Рецензія на: Пелікан Ярослав. Кому ж належить Біблія? Історія Святого Письма крізь століття / Пер. з англ. — Київ, Дух і Літера, 2011. — 392 с.

Ця книга — це історія Біблії та аналіз проблеми Біблії, тобто відповіді на важливі питання: «Як виникла (розвивалася) Біблія?» і «Що таке Біблія?». Книга Ярослава Пелікана зроблена просто і цікаво за викладом, але при цьому — із дотриманням найкращої академічності. Книжка складається з дванадцяти розділів (чи випадково кількість розділів відповідає числу найближчих апостолів?). Кожен з них складається з невеличких нарисів, в яких автор розповідає про історію формування і побутування Святого Письма.

Починає Пелікан з розкриття, здавалося б, очевидного: Біблія це передусім слово, а не письмо. Бог Авраама, пророки, Ісус, апостоли — вони у першу чергу говорять, а пишуть тільки іноді (Моїсеєві скрижалі, Тора, Євангелія тощо). Зрештою і Книги Старого Заповіту, і записані розповіді про Спасителя, і сам Ісус є так чи інакше лише втіленнями Слова. Автор наголошує на значущості усної традиції і усних форм сприйняття і відтворення написаного (читання вголос) у поширені біблійних вчень.

Починаючи з другого розділу, у книжці розповідається про подорож Біблії крізь віки, культури і мови. Вона розпочинається з Давнього Ізраїлю. Автор дає характеристику складу гебрайського Заповіту та історії його формування до Христа. Третій розділ присвячено виходу Біблії за межі одного народу — появі Септуагінти, грецького перекладу гебрайських священних книг; розглянуто історичне значення Септуагінти.

Наступний розділ оповідає про появу «супроводжуючих» текстів гебрайської Біблії: Талмуду, апокрифів, численних глос і коментарів до герметичних творів Танаху (Старого Заповіту). П’ятий розділ присвячено першому великому привласненню Біблії — перетворення Танаху на християнський Старий Заповіт у перші століття по Христі.

У розділі шостому читач дізнається про формування писань і усталення канону Заповіту Другого або Нового. Сьомий розділ змальовує складну ситуацію «розділення спільним текстом», що постала в ранньому Середньовіччі. Автор звертається до історії створення латинських перекладів Біблії, зокрема Вульгати, та виникнення суперечливих середньовічних інтерпретацій Писання, а також до проблеми взаємин третього «народу Книги», мусульман, з юдеями та християнами.

Восьмий розділ вводить читача до епохи Ренесансу, коли починається відродження перших мов Біблії, івриту та греки, і розпочинається масштабна робота з відновлення оригінальної Біблії, «очищення» її справжнього тексту. Саме це покращення Біблії призводить не тільки до розвитку критичної філології, а й кидає один з найсерйозніших викликів самому авторитету Писання.

Один з наслідків «ренесансного повороту» Пелікан демонструє у дев’ятому розділі, звертаючись до історії Біблії в часи Реформацій (протестантської та католицької). Тут читач знайде огляд та аналіз усіх основних складових реформаційних рухів: застосування принципу «самої лише Біблії», заперечення неписаної традиції, переклади Біблії народними мовами, початки активного місіонерства. Автор також дискутує взаємовплив Біблії і суспільства, розглядаючи нові соціальні практики (наприклад, спроби побудови ідеального суспільного ладу «за апостольським взірцем»). І знов таки, Реформацію подано як чергову спробу привласнити Біблію (що водночас було появою чергової «іншої» Біблії).

Десятий розділ розкриває непросту долю Біблії у період «переможного розуму», Просвітництва. Тут розглянуто передовсім спроби позбавити недоторканності «священну історію», десакралізувати її та дослідити науковими методами. Епоха сумнівів (у авторствах біблійних книг, чудесах, існуванні біблійних персонажів включно з Ісусом) представлена у Пелікана через ключових осіб, що працювали в рамках юдейської, католицької та протестантської культур.

Розділ одинадцятий вводить читача у «сучасність». ХІХ-ХХ ст. стало, за словами автора, найсуперечливішим періодом біблійної історії. Це час найбільших сумнівів у правдивості Писання, пов’язаних з розвитком природничих та гуманітарних наук. Це час найбільшої ненависті до Біблії (як-то у більшовицькій державі), викривлення змісту і використання для потреб анти-людських ідеологій (як-то нацистської). А з іншого боку, це час найбільшого поступу у вивченні, справі виданні та популяризації Біблії, а також час, коли у Святому Письмі знаходили натхнення поневолені народи і спільноти (як-то африканські раби в Америці). Зрештою, це час найбільшого розмноження Біблій у вигляді численних видань та перекладів найекзотичнішими мовами.

Дванадцятий розділ служить розкриттю особливої діалектики Біблії: древня і культурно цілковито «інша» для сучасної людини, вона виявляється джерелом позачасових істин і натхнення. Хоч і інша та завжди різна, вона для кожного читача може постати дуже своєю. І саме у цьому, на переконання Ярослава Пелікана, секрет її «успіху».

Післямова до книги дещо тривіальна. Як і можна було здогадуватись, відповідь на питання «Кому ж належить Біблія» автор взагалі вважає некоректним, а якщо й відповідає, то дуже банально: всім і нікому. Між тим банальне — не завжди погане чи хибне. Цілком слушно автор визнає право власності на Біблію за її справжнім автором — Богом. Всі ж інші (юдеї, християни різних конфесій, мусульмани або ще хтось) — просто користувачі (тимчасові?) чи орендатори. Наостанок Пелікан закликає згадати, що жодна (авраамічна) релігійна спільнота не може зухвало претендувати на Біблію, бо завдячує Біблії самим своїм існуванням.

Приємно відзначити, що авторові не можна закинути явної заангажованості, що часто трапляється у такій делікатній дослідницькій сфері, як історія релігій та священних текстів. Ярославові Пелікану підходить до матеріалу історично і власне науково (дотримуючись дисциплінарних рамок об’єктивності та ще й політкоректності).

Наскільки б «вічною» не була тема книги, у ній прочитується швидкоплинне сьогодення — постмодерністський «дух епохи». Одна з головних ідей книги — єдиної Біблії не існує, зате існує багато Біблій відповідно до числа авраамічних релігій та їхніх різноманітних конфесій і течій. Не існує єдиного Святого Письма, існують його інтерпретації. Для юдея, православного, католика, протестанта і навіть мусульманина «правильна» Біблія своя, несхожа на Біблію іншого.

Оригінальність підходу Ярослава Пелікана полягає у тому, що кожну стадію змін тексту Біблії він сприймає як етапи самого її формування. Жоден з них не має привілею, бо жоден не був остаточним і вирішальним. Біблія для автора є текстом, що постійно змінюється, привласнюється, інтерпретується, але саме у тому полягає його постійність.

Можна помітити використання концепції «винайдення традицій». Те, що видається закостенілим канонічним текстом або предковічною традицією, виявляється історичним, тобто таким, що має початок, розвиток і, імовірно, кінець. Інша сучасна (хоча й цілком непогана) ідея — необхідність єднання «колег» по єдиному Богу. Крізь книгу проходить заклик до розуміння одне одного і примирення, про віднаходження миру і єдності зі збереженням множинності та підтриманням «власного обличчя».

Зрештою слід визнати, Ярослав Пелікан насправді є неабияким біблійним апологетом. Те, що цілком слушно виглядає як відсутність явної християнської чи юдейської ідентичності, виявляється ідентичністю «біблійною». Авторові важко приховати замилування Біблією.  Визнаючи права наукової критики задавати до Писання свої питання, він «не віддає» Біблію науці. Для нього ніби існують дві реальності: науково-історична та релігійна (де Світ твориться за Божим словом, де існує Адам і Едем, численні завіти між Богом і біблійними патріархами). І якщо перша реальність обмежена рамками наукової дисципліни, друга постає вічним і невичерпним джерелом Правд(и) і Смислу(ів), якоюсь надприродною, надісторичною реальністю.

Скільки Біблій, стільки способів розповісти про неї. Але Ярослав Пелікан обрав один з найкращих. Тож можна бути певним, що і у цьому «писанні» про Писання читач обов’язково знайде для себе чимало корисного.

Теги: