"Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, як дитя,

той у нього не ввійде!" (Лк. 18,17)

Коли сусідка, яка за нею доглядала, просила хоч трішки підкріпитись, Марія шнурочком стуляла губи і з надзвичайною серйозністю, яка властива лиш маленьким дітям, говорила: «Віднесіть своїй малечі, вони ще ростуть. Мені вже не можна їсти, я ось-ось відійду…». Останні слова у земному житті Марії були звернені до священика, який її сповідав: «Каюсь, батюшка…».

Смерть надійшла тихо, мов теплий літній вечір. Маленьке тендітне тільце Марії скромно лежало у гробі. Свячене на Трійцю зілля обрамляло її голову, ніби вінок молодої. Гріб був покритий білим, як фата, покривалом, помережаним дрібним візерунком. Це подарунок на її п’ятдесятиліття, що зберігався саме для цієї урочистої миті. Марія завбачливо прикрасила його аплікаціями квітів та листочків, котрі сама вирізала із кольорового паперу.

До узголів’я були приклеєні іконки Спасителя та Богородиці, щоб вітер не здув, коли гріб будуть нести на цвинтар. Ще одна пара весільних іконок, дбайливо прикрашених золотком з-під цукерків, лежала праворуч та ліворуч на її плечах. То було благословення ще матері на одруження, але… не судилося.

Пасхальним передзвоном виводив простенький сільський хор службу погребіння. Спів батюшки бринів радісним гласом воскресіння. У хатинці панував урочистий спокій, що обіймав усіх присутніх гостей нареченої Небесного Жениха. Молитва лилася легко, мов щира розмова двох давніх знайомих. Душу огорнув легенький туман спогадів...

***

З бабою Марією я познайомився 20 років тому під час свого першого паломництва до Почаєва. Вона жила собі на хуторі Олексюки села Гаї Тернопільської області, жила сама і все життя приймала паломників.

Її ветха, проте бездоганно вибілена хатина, що стояла біля самого лісу, потопала у квітах та розкішній зелені саду. Коли ще був живим рідний брат, він підрізав дерева та кущі. Після його смерті гілляччя яблунь, сливок, вишень та груш безкарно заволоділо усім вільним простором навколо хати. Здавалося, що крихітний острівець подвір’я ось-ось розчиниться у зеленій стихії життя.

Біля самого дому, як і годиться у доброї господині, простягались дбайливо оброблені грядочки. Навпроти хати розташувались дерев’яні клуня і стодола. Не відчуваючи на собі твердої руки господаря, вони добряче розслабилися і полягали спати, притулившись дахом до м’якого килиму пухнастої зеленої трави.

На подвір’я можна було потрапити з будь-якого боку, бо пліт вже давно зітлів. Проте ми увійшли, як культурні люди, через врослу у землю хвірточку, що символізувала собою ворота. У дворі нічого штучного – все природнє, все росло. Бджоли заклопотано гули коло квіток, птахи хором виводили трелі, трава буяла по пояс, довоєнна черепиця на хаті – і та обросла болотисто-зеленим мохом.

Жодного зайвого предмета на подвір’ї не валялося. Увесь нехитрий домашній реманент акуратно складався під стріхою. Скрізь відчувався свій особливий порядок, який підтримувався рівно настільки, наскільки це потрібно було в міру можливостей та похилого віку.

У центрі двору стояв облямований мальвами колодязь. Замість шворки і відра з колодязя стриміла труба, на яку був накручений кремезний кран made in USSR. Щоб видобути з нього воду і при тому не зламати, необхідно було проявити неабияку наполегливість, смирення і винахідливість. Побіля колодязя лежала кам’яна продовгувата діжка, у яку завбачливо набиралася вода, щоб паломники могли помити ноги.

По тонесенькій ниточці-стежиночці ми попрямували до пофарбованих небесно-голубим кольором дверей. На порозі крейдою було написано: «Скоро буду, почкайте».

Зненацька позаду нас задріботів собачий гавкіт. Відчуваючи наближення хазяйки, переляканий нашою появою куценький сміливець наважився таки вийти зі свого сховку. Але хвіст, яким він вимахував навсібіч, красномовно свідчив про радість від того, що у цій глушині нарешті з’явилася для нього хоча якась годяща компанія. Через декілька хвилин відбулося явлення баби Марії паломникам.

Праворуч від нас зашаруділи кущі. Спочатку на світ Божий показалася величенька копа сіна. З-під неї почувся винуватий, схожий на дитячий, голосок: «Слава Богу! Вибачте, що я затрималася! Ви мене хоч не довго чекали?». Вона скрушно каялась у тому, що її не було вдома, коли ми прийшли, але так і не пояснила, в чому ж причина такого «страшного гріха».

Тоді ще не було мобільних телефонів, і ми не могли попередити бабу Марію, що плануємо в неї заночувати. Вона мало не пів дня виглядала нас у полі, щоб порахувати, скільки людей буде йти з Почаєва, аби засвітла наносити сіна. Цим сіном покривалася підлога в хаті. На нього стелилося рядно, щоб м’яко було спати для тих, кому не вистачить ліжок. Полічивши здалеку, скільки нас іде душ, вона побігла на косовицю.

Баба Марія поклала раднюгу із сіном на землю і, м’яко ступаючи босими ногами по траві, підійшла до нас. У свої сімдесят з лишком вона була жвава та метка, проте ніколи не метушилася. Голова покрита ошатною хусточкою, з-під якої визирало акуратно зачесане сиве волосся. Своєю маленькою фігуркою, вбраною у просту полотняну суконку, вона нагадувала маленьку дівчинку, що розглядала нас своїми уважними голубими очима. Обличчя випромінювало спокій розуміння.

До кожного, незалежно від віку, баба Марія зверталася тільки на «Ви», уважно вислуховувала і не перебивала. У поведінці гармонійно перепліталися безпосередність та статечність. Побіля неї все було таким простим, добрим і природнім!

Вже через десять хвилин спілкування стало зрозуміло, що перед нами стояла не просто така собі сільська бабця-добрячка, а непересічна особистість. Її манери складали враження, що то якась аристократка ненароком заблукала у цій глухомані. Одне слово – баба Марія – по-іншому не скажеш.

Сповненим глибокого жалю голосом від того, що ми, такі втомлені і голодні, так довго не неї чекали, Марія буквально благала нас зайти на вечерю: «Дякую, що ви мене не оминули. Ви так натомилися на цій спеці! Нехай Господь вас благословляє за ваші труди! Такі тяжкі торби (рюкзаки) несете. Не стійте на дворі. Заходьте до хати, присядьте, щоб ніжки відійшли. Нехай Господь поверне вам сили!».

Всередині хата баби Марії мало чим відрізнялася від типового сільського храму Божого. Щедро обрамлені барвистою вишивкою простенькі образи ручної роботи, потемнілі від часу біблійні літографії та мініатюрні іконки були гронами розвішані по всіх стінах. Над кожною групою іконок висіла лампадка. Не пам’ятаю, щоб хоч один вогник загас, доки ми перебували в домі.

На покутті стояла велика, на пів стіни, ікона Божої Матері із добрими великими очима та золотою короною на голові. У Немовляти, якого Діва тримала на своїх дебелих сільських руках, була червона корона та серйозний погляд небесного судії, який проникливо дивився кожному у вічі. Це була народна варіація на ікону Почаївської Божої Матері.

На почесному місці висіли в рамках фотографії батьків, брата і сестри, яка була ще жива. Ікони, картини та портрети рідні органічно сплелися у гармонійній композиції, що живописала усе її життя, яке пройшло у цих стінах. Справа і зліва попід стінами стояли металічні ліжка. На них лежали пухкі, уквітчані вишивкою та покриті витонченим мереживом подушки.

На столах рясніли вишукані букети свіжих та засушених квітів. Під розставленими вздовж стін лавами ховалося багато великих банок з березовим соком, який ніколи не псувався. На підвіконні та біля ікон лежали свячені на Великдень крашанки. Ми ними пригощались вже в кінці літа, і вони були свіжі, немов тільки вчора зварені.

Маленька хатинка буквально потопала у серпанку всіх кольорів життя. Запах свіжості та чистоти проникав у саму душу. Тут спочивали і дух, і тіло, і навіть відчуття. В домі панували спокій і тиша. Кожен паломник, який хоч раз побував у баби Марії, міг із впевненістю сказати – це подібно до ще однієї літургії в Почаєві з причастям.

Баба Марія на дровах палила грубу, щоб гостям, як Христу, наготувати всілякі запашні наїдки, і сама прислуговувала за столом. На столі лежали нарізаний товстезними скибами домашній запашний хліб, пухкі струдлі та пироги із найрізноманітнішими ягодами, здоровезні вареники з домашнім сиром і сметаною. По центру парувала каструляка червоного борщу, стояв добрий дзбан картоплі, малосольні огірки та салат, у якому перемішувалася в одну купу вся зелень, яка росла на городі. Помалу докладалися ще й коржики, квас, мед, домашній кислячок у глиняних глечиках... Увінчувалася вся ця воістину царська трапеза пляшечкою церковного кагору.

Баба Марія дуже мало про себе розповідала. Більше слухала, про що говоримо ми: «Ви молоді, розумні люди, читаєте розумні книги, спілкуєтесь із мудрими людьми. Вас до мене Господь сюди направив, щоб мене, темну, через вас напоумить, як по-людськи до смерті дожить».

Марія не дозволяла довго зупиняти на собі увагу. Коли йшлося про неї, вона відразу засмучувалася і говорила: «Чому ви на мене так дивитеся?». В її присутності якоюсь невихованістю здавалося говорити про політику, і абсолютним неподобством – про щось сперечатися. Більше того, я навіть подумати про щось погане у неї в хаті боявся.

Сумління у Марії ясніло, як незаймана чиста вода, у якій виднілась кожна брудна піщинка. Її внутрішній світ був узгоджений із задумом Божим. Напевно, тому важко було собі уявити бабу Марію «в нервах».

Тільки один раз я бачив її у гніві на свою колишню сусідку. Вона розповідала, як десь у сорокових роках виносила до лісу їжу двом чоловікам, які переховувалися від радянської влади. А сусідка доповіла про цих людей у «відповідні органи», і їх спіймали.

Голосно сміятись у присутності баби Марії було незручно, як от у храмі порушувати молитовну тишу, хоча цього ніхто й не забороняв. Нам, звичайно ж, важко було стриматися, бо в молодій компанії це практично неможливо. А Марія думала, що то ми сміємося з неї, що то в неї щось не так, і завжди вибачалася.

Напружена ситуація, яка частенько виникала через нашу нестриманість, завжди розряджалася втіхою від її тихої, трішки розгубленої, невинної посмішки. Вона була дуже доброю людиною, але ця доброта не від природи – дар Божий і тільки Богу відомий внутрішній подвиг.

Ми не відчували якоїсь святобливої пошани до баби Марії, ми її просто любили. А вона, у свою чергу, свято вірила, що ті люди, які йдуть на службу Божу – то обов’язково однодумці, які прямують із нею по життю в одному напрямку.

Старше покоління виховувалося у зовсім інших традиціях благочестя, ніж молодше. Властива для молоді розв’язна поведінка, наші «городські побутові дивацтва» мали б її шокувати, але жодних дорікань ніхто ніколи не чув. Лиш один раз за 20 років вона зробила легеньке зауваження одному з наших хлопців, і то в запитальній формі: «А хіба можна бритися в неділю?».

Кажуть, що невігластво і темнота від неосвіченості походять. Нічого подібного, Марія от з дому рідко коли виходила, ні телевізора, ні радіо не мала, жодної книги, крім Євангелія, не прочитала, а мудрість і розсудливість у всіх відношеннях проявляла велику. В неї був чіткий світогляд на євангельських засадах і власний ясний погляд на речі.

Одного разу вона побачила мою мобілку і, як та перепілка Божа, заспівала сто третій псалом, на свій, правда, манер: «Ой Боже, і що то за розум Ти дав людині, що вона сотворила таке чудо, завдяки якому люди можуть на всякому місці дзвонити до рідного дому, а яка це втіха для рідних і близьких! От виходжу на город, бачу літак і думаю: маленькою дитинкою людина була, як, скажи мені, Боже, вона виросла, вивчилась і сотворила такий апарат? Хіба то не чудо премудрості Божої!».

Баба Марія ніколи не ятрила собі душу незгодами людства, а просто робила для нього все, що могла на своєму місці, звіривши решту вищим силам. Вона була твереза, мов сталь, і твердо стояла у вірі, але до людей проявляла ніжну турботливість, якими б вони не були: «Ой, ви прихворіли трішки, – якось залопотіла стривожено до одного мого знайомого. – Нічого, не скорбіть, моя матуся колись злягла, бо оніміли ноги, я пішки до Онишківців пішла, а по дорозі читала псалом «Живая в помощі Вишняго…». Водичку зі святого джерела принесла і тричі маму покропила, і вона встала, і ми пішли полоти на город».

Ох, як я сміявся про себе від такого оригінального прочитання дев’яностого псалма! Вона виводила його, як дитя, яке, читаючи завчений напам’ять вірш, переплутало усі наголоси, букви та склади... Марія навіть не звернула уваги на те, що розповіла нам про чудо. Достойний старості вінець – літа у скромності прожиті.

Баба Марія ніколи не жалілася на одинокість, на те, що їй тяжко, що вона хвора. Навпаки, вона сама всіх самовіддано жаліла. Якщо хтось хворів, то виписувала «рецепт» трав для лікування і щедро прикладала до хворих місць свої домашні іконки, бігаючи навколо недужого з натхненно-урочистою молитвою: «Нехай Матінка Божа Вам допоможе, святі угодники Божі вас ізцелять».

На випадок будь-якого житейського негаразду вона завжди мала в запасі якісь практичні поради. Ці нехитрі настанови дуже втішали і давали практичний результат для тих, хто до них дослуховувався: «Ой, у вас поросятко не їсть, – розговорилася якось Марія з однією нашою паломницею, що жила в селі, – не скорбіть, я колись запарювала пижму і поїла тричі на добу. То воно за день-два поправлялося… Є в мене одна помічна іконка Іллі Пророка. Як іде хмара, а я сіно прибрати не встигаю, то завжди молюся перед нею. І хмара чекає, доки я всього сіна не поховаю, а часом зовсім проходить – і дощу вже немає».

А та іконка – справжнє диво народного малярства! Таке враження, буцім вчителька малювання дала першокласникам домашнє завдання – намалювати пророка Іллю. І вони намалювали, а кращу з робіт повісили в баби Марії на стіні.

Не пригадую, щоб баба Марія щось погане говорила про людей. Навпаки, вона була надзвичайно добропам’ятною – могла згадувати мало не все життя про якусь дрібницю, яку їй хтось колись зробив, як про щось надзвичайне.

Мій товариш, що ходив ще до мене в паломництво у Почаїв, якось допоміг їй позбирати картоплю. Минуло вже багато часу, а вона за нього молилася і щоразу розпитувала про його здоров’я. А що вже я наслухався, як полагодив якусь протрухлу дощечку на підлозі! Мало не двадцять літ щороку вона причитала: «Ви ж мені так допомогли! Дай Вам Боже спасенія від Бога!».

В душі баби Марії постійно кипіла доброзичливість і рясно виплескувалася на оточуючих. Коли вона взнала, що я вчуся в семінарії, то в ту ж мить накликала на мою бідну голову цілу кіпу добра: «Я від щирого серця бажаю, щоб колись після закінчення семінарії ви висвятилися і приїхали до мене в гості на дорогій машині з файною жінкою та гарними діточками».

Баба Марія страшенно боялася, щоб ми, крий Боже, не заплатили їй за ночівлю і навідріз відмовлялася від будь-яких цінних подарунків. Єдине, що приймалося, то це іконки, просфорки та свячена почаївська або онишківецька водичка. Лиш один раз, після посилених колективних вмовлянь, вона взяла в подарунок ліхтарик, який можна було вручну заряджати, бо на хуторі часто не бувало світла, а вона тоді вже не могла ходити без лісочки.

Якби можна було зняти відео про те, як баба Марія приймала паломників, то кадри були б щороку однакові. Нічого надзвичайного в тому не було, але велика любов відчувалася у всьому маленькому, що вона робила для людей. Здавалося, що ми завжди будемо ходити в Почаїв, і вона неодмінно чекатиме нас на своєму місці у хатині. Але Господь розпорядився інакше.

Баба Марія жила зовсім сама, і Господь не облишив її без втіхи – в неї обновилась ікона Божої Матері. Вона казала, що, мабуть, прийдеться вмирати. Це було справді чудо. Я на власні очі бачив, якою ця іконка була і якою згодом стала! Той маленький образок подарував їй місцевий батюшка із села Гаї, до якого належав і хуторок. А священику його передав батюшка із Берестечка десь у кінці 30-их років, коли там ще був скит Почаївської лаври. Це сталося ще перед тим, як совіти розігнали там монахів. Батюшку з Берестечка, у свою чергу, благословив цією іконкою прп. Амфілохій Почаївський. Однак не так важливо, хто її подарував, як те, що Божа Матір і ті люди, яких вона колись любила і за яких, чи до яких, молилася після їх смерті, втішили її в одинокості.

Христова діва – баба Марія. Життя і смерть селянки з хутора Олексюки

Останні роки життя ми були в неї чи не єдиними гостями за цілий рік. Коли бабі Марії перескочило за дев’яносто, працювати вона вже не могла, і ось тоді особливо відчула на собі тягар власної безпомічності та одинокості. Вона звикла все робити сама, але тепер стала залежна від інших людей, яких дуже не хотіла обтяжувати своєю хворобливістю. Марія від цього дуже страждала і весь час вибачалась перед тими, хто їй допомагав. Але я не пам’ятаю, щоб навіть у цих скрутних обставинах нарікала на свою долю чи чимось комусь дорікала.

Коли ми були в неї востаннє, баба Марія просила сусідку, щоб та допомогла зготувати вечерю для паломників. Ми не наважилися в неї ночувати, аби зайвий раз не обтяжувати. Після «прощальної вечері» баба Марія обійняла кожного паломника, розцілувала, попросила прощення, подякувала, що не забуваємо її, і відпустила з миром. А ми обіцяли, що обов’язково зайдемо ще раз у гості, але так і не нагодилися. Під час прощання вона тихо та непомітно плакала…

Баба Марія просила передати свою улюблену іконку Божої Матері, яка обновилася, в монастир в Онишківці. Ми переказали її прохання монашкам. Тепер ця святинька знаходиться у скиту праведної Анни Городоцького Свято-Миколаївського жіночого монастиря і висить у храмі св. Кирила та Мефодія.

Декілька раз на рік баба Марія надзвонювала на телефон спочатку зі своєї, а потім вже із сестриної хати. Вона скромно розповідала про свої маленькі біди: «Вибачте, що я Вам дзвоню. Колінця печуть. Не можу вже ходити. Так скучила за домом. Хоч би ще раз глянути на рідну хату. Дуже дякую, що ви мене слухаєте, що не забуваєте. Вибачте, що я забираю ваш час. Бажаю вам спасенія від Бога!».

***

Останній рік свого життя баба Марія жила в сестри. Її чоловік був протестантом, але вони добре ладнали. Дітей не мали. Їхня домівка стояла у полі серед маленького, густо оброслого деревами острівця зелені. Найближча хата знаходилася за кілометр від них. Узимку померла сестра, а перед Пасхою – її чоловік. Баба Марія залишилася зовсім сама. Добрі люди часом наїжджали із села, аби допомогти та підтримати. Вони нам і розповіли про останні тихі дні її світлого життя.

Поховали бабу Марію, як вона того й бажала, поряд із ріднею на кладовищі, недалечко біля її рідного храму в селі Гаї Тернопільської області. Цей храм вона дуже любила, багато про нього розповідала. Настоятелі гаївецької церкви були завжди для неї першими духовними авторитетами.

Так легко і просто дивитися в очі смерті можна тоді, коли тебе хтось там, за цією межею чекає. Хто? Вона ж діточок не народжувала, чоловіка не мала і, виходить, нічого при цьому не втратила, а ще більше здобула. Однак це не правило, це просто випадок, хороший виняток і добрий приклад.

Денис Таргонський

Фото надані автором публікації

Теги: