Теорія богопізнання за працею І.Зізіуласа "Буття та інакшість"

Сучасний грецький теолог митрополит Пергамський Іоанн Зізіулас у своїй першій великій книзі “Буття як спілкування” створює під впливом філософії М. Бубера власний варіант онтології православного екзистенціалізму. Іоанн Зізіулас у другій книзі «Спілкування та іншість», що вийшла 2006 року, розвиває власну онтологію в дусі філософії Е. Левінаса. Саме в цій книзі Іоанн Зізіулас зумів створити також і власну теорію теогносії, викладену ним у спеціальному розділі «Церква як містичне тіло Христа. Наближення до церковного містицизму» (p. 286-307).

Згідно з онтологією Іоанна Зізіуласа, Бог є спілкуванням трьох Екзистенцій. Сутність Бога породжена першою з трьох екзистенцій під час породження другої та третьої Іпостасей. Людина народжується “біологічною особою”, але може стати екзистенцією («еклезіологічною особою»), якщо охреститься і буде існувати в церковній спільноті. Людина як екзистенція може досягнути спілкування з Богом як трьома екзистенціями під час євхаристії. Вчення про те, що людина є екзистенцією саме в спілкуванні з іншими людьми притаманне екзистенціалізму: на ньому особливо наголошують М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Бубер. А вчення про те, що для буття екзистенцією потрібне ще й спілкування з Богом, є аксіомою всіх релігійних екзистенціалістів, особливо – М. Бубера, Г. Марселя, М. Абаньяно. Отже, онтологія Іоанна Зізіуласа, викладена в обох його книгах, є звичайною для релігійного екзистенціалізму.
Теорія теогносії Іоанна Зізіуласа створюється як творче переосмислення містичної теології, містичного досвіду пізнання Бога (p. 286-307). Згідно із Іоанном Зізіуласом, Бог пізнається лише містично, але не інтелектуально (p. 287). Містичний досвід при цьому належить не індивіду, а всій Церкві (p. 287). Іоанн Зізіулас критикує уявлення західних і православних теологів про містичний досвід як такий, що належить індивідові як виключно унікальний і неповторний (p. 287). Іоанн Зізіулас посилається на використання в давній церкві терміну «містичний» для позначення того, що має відношення до церковних таїнств (p. 287-288). Для Іоанна Зізіуласа нерозрізнення містичного і сакрального у деяких патристичних текстах є показником їх глибинної єдності (p. 287-288). Іоанн Зізіулас вважає євхаристію головним містичним досвідом Церкви (p. 296-297). Іоанн Зізіулас зазначає, що отці Церкви вважали, що під час євхаристії члени церковної общини можуть переживати реальну причетність до Бога, споглядати Христа і життя майбутнього віку (p. 296). Описані в Апокаліпсисі Іоанна Богослова видіння є спогляданням «космічної літургії», що буде звершуватися при кінці світу (p. 296). Бачення слави Божої, «нового неба і нової землі» під час літургії є завданням, що повертає людину до символіки Біблії, до «іудео-християнської апокаліптичної традиції, що походить від єврейських пророків» (p. 297). Літургійні слова та дії зображають Бога і Його Царство типологічно (p. 298). Така ж типологічна символіка характерна і для Біблії. Типологічний символізм надає можливість для містичного сприйняття того, що приходить із «життя майбутнього віку» (p. 298). Літургійний символізм не має алегоричного характеру і тому не дає простору для людської уяви. Цей символізм не має на меті прокласти шлях для споглядання вічного ідеального світу (p. 298). Літургійний символізм має розкрити майбутнє. Літургійне «слово приходить не з минулого, але з майбутнього; це слово — відлуння речей, які стануться» (p. 299). Іоанн Зізіулас переосмислює концепцію часу православного екзистенціалізму для того, щоб внести принципові зміни в антропологію. Людська екзистенція, згідно із Х. Яннарасом (і раннім Гайдеггером), спрямована на творчу побудову майбутнього, а саме — на досягнення зустрічі з Богом. Зусилля екзистенції, спрямовані на майбутнє, є результатом проективної здатності уяви. Іоанн Зізіулас вважає, що людина не має влади конструювати майбутнє. Це майбутнє вже існує як Царство Боже, як життя Нового віку. І людина в євхаристії стає причетною до цього майбутнього життя, сприймає його. Відмова від теоретичного обґрунтування активності особистості у пошуках зустрічі із Богом є важливим кроком, що дозволяє Іоанну Зізіуласу створити принципово нову для православного екзистенціалізму концепцію містичного богопізнання: теорію пасивного очікування.
Бог є Іншим, що приходить із майбутнього. Людська особистість не має влади ні над Іншим, ні над тим майбутнім, з якого Інший приходить. Людина в євхаристії вчинить правильно, якщо займе позицію очікування, а не буде докладати зусиль до трансценденції. Спілкування в євхаристії можливе не тому, що людина здатна трансцендувати до Бога, а тому що Бог приходить до людини. Отже, євхаристійне спілкування можливе в результаті двох кенозисів. По-перше, кенозису Божого, оскільки Бог сходить до людини. І, по-друге, в результаті кенозису людського, оскільки особистість смиренно очікує пришестя Бога. Це смирення зокрема означає відмову від всякого роду індивідуальних екстатичних устремлінь до Бога. Умовою можливості богопізнання є смирення особистості. Людина церковна онтологічно вже поставлена в ситуацію смирення. Адже особистість входить у Церкву як у напередвизначену спільноту, а не створює її. Церковна община є містичним тілом Іншого, над яким особистість не має влади. Навпаки, вона залежить від цього Іншого. Церковна спільнота для особистості складається із багатьох інших. І без цих інших церковна спільнота неможлива. Виникає ситуація залежності особистості від інших. Адже церковне спілкування — це істинний спосіб існування особистості. Але для того, щоб почати жити цим життям, до якого особистість покликана, вона має прийняти членів власної церкви як інших, змиритися з ними (p. 294, 302). Цей досвід смирення і прийняття іншого – єдина можливість бути відкритим до іншого, а отже, й спілкуватися з іншим (p. 303). Щоб пізнати Іншого, необхідно прийняти його як Іншого і прийняти інших людей в їх специфічності. Це вчення Іоанна Зізіуласа про пріоритетність Іншого виникло під впливом філософії Е. Левінаса, згідно із яким людська екзистенція ґрунтується на прийнятті іншого, відповідальності щодо нього, незважаючи на те, яку позицію по відношенню до особистості виявляє інший. Іоанн Зізіулас вважає, що переживання страждань, що походять від інших, є обов’язковим елементом життя особистості. Те переживання зла, що, згідно із Е. Левінасом, є лише можливістю, за Іоанном Зізіуласом, стається в містичному житті кожного християнина (p. 304). І лише той, хто вільно приймає страждання, належить до церковного спілкування, і є частиною Церкви як містичного тіла розп’ятого Христа (p. 304). Прийняття страждань можливе завдяки любові до іншого. Ця любов вільна від всякої раціональної та моральної необхідності (p. 304). А це значить, що теологія богопізнання Іоанна Зізіуласа (через смиренне прийняття іншого і любов до нього) належить до пост-метафізичного типу мислення. Єднання із Богом неможливе в межах самосвідомості (p. 306). Бог відкривається лише із майбутнього есхатологічного Царства – під час літургії (p. 295). Пізнати Бога в євхаристії може лише особистість, що приймає Іншого в смиренні та любові (p. 306). Знання приходить лише від любові (p. 306). Лише той, хто зміг прийняти інших людей у смиренні, може бути причетним до пізнання Бога, як Він є — тобто до пізнання Бога як взаємостосунків смиренної любові Трьох (p. 306).
Іоанн Зізіулас вважає, що мислити богопізнання в категоріях свідомості чи самосвідомості, – це знаряддя збанкрутілої метафізики. Богопізанння необхідно мислити лише в категоріях екзистенціального відношення. Відношення смирення і любові (p. 306-307). А подія відношення дасть можливість пізнати Бога. Довершеність відношення – це містичне всиновлення Богові через церковні таїнства. Тому євхаристія є переважним місцем і часом богопізнання. А відносини, що виникають під час євхаристії між особистістю та Богом, і є Богопізнанням як таким. У цих відносинах людська особистість стає іншим, що приймається Христом. Приймається в усій унікальності особистості, без її руйнування (p. 307).
Очевидно, що теорія теогносії Іоанна Зізіуласа сформована під визначальним впливом філософії Е. Левінаса (на фото), його вчення про необхідність для екзистенції прийняти Іншого. Деякі положення Іоанна Зізіуласа аналогічні до вчення пізнього Мартіна Гайдеггера про мислення як смиренне «чекання» з’яви Буття. Така концепція Іоанна Зізіуласа повертається до положень містичної теології патристики про смирення і любов до всіх інших як необхідну умову богопізнання. Іоанн Зізіулас слушно зауважує, що висловлювання Христа: «чисті серцем пізнають Бога» не означає, що Бог з’явиться тим платонікам, що очистили свідомість від уявлень і понять (p. 306). Очищення серця є процесом вольовим, процесом прийняття волі Іншого та смирення перед іншими (p. 306). Іоанн Зізіулас радикально повертається до важливого біблійного і патристичного положення про те, що Бога пізнають смиренні та люблячі. Але це повернення відбувається під впливом вчення Е. Левінаса про необхідність пріоритету етичної позиції для особистості.
Отже, Іоанн Зізулас вважає, що об’єктом теогносії є Бог як три Особистості. Для людини Бог є абсолютно Іншим, зв’язок із яким може бути лише особистим спілкуванням. Суб’єктом богопізання, згідно із Іоанном Зізіуласом, є людська особистість, що є членом Церкви як спільноти, в якій реалізується абсолютна відкритість до інших. Процес пізнання є прийняттям Іншого, яке досягається через любов і смирення. Вчення Іоанна Зізіуласа про процес богопізнання як прийняття Іншого виникло в результаті творчого переосмислення основних положень філософії Е. Левінаса. Розуміння Іоанном Зізіуласом об’єкта і суб’єкта пізнання склалося під впливом  М. Бубера, але в останній книзі «Буття та іншість» було переосмислене в дусі філософії того ж таки Е. Левінаса.