Митрополит Філарет, що продовжує титулувати себе «патріархом» (причому без додатку «почесний»), став заявляти, що назва нової церкви повинна бути «Українська Православна Церква» і тільки так. Що «Православна Церква України» — це, мовляв, неправильний переклад з грецької фрази «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας».

Звісно, 90-річному почесному патріарху, який навряд чи володіє грецькою, можна було б вибачити таку плутатину, якби її не підхопили інші, і не піднялася ціла хвиля за перейменування щойноутвореної церкви. Перейменування всупереч позиції Вселенського Патріархату.

Розглянемо докладніше лінгвістичний й еклезіологічний аспект цієї проблеми.

За лінгвістичною консультацією стосовно новогрецької я звернувся до Андрія Савенка, доцента кафедри елліністики КНУ ім. Т. Шевченка і перекладача новогрецької літератури на українську мову (нещодавно, зокрема, вийшли його переклади поезій Костантіноса Кавафіса у книзі «Вибраного»).

«Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» перекладається як «Православна Церква України», і точний переклад лише такий. «Українська Православна Церква» буде грецькою «Ουκρανική Ορθόδοξη Εκκλησία». Грецькі конструкції аналогічні англійським варіантам «Ukrainian Orthodox Church» та «Orthodox Church of Ukraine», де грецьке «της» є аналогом англійського «of». Переклад прикметником теоретично можливий, але він є 1) неточним і 2) розмовним, тобто допустимий лише в художній літературі, але не в перекладі важливого документу.

Більш того, варіант «Святіша Церква України», присутній в українському перекладі Томоса про автокефалію, теж лінгвістично є неправильним, принаймні згідно правил літературної української і грецької мов. Оригінальне грецьке «Ἁγιωτάτη Ἐκκλησία τῆς Οὐκρανίας» має перекладатися як «Найсвятіша Церква України», оскільки Ἁγιωτάτη — це суперлятив, найвищий ступінь порівняння. Це точно відбито в офіційному англійському перекладі Томоса: «Most Holy Church of Ukraine». Звідки взявся варіант «Святіша» можна лише гадати, але найімовірніше, що це просто калька з російського «Святейшая». Ось так неточний переклад призвів до пейоративної абревіатури «СЦУ», яка наразі активно використовується опонентами нової церковної структури з метою образи і приниження. І ПЦУ мала би звернутися до відповідальних за це представників Вселенського патріарха, щоби вони виправили цю фразу в офіційному українському перекладі Томосу на «Найсвятіша Церква України».

Щоправда, назва «Найсвятіша Церква України» теж використовується в українському перекладі Томоса, навіть два рази. Загалом щодо Української церкви у Томосі, написаному в урочистому, піднесеному стилі, вживаються такі назви: «Православна Церква в Україні» (тричі — у назві і тексті Томосу), «історична Митрополія Київська», «Святіша Церква України» (двічі), «Найсвятіша Церква в Україні» (двічі), «Автокефальна Церква в Україні», «Автокефальна Церква України». Отже, нема підстав вважати одну з одиниць цього синонімічного ряду — «Святіша Церква України» — єдиним можливим варіантом назви церкви, тим більше у діловій і офіційній мові, штучно створюючи з неї абревіатуру.

Вказана у Томосі назва «Святіша Церква України» — це формула для молитовного поминання (а не для абревіатури) церкви за богослужінням предстоятелями інших церков, тобто вона не є і навряд чи може бути офіційною юридичною назвою. До того ж вона ніколи не звучатиме українською, бо очевидно, що предстоятелі інших автокефальних церков молитимуться своїми мовами, а не українською. Можна передбачити, що словосполучення «Святіша Церква» у церковних диптихах згадується не лише у прив’язці до України, а й до церков інших країн. Тож вживання абревіатури «СЦУ» у звичайному мовленні є некоректним і, більш того, неетичним, бо використовується авторами цієї абревіатури в якості пейоративної, образливої лексики, і це вони зовсім не приховують. У зв’язку з цим доцільно нагадати: «хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній» (Мф. 5:22).

Окрім лінгвістичних нюансів, у суперечці між назвами ПЦУ/УПЦ існує ще й серйозний еклезіологічний аспект (еклезіологія — це розділ християнського віровчення, який займається питаннями про сутність Церкви).

З цієї точки зору назва «Українська Православна Церква» має ознаки етнофілетизму (акцентує на етносі/мові), тобто єресі, бо суперечить православному (і християнському) віровченню про Церкву Христа, де місцеві церкви діляться винятково за територіальним принципом, а не за етнічним чи мовним: «де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Кол. 3:11). До територіальної православної церкви належать усі етноси, які проживають на цій території, і така церква має «обслуговувати» людей на всіх мовах своїх вірян.

Єресь етнофілетизму була засуджена на Всеправославному Соборі у 19 столітті, засуджена тоді була Болгарська Церква (яка, як і Російська, Румунська і ще кілька, досі продовжують використовувати етнофілетичні назви офіційно, хоча від самого єретичного вчення формально відмовилися). Історія появи, засудження, а також сучасних форм існування цієї єресі розглянута в статті про територіальні канонічні юрисдикції грецького каноніста, митрополита Пантелеймона Родопулоса.

Те, що митрополит Філарет і його прибічники хочуть використовувати для нової церкви цю сумнівну назву, замість того, щоби взяти здоровий варіант і натомість критикувати УПЦ і РПЦ, які хворі на цей самий етнофілетизм — це один із найбільших тривожних дзвіночків у новій церкві. Як корабель назвати, так він і попливе. Назву «УПЦ» доцільніше викинути на смітник і забути. Схильністю до єресі ПЦУ тільки відштовхне тих із МП, хто хоче покинути єресь «русского міра» і перейти до більш християнського середовища. Націоналізмом людей із МП у нову церкву не заманити, бо в МП наразі лишилися люди, які індиферентні до політки (або, навпаки, з крайніми поглядами — русофіли). А от більш якісне і правовірне християнство може їх привабити.

Автокефалія була надана християнам певної території, назва ж УПЦ, особливо разом із заявами Філарета про майбутнє «розширення територіальної юрисдикції», — це те, що дипломатичною мовою називається «територіальні претензії». Тобто не встигла ПЦУ отримати визнання, як починає заявляти про свої територіальні претензії до тих, від кого це визнання отримала (і до тих, від кого його очікує). Якщо Косово зараз стане заявляти про свої територіальні претензії на Сербію, Албанію, Македонію і навіть США, то які шанси, що його перестануть визнавати навіть ті, хто вже визнав? Вселенське Православ'я — це закритий клуб, чимось схожий на Євросоюз, і щоби вступити туди, треба визнавати внутрішні кордони і закони спільноти.

Більш того, не слід забувати, що Вселенський патріарх відкликав свою грамоту про передачу Київської митрополії під управління Московському патріарху за порушення вказаних у грамоті вимог, навіть менш категоричних, ніж вимога щодо назви Православної Церкви в Україні. Ігнорування назви зі Статуту, який був проголосований на Об’єднавчому соборі, а також інших положень Статуту ставить під питання легітимність всього процесу автокефалії для Церкви України. Подібні кроки можуть у майбутньому стати однією з підстав для скасування Томосу про автокефалію. Не варто повторювати помилки РПЦ і порушувати вигідні угоди через банальну пиху і бажання «захопити» назву конкурента, попри те, що та несе ознаки єресі.

Дмитро Кузьменко,
кандидат філологічних наук

Фото 24tv.ua


Теги: