Сьогодні дуже багато людей, які навіть на базовому рівні не знайомі з сучасною західною соціальною філософією, живляться популярними «страшилками», виступають, зокрема, критиками марксизму і суддями неомарксизму. Якщо з деякими базовими речами щодо марксизму вони познайомилися (ще до свого навернення), коли займали посади секретарів райкомів комсомолу та були завідуючими відділами агітації і пропаганди в КПРС, то новітні рухи в марксизмі, вони сприймають винятково у спаплюженому та примітивному вигляді з невідомих в академічному світі джерел. Вже не перший раз доводиться зіштовхуватися зі спрощеним розумінням філософських категорій, cпостерігати поверхневі та однобічні застосування того чи іншого поняття, бачити банальне маніпулювання історичним матеріалом, мати справу з елементарним незнанням ключових відмінностей між «марксизмом» та «неомарксизмом», і ставати свідком абсолютного ігнорування (замовчування) ключових тез представників західного марксизму. Відверта фальсифікація, в якій Марксом виправдовують наступ на людські свободи, марксизму приписують всевладдя держави, терор та насилля, коли ім’я Маркса пов’язують лише з тоталітарними режими та різними проявами «комунізму», вимагає академічної справедливості в межах наукового дискурсу. Як писав британський мислитель Тері Іглтон у своїй книзі «Чому Маркс був правий»: а що, якщо всі найбільш відомі заперечення проти робіт Маркса є необґрунтованими? І нехай не повністю позбавлені сенсу, але все ж таки, в своїй більшості, є заснованими на омані1.

Отже, давайте коротко розберемо деякі популярні забобони щодо Марксу та проаналізуємо риторику поверхневих ворогів «неомарксизму» в середині євангельського руху. Я спробую «вивести» простого (євангельського) читача з так званої «безодні» неомарксизму, в яку ми, обравши європейський курс розвитку країни, начебто всі (у що я звісно не вірю) рухаємося. Можливо, я таки зможу когось підштовхнути до більш обачливого ставлення до інформації, яка публікується на сайті того чи іншого громадського діяча або віруючого політика. Тим, хто готовий більш серйозно зануритися в тему (і самому розібратися в ній), раджу звернутися до найкращого нарису марксистської теорії XX ст. книги британського теоретика «нових лівих» Пері Андерсона «Роздуми про західний марксизм»2.

Почну з того, що західний марксизм (неомарксизм) є одним з найбільш поширеніших рухів у світовій соціально-історичній думці. Він пов'язаний з критикою капіталістичних (або більш ширше, товарно-грошових) відносин і намагається знайти їм альтернативу не в минулій, а в майбутній історії3. Для марксистів капіталізм становить собою економічну систему, яка породжувала та відтворювала нерівність, через що заслуговувала на те, щоб бути відправленою на «звалище історії». Розвиток неомарксизму в сучасному світі відбувається в межах більш широкого інтелектуального руху, який, часто узагальнюючи, називають «критична теорія». Якщо коротко, то критична теорія посприяла народженню «публічної сфери» (Öffentlichkeit/Public sphere). А наслідком публічної сфери є зародження ідеалів демократичної політики. Сучасна демократія заснована (як і марксизм) на ідеології Просвітництва, а соціалізм, як би це не було неприємно чути, якраз і поглиблює демократію, а не відкидає її.

Юрген Габермас (найбільш впливовий лівий мислитель сучасної Німеччини) пише, що під «публічною сферою» мається на увазі та частина суспільного життя, в якій може бути сформовано щось наближене до суспільної думки. Громадяни виступають в якості публіки, коли обговорюють те чи інше питання у вільний від примусу спосіб – тобто з гарантією свободи зібрань та асоціацій і свободи висловлювати і публікувати свою власну думку. Формування публічної сфери відбулося в умовах, коли незадовго до промислової революції XVIII ст. освічені чоловіки та жінки зустрічалися в лондонських кав’ярнях, паризьких салонах та німецьких Tischgesellschaften («застільних компаніях») для раціонально-критичних дискусій. Це була епоха літературних журналів та народження вільної преси, які були складовими публічної сфери, що грала роль сили стримування при абсолютистських правліннях4.

Можна помітити, що деякі критики «неомарксизму» (як і марксизму в цілому) у своїх статтях не дають визначення поняттям, які критикують. Нам лише пропонують «страшилки» про те, що сьогодні скрізь (починаючи з дитячих садочків і туалетних кабінок) нав’язується ідеологія неомарксизму (рух 20-80 років XX ст.) і постмарксизму (явище 80-90 років XX ст.), а його предтеча – марксизм (теорія кінця XIX ст. – початку XX ст.) є ідеологічним фундаментом деяких тоталітарних держав, в яких правили криваві режими (ленінізм, сталінізм, маоїзм), винні за мільйони невинних жертв. Зразу зазначимо, що соціалістичні революції, які відбулися в Росії 1917 року та в Китаї 1949 року, не були організовані за моделлю Маркса, бо в них були задіяні більше селяни та сільськогосподарські працівники, ніж промисловий пролетаріат, про який писали Маркс та Енгельс («Пролетарії всіх країн, єднайтеся!»). Більш того, варто не забувати, що сучасні капіталістичні нації з’явилися не тільки як продукт Реформації, але і як продукт історії рабства, геноциду, насилля та пригнічення, і кожен з цих елементів нічим не менш огидний, ніж історія маоїстського Китаю чи сталінського Радянського Союзу5. Також не слід плутати російську версію марксизму (більшовизм та ленінізм) з тенденціями, які в XX ст. розвивалися поза межами «соціалістичного табору». Західний марксизм ніколи не визнавав ідеологію і тим більше практику сталінізму (з його репресіями, голодомором та вождізмом).

Якщо вже хтось наводить приклади «невдалого» соціалізму тих чи інших країн, то варто нагадати, що на роль втілення ідей Маркса найкраще підходить шведська (скандинавська) модель соціалізму («з людським обличчям») з її у свій час найбільшими «Соціал-демократичною робітничою партією Швеції» та «Комуністичною партією Швеції» (з 1991 року носить назву «Ліва партія»). В 1981 році до цих двох партій доєдналася «Партія зелених». Так, звісно, сьогодні (і цьому є своє пояснення) шведська соціалістична модель пішла на спад, а сама країна рухається по шляху неолібералізму (чисто буржуазної системи), але протягом 70 років (з 1932 р. соціал-демократи абсолютно і беззмінно домінували в національній політиці протягом 40 років, а сьогодні на регіональному рівні вони залишаються при владі у більшості комун) вона прекрасно поєднувала в собі риси радянського соціалізму та американського капіталізму. Освіта, охорона здоров’я та інші соціальні послуги були абсолютно безкоштовні. В країні була майже повна зайнятість, безробіття, яке не підіймалося вище 2-3 %, соціальне страхування, розвиток людського капіталу, захист праці (чисельні профспілкові рухи), гарантії материнства та дитинства, високі пенсії. Заробітна плата робітника в 1970-х була менша зарплатні директора заводу лише в 2-4 рази. Швеція змогла побудувати суспільство з високим рівнем плюралізму та демократії з багатопартійною системою, вільними ЗМІ, з рівнем репресій набагато нижчим ніж в США. В 1970-х роках Швеція завоювала звання «світової столиці прав людини». Майже безперервне правління соціал-демократів та їх популярність ґрунтувалися не на системному придушенні інакомислячих, промивці мізків та репресіях, а на тому, що партія в 1930-1960 роках втілила в країні найкращу в капіталістичному світі систему соціального страхування, ранню і дуже велику пенсію, 5-ти тижневу оплачувану відпустку, зробила так, що зарплата робочого, вчителя або держслужбовці співвідносилась з зарплатою банківського та урядового менеджера. Додайте сюди безкоштовну і якісну освіту та медицину, низьке безробіття та якісне соціальне житло. За багато десятиріч соціал-демократи, які пішли шляхом поступового ненасильницького «реформістського» подолання капіталу, майже злилися зі шведською державою і суспільством, де основними цінностями стали рівність та соціальна справедливість6.

Противники лівої ідеології з табору євангельських віруючих дуже часто протиставляють неомарксизм християнському вченню. Вони хибно вважають, що західний марксизм (як і його спотворена радянська версія) практикує ненависть до релігії в цілому та до християнства зокрема. Але це абсолютно не так. Візьмемо, наприклад, провідних лівих інтелектуалів XX-XXI століть. Одним з найбільш популярних сучасних неомарксистів є словенський філософ Славой Жижек (1949), який написав уже не один, нехай і неординарний, текст щодо розуміння Бога та важливої ролі, яке займає християнство в сучасному дискурсі. Він захоплюється Честертоном, пише про Йова та плідно співпрацею з відомими теологами з метою зрозуміти феномен віри в сучасному світі, де ідея Бога вже не є настільки визначальною, як в минулі століття. Його колега, французький філософ Ален Бадью (1937), є автором дуже знакової книги про вчення апостола Павла. До речи, на відміну від багатьох протестантів, при написанні своєї книги він користувався грецьким оригіналом Нового Заповіту. Найбільш визначний сучасний німецький (лівий) філософ Юрген Габермас (1929) написав книгу про розум та релігію разом з папою римським Бенедиктом XVI (Йозефа Ратцингера) і вбачав в католицькій церкві союзника в роботі з захисту сучасних мультикультурних суспільств. Ще один британський лівак Тері Іглтон видав текст «Чи був Ісус революціонером?», в якому визначає Ісуса як ліволіберального фарисея. Джані Ватімо з Італії є автором книги «Після християнства», в якій міркує про поняття віри в епоху постмодерну. Іншими словами, з «опіуму для народу» комуністичної партії релігія сьогодні стала безцінним союзником нових лівих.

Всі інтелектуальні течії XX ст. тим чи іншим чином перетиналися з марксизмом. Це і фрейдомарксизм (Еріха Фромма), франкфуртська школа (Макса Хоркаймера, Герберта Маркузе, Теодора Адорно) і структуралізм (Клод-Леві Строса) як одна з найбільш впливових антропологічних шкіл післявоєнної епохи. Представників цих течій складно запідозрити в попранні людської гідності та підтримці ГУЛАГу. Починаючи з 1920 років, західний марксизм відходить від теоретичної конфронтації з основними економічними та політичними проблемами. Без вагань можна сказати, що його фокус зміщається з державотворчих тем до дослідження культури (більшою мірою мистецтва). Такі ліві мислителі XX ст. як Лукач, Адорно, Беньямін, Маркузе, Сартр, Грамши, Альтюсер у великій мірі досліджували та аналізували літературу, музику, естетику, поезію, образотворче мистецтво та освіту7. Ми навіть не зустрічаємо нічого подібного ані в роботах раннього, ані в роботах пізнього Маркса (ані в роботах його послідовників з II Інтернаціоналу). Більш того, ліва ідеологія не є чужою і деяким сучасним теологам, серед яких і представники теології надії, теології визволення (про яку я писав у своїй статті «Чому теологія визвольного руху використовує марксистську ідеологію?»8), феміністичної теології, постколоніальної теології й теології, які займаються питаннями екології, мігрантів та біженців. Як пише у своїй надто цікавій статті «Неомарксистські ідеї в сучасній теології» Д.В. Вітер, «неомарксизм лишається як теоретичним, так й ідеологічним підґрунтям значної кількості теологічних концепцій, чому сприяють тенденції до модернізації християнської теології, її наближення до сучасних соціально-політичних реалій»9. Сьогодні зустрічаються юдейські марксисти, ісламські марксисти та християнські марксисти.

Так сталося, що наші євангельські критики неомарксизму більшою мірою концентрують увагу на моральних та сексуальних питаннях, які порушують нові ліві, але абсолютно замовчують (і не дають оцінку) роботу всіх нових постсоціалістичних рухів, до яких входять антиглобалістська, антиколоніальна та антикапіталістична мобілізація, боротьба з бідністю та соціальною несправедливістю, відстоювання прав мігрантів, акції проти сексуального насильства і сексуальних домагань (#MeToo), робота з захисту та збереження екології тощо. Слід зазначати, що першочерговим завданням неомарксизму є пошук справжніх економічних корінь соціальної несправедливості, а отже пошук вирішення соціальних проблем. Іншими словами, ліві не стільки агітують за одностатеві шлюби, скільки борються проти дискримінації будь-кого за статевими, віковими, сексуальними, ментальними, етнічними, економічними та іншими ознаками. Вважаю, що це гарна відповідь на абсолютно поверхневе питання «Кого готують неомарксисти на роль своїх ворогів?» Згадаємо події 1968 року, коли студенти вийшли на вулиці Парижу, протестуючи проти системи, в якій всі місця були зайняті старими (за віком та світосприйняттям) кадрами. Як можна класифікувати цей молодіжний рух? Пролетарський? Дрібнобуржуазний? Лівацький? Анархічний? Складно класифікувати, чи не правда? А все через те, що струнка класова система Маркса вже давно не є єдиною визначальною для молоді, феміністок та руху за права людей.

Закінчити хотілося б словами французького філософа Жака Деріда, який у своїй книзі «Примари Маркса» написав, що не читати, не перечитувати та не обговорювати Маркса завжди буде помилкою. Ця провина, яка полягає в теоретичній, політичній та філософській безвідповідальності, буде постійно збільшуватися10. На сьогоднішній день ми маємо цілий прошарок людей (і тут я маю на увазі євангельських віруючих), які за своє життя не прочитали жодної сторінки «Капіталу» або прочитали спаплюжену версію марксизму. Про неомарксизм я вже мовчу, бо серед євангельських віруючих можна порахувати по пальцях тих, хто хоч щось читав з праць представників західної школи марксизму. Так, звісно, з Марксом потрібно сперечатися, до нього потрібно критично ставитись, його слід фільтрувати, але не відкидати завчасно, і тим паче не вестися на поверхневі судження громадських чи політичних діячів євангельського штибу щодо його вчення. Як би це не хотілось чути, але теза про «смерть Маркса» передчасна. Про це можна судити і по збільшенню продаж німецького видання «Капіталу», і по тому, що навіть на Волл-стріт можна побачити демонстрації під гаслами «Маркс був правий!». Не потрібно бути надто розумним, аби зрозуміти, що саме представники великого капіталу зацікавлені в тому, щоб про Маркса забули або щоб його ототожнювали з радянськими репресіями та відстоюванням прав сексуальних меншин у сучасній Європі. Але чи варто віруючим політикам своїм авторитетом подавляти тему марксизму і клеймити будь-які згадки про Маркса? Я переконаний, що ні. На тлі загального падіння рівня життя простого населення, неабиякого збідніння більшості прихожан церков і в той самий час непоганих статків керівників цих самих церков і віруючих політиків, ми все більше і більше будемо спостерігати процес «відчуження» (ще один термін Маркса) звичайних вірян від всього того, чим займаються їх пастори, єпископи та представники «їх віри» в парламенті. Все це може спровокувати різке зростання інтересу до всієї теми антикапіталістичного (антибуржуазного) розвитку навіть в середині релігійної спільноти. Одного дня релігійні маси, якими так уміло сьогодні маніпулюють віруючі політики, можуть зрозуміти, що релігія (не плутати з вірою), як «опіум для народу» виконує не тільки заспокійливу роль, але і дещо притупляє свідомість. Зрозумівши це, вони захочуть скинути з себе бюрократичні та ідеологічні пута своїх керманичів. І кому, як не віруючому політику зі ступенем доктора економічних або інших наук цього не розуміти?

Анатолій Денисенко

1 Терри Иглтон. Почему Маркс был прав. М.: Карьера Пресс, 2012. – С. 28.

2 Перри Андерсон. Размышление о западном марксизме. М.: Common place, 2016.

3 Вадим Межуев. Ответ моим оппонентам. 54-61 Логос 3 (81) 2011. – С. 54.

4 Часть VII: Назад из бездны – Хабермас и критическая теория после 1960-х. 374-419. Стюарт Джеффрис. Гранд-отель «Бездна». Биография франкфуртской школы. М.: Ад Маргинем Пресс, 2018. – С. 376.

5 Иглтон, 40.

6 Алексей Сахнин. «Скандинавские левые на руинах «шведского социализма». 100-123 // Альона Ляшева (ред.) Ліва Європа. К.: Huss, 2017.

7 Більше прикладів можна знайти в книзі: Фредерик Джеймисон. Марксизм и интерпретация культуры. М.: Кабинетный ученый, 2014.

8 Денисенко Анатолій. «Чому теологія визвольного руху використовує марксистську ідеологію?» Практична філософія. № 1, 2014 (51). К. Парапан: 2014. 182-193.

9 А.В. Вітер. Неомарксистські ідеї в сучасній теології. 9-24. Колегія. Часопис Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського у Києві. № 7 (20) «Парадигми теології, філософії релігії і релігієзнавства». 2011. – С. 20.

10 Жак Деррида. Призраки Маркса. М.: Logos-altera, 2006. – C. 26.

Теги: