Хоч би скільки торочили з Москви про “єдиний народ” і “східнослов’янську цивілізацію”, але попри ці політичні дискурси нікуди не подінуться об’єктивні фундаментальні відмінності російської і української ментальності, відмінності не регіональні, не фольклорні, а глибокі, радикальні, цивілізаційні. Чому власне українцям так незатишно було в Російській імперії та Радянському союзі, чому постійно виникали ідеї національної емансипації, усамостійнення, чому ідеалом для дуже багатьох українців (здебільшого найрозумніших і найосвіченіших представників свого народу) була не Росія, всупереч усім намаганням керівної верхівки цієї країни пропонувати себе як ідеал і зразок, а саме Європа, Захід? А тому, що духовно, ментально українці не належали і не належить до специфічного, засадничо антизахідного, антиєвропейського “російського світу”. Між іншим, як засвідчили дослідження такої авторитетної соціологічної фундації Росії, як “Левада-центр”, понад 70% опитаних росіян не вважають себе європейцями і не хочуть ними бути. Натомість, переважна більшість українців анітрохи не сумнівається у своїй європейськості. Так було й раніше. Досить лише згадати цивілізаційний вибір древніх українців і древніх росіян у ХІІІ столітті, коли російський князь Олександр Невський повністю перейшов на бік монголів і навіть став зведеним братом ординського хана Сартака, а український князь Данило Галицький організовував спільні європейські походи проти монголів. Кожен пішов туди і до тих, хто був йому ближче. Саме так тлумачив цей історичний факт відомий російський історик Георгій Вернадський у статті “Два подвига Александра Невского”. Ситуація не змінилася й потім. 
Як писав російський філософ і православний священик Георгій Федотов: “Мы воображали, по схемам русских националистов, что малороссы, изнывая под польским гнетом, только и жаждали, что воссоединиться с Москвой. Но русские в Польско-Литовском государстве, отталкиваясь от католичества, не были чужаками. Они впитали в себя чрезвычайно много элементов польской (читай європейської! — Авт.) культуры и государственности. Москва с ее восточным деспотизмом была им чужда. Когда религиозные мотивы склонили казачество к унии с Москвой, здесь ждали его горькие разочарования. Московское вероломство не забыто до сих пор. Ярче всего наше глубокое непонимание украинского прошлого сказывается в оценке Мазепы”. (Россия и свобода. New York. 1981. С. 213 - 214).
Подаруймо вихованому Російською імперською історіографією Георгію Федотову поняття “рускіє”, що він застосував щодо українців і білорусів. Уже тоді, в ХVI — XVII ст.ст., українці і росіяни були носіями принципово різних ментальних систем, що найбільш гостро відчувається в царині юридичної свідомості. Європейська, західна ( і українська!) правосвідомість виходить із засад рівноправ’я юридичних суб’єктів. У середньовічній Європі сюзерен і васал — це рівноправні юридичні сторони в тому сенсі, що закон чітко визначав права і обов’язки васала щодо сюзерена і сюзерена щодо васала. Ключовою засадою тут була засада взаємності: якщо сюзерен не виконував свої зобов’язання по відношенню до васала, то це давало всі підстави васалові чинити аналогічно.
Угода діяла лише за умови виконання її обома сторонами.
Пізніше це стало важливою, якщо не найважливішою, юридичною і логічною основою західного правового громадянського суспільства. Громадянин і держава є в західній цивілізації рівноправними юридичними суб’єктами, тому там цілком нормальним явищем були судові процеси на кшталт: “Містер Сміт проти Сполучених Штатів Америки”. Якби ж громадянин Іванов звернувся до “найсправедливішого у світі” радянського суду з позовом проти СРСР, то до нього приїхала б бригада людей у білих халатах і відвезла б його на тривале стаціонарне лікування. Українські козаки, які звикли бути рівноправною юридичною стороною з польським королем, котрому вони присягали, а він своєю чергою присягав козакам шанувати їхні права та привілеї, вважали, що саме так вони будуватимуть свої відносини з московським царем. Тому в Переяславі в 1654 році вони зажадали від московського боярина Бутурліна, щоб той після присяги козаків також присягнув їм від імені свого царя. Але москвин відповів: “Царь — государь наш — самодержец всероссийский и холопам своим не присягает”. Ось так за одну мить вільні козаки стали холопами. Вони наразилися на зовсім іншу цивілізацію, де діяла і зараз діє знаменита російська національна формула: “Я начальник — ти дурак!”. Там просто не розуміли (і нині не дуже розуміють), що таке рівноправність юридичних суб’єктів, що типово для деспотичних суспільств східного зразка, котрі базуються на ідеології тотального деспотизму, що чітко визначив цар Іван IV Васильович (Лютий): “Я, царь-государь, холопов своих волен казнить, волен миловать же”. “Волен” означає в даному контексті — за власною сваволею, що нічим не обмежується. Людям Європи (українцям у тому числі) збагнути таке було дуже важко. Як дивувався англійський мандрівник Джайлс Флетчер, коли на прийнятті у московського царя спостерігав, як російська еліта рачки повзла до царського трону (суто монгольський звичай), коли в Європі короля вітали зняттям капелюха і легким схилянням голови. Адже європейський монарх був не володарем Всесвіту і живим богом, а тільки першим серед рівних у колі аристократії.
Навіть у такій не найбільш демократичній країні того часу, як Іспанія, король мав розпочинати засідання кортесів (іспанського парламенту), стаючи навколішки і виголошуючи ритуальну фразу: “Ми, що дорівнюємося вам”. Коли король Карлос V відмовився це зробити, депутати таки поставили його на коліна і нагадали: “Не забувайте, Ваша Величносте, що Ви лише перший слуга нації”. До речі, в Росії парламент з’явиться аж за 400 років після інциденту з королем Карлосом…
Українці були дуже здивовані, коли Москва почала крок за кроком порушувати Переяславські угоди, водночас вимагаючи від козацтва і шляхти безумовного дотримання взятих на себе зобов’язань. Але Москва вчиняла так, виходячи зі своєї цивілізаційної правосвідомості (хоча, слово “право” тут очевидно зайве). Як писав професор З. Когут: “З погляду козаків, вона (Переяславська угода — Авт.) зберігала ті ж самі договірні відносини між Військом Запорозьким та монархом — у цьому разі московський цар замінив польського короля. Проте ідея договірних стосунків між царем і підданим була несумісною з московським розумінням влади. Московщина тлумачила Переяславську угоду як однобічне підкорення козаків цареві”. (“Зустріч із Росією: культурні тенденції та політичні погляди в ранньоновітній України.” — “Сучасність”, 1996. № 9. С. 70).
Риси менталітету і соціально-політичні орієнтації, успадковані українцями від Київської держави і набуті за часів Литовської і Польської держав, залишалися чужими й незрозумілими для росіян: схильність українців до узгодження інтересів і пошуку компромісів (“уній на свідомість”) сприймалась як “шатость малоросійська”, як непринциповість; прагнення не обмежуватися тільки російським культурним світом, а зберігати традиційні зв’язки з Європою — як відступництво.
Спроби українців вимагати від російської сторони дотримання правових норм, угод і договорів розглядалися як сепаратизм, опозиційність і нелояльність, що породжувало в середовищі росіян переважно негативні емоції стосовно українців: гнів, роздратування, недовіру, агресивність, докори “невдячністю”. Цивілізаційні відмінності позначалися як на міжнаціональних, так і на міжособових взаєминах. Набута ще в польсько-литовську добу українська традиція досягнення балансу інтересів у політиці, прагнення за можливості уникати фронтальних зіткнень, тупого протистояння, здатність поступатися і очікування поступок із боку опонента (саме таку динаміку мало політичне життя Литви, Польщі та інших європейських країн), спроби будувати відносини з Москвою на договірній основі викликали у росіян, вихованих на зовсім інших політичних засадах (єдиноначаліє, самодержавство, жорстка вертикальна схема підпорядкування, монологічний характер політичної культури, унітарність у системі “центр-регіони”), обурення “крутійством”, “інтриганством”, “хохляцькою хитрістю” нових підданих самодержця всія Великия, Малия і Білия…
Ось саме в цьому полягає загадка притаманного росіянам “глубокого непонимания украинского прошлого”. Це не провина окремих людей, це цивілізаційна прірва. Наприклад, про феномен “зради” Мазепи може йтися лише в системі російських (читай азійських!) ментально-цивілізаційних координат. У контексті європейському може йтися лише про брутальне порушення Петром І усіх угод між Росією і Україною, що змусило Івана Мазепу відмовитися від виконання зобов’язань, що передбачали аналогічне дотримання договорів із російського боку.
А російські порушення мали системний характер. Вони мали призвести до остаточної руйнації статусу України як автономного політичного і культурно-історичного організму.
Український історик доктор Тарас Чухліб нарахував 10 порушень угод з боку Москви. Це використання (всупереч угодам) території України як розмінної монети в російсько-польських відносинах (вимоги Петра І до гетьмана Мазепи віддати полякам Білу Церкву та кілька інших районів Правобережжя), це обмеження політичних прав українських гетьманів (намагання російських царів безпосередньо, ігноруючи гетьманів, керувати Україною як російською губернією), це радикальна заміна адміністративного устрою України (з вилученням з її складу великих територій і переведенням їх до складу Росії), це перепідпорядкування багатьох владних функцій українських гетьманів Росії, це обмеження повноважень українського козацького державного апарату, це фактичне знищення українського козацького війська, це фактична відмова від захисту України (відмова Петра І дати Мазепі для оборони від шведів навіть 10 солдатів), сваволя російських генералів щодо українських козаків, перетворення українців на гарматне м’ясо російської імперії в численних військових походах, каральні акції російських військ проти українського населення і т.д.
Себто Мазепа з точки зору європейського права мав більш ніж достатньо підстав для розірвання угоди, якою знехтувала інша сторона.
Небажання сучасних російських дослідників подивитися на проблему з цього боку якраз і засвідчує різну цивілізаційну приналежність українського і російського суспільств. Вимога собачої відданості своїм деспотам, з якою виступають російські інтелектуали, звертаючись до українців, щонайменше ще раз висвітлює, наскільки різними за своїми ментальними і культурними орієнтаціями є ці суспільства, наскільки їм важко зрозуміти одне одного. Справді, українська селянка навряд чи збагнула б життєву мудрість російської селянки щодо взаємин із чоловіком: “Бьет, значит, любит”. Різні умови буття, різна історія, різні уявлення про добре і зле, різні сімейні традиції і ментальність жіноцтва…
Ці ментальні, морально-психологічні, свідомі й несвідомі особливості двох цивілізацій треба враховувати, коли йдеться про взаємини двох держав і народів. Адже саме вони під час будь-яких переговорів присутні в напруженій атмосфері з’ясування міждержавних проблем. Над російськими і українськими політиками тяжіють потужні багатовікові ментальні комплекси, що часто не усвідомлюються діячами двох країн і через те мають ще більшу силу.
Теги:
