Передмова перекладача

Українським Церквам пора позбутися ілюзії, що доля нашої єдності залежить передусім від діалогу між неукраїнськими юрисдикційними центрами. Не треба боятися власної відповідальності, католицько-православна екумена потребує власного вкладу однієї з найбільших східних Церков. Якщо українські Церкви і справді є помісними, як вони полюбляють заявляти, то відновлення єдності української Церкви, яка була порушена уніями, повинно стати їхнім першочерговим завданням.

Наші Церкви не потребують на когось оглядатися, бо мають свою власну велику екуменічну історію. Згадаймо хоча б намагання відновити єдність у могилянську епоху. Спільна історія вчить, що єдність нашої Церкви залежить від самих українських Церков, а не від зовнішніх юрисдикційних центрів, котрим завжди був і буде вигідний церковний розкол на Україні.

Церква, яка стверджує, що вже має помісний статус, але фактично ухиляється від екуменічної відповідальності, киваючи при цьому на закордонні юрисдикційні центри, виглядає дуже недостовірною. Властиво, євхаристійна еклезіологія дає українським Церквам абсолютне еклезіологічне право бути повноправними суб’єктами екуменічного процесу. Ні Константинополь, ні Москва з православного боку, ба навіть Рим із католицького, не мають монополії на екуменізм, бо всі вони є помісними Церквами, рівними з іншими за євхаристійною суттю, якщо й вищими від них за ієрархією честі. Ціллю екумени є не так єдність помісних Церков з різними юрисдикційними центрами, як єдність помісних Церков між собою у єдиному Христі – євхаристійне сопричастя (спілкування), та у єдиному Св. Дусі, що творить єдину віру. Однак це ще не означає надання карт-бланшу на негайне відновлення євхаристійного спілкування без усяких передумов, а скоріше заклик до інтенсивного богословського діалогу, котрий через знайдення спільних формулювань істин віри уможливив би спільну Євхаристійну відправу.

Відродження євхаристійної еклезіології веде до того, що рушійною силою екумени знову повинні стати місцеві Церкви, очолювані єпископами. Це не означає, що католицько-православний діалог на всеправославному і всекатолицькому рівні стає непотрібним. Адже тільки сукупно Церкви взагалі здатні справитися з діалогом – після тисячолітнього розколу нагромадився цілий ряд догматичних розходжень, знайти спільні знаменники для яких є під силу лише найкращим богословам усіх Церков. Але на місцевому рівні Церкви здатні торувати шлях цьому діалогові, висловлюючи пропозиції та влаштовуючи свої помісні екуменічні діалоги. Саме такі ініціативи можуть і повинні стати рушіями вселенського діалогу Істини, а то і його дороговказами. Попри всі заяви про нормалізацію і навіть дружні стосунки між православними і греко-католиками, на Західній Україні в багатьох випадках залишається невирішеною головна проблема міжконфесійного протистояння – дискримінація громад іншої конфесії, що виражається в невпусканні її до храму. Головною причиною такого нехристиянського, скандального поводження з братами і сестрами в Христі є незасвоєння екуменізму нижчим духовенством і вірянами обох Церков. Якби були сприйняті екуменічні досягнення вселенського екуменічного діалогу, то давно панувала б християнська злагода. Вже в Баламанді 1993 р. було прийнято соломонове рішення: «Віра в сакраментальну реальність включає повагу до літургійних відправ другої Церкви. Вживання насильства для того, щоб зайняти місце поклоніння, суперечить цьому переконанню. Навпаки, це переконання інколи вимагає того, щоб за спільною згодою відправа інших Церков була спрощена наданням власної церкви у їхнє розпорядження для почергової відправи в різні часи у цій самій споруді». Православні і греко-католики зобов’язані дотримуватися цієї постанови і нарешті повсюдно запровадити погодинну відправу та спільно використовувати спірні храми. На щастя, прикладів успішного втілення в життя вищезгаданої домовленості не бракує.

Перекладач сподівається, що ознайомлення з документами православно-католицького богословського діалогу допоможе православним і греко-католицьким читачам, подолати той образ ворога, котрий століттями плекався в наших Церквах і подекуди все ще панує в наших умах і серцях. Переклад всіх документів, крім №№ 6 і 10, зроблено з їхніх англійських версій на інтернет-сторінці Ватикану: http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni/sub-index/index_orthodox-ch.htm. Документ № 10 був перекладений з англійської версії тут: https://www.ewtn.com/library/CURIA/PCCUFILQ.HTM, а документ № 6 із німецької версії звідси: http://dokumente.pro-oriente.at/dokumente/dialog_web.pdf

Микола Крокош

Скасування взаємної анафеми Константинополем і Римом:

Спільна католицько-православна заява

папи римського Павла VI і вселенського патріарха Атенаґора (Афінагора)

7 грудня 1965 року

Наступне є текстом спільної католицько-православної заяви, схваленої папою Павлом VI і вселенським патріархом Константинопольським Атенаґором І, зачитаної одночасно (7 грудня) на публічній зустрічі вселенського собору в Римі та на спеціальній церемонії в Стамбулі. Заява стосується католицько-православного обміну екскомунікацями в 1054 році.

1. Вдячні Богові, який милосердно винагородив їх братерською зустріччю в цих святих місцях, де було звершене таїнство спасіння через смерть і Воскресіння Господа Ісуса, та де була народжена Церква виливом Святого Духа, папа Павло VI і патріарх Атенаґор І не втратили з виду рішучості, яку кожний тоді відчував, не оминути потім нічого, на що могла б надихнути любов і що могло б полегшити розвиток розпочатих таким чином братерських відносин між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою Константинополя. Вони є переконані, що діючи в цей спосіб, вони відповідають на поклик тієї божественної благодаті, яка сьогодні веде як Римську Католицьку Церкву і Православну Церкву, так і всіх християн до того, аби подолати їхні розбіжності, щоб вони знову були «одно», як просив для них Господь Ісус у свого Отця.

2. Між перешкодами на шляху розвитку цих братерських відносин довіри і пошани стоїть спомин про рішення, дії та болісні випадки, котрі в 1054 р. мали наслідком вирок екскомунікації, спрямований проти патріарха Михайла Керуларія і двох інших осіб легатами Римського Престолу під проводом кардинала Гумберта, легатів, які потім стали об’єктом подібного вироку, проголошеного патріархом і Константинопольським синодом.

3. Не можна вдавати, неначе ці події не були тим, чим вони були під час цього дуже смутного періоду історії. Проте сьогодні вони були оцінені чесніше і спокійно. Таким чином, важливо визнати ексцеси, які їх супроводжували і пізніше привели до наслідків, котрі, наскільки ми можемо судити, пішли набагато далі, ніж намірялися і передбачали їхні автори. Вони спрямовували свої засудження проти залучених осіб, а не Церков. Ці засудження не мали на меті, розривати церковне сопричастя між Римським і Константинопольським престолами.

4. Тому що вони є певними того, що висловлюють загальне прагнення справедливості і одностайне почуття любові, котре спонукає вірних, і тому що вони мають на гадці наказ Господній: «Коли ти жертвуєш твій дар на вівтарі, і пригадаєш там, що твій брат має щось проти тебе, то залиши твій дар перед вівтарем і йди спершу примиритися до твого брата» (Мт 5,23-24), папа Павло VI і патріарх Атенаґор І із його синодом, за спільною згодою заявляють таке:

   А. Вони шкодують про образливі слова, безпідставні закиди та варті осуду жести, які з обох сторін позначали чи супроводжували сумні події цього періоду.

   В. Вони подібно шкодують і усувають як із пам’яті, так і з середини Церкви вироки екскомунікації, котрі послідували за цими подіями, пам’ять про які впливала на дії аж до наших днів і перешкоджала ближчим відносинам у любові; і вони піддають ці екскомунікації забуттю.

   С. Нарешті, вони жалкують про попередні й пізніші прикрі події, котрі під впливом різних факторів – між ними брак розуміння і взаємодовіри – врешті-решт призвели до дійсного розриву церковного сопричастя.

5. Папа Павло VI і патріарх Атенаґор І із його синодом розуміють, що цей жест справедливості й взаємного прощення не є достатнім для того, щоб завершити як старі, так і недавні розбіжності між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою.

Діянням Святого Духа ці розбіжності будуть подолані очищенням сердець, жалем за історичні кривди, та дієвою рішучістю, дійти до спільного порозуміння й вираження віри апостолів та її вимог.

Все-таки вони сподіваються, що цей вчинок буде приємним Богові, який не бариться прощати нам, якщо ми прощаємо одні одним. Вони сподіваються, що цілий християнський світ, особливо ціла Римська Католицька Церква і Православна Церква, оцінять цей жест як вираз щирого, поділюваного спільно прагнення до примирення, та як запрошення, в дусі довіри, пошани і взаємної любові пройти до завершення діалог, який із поміччю Божою знову приведе до співжиття, для більшого блага душ і приходу Царства Божого, у тому повному сопричасті віри, братерської згоди і сакраментального1 життя, котре існувало між ними під час першого тисячоліття життя Церкви.

---------------------------------------------------

1 Прикметник від лат. sacramentum – Таїнство, одне з семи Таїнств Католицької і Православної Церков (примітка перекладача).

Фото Facebook

Теги: