 2014). Див. також James Cracraft, "Theology at the Kiev Academy During Its Golden Age," Harvard Ukrainian Studies 8, nos. 1-2 (1984), 71-80.

11 Див. Alexander Schmemann, Introduction to Liturgical Theology, trans. Asheleigh E. Moorse (Crestwood, NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 1966), 10-12; Peter Galadza, “Baumstark’s Kievan Contemporary: Mikhail Skaballanovich (1871-1931[?]),” in Comparative Liturgy Fifty Years after Anton Baumstark (1872-1948), eds. Robert F. Taft, SJ, Gabriele Winkler, Orientalia Christiana Analecta 265 (Rome: Pontifical Oriental Institute, 2001), 761-775.

12 Ця інформація базується на телефонному інтерв’ю, яке я провів із Володимиром Красовським - регентом хору в кафедральному соборі Пресвятої Богородиці в Сан-Франциско; він є наступником Константинова у якості регента собору.

13 В. Кузік, “Микола Дмитрович Леонтович: Біогрфічна довідка та творчий доробок, вебсайт Національної Спілки Композиторів України: https://composersukraine.org/index.php?id=124 (19 травня 2014).

14 Antoine Arjakovsky, “The Role of the Churches in the Ukrainian Revolution,” Religion and Ethics Web site, https://www.abc.net.au/religion/articles/2014/03/06/3958163.htm (15 травня 2014); Cyril Hovorun, “Christians in Ukraine: Ecumenism in the Trenches,” The Catholic World Report (online), https://www.catholicworldreport.com/Item/2970/christians_in_ukraine_ecumenism_in_the_trenches.aspx#.UznOwPldWSo (15 травня 2014).

15 Я зобов’язаний цим спостереженням Кирилу Говоруну.

16 “Blessed are the Peacemakers,” вебсайт Правмир: https://www.pravmir.com/blessed-are-the-peacemakers/ (15 травня 2014).

17 Більш повний аналіз реакції Церков на Майдан у Nicholas Denysenko, “Chaos in Ukraine: The Churches and the Search for Leadership,” International Journal for the Study of the Christian Church 14, no. 3 (2014), 242-59.

18 Патріарх Філарет, Patriarch Filaret, “Звернення Патріарха з приводу російської анексії Криму”, вебсайт УПЦ КП: https://www.cerkva.info/en/news/patriarch/4574-patr-zvernennia-anshlius-krym.html (28 березня 2014).

19 Див. “Religious Landscape Survey”, здійснений Pew Research Religion and Public Life Project, вебйсайт Pew Research: https://religions.pewforum.org/reports (27 січня 2014). Також див. Sam Jones, “Church of England Must End Internal Arguments, says Archbishop of York,” The Guardian (Web), November 19, 2013, https://www.theguardian.com/world/2013/nov/19/chuch-england-failing-message-archbishop-york (11 грудня 2013). Сентаму перефразував відомий вислів як заклик до дії: “євангелізуй або костіній,” в “Archbishop Speaks on Intentional Evangelism,” вебйсайт архієпископа Йорка: https://www.archbishopofyork.org/articles.php/3001/archbishop-speaks-on-intentional-evangelism (11 грудня 2013).

20 Гарний приклад цього явища описаний Брендоном Галахером у його досліджені про Сергія Булгакова. Екуменічна діяльність останнього була інспірована апокаліптицизмом. Див. Gallaher, “’Great and Full of Grace’: Partial Intercommunion and Sophiology and Sergii Bulgakov,” in Church and World: Essays in Honor of Michael Plekon, ed. William C. Mills (Rollinsford, NH: Orthodox Research Institute, 2013), 79 and passim.

21 Hovorun. “Christians in Ukraine: Ecumenism in the Trenches,” The Catholic World Report (online): https://www.catholicworldreport.com/Item/2970/christians_in_ukraine_ecumenism_in_the_trenches.aspx#.UznOwPldWSo (15 травня 2014).

22 Див. Pospielovsky, The Orthodox Church in the History of Russia, 282-3. Автор цієї статті чув історії, що переповідали українські емігранти, які співпадають із описом Поспеловського про вбивство митрополита Олексія.

23 Огляд української еміграції див. Orest Subtelny, Ukraine: A History, 4th ed. (Toronto: University of Toronto Press, 2009) і Ivan Korowycky, “The Ukrainian Orthodox Church in the United States,” in Walter Dushnyck and Nicholas Chirovsky (eds.), The Ukrainian Heritage in America (New York: Ukrainian Congress Committee of America, 1991), 84-92.

24 Mother Maria Skobtsova, Essential Writings, intro. Jim Forest, trans. Richard Pevear and Larissa Volkhovinsky (Maryknoll, NY: Orbis Books, 2003), 137.

25 Patriarch Daniel, Confessing the Truth in Love: Orthodox Perceptions of Life, Mission and Unity, 2d ed. (Bucharest: Basilica, 2008), 188.

26 “Common Declaration of Pope Francis and the Ecumenical Patriarch Bartholomew I,” неділя, 25 травня 2014, вебсайт Ватикану: https://w2.vatican.va/content/francesco/en/speeches/2014/may/documents/papa-francesco_20140525_terra-santa-dichiarazione-congiunta.html (30 травня 2014).

27 На основі доповіді Кирила Говоруна “Ideologies: New Dividing Lines in the Church,” Ukrainian Orthodoxy in the Global Family of Orthodox Churches: Past, Present and Future, Symposium, May 8-10, 2014, St. Michael’s College, Toronto, Canada.

Диякон Микола Денисенко, Православна Церква в Америці

Фото chernigovforum.org

Теги: