Зростаючий інтерес сучасних дослідників до проблем стосунків радянської держави і церковних інституцій знайшов своє відображення у численних публікаціях. Однак у цьому питанні багато нез’ясованих моментів. Із розширенням доступності джерельної бази не зменшується актуальність у з’ясуванні багатьох невисвітлених питань у цих складних стосунках. Виявлення нових, раніше невідомих документів продовжує відігравати важливу роль у реконструкції державно-церковних відносин радянської доби. Залучення архівних документів дає змогу зруйнувати штучно насаджені догми держави відносно православної церкви. У галузі вивчення політики державного атеїзму більшовиків документи дозволили з’ясувати механізм її реалізації, виявити, яким чином здійснювався тотальний контроль та управління внутрішніми процесами у релігійному середовищі. Але не менш актуальною для дослідників залишається проблема достовірності документації спецслужб. Така інформація відображала класову стратегію більшовиків. Оцінка подій була підлаштована під заданість партійних директив.

Рада у справах РПЦ в 1940-х роках: контекст взаємин держави і церкви

Тому об’єктом даної розвідки є з’ясування основних тенденцій, методів і засобів уряду в боротьбі з релігією. Предмет дослідження дозволяє розкрити процес налагодження державно-церковних взаємовідносин в Українській РСР у 40-х роках ХХ століття.

Визначаючи мету даної статті, можна показати, які цілі ставив перед собою радянський уряд, зміниши своє ставлення до церкви та її діячів у період війни 1940-х років. Зокрема, можна сконцентрувати увагу на аналізі основних сфер господарського і духовного життя церкви, яких торкалася зміна державної политики і ролі Ради уповноважених у державно-церковних стосунках. Розкрити мету даної роботи допоможуть завдання: 1) прослідкувати за допомогою історіографічного та архівного матеріалу, які історичні події в світу спонукали державну владу змінити на короткий час стосунки з церкою; 2) проаналізувати, що саме політичний аспект мав значення у житті церкви та у прийнятті важливих рішень її діячів; 3) прослідкувати, яким чином була використана патріотична спрямованість народу і церкви в стратегічних планах держави; 4) розкрити роль РПЦ у знищенні Української Автокефальної церкви. Розглядаючи протиріччя у складній і трагічній долі церкви хотілося б сконцентрувати увагу тому, що не всі дослідники вважають важливим, а саме тому, що церква не може жити відокремлено від політичного життя країни і світу.

Вивчаючи проблему взаємовідносин у двочленній структурі «держава — церква», можна відзначити різні погляди та позиції з приводу діяльності православної церкви, кліру зокрема. Зарубіжна автори приділили достатню увагу аналізу церковного життя в окупованій Україні та зміні ситуації щодо церкви у післявоєнний період. Так, Д. Поспєловський наголошує, що у республіці з самого початку встановлення фашистського режиму існували дві конкуруючі церковні течії. Українська автокефальна церква, неканонічна, збільшувала число віруючих, приймаючи без переосвячення уцілілі рештки духовенства колишньої УАПЦ Василя Липківського. За таких обставин єпископи другої гілки православ’я — Автономної церкви, що зберігала канонічні зв’язки з Московською єпархією, протягом 1941 року двічі намагалися знайти взаєморозуміння із УАПЦ, прохаючи лише повторного висвячення тих єпископів, котрі приймали сан від митрополита В. Липківського та його єпископів. Автокефалісти даної пропозиції не прийняли [23, с. 239].

М.Гордієнко зазначає, що єпископат і духовенство РПЦ повели себе неоднозначно. Деякі архієреї та священики на тимчасово окупованій території пішли прислужувати гітлерівцям. Були зроблені спроби відродити автокефалію Української православної церкви, створити профашистські церковні організації та об’єднання [8, с. 66-67].

У творі «Народная война в тылу оккупантов на Украине. 1941-1944» подається цікава інформація про те, що «в обозах окупантів прибували в Україну тисячі попів-мракобісів із числа білоемігрантів, у заново відкритих у багатьох населених пунктах церквах похапцем висвячувалися у духовний сан колишні куркулі, гестапівські агенти, петлюрівські офіцери» [20, с. 183].

Інші представники кліру відмовилися від співробітництва з окупантами і займалися чисто церковною діяльністю. Виявилися серед них і ті, хто підтримував зв’язки з підпільниками і партизанами. Таким чином, принципові відмінності у поведінці духовенства на тимчасово окупованій території України були викликані не релігійними, а політичними мотивами.

Більш об’єктивні публікації про становище у період Другої світової війни та особливо післявоєнний період з’явилися лише у другій половині 80-х років ХХ століття. Так, М.Одинцов підкреслює, що курс тоталітарної системи на знищення релігії та церкви протягом 20-30-х років виявився згубним, що проявилося уже в перші місяці війни. Ілюзії про успішне і повсюдне «подолання» релігії, перемоги безвірницького руху розвіювалися, поступалися місцем правді життя — мільйони віруючих, зморених адміністративним диктатом, сподівалися, що віднині їх внутрішні переконання залишать у спокої, дадуть можливість молитися і вірити так, як прагне їх душа, змучена горем [21, с. 56]. Не можна забувати і того, що на окупованій території, особливо тих регіонів, що недавно приєднали до СРСР, залишилися сотні церков та молитовних будинків. А мільйони людей, серед яких були віруючі, евакуювалися у ті райони, де їх було мало, або зовсім не існувало. Тим самим в умовах війни різко загострилася суперечність між зростаючою потребою у задоволенні громадянами релігійних почуттів та реальними, вкрай незначними можливостями для цього.

Важливим аспектом у розгляді проблеми взаємовідносин держави і церкви є пошук причин тимчасового «порозуміння» і навіть певного «Ренесансу» між державними та партійними органами влади та церковними інституцією. Так, Д. Поспєловський пише, що тоталітарна система призупинила знищення православної церкви у 1939 році у зв’язку з приєднанням до СРСР західних областей України та Білорусії, країн Прибалтики, частини Молдови і необхідністю асиміляції або хоча б політичної нейтралізації мільйонів нових громадян, переважно віруючих. Радянський уряд розумів, що досягти цього шляхом відкритого наступу на них неможливо. Кращим варіантом було об’єднання західних і східних українців, білорусів через єдину православну церкву. На думку Д.Поспєловського, режим не відкидав такого варіанту, бо із чотирьох діючих на той час архієреїв двох направили саме у приєднані райони. Понад 70 відсотків релігійних громад припадало на захід. Щоб не викликати їх масового опору приєднанню до Московського патріархату, сталінському керівництву треба було продемонструвати толерантність до православної церкви [23, с. 183].

 

Американський дослідник К.Гілл у фундаментальній праці «Радянський Союз у територіях» дотримується тієї ж думки, наголошуючи, що після входження нових територій прибалтійських країн, Західної України, Західної Білорусії, частини Молдови до складу РПЦ приєднали понад 3000 громад. Сталінському режиму протягом 1939-1940 рр. було вкрай невигідно переслідувати церкви цих регіонів. Здоровий глузд підказував, що певний час слід виявляти терпимість, що зіграло позитивну роль стосовно православної церкви на основній території країни. Значно ослабла антирелігійна пропаганда [7, с. 89].

Митрополит Сергій, на думку К.Гілла, розумів, що за таких обставин необхідно вміло використати вигідну для церкви ситуацію, показати моральну перевагу, що він і зробив у перший же день Великої Вітчизняної війни у звернені до народу [7, с. 91].

Уважно вивчаючи стосунки сталінської системи та РПЦ у роки Другої світової війни, зарубіжні автори звинувачують Й.Сталіна та його найближче оточення у лицемірстві, нещирості як перед самою церквою, так і перед світовою громадськістю, маючи на увазі перш за все появу книги «Правда про релігію в Росії», яка вийшла у світ у 1942 році. Д.Поспєловський вважає, що видання книги церковного змісту у державному видавництві уже свідчить про її справжнє призначення — пропаганду миру за рубежем. Твердження у ній про повну релігійну свободу в СРСР звучать пусто і непереконливо, якщо розглядати їх через поміщені у томі фотографії змучених архієреїв, церковних активістів і відсутність церковної статистики. Д.Попєловський досить високо оцінює патріотичну діяльність митрополита Сергія, для якого були зайвими переконання у необхідності боротьби з фашизмом. Це зробила любов до своєї країни і всіх людей [23, с. 185].

Західні автори одностайні і тому, що у роки війни умови діяльності церкви поліпшилися, що Й.Сталін усвідомив нарешті необхідність її участі у розгромі фашизму. Д.Поспєловський, наприклад, вважає, що він був надто обережним у зміні своєї політики стосовно церкви, що однією з головних причин переорієнтації Й.Сталіна стало масове відкриття церков на окупованій території, яка створювала необхідність адекватних дій патріотичної спрямованості з боку сталінської верхівки.

Уже з перших днів війни уряд пішов на певні кроки у справі нормалізації стосунків: відкриття закритих у 20-30-х роках парафій, звільнення з тюрем і концтаборів невинно ув’язнених священиків, висвячення нових архієреїв. Розширювалося церковне книговидавництво, дозволялися загально церковні збори, знімалися обмеження на поза культову діяльність. У радянській літературі того часу практично припинилася антирелігійна полеміка. Перестали виходити «за браком паперу» періодичні видання Спілки войовничих безвірників і навіть вона сама припинила існування без оголошення про її офіційний розпуск. Були закриті і деякі антирелігійні музеї.

Ці дії визначалися не лише внутрішніми причинами, але й зовнішніми — необхідністю згуртування всіх антифашистських сил, включаючи і релігійні. Все це вимагало зміни державної політики стосовно релігії та церкви, що й наступило у 1943 році.

Свідченням визнання патріотичних заслуг духовенства з боку уряду стало призначення митрополита Київського, екзарха України Миколая членом Надзвичайної комісії по виявленню та розслідуванню злочинів фашистів та їх спільників. Знайшла повне і об’єктивне відображення й відома зустріч Й.Сталіна із архієреями РПЦ 4 вересня 1943 року.

Посилення релігійності населення на окупованій території радянські автори вбачали у патріотизмі керівництва церкви та основної маси духовенства РПЦ. У перший же день війни місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій звернувся до духовенства та віруючих із посланням, в якому закликав православну віруючу частину радянського народу на священну брань, зобов’язавши ім’ям Божим доблесно працювати у тилу тих, хто не буде покликаний до збройного захисту Вітчизни. Патріотична позиція духовенства і віруючих вступала в пряму суперечність із тим стереотипом про соціально-політичні погляди релігійних конфесій, який насаджувався офіційною пропагандою у суспільній свідомості напередодні Вітчизняної війни. Серед мас віруючих зріла переконаність про те, що держава має піти на нормалізацію стосунків з церквою (і не лише православною), яка зайняла патріотичні позиції [21, с. 57].

Архіпастирі та пастирі РПЦ невтомно втішали та підбадьорювали народ, закликаючи до боротьби з ворогом. За закликами ієрархів у всіх храмах проголошувалися молитви про перемогу. У цих молитвах брали участь мільйони віруючих країни, котрі з глибокою вірою та любов’ю молилися за рідну землю. У храмах після кожного богослужіння проводився збір пожертвувань на оборону і потреби воєнного часу, наприклад, на виховання дітей-сиріт. Віруючі РПЦ внесли значні суми у фонд перемоги. Фактично жодна громада не ухилялася від збору коштів, речей. Не обмежуючись патріотичними закликами, вони взяли безпосередню участь у наданні допомоги фронту, і на зібрані за ініціативою духовенства у храмах кошти створено танкову колону ім. Димитрія Донського та авіаескадрилью ім. Олександра Невського. Це підняло престиж церкви в очах людей і сприяло посиленню її впливу.

РПЦ звертається до християн всього світу із закликом посилити боротьбу з фашизмом, засуджуючи злочини проти християнської культури. У різноманітних релігійних виданнях опубліковано чимало матеріалів про варварське ставлення окупантів щодо конкретних православних святинь, пам’яток культури. На сторінках «ЖМП» сучасний читач зміг ознайомитися із зверненнями, посланнями архієреїв РПЦ, виголошених ними у години лихоліття.

Гласність, яка прийшла у другій половині 80-х років ХХ століття вплинула певним чином і на зміну поглядів православних авторів на оцінку діяльності РПЦ у воєнні роки, на ставлення до неї з боку держави, Й.Сталіна та його найближчого оточення. У центрі уваги опинилися причини зміни їх поглядів на роль релігії у житі людини, на позицію церкви у війні. Так, протоієрей Л.Лебедєв, характеризуючи існування церкви за радянських часів як перебування на Голгофі, оцінює роки війни як час тимчасового перепочинку. «З перших же її днів, — пише він, — Й.В.Сталін відчув, що потрібно мобілізувати для врятування одвічний патріотизм російського народу, який укорінений в його православній вірі. Утиски церкви припинилися. У Москві та інших містах відкривалися храми, калатали звони, на радіо зазвучали церковні слова: «Брати і сестри» [18, с. 82].

Характерно, що на відміну від істориків, думка діяча церкви стосовно причин зміни ставлення уряду до церкви під час війни присвячена більше не політичній стороні проблеми, а психологічній. Говорячи про причини змін, історики акцентують увагу на державній політиці, пов’язаній з приєднанням нових земель Західної України, Західної Білорусії та частини Прибалтики. І менше торкаються питання розгляду ментальності народу, його «одвічного патріотизму», як зазначив протоієрей Л.Лебедєв. Якщо політичних діячів в основному цікавили чисто політичні проблеми, пов’язані з тією чи іншою подією, наприклад, політика приєднання на передодні війни нових земель до складу СРСР, науковці-історики, вивчаючи цей аспект, приділяли увагу достовірності викладу історичних фактів, опираючись на архівні дані і вносячи своє бачення проблеми (так деякі зарубіжні історики називають політику приєднання нових земель загарбницькою), то діячів церкви більше, ніж політиків чи науковців хвилювало питання духовного стану своєї пастви і народу взагалі.

Чи не вперше за останні п’ятдесят років православні автори у вітчизняній літературі сказали правду про переорієнтацію сталінського режиму у релігійній політиці.

Ряд дослідників звернули увагу, що з 1939 року Комуністична партія започаткувала нову релігійну політику, яка звелася до певного пом’якшення оцінки релігії, що знайшло своє застосування і на практиці. На думку американського автора М.Тимашеффа, нове тлумачення стверджувало, що непримиренна війна з християнством не є необхідністю оскільки воно не завжди виступало реакційною силою, як раніше вважали марксистські ідеологи. Засади цієї політики були вироблені на триденному семінарі, проведеному у грудні 1938 року Інститутом історії АН СРСР та ЦР СВБ СРСР. Схвалену учасниками семінару програму ЦР СВБ направила на місця у вигляді циркуляру. Нову релігійну політику більшовицької партії передбачалося роз’яснювати всім залученим до антирелігійної пропаганди. Згодом з’явилося чимало публікацій, які не ставили віруючих та атеїстів по різні сторони барикад [22, с. 14].

Проте слід зважити на те, що серед рядових членів партії, багатьох більшовицьких лідерів переважали настрої непримиренного ставлення до «опіуму народу» і нова релігійна політика до війни так і не реалізувалася.

Ознакою своєрідної нормалізації відносин між церквою і державними органами влади стало активне залучення РПЦ до патріотичної пропаганди.

В.Алексєєв звертає увагу на же одну причину, яка прискорила нормалізацію стосунків між державою і РПЦ і дозволила обрати патріарха та Синод. Вона полягала у тому, що на початку осені 1943 року керівники країн антигітлерівської коаліції готувалися до першої зустрічі у Тегерані. На неї Й.Сталін покладав великі надії, сподіваючись на відкриття другого фронту. Тому відшуковувалися різні засоби для підштовхування союзників до найшвидшого початку операцій проти фашистської Німеччини на заході та півдні Європи. Перш за все самою активною підтримкою Москви користувалися громадські рухи у США та Англії по наданню допомоги СРСР. В їх складі був об’єднаний Комітет допомоги Радянському Союзу, очолюваний одним із діячів Англіканської церкви Х.Джонсоном, який до сить доброзичливо ставився до радянських людей. Цим партнером дорожив Й.Сталін, а в середині країни його підтримували інші ієрархи Англіканської церкви. Як наголошує В.Алексєєв, коли на початку осені 1943 року керівництво церкви у черговий раз звернулося з проханням дозволити візит своєї делегації до Москви, напередодні Тегеранської конференції Й.Сталін визнав його бажаним і корисним. У цій ситуації виграшним для нього було б, щоб главу Англіканської церкви прийняло керівництво РПЦ на чолі з патріархом. Така зустріч зняла б багато звинувачень із керівництва СРСР за його вкрай вкладні взаємини із церквою Політичні тонкощі Й.Сталін розумів і умів їх відмінно використовувати [1, с. 337]. Але ж посада глави РПЦ після смерті патріарха Тихона була вакантною 18 років.

За спогадами першого голови Ради і справах РПЦ при Раднаркомі СРСР Г Карпова, Й.Сталін запросив його до себе на дачу у суботу 4 вересня 1943 року, де вже були Г.Маленков та Л.Берія. Після розпитувань про митрополитів Сергія, Олексія та Миколая ,про вибори свого часу патріарха Тихона ,про становище православних церков у Румунії, Болгарії, Югославії, Й.Сталін цікавився православ’ям у країні. Цього ж дня Й.Сталін зустрівся у Кремлі з трьома митрополитами. Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій охарактеризував як ненормальну ситуацію, коли тривалий час відсутній глава церкви та немає священного Синоду. Й.Сталін запропонував провести Архієрейський собор і провести його «більшовицькими темпами». Архієреї призначили його проведення на 8 вересня. Глава держави погодився на відкриття кількох єпархіальних біблейських курсів, які б у майбутньому переросли у духовні академії та семінарії, видання щомісячного церковного журналу та спрощення процесу реєстрації нових громад.

Патріарший місцеблюститель торкнувся і такої делікатної теми, як звільнення архієреїв, духовенства, які знаходилися на засланні, у таборах, тюрмах, надання можливості здійснення богослужіння, вільного пересування по країні та прописуватися у містах священикам, звільненим з місць позбавлення волі.

Митрополит Сергій порушив і ряд інших питань, котрі стосувалися внутрішнього устрою церкви ,діяльності священиків, матеріальної бази церкви, зменшенням податків з духовенства тощо. Суттєвим «каменем спотикання» стало повернення православній церкві приміщень храмів, церков, монастирів, можливе відновлення діяльності навчальних закладів духовного спрямування тощо.

Й.Сталін пообіцяв допомогти позитивно вирішити всі питання і тут же повідомив про утворення Ради у справах РПЦ на чолі з Карповим. Під час бесіди Й.Сталін кілька разів пропонував митрополитам пільгове постачання продуктами [1, с. 343]. Таким чином, для врегулювання ряду спірних питань було створено Раду у справах Руської православної церкви при Раді Народних Комісарів СРСР. Постанову про її створення було затверджено РНК СРСР № 993 від 14 вересня 1943 року. В.Пащенко відмічає цікавий факт, що новообраний голова Ради Г.Карпов був офіцером держбезпеки і гонителем церкви у минулому [22, с. 24].

8 вересня 1943 року 3 митрополити, 11 архієпископів та 5 єпископів розпочали роботу собору єпископів, на якому митрополит Сергій був одностайно обраний патріархом Московським та всієї Русі. Після прийняття оголошеного митрополитом звернення до уряду СРСР з висловленням вдячності за увагу до потреб Руської православної церкви та виголошеного архієпископом Саратовським Григорієм звернення до християн усього світу, собор приступив до виборів Священного Синоду при патріархові Московському та всієї Русі. До складу Синоду були обрані: Ленінградський митрополит Олексій, екзарх України Київський і Галицький митрополит Миколай, архієпископи Ярославський, Красноярський, Куйбишевський [15, с. 15].

12 вересня 1943 року в Богоявленському соборі у Москві відбулася інтронізація нового патріарха. Діалог між державою та РПЦ розпочався, а з ним започаткувалося, хоча й на короткий час, нове становлення церкви радянської доби [22, с. 25].

Як зазначає І.Білас, наступним кроком у оформленні Ради у справах Руської православної церкви стало прийняття постанови Радою Народних Комісарів СРСР № 1095 від 7 жовтня 1943 року [4, с. 306]. Дана постанова затвердила основні Положення про діяльність РСРПЦ, яка визначала основні права і обов’язки цієї структурної одиниці. З метою виконання даного положення формувався апарат уповноважених, які діяли при Радах Народних Комісарів союзних і автономних республік, обласних (крайових) виконавчих комітетів депутатів трудящих [25, с. 513].

Важливою складовою діяльності уповноважених на місцях було питання відкриття церков та молитовних будинків. Так, згідно з постановою РНК СРСР від 28 листопада 1943 року, яка носила назву «Про порядок відкриття церков», регламентувалися умови відкриття церков і діяльності релігійних громад. Зокрема, в пункті 1 та 2 розповідається про представників релігійної громади до РНК республік, обласних (крайових) виконкомів, які регулювали питання дозволу чи заборони відкриття церков [9, арк. 3].

У тих регіонах, де діяли єпископи Руської православної церкви чи керівники єпархій, уповноважені в період отримання заяв від громад віруючих мали рекомендацію з’ясувати позицію єпископа з приводу вирішення даного питання. Безпосередньо заява передавалась єпископу. У постанові 517 РСРПЦ від 14 березня 1944 року зазначалося, що церкви і молитовні будинки, які були відкриті у період «тимчасової» нацистської окупації мали бути зареєстровані, і їх функціонування не припинялося. А також заборонялося чинити перешкоди у ремонті та відновленні церковних споруд. У випадку, коли існувала необхідність вилучення приміщення для господарських потреб, місцеві органи влади зобов’язувалися надати релігійній громаді рівноцінне приміщення [16, с. 440].

Прихильники УАПЦ досить негативно оцінили вибори патріарха. Кам’янець-Подільська газета «Подолянин» у статті «Сталін в ореолі святого» писала: «…Сталін мусив за продукувати англійцям і своїх «показових духівників» та зробити щось ,щоб «набожна» Англія побачила і в нього церковну толеранцію». І.Власовський назвав реабілітацію державою РПЦ нещирою грою, але зручною у роки війни політичною акцією» [5, с. 269].

Зарубіжні автори також приділили значну увагу виборам патріарха Московського і всієї Русі, загалом об’єктивно оцінивши діяльність митрополита Сергія як до, так і після вересня 1943 року. Вони вказували на одну деталь, випущені радянськими дослідниками, яка підтверджує тезу про суто політичний характер організованих диктатором самих виборів глави церкви. Йдеться про те, що у соборі взяло участь тільки 19 архієреїв. Очевидно, що всі архієреї, які брали участь у соборі, крім трьох, до весни 1942 року перебували або на засланні, або у вимушеній відставці. І як зазначає Д.Поспєловський, «…мусило бути ще кілька десятків живих. Котрі перебували в тюрмі чи на засланні. Чотирьох днів, які пройшли з часу зустрічі до собору, було явно недостатньо для звільнення та доставки деяких із них. Інші, ймовірно, продовжували відмовлятися підтримати політику Сергія після 1927 року про співробітництво із режимом як умовою звільнення» [23, с. 203].

Відомий правозахисник, колишній священик РПЦ Г.Якунін до сить емоційно відзначає: «Новостворену релігійну організацію — Московську патріархію — Сталін і Берія назвали також по-новому: «Руська Православна Церква» замість традиційного «Російська» ,підкресливши її націоналістичний характер і визначивши її роль у боротьбі з так званим космополітизмом. Таким чином, Православна Церква …із 1927 року існувала лише в катакомбах і у вигнанні за кордоном» [26, с. 3].

Більшість незалежних дослідників погоджуються, що собор єпископів у Москві виявився вигідним для Й.Сталіна політичним фарсом.

Окрім питань означених вище обговорювалося налагодження діалогу з автокефальними парафіями, які у значній кількості функціонували на теренах України. Особливо важливим вважалося питання повернення до «лона Руської православної церкви» представників УАПЦ, діяльність яких було відновлено у 1941-1944 роках [2, с. 9]. До церковнослужителів, які не приєдналися до РПЦ, як з боку держави, так і з боку церкви застосовували санкції, які позбавляли можливості проводити служби. Яскраво ілюструє це питання лист Машівського райвиконкому до заступника Полтавського виконкому з питань культів від 13 червня 1944 року, в якому наголошується, що «… настоятель Дмитровской церкви Паладий Терлецкий не имеет права на отправление службы в вышеуказанном приходе, так как Терлецкий не воссоединился в единую православную церковь, а по этому… ему было запрещено вести службу» [10, арк. 24].

О.Лисенко звертає увагу ще на один факт, який протягом десятиліть замовчувала радянська історіографія. Йдеться про те, що Організація Українських Націоналістів та Українська повстанська армія користувалися симпатією значної частини духовенства та віруючих, що непокоїло як німецькі окупаційні власті, так і радянське керівництво. Тому органи НКДБ та НКВС систематично інформували вищі партійні органи про стан релігійних справ та настрої віруючих на окупованій території. Досить «було розповсюджувати тексти Біблії чи Євангеліє українською мовою, щоб опинитися в таємних чорних списках «націоналістів» чи «шовіністів» [19, с. 75].

Вже 5 лютого 1942 року митрополит Сергій звертається до православних віруючих України з посланням, в якому засуджує діяльність архієпископа Полікарпа (Сікорського) та очолювані ним УАПЦ як проголошену нечуваним способом, котра іде «слідом за німецькими військами, за допомогою яких автокефалісти будуть під ноги підбивати своїй автокефалії український народ, хоче він цього, чи не хоче…» [5, с. 245-255].

Посилаючись на думку В.Гордієнка, головне завдання, яке виконували послання митрополита Сергія, полягало у застереженні відступництва українських архієреїв від Московської патріархії. На Московську патріархію здійснювали тиск у цій справі органі НКВС, намагаючись за посередництва РПЦ зберегти хоча б конфесійну єдність українського народу з російським під час війни. Конфесійне відокремлення від Москви завжди було пов’язане з політичним усамостійненням українського народу» [8, с. 110].

Такий курс давав явні політичні переваги Радянському урядові, оскільки сприяв розширенню і зміцненню впливу СРСР над країнами, де православ’я було провідною конфесією.

Одним із найважливіших завдань Московської патріархії на визволених землях України була ліквідація громад УАПЦ. Його виконання полегшувалося тим, що вся ієрархія, за винятком хворого митрополита Феофіла Булдовського, якого заарештували органи КДБ, значна частина духовенства залишила Україну незадовго до приходу Червоної Армії. Московська патріархія приймала священиків автокефальної церкви у лоно РПЦ після повторного рукопокладення. Більшість із них пішла на це зі страху перед репресіями. В.Гордієнко звертає увагу ще на одну форму боротьби Московської патріархії з автокефалією. При єпархіальних управліннях створили так звані екзаменаційні комісії. Особливо цією справою опікувалася Рада у справах РПЦ при РНК СРСР. Їх основним завданням було «відсіювання» політично неблагонадійних священиків, які в роки війни належали до УАПЦ. Врешті «найзавзятіших» автокефалістів заарештували й ув’язнили. До кінця війни спільними зусиллями Московської патріархії, Ради у справах РПЦ, КДБ та НКВС з українською автокефалією було покінчено.

Рада у справах РПЦ, її уповноважені на місцях часто нехтували мізерними правами релігійних громад, сприймаючи їх тільки як підзвітний елемент. Тому не можна говорити про об’єктивність та нейтральну позицію уповноважених у взаємовідносинах між органами державної влади та церковнослужителями.

Представників влади непокоїло зростання релігійності населення України (особливо під час німецької окупації). Так, Олег Бажан, використовуючи статистику РСРПЦ, зазначає, що на липень 1945 року, у СРСР налічувалося 10243 церкви та молитовних будинків, з них в Україні — 6072, що свідчить про високий рівень релігійності населення [3, с. 31].

Післявоєнний період відзначився початком посилення антирелігійної боротьби в СРСР. З 28 лютого по 2 березня 1946 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, котрий розглянув питання «Про стан внутрішньопартійної роботи в Дніпропетровській, Полтавській і Дрогобицькій обласних партійних організаціях». У схваленому документі акцентувалась увага на «необхідності посилення пропаганди ідей марксизму-ленінізму, які заперечували релігійну ідеологію» [6, с. 51].

З метою зменшення рівня релігійності населення місцеві органи влади активно використовували практику вилучення церковних приміщень під будь-яким приводом. Голова Ради у справах РПЦ Г.Карпов провів у Києві з 14 по 15 грудня 1948 року нараду обласних уповноважених, на якій було розглянуто такі питання: прискорення звільнення релігійними громадами усіх громадських приміщень, які були зайняті під молитовні будинки у період нацистської окупації; скорочення числа церков, які не мали достатніх підстав для свого існування; проаналізувати склад духовенства, звернути особливу увагу на тих священиків, які були висвячені у період окупації. Одним із прикладів є звернення виконавчого комітету Лохвицької районної Ради депутатів трудящих від 19 червня 1949 року до уповноваженого РСРПЦ по Полтавській області, згідно з яким релігійні громади населених пунктів Харківці та Гиряво-Юсківці відмовилися звільняти наданий їм у період німецької окупації колишній клуб під молитовний будинок. З метою повернення цієї державної власності необхідно було застосувати до даних релігійних общин адміністративне виселення [14, арк. 198]. У постанові виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих від 16 жовтня 1946 року за № 1487 було відмовлено у відкритті молитовного будинку у селі Чутово [13, арк. 80].

У перші повоєнні роки одним з найгостріших стало житлове питання. Тому чимало церковних приміщень знову віддали радянським та громадським організаціям. У багатьох місцях у храмі могли знаходитися релігійна громада і клуб, школа чи установа. При такому «співіснуванні» вигравала церква, що мозолило очі властям. Голова Ради у справах РПЦ звинувачував місцеві органи влади в пасивності, небажанні порушувати питання про звільнення релігійними громадами подібних приміщень.

Після Помісного собору 1945 року, на якому затвердили положення про управління РПЦ, у багатьох православних громадах України виникли суперечності між старостами церковних рад, наближеним до них активом та духовенством, пов’язані з розширення праав останніх, особливо у фінансових справах. Фінансове питання, стало тим наріжним каменем, з допомогою якого визначився рівень моральності як рядового духовенства ,так і правлячих архієреїв. Світські чиновники особливо не сумували з приводу фактів зловживань.

Уповноважені Ради у справах РПЦ виявляли пильну увагу до діяльності пастирсько-богословських курсів. Вони намагалися опосередковано чинити всілякі перешкоди вступу молоді до навчальних закладів, досить прохолодно ставилися до розширення сфери навчальної, духовно-просвітницької діяльності [24, с. 34-35].

1947 рік позначений посиленням в СРСР антирелігійної боротьби. Незважаючи на повну лояльність до влади, на значні суми, які пожертвувала церква у фонд миру, на відсутність будь-яких порушень існуючого законодавства з боку духовенства, власті, уповноважені Ради у справах РПЦ у своїх діях стосовно церкви, духовенства нерідко чинили досить вільно.

У постанові травневого 1948 року пленуму ЦК КП(б)У вказувалося на необхідність вести рішучу боротьбу з пережитками капіталізму в свідомості людей. Нарешті, XVІ з’їзд Компартії України, що відбувся в січні 1949 року, поставив вимогу «вести і далі непримиренну боротьбу з усілякими проявами буржуазної ідеології» [17, с. 138].

Головні зусилля державних органів спрямовувалися проти політичних супротивників, у тому числі й духовенства різних конфесій. Рада уповноважених стала своєрідною маріонеткою, за допомогою якої церкві було надано деяких поступок, а потім їх скасовано.

Таким чином, держава тільки використовувала трагізм ситуації, поразки на фронтах на початку війни, намагалася зробити церкву засобом підвищення патріотизму, щоб зміцнити свої позиції в очах народу та світової громадськості. Уряд СРСР у 40-х роках ХХ століття за допомогою церкви здійснив свої стратегічні плани відносно закріплення панування на приєднаних територіях Західної України, Західної Білорусії, частини Молдови та Прибалтики. Продемонструвавши свою толерантність відносно церкви, уряд добився пришвидшення відкриття Другого фронту, руками священиків РПЦ знищили українську автокефальну церкву і тим самим позбавили український народ можливості і навіть сподівання своєї незалежності.

Здійснивши свої намагання, після перемоги у війні, у другій половині 40-х і на початку 50-х років, держава повернулася до репресивних методів боротьби із церквою, нетерпимості по відношенню до її служителів, недопущення розповсюдження релігії серед населення. Вона лавірувала, маючи на меті тільки одне — знищення церкви.

Література

 

1. Алексеев В. Иллюзии и догмы / В. Алексеев. – М., 1991. – С. 337-344.

2. Бабенко Л. Релігійне життя в архівних джерелах радянських спецслужб: особливості відображення [Текст] / Л. Бабенко // Релігія і церква в історії України : Матеріали Міжнародної наукової конференції 14 – 16 вересня 2005 року / Полт. держ. пед. ун-т імені В.Г. Короленка; Відділення релігієзнавства ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. – Полтава : АСМІ, 2006. – С. 3-13.

3. Бажан О. Антирелігійна політика в УРСР в 1950-ті роки: позиція церккви, настрої серед віруючих [Текст] / О. Бажан // Релігія і церква в історії України : Матеріали Міжнародної наукової конференції 14 – 16 вересня 2005 року / Полт. держ. пед. ун-т імені В.Г. Короленка; Відділення релігієзнавства ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. – Полтава : АСМІ, 2006. – С. 31-38.

4. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1943-1946 / НАН України, Інститут історії / І. Білас. – К., 1998. – 404 с.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: в 4-х т. / І. Власовський. – Нью-Йорк–Київ, 1990. – Т. 4. – С. 254-269.

6. Волошин Ю. Українська автокефальна православна церква 1941-1944 [Текст] : Короткий іст. довідник / Ю. Волошин ; Полтавський держ. пед. ін-т ім. В.Г. Короленка; Укр. асоціац. релігієзнавства. – Полтава, 1999. – 52 с.

7. Гілл К. Радянський Союз у територіях / К.Гілл. – Вашингтон, 1991. – С. 88-91.

8. Гордиенко Н. Современное русское православие / Н. Гордиенко. – Ленинград : Лениздат, 1978. – С. 66-110.

9. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 2. – Арк. 3.

10.  ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 2. – Арк. 24.

11. ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 2. – Арк. 78.

12. ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 2. – Арк. 79.

13.  ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 3. – Арк. 80.

14. ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 3. – Арк. 198.

15. Журнал Московской патриархии. – 1944. – № 1. – С. 15.

16. Історія релігії в Україні [Текст] : У 10-ти т. Т. 3. Православ’я в Україні. – К. : Укр. Центр духовн. культури, 1999. – 560 с. 

17. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – В. 2-х т. – К., 1977. – Т. 2. – С. 138.

18. Лебедев Л. Церковь на Голгофе / Л. Лебедев // Советская культура. – 1990. – № 1. – С. 82.

19. Лисенко О. До питання про становище церкви в Україні у період Другої світової війни / О. Лисенко // Українсткий історичний журнал. – 1995. – № 3. – С. 75.

20. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941-1944. – К., 1985. – С. 183.

21. Одинцов М. Путь длиною в семь десятилетий / М. Одинцов // На пути к свободе совести. – М., 1989. – С. 56-57.

22. Пащенко В. О. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 – початок 1990-х років / В. О. Пащенко. – Полтава: АСМІ, 2005. – 630 с.

23. Поспеловский Д. Русская Православная церковь в ХХ веке. – М., 1995. – С. 183-239.

24.  ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 2845. – Арк. 34-35.

25. Швець Л. Матеріальне забеспечення уповноважених Ради у справах Руської православної церкви в Україні (40-і роки ХХ століття) / Л. Швець // Релігія і церква в історії України : Матеріали Міжнародної наукової конференції 14 – 16 вересня 2005 року / Полт. держ. пед. ун-т імені В.Г. Короленка; Відділення релігієзнавства ін-ту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. – Полтава : АСМІ, 2006. – С. 512-520.

26. Якунін Г. Справжній образ Московської патріархії / Г.Якунін // Молодь України. – 1996. – 10 лютого.

Про автора
Орлов Владлен Миколайович, асистент кафедри історії України, Полтавський національний педагогічний університет

Теги: