Католицька Церква новітньої доби відіграє активну роль у суспільному житті. Серед усього різноманіття діяльності Церкви варто згадати документи і розробку проектів, присвячених сучасним суспільним, економічним і політичним питанням. За допомогою власних засобів масової інформації, через проведення активної освітньої і пасторської діяльності, головне місце в якій посідають освітні інституції, зокрема факультети суспільних наук, чисельні благодійні організації, передусім Карітас, активність Католицької Церкви в країнах колишнього Радянського Союзу особливо виділяється на тлі неопрацьованої суспільно-політичної думки і слабкої державної соціальної інфраструктури.

Стежки солідарності. Роль Католицької Церкви в сучасному світі

Суспільна доктрина і практична діяльність виходить поза суто релігійні рамки і охоплює всіх людей доброї волі, а не лише вірян католицького віросповідання. Визначними у цій сфері можна назвати постаті таких святих, як Джованні Боско, мати Тереза з Калькутти та, звичайно, Іван Павло ІІ. Безперечно, ця тема є надто широкою, аби спромогтися висвітлити всі аспекти в невеличкій статті, тож я зосереджусь на теологічному підґрунті ролі Католицької Церкви.

 

Історія і право

 

Перш за все слід звернути увагу на сутність самого християнства, монотеїстичної релігії, яка походить з біблійного джерела. Бог є особою, що об’явився не через явища природи, але в людській історії. Улюбленим місцем досвіду Його є ані космос, ані споглядання глибин власного «я», але передусім простір людської комунікації [5, р. 83]. Центром християнства є подія зустрічі і присутності Бога, який приходить у конкретному часі і місці та промовляє до людини. Бог об’являється як Господь завіту, що прибуває до людини з пропозицією партнерського діалогу. «Тому Моє Ймення пізнає народ Мій, тому того дня він пізнає, що Я то Отой, що говорить: Ось Я!» [Іс 52,6]. Цей уривок відкриває об’явлення іманентності Бога в історії, Його трансцендентність і присутність. У партнерському діалозі Бог укладає з вибраним народом завіт, предметом якого є заповіді. Єдиний Бог, Творець неба і землі та вінця творіння – людини, об’явився і дав моральний закон, за яким буде судити кожного з його вчинків, та обдарує участю у вічному житті або засудить на погибель. Цей закон основується не на Божому волюнтаризмі, а на природному праві, вписаному в свідомості всіх людей, та становить універсальне право для всіх людей. Прийняття права Божого перетворює громаду на народ у властивому сенсі. Тож первісна суспільна група була релігійною спільнотою, об’єднаною довкола віри. Відтак, завіт з Богом становить першу правову угоду.

Людина Біблії – найбільш фундаментальний документ пророцької релігії, це людина часу. Адже повне, істинне життя має ще надійти і віряни живуть есхатологічною надією. В Старому Завіті Бог покликав Авраама залишити родинну землю, йти до вказаної землі і стати отцем великого народу. У майбутньому християни Нового Завіту очікують виконання Божих обітниць здійснення «нового неба» і «нової землі». Найглибше значення історії полягає в тому, що вона є об’явленням Бога, місцем діяння благодаті, яка перемінює історію глупоти і гріху на історію спасіння. Від історії невіддільне Боже слово, яке проливає на неї світло. Ідея поступу є суто християнською. В християнстві з одного боку есхатологія (наука про остаточні речі) вказує на мінливість дочасного життя в очікуванні царства Божого. А з другого, як релігія часу, присвячує багато уваги драматичному екзистенціальному становищу конкретної людини тут і зараз. Любов і милосердя, (латинське слово caritas поєднує ці два значення), становлять центр християнства. Новий рай прийдешнього є своєрідним поєднанням землі і неба на землі.

Повернімось до виміру права, найяскравіше вираженому в Римо-Католицькій Церкві. Християнство розвивалось у Римській імперії й увібрало в себе римське право та ідею універсалізму. Поширенню римської культури сприяло навернення у християнство освічених римських громадян, які використали правничу термінологію для викладення і осмислення Божого права. Добрим прикладом такого поєднання може слугувати канонічне право і церковний суд римо-католицької церкви. Єпископи як законники могли не тільки бути духовними керівниками вірян, але й надавати їм професійну допомогу, а заповідь лобові ближнього і особлива увага християн до бідних і знедолених стала імпульсом і підставою благодійної діяльності. Перша соціальна система виникла в Римській імперії саме на основі молодої християнської церкви [3, р. 76-77]. Церква відіграла також визначну роль у Середньовіччі, коли внаслідок міжусобиць і постійної зміни правителів міст держав єпископи переймали на себе функції правителів, адміністраторів і виконували не лише роль духовних зверхників, але й дбали про постачання продовольства мешканцям, а навіть тримали оборону міст, даючи відсіч ворогам. Іншими словами церковна структура була єдиною стабільною в тодішній неспокійних часах [3, р. 168; 183].

Певною мірою подібна ситуація спостерігається в сучасному світі, особливо в постсоціалістичному просторі. Зокрема, в Польщі Церква з допомогою центрів душпастирства сприяла розвитку руху «Солідарність», який в остаточному розрахунку увінчався звільненням країни від комуністичного правління і переходу до демократичного суспільства [8, р. 68-69]. Нова польська республіка стала на міцний ґрунт християнських цінностей, усвідомленні громадянами свободи і власної гідності, виплеканих у цих центрах. Серед видатних постатей того часу можна навести філософа і суспільного діяча Мирослава Дзельского, священика Єжи Попєлушка та священика і філософа Юзефа Тішнера. Також у Німеччині християнська демократична партія ХДС основує свою програму на християнських цінностях.

Сьогодні Католицька Церква використовує налагоджену міжнародну мережу адміністративних одиниць, дієцезій і парафій, які завдяки своєму понаддержавному характеру дозволяють ефективніше розгорнути діяльність. У цьому контексті не можна оминути державу – місто-Ватикан, яка посідає визначне місце в світовому суспільно-політичному просторі. Завдяки централізованій владі в Римі Католицька Церква є бездоганно організованою структурою. Джон Лок у часі спалаху релігійних воєн вбачав у цьому загрозу для автономності держави. Натомість Петр Чаадаєв схвалював, наголошуючи відкритий і суспільно активний характер католицизму в порівнянні з містичним православ’ям. Подеколи й сьогодні можна спіткати цікаві казуси поєднання релігійної і мирської сфер, зокрема в такій католицькій державі як Польща, коли нещодавно група депутатів християнської партії пропонувала проголосити в сеймі Христа головою держави.

 

Спосіб євангелізації

 

Бог Нового Завіту не просто приходить до людини, Він сам стає людиною. Христос не лише проповідував слово Боже і вчив морального закону, Він активно діяв: зцілював і воскресав. Таким чином суспільна активність церкви є наслідуванням Ісуса, втіленням Євангелія в житті [6, с. 52]. У центрі Нового Завіту є мова про волю милостивого Господа, який звертається до людей, вістуючи їм Царство Боже. В Його очах кожна людина важлива, особливо знехтувані суспільством, митники і грішники. Ісус говорив: «Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене. (…) Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили [Мт 25, 35-36; 40б]. Допомагаючи ближньому і дотримуючись заповідей, християни самореалізуються на образ і подобу Божу та вже зараз на землі наближують царство Боже.

Слід відзначити на початку, що попри надзвичайну важливість суспільної діяльності вона становить не суспільно-політичну програму, а лише один зі способів євангелізації. Остаточною метою людини є Бог, а всі інші цілі мають у перспективі сходитись до неї. Найкращим прикладом є слова самого Ісуса до учнів, коли вони нарікали про нерозсудливе марнування мира: «Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте» [Мт 26, 11]. Ці слова є критерієм розуміння властивого місця суспільної доктрини і діяльності Церкви в загальному плані католицизму, центром якого залишається Бог.

Християнство завжди було популярним серед нижчих верств населення. Тому Карл Маркс називав релігію опіумом народу, релігією злиденних, які втішають себе ілюзією прийдешнього щастя в жалюгідному становищі теперішнього. Критика релігії – це по суті критика падолу сліз. Він шукав коріння цього відчуження і знайшов його в економічній ситуації. Християнська думка ж навпаки вбачає коріння відчуження і екзистенціальної драми в забутті людиною Бога і відступленням від Його заповідей. Адже людина на самому початку була покликана панувати над землею від імені Бога. Слід зазначити також про вплив християнства на комуністичні ідеї: образ Христа як революціонера був надзвичайно поширений у ранній соціалістичній думці, та навпаки, комуністичні ідеї проявились у теології спасіння, розвинутій у Південній Америці.

Сучасна активність Церкви в суспільстві пов’язана безпосередньо з концепцією знаків часу католицької теології [2, р. 102]. Знаки часу – це питання актуальної історичної ситуації, які примушують церкву змінювати форму проповіді незмінної доктрини, наголошуючи на окремих її істинах. Сьогодні, в добі секуляризації, переосмислення церквою суспільної сфери зумовлене трагічними подіями XX ст.: світовими війнами, голокостом і тоталітарними режимами, а також нестабільністю по причині складних реалій вільного ринку і експлуатації бідних. Історія Церкви дає багато таких прикладів: зокрема виникнення нової форми чернецтва: жебрачих орденів францисканців і домініканців, які виходили поза межі монастирських стін і подорожували, проповідуючи; єзуїтів, що дбали про освіту і відкривали школи. Новітні часи відзначились утворенням таких конгрегацій як салезіанці й оріоністи, покликаних допомагати сиротам знайти прихисток, а бідній молоді отримати фах. Надзвичайно важливим кроком стало створення капуцином блаженним о. Гоноратом Козмінським так званих безгабітових конгрегацій черниць, які жили і працювали в миру, коли уряд Російської імперії скасував чернечі ордени. А в часи комуністичного режиму завдяки прихованій формі чернецтва вони мали можливість діяти в умовах переслідування церкви. Ці конгрегації добре привились в Україні, де сестри перейняли на себе завдання виховання молоді і ведення домів для дітей сиріт сімейного типу.

Слід присвятити особливу увагу документам і енциклікам Пап, в яких розглядаються не лише доктринальні питання для теологічного осмислення віри як захист від єресей, але також аби тлумачити сьогодення в світлі Об’явлення. Відтак розвиток нових теологічних дисциплін і напрямків, зокрема антропологічної антропології, біоетики і суспільного вчення свідчать про увагу до питань сьогодення і необхідності осмислити їх у світлі віри. З одного боку, Церква прагне захистити віру від загроз, а з другого – показати зв’язок заповідей і настанов з сучасністю. Варто зазначити, що енцикліка Папи Леона XIII «Rerum novarum» 1891 р. («Про робітниче питання») і «Маніфест комуністичної партії» Карла Маркса 1848 р. були присвячені новим проблемам індустріалізації суспільства і утиску робітників.

Важливо згадати також особливу роль мирян у справі несення Доброї новини, озвучену на ІІ Ватиканському соборі в догматичній конституцій «Lumen gentium» [6, с. 9]. Миряни через святість свого повсякденного життя мають давати свідоцтво Бога, починаючи від родини – першої суспільної клітини, в якій людина виховується до гідного здійснення своїх майбутніх суспільних ролей.

Таким чином, соціальне вчення Церкви є справжнім інструментом євангелізації сучасного світу [6, с. 8], яке пояснює мету людини і суспільства в світлі Євангелія, намагається пробудити в людині свідомість вписаного в ній природного права і відкрити на вимір вічних і незмінних цінностей. Церква прагне промовляти до людини в усіх сферах її життєдіяльності, а саме в суспільній, економічній і політичній, які разом будують людський світ.

 

Особа – вікно на Бога і світ

 

Однак найголовнішою ідеєю християнства, серцем суспільного вчення Церкви є бачення людини як особи [12, р. 17; 26]. Людина є духовно-тілесною істотою, пов’язаною зі світом і Богом через буття на Його образ і подобу. Саме образ Божий становить підґрунтя для особового характеру людини. В біблійному описі людина представлена в стані первісної невинності, яку втрачає внаслідок гріхопадіння, себто порушення Божого права. Проте цей перший стан не втратив свого значення, на нього посилається Христос у своєму навчанні, та становить підставу для етики і теологічної антропології, сформованих на основі об’явленого Слова. Все це знаходить своє відображення в понятті сумління, внутрішнього відчуття добра і зла. Людина замкнена на первісну невинність, але відкрита на таємницю відкуплення Ісусом. Бог створив людину на Свій образ і подобу, а Христос підніс її на вищий рівень гідності через втілення, смерть і воскресіння за спасіння кожного.

Поняття особи, центральне для суспільних наук західноєвропейської традиції, завдячуємо християнству, а саме тринітарній теології. На перших соборах (Нікейському в 325 р. і Константинопольському в 391 р.) було сформульовано догмат Пресвятої Трійці. Нелегко було визначити це поняття, використовуючи надбання стародавньої філософії. Слід було стверджуючи єдність Бога, говорити також про Його внутрішню троїстість. Якщо Бог об’являє себе як Отець, Син і Дух, то й має бути мисленим як такий сам в собі. Першим на латинському Заході почав говорити про три Божі «Особи» Тертуліан, правник за освітою. Слово persona, грецькою πρόσωπον (просопон), народжується попервах у мові театру і означає маску, роль. Потім з театру переноситься на ролі, які люди відіграють у суспільстві. Платон в діалогах визначає особу, до якої за смислом відноситься мовлене, тобто наприклад до героя Сократа, або до самого автора. Це розрізнення знайшло застосування в судовій мові, де йдеться про чотири особи-персони: особи позивача,  захисника та свідків і судді. В теорії права Римської імперії з допомогою поняття особи визначали загальні відмінності, наприклад між правом, що стосується осіб і речей, або між personae sui iuris (особи власного права, себто вільні) і personae alieno iuri subiectae (особи піддані чужому праву, невільники). Мова права ще не мала поняття для виразу особи незалежно від її приналежності до певної верстви суспільства, стану маєтку тощо) була би суб’єктом права. Такий крок вчинили в схоластиці доби бароко в дискусії над правовим статусом індіанців [11, р. 240; 247]. Надзвичайно важливим для визначення поняття особи стала дефініція християнина Боеція, опрацьована з допомогою термінології філософії Аристотеля: persona est individual substantia rationalis naturae (особа – це індивідуальна субстанція раціональної природи). Однак, безумовно, використання поняття persona в значенні особа, духовна індивідуальність, наділена розумом і свободою, вповні розкрилось у християнстві.

Особа є суб’єктом Божого права. Саме ця ідея лежить у підвалин так званого християнського коріння Європи. Адже декларація прав людини могла повстати саме в наскрізь просякнутій християнством європейській культурі. Любов до ближнього і солідарність становлять провідні ідеї справедливого правового суспільства і запоруку економічного добробуту. Найкращі реформи не матимуть дії, якщо не базуватимуться на твердому ґрунті універсальних цінностей.

Наступним важливим поняттям, яке безпосередньо пов’язане з поняттям особи, є діалог. Нашим світом є людський простір, існування в якому можливе завдяки культурі, системі комунікації осіб. Соціолог назве цей людський простір комунікації –  суспільством. Серед знаків культури є релігійні символи і знаки, які вказують на простір комунікації людини з Богом. Можна зауважити парадокс комунікації людини з Богом, яка є водночас безпосередньою в індивідуальному досвіді зустрічі й опосередкованою, оскільки пізнавальний зміст релігії (керигма) отримується за посередництвом іншої людини, себто культури (церкви, писання, вчителя тощо).

Особа не є закритою монадою. Вона самореалізується і розвивається лише в діалозі з іншими особами. Можна ствердити, що християнство по суті суспільна релігія, адже християнським Богом є Пресвята Трійця, а не самотній вседержитель. Бог є досконалою спільнотою любові Отця, Сина і Святого Духа. Середньовічний теолог Рішар зі святого Віктора описує Трійцю як повню добра і досконалості, а отже й любові. Любов утверджує різнорідність і направлена на іншого. Відтак, для любові потрібні принаймні дві особи. Бог у Новому Завіті творить світ і дає заповідь любові. У визначенні особи Рішар обрав інший шлях, ніж Боецій, замінивши поняття «субстанції» на «екзистенція», яке складається з «ex» i «sisterе» (лат. «з» і «стати»). Поняття екзистенція виражає певну самостійність, що є реляційною, тобто вказує на походження. Свою самостійність особи отримують завдяки відношенню до інших, себто вимір діалогу є їх невід’ємною складовою [11, р. 252-255].

Людина як особа – це суспільна істота, властивим виміром якої є діалог, безкорисливий дар самого себе для іншої особи. Філософ Еманюель Левінас у роздумах над вічними питаннями Бога та існування зла, на які його підштовхнув досвід голокосту ІІ Світової війни, зосереджується на етичній стороні релігії. Центром етики є особа, інший, який закликає до відповідальності, що в остаточному розрахунку веде до відкриття нескінченного Іншого [7, p. 39, 41]. Шлях до Бога пролягає крізь іншу людину. При розгляді поняття діалогу не можна поминути надбання Івана Павла ІІ, філософа, теолога, душпастиря і суспільного діяча, а варто звернути увагу на серце його думки – рефлексію над поняттям особи людини. Сьогодні, після досвіду трагедій сучасності і примусової атеїзації радянського режиму, а також з огляду на сучасні злочини проти людства, видається важливим на ново переосмислити поняття особи, яке уможливить глибше пізнання європейського коріння християнства і відкриє вікно до самоідентифікації і діалогу.

Суспільство в католицькому світогляді залишається відкритою дефініцією – це простір, межі якого визначають окремі цінності. Властиво слово «межі» тут невідповідне, радше слід говорити про культурний горизонт. Адже межа означає, а радше позначає закритий, відокремлений простір. Натомість горизонт вказує на відкритість простору. В центрі суспільної доктрини церкви та її практичної діяльності завжди стоїть особа перед обличчям Бога. Горизонт цінностей [10, p. 490] є властивим місцем діалогу між людьми і Богом. Відносини людей творять суспільство, яке може бути зорієнтоване на спільне добро, або ж навпаки може стати «структурую зла» словами Юзефа Тішнера або «цивілізацією смерті» за висловом Івана Павла ІІ. 

Суспільство – це шлях до єдності з Богом через діалог. Видається, саме поняття діалогу становить основу демократії і толерантності як умов здійснення правого суспільства. Саме тому християнські цінності, навіть відділившись від релігійного кореня, й надалі залишаються властивими європейській культурі, й водночас можуть бути універсальними для всього людства.

 

Список літератури

 

Dokumenty nauki społecznej kościoła // Część 1. – Rzym-Lublin, 1987.

M. Flick – Z. Alszeghy: Fondamenti di una antropologia teologica. – Firenze, 1969.

Hill Jonathan: The history of Christianity. – Oxford: Lion Hudson, 2007.

Катехизм католицької церкви. – Синод Української Греко-католицької Церкви, 2002.

Kłoczowski Jan Andrzej OP: Między samotnością i wspólnotą. Wstęp do filozofii religii. – Tarnów: Biblos,  2004.

Компендій соціальної доктрини церкви.  – Київ: Кайрос, 2008.

Lévinas Emmanuel: Całość i nieskończoność. – Warszawa, 2002.

Taylor Charles: Several reflections on the theme of solidarity // Thinking in values. The Tischner Institute Journal of Philosophy Nr 1 (2007). Solidarity. – Kraków: The Tischner Institute.

Tarnowski Karol: Fundamental faith // Thinking in values. The Tischner Institute Journal of Philosophy. Nr 1 (2007). Solidarity. – Kraków: The Tischner Institute.

Tischner Józef: Myślenie według wartości. Kraków 1982.

Schmidt Josef: Teologia filozoficzna. – Kęty, 2006.

Serretti Massimo: L’uomo è persona. – Roma, 2008.

Теги: