Ми тут не обговорюватимемо, наскільки активна і позитивна реакція Константинополя є вірогідною, щоб не переходити в область здогадів і припущень. Сподівання на реакцію (або її відсутність) Його Святості Варфоломея та Синоду, що засідає на Фанарі, залежить від світогляду уболівальника: надія на подарунок долі, як правило, тим збільшується, чим більше вірянин бажає руху до змін. Але далі текст не про це.

Кожному з нас, кого хвилює майбутнє українського православ'я, варто запитати себе: а що змінить поява української помісної канонічної православної церкви у моєму духовному житті? Чи означає це, що у найближчому до мене храмі тепер будуть більше і краще слідувати Христовим заповідям, любити Бога і ближнього? Навіть, якщо богослужіння раптом звершуватиметься нашою, більш зрозумілою мовою і поминатимуть "свого", вже цілком "канонічного" Предстоятеля?

І тут якраз хотілося би торкнути тему ідентичності. Самовизначення щодо того, що є "моя віра" чи "не моя віра" залежить від складного комплексу факторів, які не завжди легко детермінувати. Історія ХХ століття тут є доказом. Як простому вірянину можна було визначити, яка з церков є правильно "канонічною" чи "благодатною", скажімо, у 20-х роках, або під час Другої світової війни? Наприклад, у 1-й половині 20-х т.зв. "обновленці" були визнані Константинополем як спадкоємці Російської церкви (до їх складу один час входило багато канонічних єпископів, у тому числі майбутній патріарх РПЦ Сергій Страгородський). В Україні існувала автокефальна структура ("соборно-єпископська церква" або "лубенський розкол"), яку також очолювали канонічні єпископи. У 1927 р. Декларацію Сергія Страгородського та його ієрархічну владу не визнавала більшість парафій, за що і репресовували їх кліриків. Під час 2-ї світової війни на територіях, зайнятих німцями, з'являлися священики кількох юрисдикцій, наприклад Польської церкви, Української Автокефальної або Російської Зарубіжної. Отже, сакралізована канонічність не завжди є очевидним фактором ідентифікації.

Але все-таки ми вважаємо, що існують виразні маркери, які вказують на вірянина як "нашу людину" із до болі знайомим бекґраундом, тобто людину поствізантійської (чи третьоримської) традиції. Їх чітко виділяв Федір Достоєвський у своєму знаменитому есе-притчі "Великий інквізитор" (що є частиною роману "Брати Карамазови"). Описуючи у просторі художньої реальності моторошну картину влади релігійної структури над особистістю, Достоєвський звинувачує середньовічний католицизм в тому, що він замінює живі стосунки зі Христом каркасом залізобетонних "скреп", якими особистість повністю віддає себе під духовну владу бюрократичної релігійної структури. Тобто взаємодія зі структурою створює ілюзорне уявлення про спілкування зі Христом. Цими скрепами, чи наріжними каменями влади бюрократії в церкві письменник називає "авторитет, чудо і таємницю".

Федір Михайлович, викриваючи католицизм, який він знав лише на віддалі (при цьому слід сказати, що думки "Великого інквізитора" – це думки лише одного з братів Карамазових, Івана), насправді відзначив ідеологічні опори, на яких стояла ближча до нього конфесія, до якої він сам належав (це не означає, що інші гілки християнства у своїй історії були вільними від тих самих "скреп").

Як розуміти ці опори – авторитет, чудо і таємницю, найкраще почитати у самого Достоєвського . А ми насмілимося показати дещо в іншому ракурсі основні опори цієї ідентичності, яка нам добре відома, як пост-візантійщина, або "третій Рим", він же сумнозвісний "руський мір". З нашого ракурсу ці опори такі:

  •     патерналізм;

  •     магізм;

  •     дуалізм ескапізму і царебожія.

А тепер більш детально. Що таке патерналізм (інший ракурс того, що у Федора Михайловича називається "авторитет")? Це коли прості віряни перекладають відповідальність за власне духовне життя та за життя своєї спільноти на харизму людини в духовному сані. Звідси – небажання приймати рішення самому, і бажання знайти такого "старця" чи духівника, який прийматиме рішення за тебе.

А в церковній історії патерналізм проявляється у владній вертикалі, коли усю церковну ієрархію, починаючи від священика на парафії, і закінчуючи патріархом, поставляють "зверху" (і на патріарха є свій цар, президент чи політбюро ЦК). А церковному народу від цього простіше, тому що не треба приймати рішення, і почуттю відповідальності за свою церкву взятися немає звідки. До речі, тепер православне життя Греції – це далеко не візантійська вертикаль, і сучасні монахи-греки дуже здивуються, коли дізнаються, що є таке православ’я, в якому ігумена чи настоятельку монастиря без обговорень призначає синод або архієрей1. У Греції – це безумовна прерогатива братії чи сестринства. І в Україні було так, і навіть після передачі нашої церкви під крило Москви – ще кількадесят років.

Інша сторона патерналізму полягає в тому, що клірикам здається, що вони мають право активно впливати на життєвий шлях "духовних чад", наполягати на прийнятті або неприйнятті важливих рішень. Священику, або й монаху, життя якого визначилося сценарієм: семінарія – іподиякон (прислужник) архієрея – парафія (монастир), може здатися, що він має право контролювати, визначати життя іншої людини, з іншим унікальним досвідом, часто для нього невідомим. Апломб цих керманичів і "старців", які заводять у духовну прірву наївних парафіян – один із найбільш обурливих аспектів такого патерналізму.

Тепер про магізм. У Ф. М. Достоєвського атрибути магізму є і в тому, що він називає "чудом", і в переживанні "таємниці". Головна біда і причина магічного сприйняття релігії – це незнання живих, персональних стосунків "я" і "Ти". Щоб замінити недостачу цього трепетного і невловимого відчуття, яке не дається як результат формальних, зовнішніх до особи процедур (тобто без її активної внутрішньої участі-праці), адепти магізму поринають у складні і таємничі ритуали. Чим складніший і незбагненніший ритуал, в якому особистість є просто віддаленим спостерігачем, тим більше людина готова прийняти цю незбагненність як ознаку чогось високого і величного, що вона не годна розуміти. І відчуття цього туманно таємничого і незбагненного сприймається як релігійне переживання. Замість праці, зусиль душі у пошуку Того, Хто Невмістимий у Всесвіті (але Вмістимий у смиренному і люблячому серці) – магічна майстерність ритуалів (з усім вишуканим художнім супроводом).

Інша сторона магізму – це віра в необхідність особливих сакральних предметів чи об’єктів, які є носіями особливої "благодатної енергії". Коли такий вірянин (вірянка) їде, летить, іде (а іноді навіть повзе) до такого сакрального об’єкта, він більш чи менш свідомо бажає зачерпнути такої "енергії-благодаті", а це уявне насичення – зовсім не переживання Зустрічі з Тим, Хто не у предметах! Але якщо ми не здатні знайти шлях до Єрусалиму свого серця (саме в цьому Єрусалимі Христос!), то чи не стануть фетишем для нас древні стіни і храми релігійної столиці світу (або "дари волхвів", знамениті ікони чи останки святих, за масовий бізнес на привозі яких стає реально соромно)?

І, нарешті, про ескапізм і царебожіє. Тут виходить така цікава картина. Коли головний начальник країни "наш", то є активний рух людей у рясах до поважних кабінетів; у місцевих органах влади "усе схоплено", що дозволяє нашвидкуруч будувати храми-"новороби" на всіх більш-менш примітних місцях. Начальству демонструється зворушлива відданість і готовність бути з ним "до кінця". А коли новий начальник пориває з "руським міром", то, виявляється, що церква вже поза політикою, вона лише молиться за мир. Крім того, церква опиняється ще й поза громадською активністю і поза діалогом з суспільством з приводу гострих, актуальних питань. На моє ж глибоке переконання, саме активна участь християн у суспільному житті, а не втеча від нього, сприятиме внесенню в основи життя суспільства базових християнських цінностей. Якщо християни, члени церкви, дійсно мають віру – то для них є заповіді, які треба відкрито сповідувати: не кради, не лжесвідчи, не перелюбствуй та інші. Свідомо і з вірою дотримуючись їх активно, можна дуже багато досягти.

А тепер про ідентичність. Чи ми точно знаємо, що справді українська, вже канонічна православна церковна спільнота базуватиметься на інших принципах, ніж названі тут? Що її віряни готові сприймати себе як члени одного тіла, завдяки зв’язкам і взаємопідтримці яких ця церква живе і росте, а не бути споживачами "духовних послуг", які тепер добрі тим, що від плати за них нічого не матиме Москва? Чи ми так само не вважатимемо духовне життя сукупністю магічно ефективних ритуалів (учинених вже більш зрозумілою мовою)? Чи ми не схильні замість занепалого ідеалу "Святої Русі" приймати нові, дуже патріотичні ідеали, які перетворять церкву в головного пропагандиста національного міфу? До речі, треба знати, що деякі наші православні брати-слов'яни, апологізучи національний міф, навіть пам’ятник освячують (архієрейським чином!) терористу, який убив невинну вагітну з її чоловіком, після чого почалася всесвітня м’ясорубка з мільйонами жертв…

Отже, омріяна і життєво необхідна справа входження українського православ’я як повноправного і дуже важливого члена у світову православну спільноту – спонукає православних України до завдання соборної творчої праці – будівлі відкритого Православ'я сучасності, чутливого до життя суспільства, готового до послідовного і терплячого служіння за заповідями свого Вчителя.

І тоді позначені тут три опори формальної віри – переображаються і набувають справжньої вартості. Не владний патерналізм – а живе отцівство, що стоїть на взаємній пошані, довірі й свободі, "від якого бере ім'я все отцівство на небі й на землі" (Еф. 3, 15). Не магічне сприйняття обряду, а освоєння глибини простору духовного життя Церкви, який спирається на багатовіковий досвід святості. Не острах непередбачуваного майбутнього і втеча від нього, а довіра до Божого Промислу, який це майбутнє творить, можливо, не без наших зусиль. Благослови нас, Господи.

Протоієрей Богдан Огульчанський

1 Автор запитував у католицького єпископа (відносно молодого, на час бесіди він ще був священиком) – наскільки жорстко працює папська вертикаль (історично значно більш централізована, ніж у православ’ї) при призначенні архієрея. Відповідь була такою: зараз призначення єпископа відбувається тільки колегіально. Із врахуванням враження про кандидата від тих, з ким він мав справу і від тих, з ким він матиме справу.

Фото Facebook


Теги: