Початок дивись: «Теологія визволення: відповідь на несправедливість капіталізму чи єресь?»

14 березня 2011 р. побачила світ друга частина книги Бенедикта XVI «Ісус із Назарету», де папа, не вживаючи термін «теологія визволення», засудив її основні позиції.

 

Одним із найконтроверсійніших аспектів теології визволення був зв'язок її визнавців-священиків із політикою. Найвідоміші приклади – політична революційна діяльність колумбійського священика Камілло Торреса, нікарагуанських священиків-братів Карденалів, єзуїта Фернанда та Ернеста, та їхнього родича, єзуїтського священика Антоніо Карденаля.

Йозеф Ратцінґер vs теологія визволення

Антоніо Карденаль, «команданте Червоний Ісус», під час праці у Сальвадорі вступив до Фронту національного визволення імені Фарабундо Марті, який у 1980-1992 рр. за підтримки Куби і Нікарагуа вів збройну боротьбу проти військової диктатури. Був убитий 1991 р.

Брати Карденалі від початку 1960-х рр. тісно співпрацювали з Сандиністським фронтом національного визволення, Фернандо у 1977 р. заснував Нікарагуанську комісію з прав людини. Коли ж у 1979 р. сандиністи прийшли до влади, Ернесто зайняв у новому уряді посаду Міністра культури (обіймав її до 1987 р.), а Фернандо був координатором «Національного хрестового походу проти неписьменності», віце-координатором Національного руху сандиністської молоді, протягом 1984-1990 рр. обіймав посаду Міністра освіти Нікарагуа. Сам Ернесто Карденаль називав себе «марксистом, який вірить в Бога, наслідує Христа і є революціонером для Його Царства».

Фернандо Карденаль, як і Антоніо, залишив єзуїтський орден, віддавши перевагу політичній діяльності. У 1983 р., під час візиту Іоанна Павла ІІ до Манагуа, він став єдиним теологом визволення, який отримав від папи публічне зауваження щодо невідповідності його політичної діяльності священицтву. 

І

Проте Ватикан не обмежився самими зауваженнями щодо теологів визволення. У 1984 р. Конгрегація Доктрини Віри розпочала процес проти одного з  фундаторів теології визволення – францисканського священика Леонарда Боффа. Бофф був професором систематичної та екуменічної теології Францисканського теологічного інституту в Петрополісі (Бразилія), консультантом конференції бразильського єпископату, шеф-редактором «Бразильського церковного огляду» («Revista Eclesiástica Brasileira»), редактором провідного католицького журналу у Бразилії «Огляд культури Голоси» («Revista de Cultura Vozes») та міжнародного теологічного журналу «Concilium», який стояв на позиціях теології визволення. Бофф був звинувачений у єретичних висловлюваннях у праці «Церква: харизма і влада» (1981). Йому закидалось подання Христа як церковного діяча, виведення з Євангелія інших, окрім католицької, моделей Церкви, надання Одкровенню і догматам другорядної ролі, занадто полемічний і поданий без належної поваги до Церкви опис зловживань владою церковними інституціями, який шкодить єдності Церкви. Наступного року на отця Боффа було покладено покарання мовчанням, що означало заборону брати участь у видавничій діяльності  та здійснювати священицькі функції. Таке рішення Конгрегації Доктрини Віри у Церкві зустріли неоднозначно. На захист рішення Конгрегації виступив авторитетний теологічний журнал «Communio», серед засновників якого був і Йозеф Ратцінґер.  А єпископат Бразилії виступив проти «несправедливих методів» щодо отця Боффа та теології визволення. Члени редакції уже згадуваного журналу «Concilium» опублікували лист солідарності з бразильськими єпископами. На захист іншого теолога визволення, Ґустава Ґутієрреса, став один із архітекторів ІІ Ватиканського собору, один із найвидатніших богословів сучасності, єзуїт Карл Ранер, заявивши, що праці отця  Ґутієрреса, як і теологія визволення, є абсолютно ортодоксальними. Самі теологи визволення - Ґуставо Ґутієррес, Леонардо Бофф та його брат Клодовіс, єзуїт Хон Собріно та Леонідас Проаньйо, Ріобамбський єпископ (Еквадор), - набули великої популярності в ЗМІ. Вони давали інтерв’ю на виступали на ТБ від імені християнського народу, говорячи про народну Церкву, вірну Євангелію та бідним, та протиставляючи себе ієрархічній Церкві.

1986 р. Конгрегація Доктрини Віри скасувала своє рішення щодо Леонарда Боффа. Водночас цього  ж року, у березні, Конгрегація Доктрини Віри опублікувала новий документ щодо теології визволення - «Інструкцію про християнську свободу і визволення» (Libertatis conscientia). На відміну від «Інструкції» 1984 р., ця займала поміркованішу позицію щодо теології визволення, позитивно розглядаючи основні теоретичні і практичні аспекти нового теологічного підходу.

«Інструкція» 1986 р. казала, що Церква оцінює історичні події у світлі Євангелія, яке за своєю природою є знаряддям свободи і визволення. Підкреслювала значення відкуплення як визволення в найповнішому сенсі, котре звільнило людину від найбільшого зла – від гріха і з-під влади смерті. Документ констатував появу невідомих досі форм нерівності у володінні знаннями та технікою, нових форм стосунків нерівності між народами на фоні зростання свободи і рівності у багатьох суспільствах, можливість перетворення систем безпеки на потенційну загрозу утиску та підкреслив потребу нового розуміння свободи і визволення, а отже, повної реновації визвольного руху. Джерелом поділів та утиску тут називається гріх і нагадується, що Божа обітниця визволення реалізувалась у розіп’ятті та воскресінні. Знаряддям свободи і силою, яка звільняє та справджує надії Ізраїлю, названо Євангеліє. «Інструкція» казала, що справжня справедливість має охопити всіх, а без воскресіння мертвих і Божого Суду немає справедливості у повному значенні цього слова. Головною місією Христової Церкви називається євангелізація та спасіння. Документ говорить про визвольну місію Церкви та про особливу любов до бідних. Християнською практикою визволення, яка є реалізацією великої заповіді любові, має стати соціальне вчення Церкви. 

«Інструкція» зазначала, що хоча Церква і заохочує створення та підтримує діяльність профспілок, але не визнає теорію, яка бачить у класовій боротьбі структурний динамізм суспільного життя. А звільнення в дусі Євангелія не узгоджується з ненавистю до іншого, як до особи, так і до колективу. Тут була різко засуджена збройна боротьба і вбивство як аморальні способи досягнення справедливості, але збройна боротьба визнавалась «остаточним засобом», щоби покласти край «очевидній і тривалій тиранії, яка суттєво порушує головні права особи, та яка є небезпечно шкідливою для спільного добра країни».

«Інструкція» категорично застерігала пастирів Церкви від безпосередньої участі в політичних структурах та в організації суспільного життя, залишаючи це покликанням світських. Наголошувалось на приматі праці над капіталом та необхідності зміни системи стосунків праці за допомогою публічної влади. Першою вимогою соціальної справедливості називалась вимога доступу всіх до засобів, необхідних для забезпечення людського життя, у тому числі культурних та освітніх. Визволення у першому – сотеріологічному – значенні поширювалось тут на етичні вимоги – соціальне вчення Церкви, яке пояснює християнську практику на рівні суспільства.

Багато коментаторів оцінювало позицію, озвучену Конгрегацією Доктрини Віри, як таку, що суперечить релігійному плюралізмові.

ІІ

З оприлюдненням «Інструкції», у березні 1986 р., Іоанн Павло ІІ виступив перед бразильським єпископатом. Він висловив надію на формування євангельської та еклезіальної тотожності, очищеної від елементів, які могли би її спотворити. При цьому папа назвав теологію визволення «не лише ортодоксальною, але і необхідною», та підкреслив прагнення «наслідувати, робити актуальнішою і весь час поглиблювати цю рефлексію». Таке заохочення було позитивно сприйняте теологами визволення, які вважали його своєрідним визнанням їхнього права іти цією дорогою.

Пізніше Іоанн Павло ІІ казав, що соціальне вчення Церкви не є якимось «третім шляхом» між ліберальним капіталізмом і марксистським колективізмом, ані жодною ідеологією. Він бачив соціальну доктрину Церкви як рефлексію моральної теології, а навчання і поширення соціального вчення Церкви – як складової її євангелізаційної місії. В енцикліці 1987 р. «Турбота про соціальні справи» (Sollicitudо rei socialis) Іоанн Павло ІІ розкритикував міжнародну торгову та фінансову системи, надавши великого значення боротьбі з бідністю та закликавши до солідарності з бідними країнами та допомоги їм. Звертаючись до визнавців  теології визволення, папа визнав «шляхетним і цінним» бажання визволити людину від будь-яких форм залежності, але головною перешкодою на шляху справжнього визволення він назвав «гріх та породжені ним структури по мірі його поширення».   

При цьому Іоанн Павло ІІ не вагався вжити рішучих адміністративних заходів проти прихильників теології визволення. Так, деякі комітети та організації, створені після ІІ Ватиканського собору та Медельїну, в яких більшість складали прихильники теології визволення, були розпущені або їхні члени були замінені «консерваторами». «Консерваторами» було замінено і деяких єпископів-прихильників теології визволення. 

З кінця 1980-х теологія визволення переорієнтовує свої основні завдання від політики у вузькому значенні до питань релігії, духовності, екології, довготривалих культурних і соціальних змін.

На початку 1990-х Ернесто Карденаль залишив сандиністський рух, а у 1997 р. став першою в історії Товариства Ісуса людиною, прийнятою повторно до Ордену.  

Ґуставо Ґутієррес отримав річну заборону Конгрегації Доктрини Віри висловлюватись щодо теології визволення і їздити по світу. У  1998 р. він вступив до домініканського ордену. У лютому 2003 р. він у якості професора теології університету Нотр Дам (США) дав інтерв’ю католицькому щотижневику «Америка», де виступив з дуже поміркованих позицій, майже цілком  у руслі ватиканського бачення теології визволення, не обмовившись жодним словом про її політичні аспекти. Він особливо підкреслив важливість соціального вчення Церкви, як його розумів Іоанн Павло ІІ, а також необхідність солідарності з бідними та «серйозне сприйняття євангельського послання про справедливість і рівність».    

Інший теолог визволення, Клодовіс Бофф, брат Леонарда,  від 2003 р. перейшов на бік кардинала Ратцінґера та відкрито критикує теологію визволення та її визнавців.

Натомість Леонардо Бофф у 1992 р. вийшов із францисканського ордену та залишив священицтво, одружився і продовжив громадську діяльність і роботу в галузі теології і філософії.

ІІІ

Колишній префект Конгрегації Доктрини Віри Иозеф Ратцінґер, який у 2005 р. став папою, зайняв більш жорстку позицію щодо теології визволення, ніж його попередник. Так, у травні 2007 р. Бенедикт XVI на путі в Бразилію дав інтерв’ю, де назвав теологію визволення різновидом єресі мілленаризму. У Бразилії ж папа застеріг єпископів щодо несумісності політичної діяльності з духовним станом. Він сказав, що Церква підтримує «солідарність із бідними», але підкреслив, що це не є питання політики.

У грудні 2009 р. на зустрічі з представниками бразильського єпископату попередив про небезпеку теології визволення та «її тяжкі наслідки» для церковних спільнот. Він нагадав про відзначення у серпні попереднього року 25 річниці оприлюднення «Інструкції про деякі аспекти теології визволення», де підкреслювалась «небезпека некритичного залучення деякими теологами тез і методик, які походять від марксизму». Папа зауважив, що «більш-менш помітні» рани марксистської теології визволення, як-от «повстання, розділення, незгода, правопорушення, анархія, досі відчутні, вони завдають тяжких страждань і серйозних втрат динамічній потузі ваших єпархіальних громад». Бенедикт XVI порекомендував усім, хто певною мірою відчуває привабливість чи знаходиться під впливом «певних хибних принципів теології визволення», ще раз ознайомитись з «Інструкцією». Посилаючись на енцикліку свого попередника «Fides et ratio» (2000), папа нагадав, що «найвище правило віри Церкви насправді виникає з єдності, встановленої Святим Духом між Святим Переказом, Святим Письмом і Вченням Церкви у такій взаємодії, що вони не можуть існувати незалежно один від одного». 

14 березня 2011 р. побачила світ друга частина книги Бенедикта XVI «Ісус із Назарету». Її презентував ЗМІ кардинал Марк Уеллє, префект Конгрегації єпископів та голова Папської Комісії у справах Латинської Америки. Кардинал Уеллє - «консерватор», пов'язаний зі згадуваним уже журналом «Communio», працював як професор і ректор семінарій у Колумбії в 1970-1976 рр. Відповідаючи на питання преси, чи засуджує папа у книзі теологію визволення, кардинал Уеллє сказав, що книга не зачіпає цієї теми і, більше того, «нічого не засуджує», оскільки «це дуже відкрита книга», навіть якщо «вона визначає, що є месіанізм Ісуса». Так, у книзі папа ототожнює Ісуса з усіма пригнобленими в усій історії та говорить про несправедливість як зло дійсності, яке не можна просто ігнорувати і толерувати. Це зло «мусить бути перетворене і переможене. Тільки це є справжнє милосердя.» Тим не менше, прямо не називаючи теологію визволення, Бенедикт XVI гостро полемізує з її основними позиціями. Зокрема  він підкреслює, що Ісус ніколи не захищав революційне насильство, а «Царство Боже, Царство гуманності, не будується насильством», яке, «всупереч усім спробам використати його релігійну та ідеалістичну мотивацію, і далі залишається улюбленим інструментом Антихриста». Папа зазначив у книзі, що «жорстокі наслідки релігійно мотивованого насильства є надзвичайно очевидні для всіх нас». Він написав, що Ісус не був зилотом, «політичним бунтівником», як Його подавали вже за Просвітництва. «Ні, здійснення насильницького перевороту, вбивство іншого в ім’я Бога не було Його методом. Його ревність про Боже Царство мала цілком інший характер.» Більше того, папа висловив думку, що «спроби зазирнути до свідомості Ісуса та намагання її пояснити на підставі того, що Він думав чи також не думав, на основі нашого знання про ті часи та тодішні теологічні концепції», є «претенціозними і несерйозними».

Папська книга одразу ж наразилась на жорстку критику з боку Леонарда Боффа. Він звинуватив Бенедикта XVI у використанні старих лекцій 1960-х рр. та науковому марнославстві. Іншим звинуваченням стали докори у доведенні Католицької Церкви до жалюгідного стану, бо лише в Бразилії бракує понад сто тисяч священиків, а половина із сімнадцяти тисяч бразильських кліриків є іноземцями. Бофф заявив, що Ватикан «знає лише заборони і безпорадно дивиться, як Церква в Бразилії втрачає свої позиції», де активно поширюється протестантизм, зокрема п’ятдесятництво.

Зменшення впливу теології визволення не означає її смерті, вона має досі численних визнавців у країнах Латинської Америки, як світських, так і духовних, які провадять активну душпастирську, громадську, наукову, публіцистичну  діяльність. Вони говорять про актуальність та потрібність теології визволення для суспільства Латинської Америки, де і далі існує соціальна несправедливість.

Йозеф Ратцінґер vs теологія визволення

Обкладинка збірки теологічних статей «Зняття бідних з хреста: христологія визволення», виданої Теологічною комісією Екуменічної асоціації теологів третього світу (2007)

Теги: