6 червня 1809 р. за наказом Наполеона папа Пій VII був викрадений та вивезений з Риму. Для Наполеона окупація Папської держави та використання папи в якості „авіньйонського” бранця стали етапами на шляху розбудови культу імператора. Статус Імператора Французької імперії, спадкоємця Імператорів Священної Римської Імперії, мав легітимізувати претензії Франції на панування в Європі та Північній Африці.

 

Пій VII — бранець Бонапарта

 

Відлік особистих стосунків Наполеона Бонапарте і папства було покладено у 1796 р., коли молодий генерал, захопивши на чолі революційних військ Ломбардію, вторгся до Папської держави. Генерал Франції змусив Пія VI відмовитись від частини своїх територій, включно з Авіньйоном, Болоньєю і Феррарою, виплатити величезну контрибуцію та видати п’ятсот цінних рукописів із Ватиканської бібліотеки та сто творів мистецтва. Командарм Революції сказав папі: „Такою є воля Директорії, щоби папство зникло, а разом із ним була похована і його релігія”.

1798 р. генерал Бертьє захопив Рим і проголосив Римську республіку. Папа відмовився залишити Рим. Його заарештували, вивезли до Сієни, а потім до Картуа. Далі переправили до фортеці Валансе, де Пій VI помер.

У Венеції під протекторатом Австрії кардинали обрали нового папу – Пія VIІ (1800-1823). Перемоги австрійських військ та прибуття до Італії росіян поклали край існуванню там республік. 3 липня 1800 р. новообраний папа зміг повернутись до Риму.

У листопаді 1799 р. до влади у Франції прийшла Директорія трьох консулів на чолі з генералом Бонапарте. Перший консул був вихований на ідеалах Просвітництва. У справах церковної політики Наполеона нерідко називають галліканістом, проте його погляди і дії ішли набагато далі галліканізму – він був прихильником повного підпорядкування Церкви державі. Релігійність громадян і церковний порядок він вважав необхідними для Франції. Тому після десяти років революції, які знищили церковну організацію у Франції, Наполеон заклав нові підвалини відбудови ієрархічної структури Церкви.

28 грудня 1799 р. Наполеон оголосив свободу культів. 30 січня було поховане забальзамоване тіло Пія VI. За два роки його рештки були переправлені до Риму.

5 червня 1800 р. у своїй знаменитій промові до міланського духовенства перший консул назвав релігію опорою держави – він сказав: „Без релігії люди ходять у темряві, бо тільки католицька релігія дає людині певне й непомильне світло про її початок та остаточний кінець. Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії нема ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика, і тоді мені не треба сотні поліцейських,” – проголосив Наполеон.

Він висловив бажання докласти всіх зусиль до примирення Франції та Апостольської Столиці. Примирення, врешті, мало поєднати не лише Францію і папство, але насамперед „стару” Францію з Францією „революційною”.

Конкордат

15 липня 1801 р. за ініціативи Наполеона був підписаний конкордат між Францію та Апостольською Столицею. Конкордат був чинний до 1905 р., до розірвання дипломатичних стосунків двох держав, і став зразком для укладення конкордатів із іншими державами.

Конкордат містив визнання Апостольською Столицею Французької Республіки та ще сімнадцять статей. Зокрема, католицтво визнавалось релігією більшості французьких громадян, а його практикування проголошувалось вільним і публічним із дотриманням приписів поліції. З метою повернення миру і єдності Церкви у Франції папа мав звільнити усіх дотеперішніх конституційних та неконституційних єпископів та призначити нових. Нові єпископи у порозумінні з цивільною владою мали здійснити новий поділ парафіяльної мережі. Подібне явище було безпрецедентним в історії Церкви, як і позбавлення кафедр усіх попередніх єпископів.

Іншим пунктом конкордату було зазначене зобов’язання єпископів і настоятелів парафій присягати на вірність Республіці, а після Служб Божих – молитися за успіхи Республіки і консулів.

Папа погодився із секуляризацією церковних земель, які знаходились у власності держави вже протягом кільканадцяти років. Єпископів мав призначати перший консул, а папа – затверджувати. Настоятелів парафій мав призначати місцевий єпископ у порозумінні з державною владою. Держава мала утримувати єпископів і священиків. Єпископи мали права засновувати семінарії та кафедральні капітули, які б знаходились на утриманні єпархій. Навчання релігії поверталось до публічних шкіл. Першому консулові надавались такі ж права щодо Церкви, які досі мав лише французький монарх.

Конкордат був компромісом і не міг повернути Церкві того місця, яке вона посідала до революції. Проте тепер Церква у Франції офіційно була відновлена, а Апостольська Столиця стала рівноправним партнером держави.

Конкордат дуже позитивно вплинув на зростання авторитету Риму та послаблення тенденцій галліканізму у Франції. Замість 14-ти давніх митрополій і 85-ти єпархій було утворено 10 нових митрополій та 60 архієпархій та єпархій.

Конкордат обурив монархістів. Його не визнали кілька неконституційних єпископів, які під час революції перебували переважно у вигнанні на території Англії, Німеччини та Іспанії. Вони разом із невеликою групою вірних утворили в околицях Ліону т. зв. Малу Церкву, яка проіснувала до Першого Ватиканського собору. Серед новопризначених єпископів виявилось 16 неконституційних єпископів, 12 – колишніх конституційних і 32 новопризначених. Серед останніх був дядько Наполеона Йосип Феш, який став Ліонським митрополитом, а згодом і кардиналом. Нагальною залишалась проблема браку духовенства – ще у 1808 р. понад 20% парафій не мали настоятелів.

Конкордат обурив і революціонерів. Тому Наполеон, оголошуючи його 8 квітня 1802 р., додав від себе сімдесят сім так званих „Органічних статей (артикулів)”, які ставили Церкву у залежність від держави та суперечили конкордатові.

Пій VII — бранець Бонапарта

Так, у „Статтях” Наполеон самовільно впровадив урядову згоду на проголошення у Франції папських листів і декретів соборів. Він зобов’язав професорів семінарій дотримуватись декларації галліканського кліру 1682 р. та впровадженого першим консулом Республіки катехізису. Галліканська декларація повноту влади надавала Вселенському соборові, а не папі; папську ж владу обмежувала декретами і звичаями галліканської Церкви.

Скликати синоди та призначати апостольського нунція у Парижі дозволялось лише за дозволом уряду. Апеляції до церковних судів радилось подавати до ради держави, без згоди якої не можна було висвячувати священиків та утворювати кафедральні капітули.

Пій VIІ опротестував „Органічні статті”, двадцять одну з яких він відкинув як неприйнятні цілком. Протест папи залишився без відгуку.

 

Того ж 1802 р. Наполеон домігся свого обрання пожиттєвим консулом. У травні 1804 р. сенат проголосив у Франції спадкову імперію родини Наполеона, що легітимізував проведений плебісцит.

На коронаційні урочистості Наполеон запросив Пія VІI, який – усупереч бажанню більшості курії – прийняв пропозицію в надії домогтись скасування „Органічних статей” та повернути окуповані території Папської держави.

Згідно з домовленістю, 4 грудня 1804 р. папа мав помазати Наполеона та його дружину Жозефіну, з якою перед тим імператор був обвінчаний. Проте Наполеон вирвав корону з рук папи і сам поклав її на голову собі та дружині. Досягненнями Пія VІI в Парижі стали згода імператора на відновлення деяких чернечих згромаджень (які займались вихованням, навчанням, опікою над хворими і ширше – місіонерською діяльністю), на відновлення семінарії для закордонних місій та скасування республіканського календаря. Наполеон сподівався залишити папу у Франції – в Парижі чи Авіньйоні, - зробивши знаряддям своєї політики. Проте папа перед виїздом до Франції, передбачаючи такий маневр імператора, підписав зречення папського престолу у випадку, якщо він залишиться у Франції, що дозволило йому у квітні 1805 р. повернутись до Риму.

 

Наступним непорозумінням між Наполеоном та Пієм VІI було розв’язання трирічної проблеми з відмовою папи надати дозвіл на розлучення братові Наполеона Єронімові з американською протестанткою. Дозвіл надав 1806 р. паризький офіціалат, але папа не визнав це рішення. Більше того, у відповідь на намір імператора легалізувати розлучення, який був втілений у „Кодексі Наполеона” (1804), папа у жовтні 1803 р. видав лист “Et sit fraternitas”, в якому заборонив приступати до Таїнства сповіді і Причастя розлученим особам.

У 1806 р. було оприлюднено „Імператорський катехізис”, обов’язковий на території Франції. Невдоволення християн та засудження папи викликало проголошення у катехізисі імператора посланцем Бога, якому вірні мають підкорятись як Богові.

Війна

Під час Третьої коаліційної війни 1805-1806 рр., 1806 р., французький імператор зажадав від Пія VІI приєднання до економічної блокади Англії. Папа прагнув зберігати нейтралітет. Тому Наполеон окупував Анкону, яка належала Папській державі, та змусив Пія VІI усунути з території його держави ворожі Франції війська – російські, англійські і шведські – та закрити порти для кораблів цих держав.

Наполеон вважав себе спадкоємцем Карла Великого та імператором Риму, зокрема відтоді, коли після утворення у липні 1806 р. Рейнського Союзу імператор Франциск ІІ оголосив себе спадковим імператором Австрії, а у серпні зрікся титулу римського імператора.

Визнання цих фактів мотивувало усунення Наполеоном династії Бурбонів з Королівства Неаполя і Сицилії, де він поставив королем свого брата Жозефа. Коли ж Пій VІI нагадав про свої ленні права щодо Неаполя, Наполеон пригрозив захопленням решти території Папської держави та відірвав від неї дві ленні території – Понтекорво і Беневент, - які віддав двом своїм маршалам.

Останній мирний конфлікт між французьким імператором і Пієм VІI був спричинений вимогою Наполеона до папи призначити патріарха Франції та надати французам третину місць у колегії кардиналів, на що Пій VІI не погодився.

Збройне втручання до Папської держави викликала відмова папи підтримати Францію у війні з Англією. 2 лютого 1808 р. французькі війська зайняли Рим, 15 папських співробітників були вигнані з Риму. Наступного місяця до Королівства Італії були приєднані провінції Папської держави Анкона, Мачерата, Фермо та Урбіно.

У відповідь Пій VІI відкликав з Парижа свого нунція та відмовився підтверджувати номінованих імператором єпископів. Після нових перемог над Австрією та здобуття Відня 17 травня 1809 р. Наполеон видав декрет, який відкликав дар Пипіна Короткого і його підтвердження Карлом Великим, які надали початок Папській державі, та приєднав Папську державу до Французької імперії. Рим мав бути вільним містом під протекторатом Франції, а папа – отримувати від французького уряду щорічну пенсію у 2 мільйони франків. У відповідь Пій VIІ прокляв „грабіжників спадщини св. Петра, їх замовників, протекторів, радників і виконавців”. Подібний крок востаннє був зроблений папством у XVI ст.

 

За наказом Наполеона 6 липня 1809 р. папа був схоплений та вивезений спочатку до Савони в Лігурії в Італії (де перебував до 1812 р.), а потім до Фонтенбло під Парижем (де перебував до 1814 р.). Наполеон хотів змусити Пія VIІ назавжди відмовитись від перебування в Римі та обрати своєю резиденцією якесь місто у Франції чи в частині Італії, підпорядкованій Франції. Іншою вимогою було надання Наполеонові права призначати єпископів у Франції, за виключенням шістнадцяти кафедр, а французьким митрополитам – підтверджувати єпископів, які після шести місяців від часу номінації не отримають папське підтвердження. Решта вимог також порушували права Церкви та обмежували її свободу, на що папа не міг погодитись.

 Того ж 1809 р. Наполеон розлучився з бездітною Жозефіною Боарне під приводом укладення цього шлюбу без присутності пароха і двох свідків. У квітні 1810 р. він узяв другий шлюб із дочкою австрійського імператора Габсбурга Марією Луїзою. Більшість кардиналів не взяла участь у шлюбній церемонії, оскільки недійсність попереднього шлюбу визнав не папа, а Паризький архієпископський суд. Кардинали, які не визнали дійсним другий шлюб імператора, були позбавлені ним пурпур – звідси назва „чорні кардинали” – та ізольовані у різних містах Франції. У відповідь ув’язнений Пій VІI не визнав наполеонівські номінації єпископів. Тоді Наполеон проголосив конкордат 1801 р. недійсним.

Син Наполеона і Марії Луїзи, Наполеон ІІ, одразу ж після народження у 1811 р. отримав від батька титул „короля Римського” на знак переходу спадщини Священної Римської імперії до Франції.

У червні 1811 р. Наполеон скликав у Парижі національний собор за участю 6 кардиналів і 140 французьких, італійських і німецьких єпископів. Собор під головуванням дядька імператора кардинала Феша не прийняв вимоги імператора підтвердити номінованих ним єпископів, яких не хотів затвердити папа. У вересні 1811 р. папа погодився з рішенням серпневого Синоду про затвердження номінацій єпископів митрополитами за згоди папи.

Завдяки переможним війнам Наполеон значно розширив територію імперії та поставив у залежність від Франції більшість держав Західної і Центральної Європи. У січні 1813 р. Наполеон змусив ув’язненого Пія VІI підписати 11 вступних статей до нового конкордату, які фактично позбавляли папу його держави та прирікали на французьке утримання. Згідно з ними, папа мав жити в Італії чи Франції на 2 млн франків щорічно від французького уряду. Він міг призначати лише 16 єпископів, решту ж призначав імператор.

Хоча після письмових контактів із „чорними кардиналами” папа листом від 24 березня 1813 р. відмовився від попередніх поступок, але Наполеон оголосив узгоджені статті конкордатом.

 

Повернення

 

Стосунки Пія VІI і Наполеона змінились лише по поразці останнього під Лейпцигом у жовтні 1813 р. Після того, як у квітні 1814 р. Наполеон зрікся престолу папа 24 травня 1814 р. зміг повернутися до Риму.

У пам’ять про щасливе повернення папа встановив свято Найсвятішої Діви Марії Допомоги Вірним.

 

7 серпня він відновив Орден єзуїтів, членами якого були два його брати. Віденський конгрес 1815 р. визнав Папську державу суб’єктом міжнародного права. Пій VIІ, попри завдані йому кривди, надав у Римі притулок вигнаній родині Наполеона, просив про покращення долі імператора в англійського князя-регента та допоміг вислати до засланого імператора священика-корсиканця.

Папа помер у Римі 1823 р. у віці 81 року, переживши французького імператора на два роки.

Теги: