15 серпня 1534 р. під Парижем, у маленькій сільській церкві на Монмартрі, сім перших членів Товариства Ісуса склали чернечі обітниці...

 

 

Написати, що єзуїти є відгалуженням паризького гуманізму часів Ренесансу, означає наразитися на насмішки та ризик бути визнаним недалекою людиною. Досі вперто тримається легенда про Товариство Ісуса як про папських командос на чолі із Лойолою, які атакують Реформацію. Ця легенда настільки стійка, що аж кортить протиставити їй протилежну гіпотезу, яка представляє перших єзуїтів як братство студентів, осяяних ідеями, які перетворили Париж часів Франсуа І на інтелектуальний центр Західної Європи. Велика зустріч кастильців, наварців, сабаупців, басків і португальців в інтелектуальній столиці Заходу відбулася не за покликом Віри, але за прагненням Знання. Ренесанс, який квітнув тоді в Парижі з величезним розмахом, був спізненим у порівнянні з Італією, Англією, Нідерландами.

«Ні еліна , ні юдея»

Єзуїти приймали до Товариства Ісуса різного роду «нових християн» незалежно від реакції католицької ієрархії. Так, багато християн могли стверджувати, що тих серед них, хто виявляв дієву симпатію до народу Ізраїлю, самі юдеї звинувачували у спробах навернення одноплемінників.

Це був та є типовий приклад культурного непорозуміння між двома способами підпорядкування, один із яких спирається на Завіті, а другий — на Свободі. Перший виключає ідею навернення і культивує вірність, другий живе проголошенням Доброї Новини і пишається своїм прозелітизмом.

Ініціативи Лойоли по наверненню юдеїв до християнства спиралися на юдейське коріння християнства. Він неодноразово висловлював бажання походити з роду Христа і Діви Марії. Вважається, що Ігнатій був причетним до були Павла ІІІ “Cupientes iudaeos” 1542 р., яка дозволяла єврейським конвертитам зберігати своє майно, навіть нажите лихварством. З «нових християн» походив особистий секретар Лойоли — Іоанн Полянко та другий генерал Товариства Ісуса — Якуб Лайнес.

Найзапеклішим критиком «юдеофілії» Лойоли став примас Іспанії, архієпископ Толедо Мартінес Сіліцео. Протягом багатьох років він вимагав від Ігнатія Лойоли виключити «нових християн» із Товариства. Аналогічні вимоги єзуїтському генералу висунув королівський двір Іспанії. Усунення нащадків євреїв із більшості рицарських орденів (наприклад, Алькантари, св. Якова від Меча) почалось в Іспанії ще на межі XV i XVI ст. Поза Іберійським півостровом «нові християни» були виключені з рицарських орденів іоаннітів та св. Стефана. Проти них виступили також регулярні каноніки, тринітарії, мерседеріянці, кармеліти, бенедиктинці, цистерціанці, єреміти св. Ієроніма, францисканці, театинці, домініканці. Тим не менше Ігнатій Лойола не мав наміру іти цим шляхом — тиск «сильних світу» залишився безрезультатним.

«Не слід відкидати жодного таланту і жодного поштивого чоловіка, чи то був би він «старим християнином», чи шляхетним рицарем, чи ще кимсь іншим, якщо його релігійна постава є корисна і сприяє загальному добру», — писав Лойола. Він радив іспанським і португальським єзуїтам, якщо місцеві умови не дозволяли приймати до Товариства «нових християн», висилати їх на час формації і для праці до Італії та інших країн.

Від 1543 р. єзуїти заснували у Римі кілька домів, у яких перебували новонавернені християни до хрещення для навчання вірі. Подібні інституції постали у Венеції, Болонії, Феррарі, Падуї. Доми полегшували конвертитам входження до християнської спільноти. Одним із таких домів була римська “Casa dei Catecumeni”. Єврейська спільнота Риму мала глибоку відразу до цієї установи. 1554 р. папа Юлій ІІІ наказав усім римським синагогам сплачувати щороку десять дукатів контрибуції на користь цього дому.

Два наступники Лойоли дотримувалися подібної ж політики щодо конвертитів з юдаїзму. В Італії вони охоче користувалися нагодою проповідувати серед євреїв. Так, 1561 р. кардинал вікарій Рима наказав усім євреям міста з’явитися на проповідь генерала Лайнеса до собору св. Петра. Протягом двох годин Лайнес проповідував у присутності п’ятнадцяти кардиналів. У результаті частина присутніх на проповіді була готова прийняти християнство, а інші говорили про те, що це була найкраща проповідь, яку вони чули впродовж останніх років.

Тим не менше не всі єзуїти поділяли «юдофільську» політику генералів. Так, кузен Лойоли, перший провінціал Іспанії, Антоній Араос, гостро критикуючи генерала, виступив проти перебування в Товаристві «нових християн» Лайнеса та Полянко. Коли ж Араос отримав рішучу відсіч, він сам, користуючись підтримкою впливових і заможних благодійників Товариства Ісуса в Іспанії, видав заборону приймати конвертитів з юдеїв та мусульман до Товариства на території Іспанії. Зрозуміло, що Ігнатій Лойола натомість скасував це розпорядження свого кузена.

Проте наслідки подібної політики для єзуїтів в Іспанії виявилися згубними. За двадцять років по смерті Лойоли ректор єзуїтської колегії в Кордові скаржився генералові, що серед шестисот учнів колегії жоден не бажає стати єзуїтом. Ті ж, хто мають покликання, вступають до Ордену домініканців. А членами Товариства Ісуса бажають стати лише юдеї-конвертити. Якщо ж якійсь сміливець зі «старих християн» наважиться вступити до єзуїтів, то внаслідок упередження на нього дивляться так, наче б то він сам належить до «нових християн».

У 1573 р. португальський двір висловлював занепокоєння папі Григорію ХІІІ чутками про можливість обрання генералом Товариства Ісуса отця Полянко, «нового християнина» або «прихильного цій справі», а також сприяння «людям цього роду», що приведе до розкладу Товариства. При цьому занепокоєння висловлювалося за обставин, при яких достеменно юдейське походження отця Полянко не було відоме.

Втім, третій генерал Ордену Франциск Борджіа — іспанський гранд — продовжив політику Лойоли у цьому питанні, не поступившись натискові королівських дворів Іспанії та Португалії.

Справа походження другого генерала Товариства викликала найпалкіші суперечки серед єзуїтських істориків. Перший конфлікт був спровокований автором половини томів «офіційної історії» єзуїтів — Франческо Саккіні. Він задекларував своє бачення історії Ордену як повчального звіту про значні внутрішні і зовнішні події — як про добрі і сприятливі для Товариства, так і про невдачі. Саккіні вважав, що це навчить майбутнє покоління єзуїтів на помилках попередників та убезпечить їх від пихи, яка вбачалась у спробах переконати світ у тому, що на єзуїтів ніколи не впала тінь гріха. Попри те, що цей підхід втілювався в межах орденської цензури, результати досліджень Саккіні викликали в Товаристві скандал. Іспанські єзуїти були обурені згадкою походження із «нових християн» батька генерала Лайнеса. Вони вимагали заміни цього твердження іншим — про «чистоту і шляхетність походження». За наказом генерала, вимоги Іспанської провінції були задоволені. Автор же ще довго виправдовувався, що історія є ствердженням фактів і не може догоджати різним смакам, руйнуючи довіру до твору, а чесноти генерала не маліють від його походження.

Реформа

 

V Генеральна Конгрегація була єдиною конгрегацією в XVI ст., метою якої було не обрання генерала, а вирішення внутрішніх справ Товариства. Причиною скликання Конгрегації було найбільше за всю історію існування Товариства внутрішнє потрясіння. Товариство Ісуса як новий тип ордену дуже відрізнявся від вже існуючих зразків і не зустрів схвалення прихильників старих орденських статутів. Відтак Товариство Ісуса стало їхньою мішенню. Хоча нерідко атаки на Товариство набували гострих форм, вони не завдавали жодної шкоди, спотикаючись о численні папські були, які повністю підтверджували устрій нового згромадження.

Найбільша небезпека постала тоді, коли зброю зовнішніх противників Ордену запозичили іспанські єзуїти, які прагнули змінити найхарактерніші суттєві елементи структури Товариства. Група цих єзуїтів була кількісно слабка — об’єднувала близько тридцяти людей. Якісно вона теж не була потужна, бо, окрім трьох відомих богословів Хуана де Маріана, Йосифа де Акоста та Франциска де Толедо, об’єднувала досить пересічних особистостей. Проте на практиці ця група становила грізну силу. Виступаючи проти Інституту Ордену, ці єзуїти користувались підтримкою іспанської інквізиції. Їхнє бажання вивести з-під підпорядкування генералу в Римі єзуїтські іспанські провінції отримало повну підтримку іспанського короля Філіпа ІІ. Виразником прагнень «реформаторів» був Франциск де Толедо, який займав сильну позицію при папському дворі — був проповідником Клемента VIII та з 1593 р. — кардиналом, і міг забезпечити підтримку глави Церкви.

Окрім названих потужних протекторів, сила цієї групи іспанських єзуїтів спиралась на досконалу конспірацію, яку довший час не зуміло викрити місцеве єзуїтське керівництво. Група «фрондистів» сформувалась ще за часів генерала Меркуріана, але найбільшої сили набула за керівництва генерала Аквавіви. Конспіратори діяли через переконування церковних та державних чинників в Іспанії, а з їх допомогою і Апостольської столиці, у шкідливості для Держави і Церкви певних суттєвих пунктів Інституту Ордену та необхідності їх заміни іншими. Зокрема, «реформатори» виступали проти централізації влади над єзуїтами всього світу в руках генерала, проти призначення нижчих керівників вищими, проти диференціації й ієрархії різних ступенів членів Ордену. До 1588 р. «реформатори» надіслали до Трибуналу іспанської інквізиції та канцелярії Філіпа ІІ сімдесят меморіалів у цій справі. А в 1589-93 рр. — двадцять сім меморіалів. Вся таємна акція виплила на поверхню тоді, коли Філіп ІІ у 1587 р. звернувся до папи Сікста V, колишнього францисканця, з проханням надати королівському намісникові повноваження для проведення візитації та реформи єзуїтських домів в Іспанії.

Проте Сікст V виступив рішуче проти втручання світської влади у суто церковні справи і не дав згоду на королівську візитацію. Папа наказав іспанській інквізиції віддати всі матеріали та скарги «реформаторів» під свій папський суд та проінформував про все генерала. Проте Аквавіву не міг вжити енергійних кроків щодо «фрондистів», тісно пов’язаних із можновладними протекторами в Іспанії, тим більше, що і самому Сіксту V не подобалися деякі особливості Товариства.

Новий папа Григорій XIV став на захист Інституту єзуїтів, який повністю підтвердив своєю булою 1591 р., особливо підкреслюючи пункти, проти яких виступали «реформатори». Завдяки підтримці папи Аквавіва вислав до Іспанії двох енергійних візитаторів, які зняли з посад несумлінних настоятелів, виключили з Товариства кількох «фрондистів» та принаймні позірно заспокоїли ситуацію. Решта «реформаторів» залишилися у Товаристві — вони користувалися такою сильною підтримкою королівського двору, що їх виключення могло спричинити репресії з боку держави щодо численних єзуїтських домів в Іспанії.

З обранням папою Климента VIII, при дворі якого користувався значними впливами один із керівників заколоту Франциск де Толедо, «реформатори» змінили тактику. Оскільки Генеральна Конгрегація мала владу над генералом Ордену, вони вирішили використати її як засіб для усунення генерала Аквавіви, виведення іспанських провінцій Товариства Ісуса з-під підпорядкування наступного генерала та впровадити інші декрети, які мали змінити ієрархічне обличчя Товариства.

Оскільки група «фрондистів» була мало чисельною і не могла розраховувати на скликання Генеральної Конгрегації через постанови окремих провінцій Товариства, де Толедо вирішив скликати Генеральну Конгрегацію за допомогою папи. Під впливом «реформаторів» Філіп ІІ надіслав Клименту VIII їхні меморіали, які папі відповідно висвітлив де Толедо. Саме він за дорученням папи повідомив у середині грудня 1592 р. Аквавіву про бажання глави Церкви скликати Генеральну Конгрегацію для врегулювання внутрішніх стосунків у Товаристві. Проте Генеральна Конгрегація, яка розпочалася майже за рік, висловила повний вотум довіри Аквавіві. Багато делегатів вимагали покарання «фрондистів», які за допомогою інтриг хотіли провести реформи в Товаристві та змінити його устрій. Їх було покарано, деяких — виключено з Товариства. Оскільки керівники «фронди» були новонаверненими євреями та маврами, Генеральна Конгрегація заборонила в майбутньому приймати до Товариства Ісуса конвертитів з юдаїзму та мусульманства. Тих із них, хто був «помилково прийнятий», приписувалось усунути з Товариства.

VI Генеральна Конгрегація 1608 р. трохи залагодила ці постанови, допустивши до вступу до Товариства тих конвертитів, які були католиками зі «шляхетських чи славетних і добрих родин» не менше, ніж у п’ятому поколінні. Ці приписи діяли в Товаристві до 1946 р.

У Речі Посполитій XVI — XVIII ст. стосунки між єзуїтами та євреями мали свою специфіку. Тут Товариство було пов’язано з місцевими юдеями тісними економічними стосунками. Єзуїти надавали кагалам і синагогам позики під високі відсотки, водночас наражаючись на небезпеку залишитись без позичених грошей — відомі численні судові процеси єзуїтів проти євреїв у справі поверненні позик.

Теги: