Днями парафіяни храму Косьми та Дам’яна села Клубівка того ж району Хмельницької області, які разом із священиком цьогоріч перейшли до ПЦУ, зі всією душею готувалися до зустрічі прочан. Спекли великий коровай, наготували смачний обід, привели дітей, які мали прочитати віршики напам’ять, зібрали церковний хор, батюшка облачився у святкові ризи, взяв хрест і разом з паствою вийшов на зустріч дорогим гостям. Чекали довго…

Змість паломників до них під’їхав поліцейський автомобіль. Правоохоронці спитали, чи не проходила ще повз їхнє село група прочан. Як виявилося згодом, поліцію викликало духовенство УПЦ (МП), аби запобігти нападам на прочан у селі Клубівка.

Батюшка стояв на своєму місці з парафіянами. Староста храму, все ще не вірячи цій нісенітниці, розпочав святковий пердзвін, аби урочисто зустріти прочан.

Прочани на чолі духовенства УПЦ (МП) йшли по дорозі. Із скам’янілими обличчями, дещо неврозним тоном вони співали молитву до Божої Матері: «Радуйся Радосте наша…». Жоден з них, який так бадьоро крокував до Почаївської святині, не зупинився перед храмом, не перехрестився, не привітався з людьми, які з рушниками їх зустрічали. Парафіян клубівецької церкви навіть не допускали приложитися до ікони Почаївської Божої Матері…

Віряни УПЦ (МП) пройшли трішки далі від церкви, демонстративно стали на коліна обличчям до поля, і, відслуживши молебень, пішли далі. Пообідали прочани ще перед селом, де їх зупинило місцеве духовенство УПЦ (МП), аби попередити про «небезпеку нападу»…

У батюшки та парафіян села Клубівка по обличчю текли тихі, але великі, як горошина, сльози. Більшість з них були вже літніми людьми, які багато чого бачили на своєму віку, але такої душевної болі ще ніколи не переживали. Ніхто жодним словом не дорікнув священику. Нічого поганого не було сказано про своїх земляків, які з такою погордою поставилися до їхньої гостинності. Усім було шкода, що так не по-людськи люди вірять в Бога…

Здається, час СРСР вже давно минув, а от у серцях сьогоднішніх ревнителів православ’я ще й донині живе якийсь внутрішній «чекіст». Його легко розпізнати по ставленню з ненавистю до інших людей. Як же ж то людям, які вірять у Христа, дати можливість обійняти один одного! То ж у начальства інфаркт станеться! «Зверху» скажуть, що службу завалили. З ким тоді «боротися»? Куди діти ту жовч, яка накопичилася в душах за 28 років штучного озлоблення одне на одного. І навіть тоді, коли то дійсно був церковний розкол, чому сумління християн дозволяло цій ненависті рости у своїх серцях? А що говорить сьогодні сумління того духовенства, яке ядерною реакцією брехні розганяє радіацію злоби поміж людьми, в той час, коли для цього вже немає ні канонічних, ні богословських, ні моральних підстав?

Я б, напевно, й не розпочинав писати про цю неприємну, але типову історію непростих стосунків між ПЦУ та УПЦ (МП), якби сьогодні вранці не почув розповідь про її несподіване, але щасливе завершення. Настоятеля клубівецького храму ПЦУ вночі ятрили тяжкі думи про пережиту вдень наругу. Коли він десь під ранок заснув, Господь поклав йому на серце такі слова: «Всі ми живемо тільки один раз. Отже все добро, яке ми можемо вчинити, або чуйність з якою можемо ставитися до будь-якої людини, виявляймо тепер. Не відкладаймо на пізніше, тому що живемо лиш один раз!».

Денис Таргонський

Фото Facebook


Теги: