В масовій свідомості існує кілька банальних уявлень, які прожогом виринають при почутому слові «Китай». Психологічна природа цієї банальності проста – радянські і пострадянські стереотипи, плюс так звана «помилка хіндсайту». Коли людина чує співмірне зі своїми уявленнями, вона зазвичай каже : «А, я й так це знала!». Є звичайно, один-два доконані факти – кількість населення там понад 1,3 мільярда людей. І у них серйозна боєздатна армія – 2, 5 мільйони бійців.
Банальності складаються з псевдоісторичних і псевдокультурних (здебільшого через навалу фільмів «про кунг-фу»), псевдоекономічних (через засилля товарів китайського виробництва на дешевих базарах) та псевдополітичних.
З останнім кластером трохи складніше, бо в нього напхано чимало – від тривалого періоду радянсько-китайської дружбоненависті до сучасних геополітичних просторікувань про те, що світ згодом поспіль говоритиме китайською мовою. (Якої, власне кажучи, одної не існує, а є лише спільна ієрогліфічна писемність. Офіційну розмовну мову – путунхуа – на периферії не розуміють)
Але нагода частково розібратися з цими забобонами більш ніж поважна. 1 жовтня виповнюється 60 років Китайській Народній Республіці.
Кажуть, колись Мао Цзе Дуна спитали, скільки часу, на його думку, існуватиме комунізм у Китаї? Він на хвильку замислився і сказав: гадаю, зовсім недовго. Років сто-двісті...
Приклад з особистого життя. Колись на початку 90-х я за дорученням організації «Міжнародна амністія» пішов у китайське посольство у Києві вручити їм якогось листа на захист прав тібетців. Ну і взагалі «покачати права» за права людини. Ця місія сповнювала мене почуттям неймовірної гордості, бо я громадянин країни, яка щойно звільнилася (як ями всі думали) від комунізму, іду в лігво комуністичного звіра, останній оплот червоної диктатури на планеті боротися за права тібетців. І мені нічого за це не буде.
За Тібет як за колонію свого часу суперничали Велика Британія і Росія, у 1911 він проголосив не дуже визнану світом незалежність, а в 1950-му китайські війська без особливого опору зайшли туди, внаслідок чого було укладено документ з дуже філософською назвою: «Угода про мирне звільнення Тібету». Ну і як ведеться, після такої братньої допомоги тібетці періодично повставали і бунтували.
Так от, радник, здається, з культури, чемно вислухав мою палку промову, і сказав : взагалі-то Ви цілком маєте рацію, права людини – це гарна річ, але у нас першочергова проблема в країні – щоб люди не мерли з голоду. Бо їх багато, а їжі – не дуже. То у вас як з гуманістичними пріоритетами?
Ці політичні анекдоти ілюструють важливий факт, який важко укладається у свідомості. Китайській цивілізації і культурі не менше п`яти тисяч років. Китай як держава, змінюючись у розмірах і статусі, з точки зору нашої іудео-християнської цивілізації існував завжди. 1 жовтня 1949 року – лише епізод у низці династій.
Зрозуміло, що за такої історичної спадщини кількість написаного про Китай – просто астрономічна. Тому хотілося б зосередитися на тому, що дасть читачам можливий орієнтир для вірогідніших висновків, якщо вони вже вкотре почують назву цієї дивної країни.
Насамперед – неможливо зрозуміти сучасний Китай без того факту, що насправді Республіка Китай утворилася 1 січня 1912 року з падінням династії Цін. Сунь Ятсен, лідер Національної Партії Гоміньдан, був проголошений першим її президентом, як наш Грушевський. Теж ненадовго.
Китайсько-японська війна 1937—1945 років на деякий час об'єднала націоналістів і комуністів проти спільного ворога. Однак після капітуляції Японії у 1945 році державна скарбниця виявилася порожньою. Питання «Хто вкрав народні гроші?» стало причиною взаємних звинувачень Гоміньдану і Компартії Китаю, що врешті-решт перейшли в стадію громадянської війни. Перемога комуністів змусила уряд Республіки Китай перебратися на острів Тайвань, де він існує дотепер. Воєнні дії між КНР і Тайванським урядом було припинено у 1950 році, але фактично обидві сторони досі перебувають у стані війни.
Тому треба мати на увазі, що комуністична влада Китаю дуже юна, і її заслуга в становленні сучасної китайської моці велика, але не абсолютна. Виникає закономірне питання: яким чином східна країна з багатющою культурно-історичною спадщиною та давніми релігійними традиціями могла підпасти під вплив невибагливої комуністичної доктрини західного походження?
Відповідь у звичаєво-філософських традиціях Китаю, а саме – у конфуціанстві. Його іноді називають релігією, але в нашому розумінні це не зовсім відповідає дійсності. Конфуціанство – філософська течія, основа китайського способу життя, принцип організації. Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда і, що важливо у нашому випадку, – дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю.
Тобто це – передусім ідеологія. А вже форма її практик китайцями набувала релігійного чи філософсько-літературного, або звичаєвого вигляду. Комуністичні доктрини, адаптовані Мао Цзе Дуном до розміру афоризмів, легко вписувалися у світогляд пересічного китайця. З маоїзмом відбулося приблизно те саме, що з комунізмом у Росії: більшовики переконали малописьменних, що комунізм – це те саме християнство, Маркс його пророк, а Ленін – апостол.
Однак, якщо конфуціанство було ідеологією колективізму і державництва, то слід згадати і не менш впливовий його антипод – даосизм. Це так само традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, виникло у VI столітті до н. е. Даосизм наголошує на важливості медитацій, на спонтанності, простоті. В часи персоналізації вчень з’являється постать Лао-цзи і його трактат «Дао де цзин». І хоча Лао –цзи протиставляють Конфуцію (точніше, Кунфу-цзи), даосизм як релігія значно більше деперсоналізована і просякнутіша містицизмом та індивідуалізмом.
Треба також зауважити, що сила-силенна макулатури, яку видають за даоські «откровення», крім термінології, нічого спільного з даосизмом не має. Лікарсько-алхімічні практики в Китаї завжди пильно оберігалися в межах роду або школи. І справа була не лише в духовних приписах, а в тому, що практичне вміння, яке приносило користь людям, могло бути єдиним джерелом прибутку для родини.
Чим здивує нас у ХХІ столітті «Китайське диво»? Не пуховими куртками і не фаст-фудами. Китаю доведеться відповідати на цивілізаційний виклик з боку ісламської цивілізації. Європа цей виклик на даному етапі програла (а Україна навіть не допетрала, в чому він для неї полягає, до внутрішні проблеми для неї важливіші). Після подій 11 вересня ворога було детерміновано.
Квінтесенція ісламського виклику в суб’єктному, людському вимірі – це смертники- шахіди. У свідомості споживачів «прекрасного нового порядку» Заходу не може поміститися думка про те, що хтось сьогодні може безоглядно жертвувати власним життям задля ідеї. Саме це спричиняє колосальну паніку серед політиків, бо вони можуть змайструвати бомбу, що проникне на кілометр під землю, але не можуть знайти з-поміж себе аналогічного подвижника. Це безвідносно до гуманістичної вартості самої ідеї. І справа не тільки нинішнього часу. Колись Сталін, дізнавшись, що Гесс самостійно полетів у Шотландію на сепаратні переговори і стрибнув з парашутом на ворожу територію, іронічно запропонував: «А давайте ми Молотова на парашуті скинемо в Берлін, хай він переконає Гітлера припинити війну».
Конфлікт західної цивілізації «демократії і прогресу» з ісламською цивілізацією «терору і архаїки» у конфігурації прямого протистояння приречений на поразку. Семантика термінів, якими ми оперуємо, нічого не означає для інших культур. Спекулятивність колективних суджень виразно програє безпосередній й швидкій дії індивіда. Захід, що об'єднався у відповідь на «виклик зла», з явною перевагою виграє – невідомо в кого.
Але в наявну симетрію протистояння додається щось асиметричне. Великий Китай, що не має у жодній зі своїх традиційних ідеологій Творця (ні в даосизмі, ні в буддизмі, ні в конфуціанстві). З позиції ісламу китайці – язичники, погани. Але Китаю це тільки на користь. Бо за китайським стандартом мислення, за «Книгою змін», завжди діють зв'язки не двох, а трьох сил. І перший рядок Євангелії від Іоана: «Спершу було Слово ...» в канонічному перекладі китайською мовою звучить як: «Спершу було Дао».
У політичному вимірі біполярне біблійне: «хто не з нами, той проти нас» перетворюється в гасла «антитерористичної коаліції». А от вислів Мао про поділ світу на три частини звучить так: «Ми самі, наші вороги і наші союзники».
Китайці сидять не за «великою шахівницею» боротьби двох, а за «картковим столом історії», де чотири масті і джокер, мінімум три гравці, і перемагає сума величини карти і масті. Що відбувається зі світом у китайському баченні? Там, де є поділ на два – рух задає боротьба, пружина боротьби розгойдує маятник. Там де три – можлива гармонія з неперервним обертальним рухом .
Повертаючись до політики, це означає, що друга половина ХХ століття характеризувалася зв’язкою трьох сил, де активними були блок США і блок СРСР, а третьою силою, що споживала енергію їхньої бійки, був Китай. Не «культурна революція» з її ідіотським знищенням інтелігенції в сталінському стилі, і не «великий стрибок» з намаганням зробити економічні реформи по-хрущовськи вивели вперед Китай. Це все маячня ностальгуючих за «совком». Китай піднявся за рахунок ресурсів, що вивільнилися під час розпаду СРСР. Бо гроші, які «зникли» з розпадом СРСР і «з`явилися» в Китаї – ті самі, це 500 мільярдів доларів.
Китай змінив свій статус на активний. Блок на чолі з США з очевидністю залишається активним. Пострадянський простір вкупі з Росією, як би він не бундючився, слабшає.
Чим швидше Росія розстанеться з образом активної наддержави і перейде до пасивної стратегії заманювання до себе і поглинання технологій, праці і капіталу від Заходу та Китаю, тим швидше справи в Росії підуть на краще, включно зі зміною державного ладу з авторитарного на демократичний.
Україна як держава, приречена бути транзитною, в цій ситуації може стати частиною нового «Великого шовкового шляху». Її сьогоднішня пасивність несподівано може виявитися цивілізаційною перевагою.
У даосизмі є ключовий термін, що позначає утримання від активних дій, – у-вей. Його можна перекласти як невтручання, хоча саме слово зовсім не має на увазі абсолютної пасивності. Навпаки, це дія, але здійснена відповідно до двох принципів: жодне зусилля не має бути витрачене дарма; не слід робити нічого, шо не відповідає законам природи. Варто було б до цього дослухатись.
Банальності складаються з псевдоісторичних і псевдокультурних (здебільшого через навалу фільмів «про кунг-фу»), псевдоекономічних (через засилля товарів китайського виробництва на дешевих базарах) та псевдополітичних.
З останнім кластером трохи складніше, бо в нього напхано чимало – від тривалого періоду радянсько-китайської дружбоненависті до сучасних геополітичних просторікувань про те, що світ згодом поспіль говоритиме китайською мовою. (Якої, власне кажучи, одної не існує, а є лише спільна ієрогліфічна писемність. Офіційну розмовну мову – путунхуа – на периферії не розуміють)
Але нагода частково розібратися з цими забобонами більш ніж поважна. 1 жовтня виповнюється 60 років Китайській Народній Республіці.
Кажуть, колись Мао Цзе Дуна спитали, скільки часу, на його думку, існуватиме комунізм у Китаї? Він на хвильку замислився і сказав: гадаю, зовсім недовго. Років сто-двісті...
Приклад з особистого життя. Колись на початку 90-х я за дорученням організації «Міжнародна амністія» пішов у китайське посольство у Києві вручити їм якогось листа на захист прав тібетців. Ну і взагалі «покачати права» за права людини. Ця місія сповнювала мене почуттям неймовірної гордості, бо я громадянин країни, яка щойно звільнилася (як ями всі думали) від комунізму, іду в лігво комуністичного звіра, останній оплот червоної диктатури на планеті боротися за права тібетців. І мені нічого за це не буде.
За Тібет як за колонію свого часу суперничали Велика Британія і Росія, у 1911 він проголосив не дуже визнану світом незалежність, а в 1950-му китайські війська без особливого опору зайшли туди, внаслідок чого було укладено документ з дуже філософською назвою: «Угода про мирне звільнення Тібету». Ну і як ведеться, після такої братньої допомоги тібетці періодично повставали і бунтували.
Так от, радник, здається, з культури, чемно вислухав мою палку промову, і сказав : взагалі-то Ви цілком маєте рацію, права людини – це гарна річ, але у нас першочергова проблема в країні – щоб люди не мерли з голоду. Бо їх багато, а їжі – не дуже. То у вас як з гуманістичними пріоритетами?
Ці політичні анекдоти ілюструють важливий факт, який важко укладається у свідомості. Китайській цивілізації і культурі не менше п`яти тисяч років. Китай як держава, змінюючись у розмірах і статусі, з точки зору нашої іудео-християнської цивілізації існував завжди. 1 жовтня 1949 року – лише епізод у низці династій.
Зрозуміло, що за такої історичної спадщини кількість написаного про Китай – просто астрономічна. Тому хотілося б зосередитися на тому, що дасть читачам можливий орієнтир для вірогідніших висновків, якщо вони вже вкотре почують назву цієї дивної країни.
Насамперед – неможливо зрозуміти сучасний Китай без того факту, що насправді Республіка Китай утворилася 1 січня 1912 року з падінням династії Цін. Сунь Ятсен, лідер Національної Партії Гоміньдан, був проголошений першим її президентом, як наш Грушевський. Теж ненадовго.
Китайсько-японська війна 1937—1945 років на деякий час об'єднала націоналістів і комуністів проти спільного ворога. Однак після капітуляції Японії у 1945 році державна скарбниця виявилася порожньою. Питання «Хто вкрав народні гроші?» стало причиною взаємних звинувачень Гоміньдану і Компартії Китаю, що врешті-решт перейшли в стадію громадянської війни. Перемога комуністів змусила уряд Республіки Китай перебратися на острів Тайвань, де він існує дотепер. Воєнні дії між КНР і Тайванським урядом було припинено у 1950 році, але фактично обидві сторони досі перебувають у стані війни.
Тому треба мати на увазі, що комуністична влада Китаю дуже юна, і її заслуга в становленні сучасної китайської моці велика, але не абсолютна. Виникає закономірне питання: яким чином східна країна з багатющою культурно-історичною спадщиною та давніми релігійними традиціями могла підпасти під вплив невибагливої комуністичної доктрини західного походження?
Відповідь у звичаєво-філософських традиціях Китаю, а саме – у конфуціанстві. Його іноді називають релігією, але в нашому розумінні це не зовсім відповідає дійсності. Конфуціанство – філософська течія, основа китайського способу життя, принцип організації. Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда і, що важливо у нашому випадку, – дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю.
Тобто це – передусім ідеологія. А вже форма її практик китайцями набувала релігійного чи філософсько-літературного, або звичаєвого вигляду. Комуністичні доктрини, адаптовані Мао Цзе Дуном до розміру афоризмів, легко вписувалися у світогляд пересічного китайця. З маоїзмом відбулося приблизно те саме, що з комунізмом у Росії: більшовики переконали малописьменних, що комунізм – це те саме християнство, Маркс його пророк, а Ленін – апостол.
Однак, якщо конфуціанство було ідеологією колективізму і державництва, то слід згадати і не менш впливовий його антипод – даосизм. Це так само традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, виникло у VI столітті до н. е. Даосизм наголошує на важливості медитацій, на спонтанності, простоті. В часи персоналізації вчень з’являється постать Лао-цзи і його трактат «Дао де цзин». І хоча Лао –цзи протиставляють Конфуцію (точніше, Кунфу-цзи), даосизм як релігія значно більше деперсоналізована і просякнутіша містицизмом та індивідуалізмом.
Треба також зауважити, що сила-силенна макулатури, яку видають за даоські «откровення», крім термінології, нічого спільного з даосизмом не має. Лікарсько-алхімічні практики в Китаї завжди пильно оберігалися в межах роду або школи. І справа була не лише в духовних приписах, а в тому, що практичне вміння, яке приносило користь людям, могло бути єдиним джерелом прибутку для родини.
Чим здивує нас у ХХІ столітті «Китайське диво»? Не пуховими куртками і не фаст-фудами. Китаю доведеться відповідати на цивілізаційний виклик з боку ісламської цивілізації. Європа цей виклик на даному етапі програла (а Україна навіть не допетрала, в чому він для неї полягає, до внутрішні проблеми для неї важливіші). Після подій 11 вересня ворога було детерміновано.
Квінтесенція ісламського виклику в суб’єктному, людському вимірі – це смертники- шахіди. У свідомості споживачів «прекрасного нового порядку» Заходу не може поміститися думка про те, що хтось сьогодні може безоглядно жертвувати власним життям задля ідеї. Саме це спричиняє колосальну паніку серед політиків, бо вони можуть змайструвати бомбу, що проникне на кілометр під землю, але не можуть знайти з-поміж себе аналогічного подвижника. Це безвідносно до гуманістичної вартості самої ідеї. І справа не тільки нинішнього часу. Колись Сталін, дізнавшись, що Гесс самостійно полетів у Шотландію на сепаратні переговори і стрибнув з парашутом на ворожу територію, іронічно запропонував: «А давайте ми Молотова на парашуті скинемо в Берлін, хай він переконає Гітлера припинити війну».
Конфлікт західної цивілізації «демократії і прогресу» з ісламською цивілізацією «терору і архаїки» у конфігурації прямого протистояння приречений на поразку. Семантика термінів, якими ми оперуємо, нічого не означає для інших культур. Спекулятивність колективних суджень виразно програє безпосередній й швидкій дії індивіда. Захід, що об'єднався у відповідь на «виклик зла», з явною перевагою виграє – невідомо в кого.
Але в наявну симетрію протистояння додається щось асиметричне. Великий Китай, що не має у жодній зі своїх традиційних ідеологій Творця (ні в даосизмі, ні в буддизмі, ні в конфуціанстві). З позиції ісламу китайці – язичники, погани. Але Китаю це тільки на користь. Бо за китайським стандартом мислення, за «Книгою змін», завжди діють зв'язки не двох, а трьох сил. І перший рядок Євангелії від Іоана: «Спершу було Слово ...» в канонічному перекладі китайською мовою звучить як: «Спершу було Дао».
У політичному вимірі біполярне біблійне: «хто не з нами, той проти нас» перетворюється в гасла «антитерористичної коаліції». А от вислів Мао про поділ світу на три частини звучить так: «Ми самі, наші вороги і наші союзники».
Китайці сидять не за «великою шахівницею» боротьби двох, а за «картковим столом історії», де чотири масті і джокер, мінімум три гравці, і перемагає сума величини карти і масті. Що відбувається зі світом у китайському баченні? Там, де є поділ на два – рух задає боротьба, пружина боротьби розгойдує маятник. Там де три – можлива гармонія з неперервним обертальним рухом .
Повертаючись до політики, це означає, що друга половина ХХ століття характеризувалася зв’язкою трьох сил, де активними були блок США і блок СРСР, а третьою силою, що споживала енергію їхньої бійки, був Китай. Не «культурна революція» з її ідіотським знищенням інтелігенції в сталінському стилі, і не «великий стрибок» з намаганням зробити економічні реформи по-хрущовськи вивели вперед Китай. Це все маячня ностальгуючих за «совком». Китай піднявся за рахунок ресурсів, що вивільнилися під час розпаду СРСР. Бо гроші, які «зникли» з розпадом СРСР і «з`явилися» в Китаї – ті самі, це 500 мільярдів доларів.
Китай змінив свій статус на активний. Блок на чолі з США з очевидністю залишається активним. Пострадянський простір вкупі з Росією, як би він не бундючився, слабшає.
Чим швидше Росія розстанеться з образом активної наддержави і перейде до пасивної стратегії заманювання до себе і поглинання технологій, праці і капіталу від Заходу та Китаю, тим швидше справи в Росії підуть на краще, включно зі зміною державного ладу з авторитарного на демократичний.
Україна як держава, приречена бути транзитною, в цій ситуації може стати частиною нового «Великого шовкового шляху». Її сьогоднішня пасивність несподівано може виявитися цивілізаційною перевагою.
У даосизмі є ключовий термін, що позначає утримання від активних дій, – у-вей. Його можна перекласти як невтручання, хоча саме слово зовсім не має на увазі абсолютної пасивності. Навпаки, це дія, але здійснена відповідно до двох принципів: жодне зусилля не має бути витрачене дарма; не слід робити нічого, шо не відповідає законам природи. Варто було б до цього дослухатись.
Теги:
