Академік Володимир Іванович Ламанський (1833 - 1914) залишив нащадкам велику наукову спадщину, присвячену історії слов’янства. Широкий спектр наукових інтересів академіка та сміливість його гіпотез і висновків свідчить про неабиякий дослідницький талант ученого. Хоч яким широким був діапазон наукових досліджень В.І. Ламанського, не можна не відзначити домінанти його пошуків і праць: Ламанський був слов’янофілом, щиро любив історію слов’ян і вмів сумніватися в загальновизнаних прозахідних теоріях, характерних для його століття. Мабуть, остання обставина і є причиною того, що творча спадщина Ламанського була незаслужено відкинута на периферію історичної науки і забута. Мету цієї доповіді ми вбачаємо в тому, щоб неупереджено переглянути праці Ламанського, опустивши історію його суперечок з Є.Є. Голубінським та іншими дослідниками-норманістами. Нині це тим більш можливо й актуально, оскільки прозахідні теорії тепер не є загальноприйнятими, а тема хрещення Русі при Київському князеві Аскольді відкривається нам зараз у новому світлі. Одним із важливих аспектів Аскольдової тематики є розгляд першого хрещення Русі у зв’язку з місією Константина-Кирила і Мефодія. Проблемам відновлення історичної правди про цю місію за різними давніми джерелами присвячена одна з найважливіших праць В.І. Ламанського «Слов’янське житіє св. Константина-Філософа як релігійно-епічний твір (критичні замітки)». Ця робота і стала предметом нашого розгляду.

«Критичні замітки» щодо Паннонського Житія дозволяють В.І. Ламанському розробити окрему гіпотезу про місію Константина-Кирила, суть якої коротко можна переказати так: у 861 році візантійський патріарх Фотій відправив одного з найближчих своїх учнів Константина-Філософа до русів у відповідь на прохання русичів прислати їм «мужа книжна» для навчання у християнській вірі. Бажання просвітитися світлом Христової віри у русів виникло після невдалого походу Аскольдова війська на Константинополь і пережитого там чуда, події від ризи Богоматері. Константин, який довгий час виношував мрію просвітити слов’ян і ще задовго до місії переклав слов’янською мовою деякі книги Святого Письма, узяв із собою в похід брата Мефодія і разом з руськими послами повернувся на Русь. Саме на території Київського каганату – якщо не в самому Києві, то десь на берегах Дніпра – була здійснена проповідь просвітителів Русі. Там же були хрещені сам князь Аскольд і велика частина його війська.

Система аргументів Ламаського побудована за досить простим і водночас одним із найскладніших, науковим принципом, а саме – принципом дослідження достовірності джерел. Академік залучає величезну кількість найрізноманітніших давніх літературних, історичних, географічних, епістолярних джерел, зіставляє їх між собою, шукає найбільш давній текст, вивчає різні списки одного і того ж тексту, щоб розв’язати ту чи іншу плутанину в датах або назвах.

Насамперед Ламанський зупиняється на тих двох великих літературних пам’ятках, які лягли в основу загальноприйнятої гіпотези про місію Кирила і Мефодія і про хрещення Русі. Це Паннонське Житіє св. Константина-Філософа і «Повість минулих літ». Ці два тексти завжди були найбільш авторитетними історичними джерелами для дослідників, вони містять найдокладніші описи подій, що сталися, на них базуються наші підручники історії.

Докладність описів, у тому числі дослівний запис різних бесід, характеристика тих або інших історичних діячів, проте, не є аргументом на користь достовірності тексту. Більш того, це свідчить про літературність тексту, його, так би мовити, «белетристичність», і Ламанський, оцінюючи з цієї точки зору Житіє Константина, говорить про нього як про свого роду середньовічний роман, витриманий у рамках агіографічного канону: «Це не хроніка і літопис, а літературна, частково художня, частково дидактична пам’ятка. Це житіє святого, що читається в церквах і монастирях на повчання. Є релігійна лірика, релігійна драма (містерії), є й релігійна поезія, словесність. До неї належать релігійні повісті і романи – житія святих. У авторів житій зовсім інше завдання, ніж у літописців» [Ламанский, В.И. Славянское житие Константина-Философа как религиозно-эпическое произведение и как исторический источник (критические заметки) – Журнал министерства народного просвещения. – 1903 (апрель) – С. 346-347.]. Справді, у світлі досліджень Д.С. Лихачова, написаних набагато пізніше за публікації Ламанського, давня агіографія лише досить умовно може визнаватися достовірним історичним джерелом. Д.С. Лихачов відносить агіографічний жанр до лірикоо-епічного роду літератури, коли твір пишеться зовсім не для того, щоб повідомити читачеві щось нове про ту або іншу цікаву людину, а щоб дозволити реципієнтові насолодитися процесом читання. Читач давно знає, чим закінчиться житіє, і читає не тому, що хоче довідатися, що буде в кінці, а тому, що читання для нього схоже з молитвою: текст, що повільно промовляється, дарує естетичну і молитовну насолоду, якої ніколи не подарує ні літопис, ні, тим більше, хроніка з їх сухою і точною оповіддю [Лихачев, Д.С. Исследования по древнерусской литературе. – Л., 1986. – С. 32.]. Це одна з головних причин того, чому необхідно поставитися до тексту Кирилова Житія з певною мірою обережності і навіть підозрілості. У Кириловому Житії не історія виведена на перше місце, а ідея, що полягає, з одного боку, у святості Кирила (це класика жанру), а з іншого боку – в патріотизмі автора, в ідеї первинності моравської місії братів і моравського перекладу Святого Письма. Патріотизм у жанрі житія, втім, теж є класикою жанру, оскільки будь-яке житіє повинне закликати слухачів не лише до наслідування святого, але й до патріотизму, служіння Богові й батьківщині. У цьому сенсі Житіє Кирила витримане в суворій відповідності до агіографічного канону.

Друга причина для сумнівів в історичній правді Житія для Ламанського полягає в тому, що текст, із яким працюють дослідники, – це список XV або, в кращому разі, XIV століття, тобто пізніша редакція твору. За чотири-п’ять століть переписування і редагування текст Житія неминуче змінювався, як унаслідок помилок переписувачів, так і в результаті редакторської діяльності писців. «Хто наважиться стверджувати, – пише академік, – що в найближче після написання його [Житія] час, наприклад, в X-XI столітті, та й пізніше, воно не виправлялося, доповнювалося; що в основі нині відомих списків лежить точний оригінал IX століття, а не виправлений, доповнений, отже, пам’ятка, що більш-менш змінювалася протягом одинадцятого-п’ятнадцятого століть, яка переписувалася і поширювалася у болгар, сербів, хорватів і руських» [Ламанский, В.И. Славянское житие Константина-Философа как религиозно-эпическое произведение и как исторический источник (критические заметки) – Журнал министерства народного просвещения. – 1903 (апрель). – С. 341.].

Що ж до другого авторитетного історичного джерела, то «Повість минулих літ», хоча на перший погляд і захищена від «белетристичності» та її наслідків, проте теж береться під сумнів академіком. Достовірним і точним може бути лише те історичне джерело, яке написане автором самостійно, незалежно, під дією власного бажання зафіксувати ті або інші події, причому зафіксувати їх неупереджено, холодно і безпристрасно. Навряд чи ми знайдемо серед вітчизняних літописів хоч один, який би відповідав усім цим вимогам. А найменше їм відповідає «Повість минулих літ», що, як було встановлено академіком А.А. Шахматовим, написана на замовлення київського князя Володимира Мономаха, Рюриковича, і перевірялася ще раз його сином Мстиславом, також Рюриковичем. Цей факт накладає своєрідний відбиток на пізніше сприйняття літопису: «Усе тяжіння вставок у “Повісті минулих літ” на північ, – пише академік Б.А. Рибаков, – усі проварязькі елементи в них і постійне прагнення поставити Новгород на перше місце, відтіснивши Київ, – усе це стає вповні зрозумілим, коли ми знайомимося з особою князя Мстислава Володимировича. Син англійки Гіти Гаральдівни (дочки англійського короля), одружений першим шлюбом на шведській, варязькій принцесі Христині (дочці короля Інга Стенкільсона), а другим шлюбом на новгородській боярині, дочці посадника Дмитра Завидовича /.../, що видав свою дочку за шведського короля Сигурда, Мстислав усім корінням був пов’язаний з Новгородом і північчю Європи» [Рыбаков, Б.А. Киевская Русь и русские княжества в XII-XIII вв. – М., 1982. – С. 301-302.]. Історія Аскольда старанно замовчується в «Повісті», і, спираючись на дослідження А.А. Шахматова та Б.А. Рибакова, можемо стверджувати, що на замовчування Аскольдового вбивства у літописця були політичні підстави. Підсумовуючи міркування Б.А. Рибакова про новгородські інтереси князя Мстислава, замовника «Повісті минулих літ», можна викласти політичне підґрунтя замовчування про Аскольда таким чином: при новій династії, що силоміць та підступом захопила владу в Києві, літописець не міг хвалити стару династію, інакше легітимність нової влади виявилася б під питанням.

Отже, дві головні пам’ятки, на яких зазвичай базуються дослідження про Кирило-Мефодіївську місію і про хрещення Русі, охарактеризовані Ламанським як упереджені, неточні, як тексти, буквальне прочитання яких неможливе. Академік пропонує читати ці твори, образно кажучи, «між рядків»: з урахуванням авторської позиції і можливих пізніших редакцій.

Однією з кульмінаційних тез гіпотези Ламанського є те, що учений спростовує твердження Паннонського Житія про направлення братів з місією саме до Хозарії. Як пише А.В. Карташов, «Завдяки [гіпотезі Ламанського] темна і загадкова Хазарська місія свв. братів стає яснішою, а текст Паннонських Житій із хаотичного стає осмисленим» [Карташев, А.В. Очерки по истории Русской Церкви: В 2-х т. – М., 1992. – Т. 2. – С. 76.]. Отже, анонімний агіограф стверджує, що Константин-Філософ вирушив з благословення патріарха до Хозарії у відповідь на прохання хозар: «Від початку знаємо лише єдиного Бога, Який над усіма, – говориться у листі хазар у Житії, – і Йому кланяємося на схід, в останньому тримаючись своїх ганебних звичаїв. Євреї спонукають нас прийняти їх віру і звичаї, а сарацини, пропонуючи мир і дарів багато, змушують нас [прийняти] свою віру, кажучи: “Наша віра – краща серед всіх народів”. Через це посилаємо до вас, [згадуючи] стару дружбу і зберігаючи любов, бо ви – великий народ, від Бога царство тримаєте. Вашої ради запитуємо і просимо від вас мужа книжного. Якщо переспорить євреїв і сарацин, то приймемо вашу віру» [Житие Кирилла и Мефодия. – М., София, 1986. – С. 104.]. Цей лист, надісланий нібито з Хозарії, викликає декілька питань: чому в Хазарії, де порівняно недавно юдаїзм став офіційною релігією, раптом виникло питання про віру? Навіщо було хозарам просити собі «мужа книжна», якщо на той час, про який ідеться, було відомо як мінімум сім [Карташев, А.В. Очерки по истории Русской Церкви: В 2-х т. – М., 1992. – Т. 2. – С. 84.] християнських єпископій у Хозарському каганаті? Хто осмілився б пропонувати хозарам дари за прийняття тієї або іншої віри, якщо правляча верхівка, поза сумнівом, належала до юдаїзму? І ще одне питання, найважливіше: чи випадково цей лист і місія Кирила і Мефодія збігаються за часом із поразкою русичів під Константинополем і наверненням їх до християнства, про що свідчать візантійські хроніки і листи патріарха Фотія?

Ці та інші питання ставить академік Ламанський і, використовуючи історичні документи і листи, розрубує цей гордіїв вузол. Зокрема, він відзначає, що листи патріарха Фотія однозначно свідчать про навернення русів до християнства після походу Аскольдового війська у 860 р. Збереглися свідоцтва про хрещення під час місії близько 200 чоловік «простої чаді» з дружинами та дітьми і, що важливе, хрещення кагана (тобто князя). Патріарх, судячи з листів, надавав величезного значення справі поширення християнства серед слов’янських народів. У цьому він, на думку Ламанського, був єдиний із Константином і Мефодієм, які, як пише академік, «усвідомлювали суспільне безсилля Візантії і покладали свої надії на оновлення охлялого світу залученням до християнства свіжого і бадьорого, численного племені слов’янського: з мовою і правами його вони ознайомилися ще з дитинства. Вони знайшли собі сильну опору в мужеві великого розуму і твердого характеру патріарху Фотії, який провидів прийдешнє зло для християнського просвітництва у зростаючому тяжінні римського єпископа до самовладдя римського самодержця, і який прагнув відвернути від його впливу й опіки слов’янське плем’я, яке заповнювало європейський схід» [Ламанский, В.И. Славянское житие Константина-Философа как религиозно-эпическое произведение и как исторический источник (критические заметки) – Журнал министерства народного просвещения. – 1904 (январь). – С. 170.].

Місія, що ставила перед собою такі завдання, видається набагато вірогіднішою і потрібнішою, ніж проповідь у Хозарії, яка давно значилася у візантійському синодику як така, що має декілька єпископій. У світлі гіпотези Ламанського з’ясовується й питання про неймовірне осягнення Кирилом відразу декількох мов – чуді, що описується в Паннонському Житії немовби побіжно, без належного захоплення чудом. Виходячи з хозарської теорії і тексту Житія, доводиться визначити, що Костянтин-Кирило, прибувши в Хозарію, «абіє» («в той же час», «раптом») вивчив єврейську, самаританську, хозарську, руську (тобто, згідно зі скандинавською версією походження русів – скандинавську) і, якщо дотримуватися теорії Голубінського, готську. Ламанський дозволяє собі засумніватися в можливості, та й в необхідності, миттєвого вивчення стількох мов, нехай навіть таким незвичайним лінгвістом, яким був Константин-Кирило. Якщо ж припустити, що Кирило їхав не в Хозарію, а до Русі, і що слов’янський переклад Євангелія та Псалтиря був зроблений ним завчасно, і що готська мова взагалі не мала місця в цій місії через непотрібність, а руси говорили однією із слов’янських мов, і якщо додати до цього можливість спільної подорожі Константина з руськими послами, які поверталися з посольства на Русь і вірогідність їх бесід про мову в дорозі, то лінгвістичне чудо зводиться до того, що Константину в дорозі необхідно було лише з’ясувати відмінність живої руської мови від тієї, на яку він переклав Євангеліє і Псалтир. Диво ж полягало, ймовірно, у його завзятті проповідувати слов’янам і турботу про християнство. Що ж до єврейської та самаритянської, то Ламанський сповна допускає знайомство з ними Константина задовго до місії – у Візантії, внаслідок досконалого вивчення Святого Письма і спілкування з численним єврейським населенням як у самій Візантії, так і в Багдаді, куди Константин був посланий у 855-56 рр. До речі, там же мало місце, на думку Ламанського, живе спілкування Константина зі слов’янами і перша проповідь серед слов’ян.

До всіх помилок, які можливі при багаторазовому переписуванні давнього тексту і при складанні літопису на замовлення, слід додати ще одну, обумовлену давністю часів, – це плутанина в назвах країн, народів і в літочисленні. Що до літочислення, то Ламанський прямо пише: не варто приймати за безперечний факт те, що давні літописці з великою відповідальністю ставилися до зазначення дат. Як відомо, у Повісті чорноризця Храбра, ще одному найважливішому джерелі про слов’янських просвітителів, практично кожен подальший список у вказівці тієї або іншої дати не збігається з попереднім. Й академік Ламанський знаходить серед величезної кількості списків той єдиний, у якому немає плутанини, і пише, що саме цей список, на жаль, завжди ігнорується вітчизняними славістами, оскільки знаходиться за кордоном. Саме у ньому дата складання слов’янської азбуки і проповідь слов’янам християнства повністю збігається з версією про хрещення русів Кирилом і Мефодієм наступного року після походу Аскольда на Константинополь. Ще один приклад плутанини з датами, найбільш важливими для нашого дослідження, можна привести щодо знаменитого «Бандурієва сказання». Ця пам’ятка, оповідаючи про князя Володимира, плутає його з Аскольдом, Кирила і Мефодія називає Кирилом і Афанасієм і розповідає одночасно про прийняття християнства слов’янами і про винахід «руської» азбуки. Первинність саме «руської азбуки», з якої пішла освіта всіх східних слов’ян, не влаштовувала Паннонського агіографа, тому він так чи інакше зам’яв це питання, надавши першість просвітництва моравам. «Бандурієве сказання», таким чином, хоча й плутає дати та імена, проте досить однозначно вказує на обставини місії святих братів і на підтвердження навіть називає винайдені ними букви – всім відомі «аз», «буки», «веди», «глаголь» і так далі. Крім того, як свідчить Ламанський, спираючись на давні писемні тексти, уже на початку десятого століття в Київській Русі була достатня кількість перекладачів з грецької на руську і навпаки, що говорить про сталість тут до цього часу писемної традиції. Плутанина в давніх текстах із найменуваннями народностей виявляється ще складнішою, ніж незбігання дат. Дійсно, розповідаючи про русів, пам’ятки старовини можуть ненавмисно підміняти їх ім’ям хозар, оскільки у 860-861 рр. Русь іще вважалася провінцією Хозарії, і лише тому русів називали хозарами. Історії ж з дарами і звабленням цієї народності в юдейську або магометанську віру (див. лист до патріарха Фотія) вказують на те, що в Житії йдеться саме про провінцію, а не про самий Хозарський каганат.

Приймаючи гіпотезу Ламанського, Карташов пише про це так: «/…/ хазар недоречно було б підкуповувати, як якусь банду, “дарами багатьма”. Тим часом, до варягів-русів усе це личить. Вони, як бродячі кондотьєри, наймалися воювати у військах різних країн. Їх можна було купувати “дарами”. І зрозуміло, чому це могло мати місце в даному випадку. Напад на Константинополь у червні 860 р. був зрадницьки влаштований як тиловий удар царському війську проти арабів (сарацин) – абісидів. Союзниками абісидів були їх сородичі, араби-омайяди, які володіли островом Критом-Кандією, з якого араби робили грабіжницькі набіги на острови Егейського моря і допомагали слов’янам Пелопонеса боротися з греками. Звідси у них зв’язок і з слов’янами руськими. Як бандити по ремеслу, вони легко змовилися з бандитами варягами-русами для загальної стратегії проти Візантії. І ті виконали завдання: напали на Константинополь. Але цей “горішок” виявився їм “не по зубах”, і вони, морально розпавшись, понесли ноги геть. І змінили союзників. Мир із сарацинами проміняли на мир з греками. Араби, заманюючи русів до своїх союзників проти греків, звичайно, хотіли схилити їх і до Ісламу» [Карташев, А.В. Очерки по истории Русской Церкви: В 2-х т. – М., 1992. – Т. 2. – С. 85.].

Ламанський досить глибоко вивчає цей фрагмент історії русів і припускає, що сарацини, як це водилося в ті часи, виступали проти греків, сподіваючись на перевагу Аллаха над «грецьким Богом», і це переконання вони використовували, умовляючи русів. Руси ж, крім того, були підбурювані і хазарами-юдеями, які також говорили про перевагу своєї релігії над християнською. Піддавшись умовлянням і наважившись виступити з нечисленним, у порівнянні з візантійським, військом, руси, як припускає Ламанський, понадіялися на релігійні вірування своїх союзників, а також на стратегічну хитрість походу: напали з тилу, коли імператор був зайнятий іншою війною в іншій частині імперії. І ось що вони знайшли всупереч своїм надіям: ні вірування союзників, ні стратегічний прийом не допомогли їхньому війську. Греки, не маючи в Константинополі на той момент ні війська, ні правителя, здобули перемогу, абсолютно несподівану і досить незрозумілу для русів.

Дозволимо собі продовжити роздуми Ламанського про умонастрої русів під час зняття облоги. Якщо уявити собі сприйняття Аскольда як руського кагана, то можна припустити, що він не лише переконався в той момент у перевазі греків як можливих військових союзників, але побачив ту силу, яка може бути стрижнем великої і міцної держави: на його очах у відсутність імператора жителі Константинополя, як один, слухалися патріарха, ніби він був їхнім правителем, і, не маючи війська, змогли захистити місто. Вважаємо, ідея прийняти християнство виокремилась тоді Аскольду відразу з декількох сторін: і з точки зору суто релігійної, і як єдиний ідейний стрижень сильної держави, і як можливість стати союзником із греками й укласти з ними «договір миру і любові». Розбійники-руси після хрещення ставали не лише єдиною державою, але й однією з митрополій непереможної імперії Ромеїв.

Про утворення цієї митрополії, відзначає Ламанський, свідчить і відомий вислів «Київ – мати міст руських», яке може бути звичайною калькою з грецького «митрополія», що дослівно означає «матір міст». Іншими словами, наведений вислів слід читати такими чином: «Київ – руська митрополія». Кальки з грецького – широко поширене явище початку християнізації Русі, як і процес пізнішої заміни деяких кальок запозиченнями: «матір міст» було замінено на «митрополію», як «риза» на «фелонь» або «любомудріє» на «філософію».

Є ще дві важливі обставини, що підтверджують руський характер місії Кирила і Мефодія. Обидві вони пов’язані не з писемними свідоцтвами про неї, а, навпаки, з фактичним умовчанням будь-яких грецьких джерел, по-перше, про хазарську місію братів, а по-друге, про хрещення Русі при Володимирі. Якби місія, на яку Кирило був відряджений з великими почестями і про яку Фотій писав потім з явним захопленням, була дійсно хазарською, то свідоцтво про цю місію як про просвітництво юдейської Хазарії неодмінно було б зафіксовано у візантійських хроніках. Те ж саме можна сказати і про Володимирове хрещення: якби воно було першим масовим хрещенням Русі, та ще і пов’язаним з початком писемності, як говорить про це «Бандурієве сказання», описання настільки важливої події зайняло б не одну сторінку грецьких хронік. Проте Русь до часів Володимира, мабуть, уже давно усвідомлювалася греками як освічена християнською проповіддю і що має грамоту (алфавіт), тому хрещення при Володимирі не було сприйняте греками як подія великої ваги в порівнянні з хрещенням при Аскольді.

Отже, Ламанський, дослідивши достатню кількість давніх текстів у їх всіляких редакціях і списках, робить такий висновок: «Не відкидаючи достовірного свідоцтва чорноризця Храбра про 855 рік як рік появи слов’янської азбуки і перших слов’янських богослужебних книг (Ламанський трактує цю дату як час першої проповіді Кирила в Багдаді серед слов’ян, що жили там, – прим. С.Ш.), настільки ж достовірного свідоцтва патріарха Фотія про хрещення Русі і про призначення русам єпископа незабаром після відступу Русі від Царгорода і новознайденої Кюмоном звістки про навалу Русі не в 865, а в 860 р., не відкидаючи важливості щонайповнішого умовчання Фотієм про яку-небудь хозарську місію і про хозарського єпископа, не відкидаючи, що Фотій, а не хтось інший, посилав Константина-Філософа з його братом Мефодієм у північну країну, де він і хрестив 200 душ “простої чаді” с дружинами та дітьми, не відкидаючи цих свідоцтв, не можна не визнати, що апостолом і хрестителем Русі в 861 р. був не хто інший, як Константин-Філософ. Від нього вона перейняла і слов’янське письмо, і слов’янське богослужіння» [Ламанский, В.И. Славянское житие Константина-Философа как религиозно-эпическое произведение и как исторический источник (критические заметки) – Журнал министерства народного просвещения. – 1904 (январь). – С. 165.].

Не зупиняючись на цьому висновку, академік продовжує свої «критичні замітки» щодо Житія Константина-Філософа і розглядає його моравську місію, долю Мефодія, причини, що спонукали моравського агіографа до фальсифікації та ін. Свою теорію він інколи підкріплює роздумами А.С. Хом’якова про візантійську і слов’янську держави, про долю християнства в них. Ми навмисно не зупиняємося на цій частині роботи Ламанського, оскільки мали на меті висвітлити головну думку – про руську місію Кирила і Мефодія і про хрещення русів не десь у Хозарії, а на берегах Дніпра у 861 році.

Дослідження В.І. Ламанського з його чіткою системою аргументів, прекрасним знанням мов, давньої політичної географії, історії, текстології і щонайширшому діапазоні текстів, які наводяться в дослідженні, змушує по-новому подивитися на ту гіпотезу щодо місії Кирила і Мефодія, яка досі є загальноприйнятою. Якби академік Ламанський жив хоч би на півстоліття пізніше, і його текстологічні знахідки могли б бути підкріплені розвинутою в XX столітті текстологією, якби його праці не були безжалісно розкритиковані таким авторитетним ученим-норманістом, як Голубінський, а західництво не стало пануючою ідеологією, то, видається, ми мали б зараз усі підстави називати гіпотезу Ламанського одним з найбільших відкриттів історичної науки XIX-XX століть.

Так чи інак, але хотілося б закликати дослідників-істориків звернутися до теорії В.І. Ламанського і переглянути її у світлі новітніх відкриттів історичної та філологічної наук.

Про автора
Сергій Шумило, кандидат філологічних наук, Чернігівський НПУ ім. Т. Г. Шевченка, м. Чернігів.

Теги: