«Православний Тибет» (концепція «арфи»)

ДИКТАТУРА

Нині – складні часи. Люди прагнуть знайти певні орієнтири неспростовні. Тож це стосується і діяльності аскетичної. Нинішня панівна тенденція сучасного богослів’я, на чому, зокрема, зосереджується і поважний професор Московської духовної академії пан Олексій Осипов у своїх публічних виступах, полягає у тотальній критиці певного штибу аскетичних підходів. Їх, зазвичай, називають «начотництвом». Довго спостерігаючи за тотальною критикою, таким станом речей, почав «про себе» називати це явище у Церкві не інакше, як «православним тибетом».

Найперше, думаю, варто було би зосередитися на тезі, що на неї посилається преподобний Іустин Попович у своїй праці «Православна філософія Істини (Догматика Православної Церкви)». Зокрема, у розділі «Виникнення людського світу» він зазначає, що душа людини – троїчна за своїми властивостями, передбачаючи у своєму складі розум, волю і пам’ять (певна річ – це лише одне із доречних гіпотетичних припущень, яке узгоджується із догматичною тезою про створення людини за образом Божим).

Також зазначений вище преподобний отець посилається на твердження святителя Афанасія Великого, який пише, що тіло людини подібне до арфи, на якій «грає» душа, подібно до «музиканта». Нарешті, «власне-людиною» догматика Православної Церкви іменує винятково духовно-тілесний склад особистісний і не інакше.  

Відповідно, природно, що культовий механізм дієвого духовного впливу тісно пов’язаний із принципом «арфи», т. б. мовити, коли той, хто грає на ній (душа), отримує стан замилування тією чи іншою «мелодією». Вона може бути будь-якою. Відверто-фізіологічно-чуттєвою і глибоко-духовною, яка сягає висот споглядання надприродної реальності. Або, принаймні, хоча би – натяків на неї.

Згідно із тезою класичної догматики про порушення підпорядкованості ієрархії духовно-плотського впливу у наслідок спотворення природи людини ми маємо змогу, здебільшого, констатувати наявність деформацій у власному духовному житті.

Зрештою, людина настільки занурюється у життя плотське, що зовсім ігнорує будь-яку релігійну практику, як недоречну, зайву. Тобто мова йде про те, що «умови» духу диктує плоть. В аскетично-богословській літературі ми іноді зустрічаємо поняття «плотський розум», «плотські почуття», «плотські діяння». Відтак, мова йде саме про порушення вектора підпорядкованості, т. б. мовити, «вищого» «нижчому». Духовний потенціал особистості починає обслуговувати плотські пожадання. Саме у такий спосіб маємо іноді справу із глобальними підмінами в наданні етичних оцінок тим чи іншим особистісним станам, коли за поверхневою емоційністю-екзальтованістю передбачаємо т. зв. «зранену душевність».

Переважно саме мистецтво занурене у такий, наявний, стан речей. Тобто, в цілому, проблематика постає у присутності глобальних підмін. Але не «розладнаної арфи» а «підмін партитур». Себто – на «арфі» (тілі-плоті) душа-«гравець» виконує твори, не властиві для такого інструменту, згідно задуму його Творця.

Відтак, нижча фізіологія поступово починає «одухотворюватися» - унаслідок того, що звичайні, т. б. мовити, «плотські потреби» набувають апології від імені людської душі (або духу – якщо мова йде про концептуальну спіритуалістичну трихотомію).

Ми починаємо говорити про «культуру споживання їжі», «культуру – перепрошую – поводження у вбиральні», «культуру інтимних відносин». Хоч, певна річ, мова йде про «гру арфи» тієї чи іншої «життєвої партитури», формування системи життєвих пріоритетів, які підносяться до виміру автономної аксіології, коли вже геть нічогісінько не можливо піддати критиці чи корекції. Оскільки далі мова йтиме про «порушення прав і свобод», тощо. Навіть якщо мова йде про те, щоби відвернути людину від особистісної деструкції, впливу механізмів «какофонічної партитури», мелодію якої виконує її «арфа».

«ХОЧУ, АЛЕ…»

Відтак, підходимо до проблеми, про яку писав ще святий апостол Павел. Цитату зазначену дуже полюбляють приводити віруючі люди. Особливо, коли потрібне те чи інше виправдання власної слабкості чи неспроможності. Отож, апостол пише у посланні до римлян: доброго, яке хочу, не роблю, а зле, якого не хочу – те роблю (7: 19). Але справа набагато прикріше виглядає у переважній більшості випадків. Людина навіть не визнає наявності «об’єктивного добра» згідно критеріїв Передання Церкви. Оскільки є «плотський розум», який завжди підкаже, якою саме цитатою у якому саме випадку слід скористатися, аби виправдати власну діяльність або бездіяльність. Благо – існує величезна кількість усіляких контекстів, що стосуються агіографічної літератури та її епістолярного жанру, які можна застосовувати доволі таки упереджено з позицій виправдання будь-якої індивідуальної діяльності.

Відповідно, існує нагальна потреба, зважаючи на такий стан тотального самовиправдання, зректися раціональних підходів до надання оціночних суджень власному «Его». Саме тому у Церквві існує інститут духівництва. І хоч він, значною мірою, дискредитований, з огляду на новітні тенденції у богословії, та на мою думку, без наявності останнього людина лишається «сам-на-сам» із своїми духовними виразками, які визнаються «нормою», і для яких завжди існує виправдання «мовчазних авторитетів» - того чи іншого отця-аскета, який, слід зазначити, здебільшого, писав доволі таки у вузькому контексті, вирішуючи прикладну проблематику. Іноді – виключно на особистісному рівні. Відповідно і запропоновані ним «рецепти», ймовірно, стосувалися вповні конкретної проблеми і ситуації.

Тому, без жодних сумнівів, відродження інституції духівництва є дуже важливим і нагальним завданням. Однак це вже буде, знову ж, царина т. зв. «православного тибету» – вшанування сакрального авторитету, що без жодних сумнівів, завжди викликатиме щире обурення у покоління, плеяди сучасних богословів.

Певна річ, деформації існують скрізь, де має місце та чи інша діяльність. Подібно і «підробки» теж існують. Але для того і живе людина у своєму унікальному вимірі, щоби шукати відповіді, намагатися знайти справжні перли у духовних скарбницях духовного досвіду, набутого тією чи іншою особистістю. Іноді – унікального досвіду, який прикладний до унікальних ситуацій. Зокрема – це стосується душпастирського окормління.  

САМОПРИМУШЕННЯ

Отож, згідно наявності культових психофізіологічних механізмів впливу на особистісний потенціал людини, т. зв. «православно-тибетська» практика пропонує не надавати «свободи волі» людській душі для прояву її у тілі, граючи довільно ті чи інші твори тих чи інших «партитур» – а навпаки – змусити «виконавця-душу» із розладнаним вольовим вектором, у тім числі у контексті понірології, - отож є завдання «грати потрібну партитуру» усупереч власним смакам і уподобанням, трендам і спотвореному волевиявленню – «грати партитуру» згідно класичних аскетичних взірців.

Саме на такому феномені «примусу» психофізіології ґрунтується «православно-тибетське», т. б. мовити, розуміння підходів до т. зв. «начотництва», яке зазнає тотальної, нищівної критики кабінетних богословів, які аж надто зосередилися на проблематиці «свободи волі» й «особистості», забувши про катастрофічний стан пошкодженості людської природи, про що навіть зазначав святий апостол Павел, на власному досвіді пересвідчившись у такому стані справ.

Певна річ, зовсім не стверджую, що подібні підходи т. зв. «православного тибету» будуть доречними і прийнятними та навіть – зрозумілими для значної кількості освічених людей, які зосереджені на питаннях «гуманності» без контексту усвідомлення кризи підходів до такого вища з позицій релігійного дискурсу. Зрештою, думаю – вповні доречною була би наявність альтернативних підходів до наявної проблематики.

Для того, аби підтвердити власні припущення більш авторитетними джерелами, дозволю собі процитувати кілька тез із праць святих отців Православної Церкви.

Преподобний Макарій Оптинський (1788-1860) пише в одному з листів (цитата зі збереженням складного авторського стилю під час перекладу): «Скорбота ваша про холодність до Бога повинна замінюватися смиренням і відданням себе у волю Божу, а не бентежитися, як про се Святі Отці нас зміцнюють... Пишите ви, що молитва Ісусова вас залишила майже зовсім; а здається, ви її залишили, вона ж нічого не причиною.

Намагайтеся, скільки можна займатися оною усно і в служінні, бо Господь дарує молитву молящемуся. Але бентежитися також не слід за нестяжання цього священного дару. Погляньте на свій розсіяний устрій і моральність – світ і суєта його затьмарює світло розуму; а ви з сим пов'язані міцними узами».

Відтак, існує можливість визнати концепцію «неналежної партитури для арфи», як таку, що дуже добре ілюструє стан справ, про який зазначає преподобний Макарій.

Старець-самітник Гефсиманського скиту ієросхимонах Олександр (1810-1878) пише учневі своєму про молитву Іісусову (очевидно із контексту – теж саме із позицій так активно критикованого т. зв. «начотництва»): «Треба нудити себе. Без самопримусу ні в чому не встигнеш. Важко йти в гору – під гору буває легше; важко буває сліпому, поки він не прозріє; а коли прозріє, радіє і тішиться, що побачив світ. Так і в молитві, хоча і погано і з працею будемо вчитися, але з часом навчимося, якщо не ослабнемо; залежатиме це від нашого самоспонукання. Божа ж допомога завжди готова до нас прийти».

Отож, існує можливість вважати, що нинішні критичні підходи новітніх богословів до, т. б. мовити, «класичної аскези», коли людині надається значна вільність у ставленні до власного «молитовного правила», а іноді останнє поняття навіть піддається тотальній критиці, як таке, що є «духовним примусом», а відтак – неналежністю, деформацією у аскетичному житті, – такі підходи не відповідають або ж потребують значного перегляду саме із позицій т. зв. «православного тибету» (зізнаюся, що зазначене формулювання-назва явища має трохи сатиричний відтінок саме тому, що нині звичне ставлення до «духовних вправ» саме як до деформації, яка піддається всюдисущій науковій трендовій обструкції).  

ДОРОГА ДО НЕПІЗНАВАНОГО

Насамкінець хотілося би особливо підкреслити, звернувшись до класики богословської літератури, потребу «аскетичного скасування» власного усталеного плотського способу існування, що можливе виключно шляхом тих таки ж методів т. зв. «православного тибету» - застосування культових механізмів корекції духовно-плотського потенціалу власного.

До вершин усвідомлення значення духовного праксису призводить шлях болісних «скасувань» станів гри власної «арфи», її «плотської партитури». Інакше містика Непізнаваного лишиться лише приводом для створення кабінетних дисертацій.

Володимир Лоський пише про зазначену проблематику так:  «Діонісій розрізняє можливість двох богословських шляхів: один є шлях утвердження (катафатичне богослов'я або позитивне), інший — шлях заперечення (апофатичне богослов'я чи негативне). Перший веде нас до деякого знання про Бога, — це шлях недосконалий; інший приводить нас до повного незнання, — це шлях досконалий і єдино за своєю природою належний Непізнаваному, бо будь-яке пізнання має своїм об'єктом те, що існує, а Бог поза межами всього існуючого. Щоб наблизитися до Нього, треба відкинути все, що нижче Його, тобто все існуюче. Якщо, бачачи Бога, ми пізнаємо те, що бачимо, то не Бога самого по собі ми бачимо, а щось умосяжне, щось Йому низлежаче. Тільки шляхом невідання (αγνωσια) можна пізнати Того, Хто вище всіх можливих об'єктів пізнання. Йдучи шляхом заперечення, ми піднімаємося від нижчих щаблів буття до його вершин, поступово усуваючи все, що може бути пізнане, щоб у мороці повного невідання наблизитися до Невідомого».

Становлення «плотської людини», її апологія власного «духовного волевиявлення» - це тренд сучасної теології, який суперечить традиції т. зв. «православного тибету». Та й справді – чи варто іти на вершини останнього, якщо можна залишатися у комфортному вимірі полісу, виконуючи чергову прелюдію до обивательської какофонії, обґрунтовуючи її - наявністю санкцій на власну «духовну свободу»?

Священик Анатолій Хільченко