Вчився на першому курсі гуманітарного університету, вже встиг підхопити вірус освіченої зарозумілості. В душі вирувала жага до пізнання. Хотілося цілковито розібратися в духовному житті православної Церкви.

Відчайдушно шукав у храмі заспокоєння душі. Заради цього усіма силами намагався «догодити Богу». Мав намір несхитно дотримати усіх настанов Євангелія. Заклав непідйомний піст та «архісхимницьке» молитовне правило. Постійно читав отців-аскетів, штучно видушував із себе «пам’ять смертну» та «благодатні сльози». Правда, від цього «духовного вінегрету» ридма ридали тільки близькі й рідні. Навіть бабуня часом говорила, приплакуючи: «Господи, хоч би не збожеволів і здоров’я собі не зіпсував».

Ніхто не знав, що насправді діялося за кулісами моєї душі: розум постійно ятрили сотні запитань, хмара сумнівів туманила сумління, богохульні думки доводили до відчаю…  Думалося, що я один-однісінький подібний виродок на білому світі. Був щиро переконаний, що з таким брудним серцем мені не місце в храмі: «Усі навколо нормальні люди, і лиш я один якийсь втілений злий дух».

Маленький вогник щирої віри міг от-от згаснути. Соромно було зізнатися перед Богом і людьми в тому, що у серці клекотить така гидота: «Чи то так має бути? Напевно, в мене понаднормова гординя і смертний гріх цікавості?». Відчував себе розгубленим. Що почитати? Як молитися? На сповіді боявся відкритися священику. А скільки всього було на душі! З ким поговорити про все на світі? Який тісний і чорно-білий для людини світ, коли поряд немає справжнього друга!

***

Через рік церковного життя Бог зробив мені різдвяний подарунок. Ледь вистояв тоді святкове вечірнє богослужіння напередодні Різдва Христового. Нічого не чув з того, що робилося довкола в храмі. Тільки молився усією своєю сутністю: «Господи, невже для того, щоб бути християнином, обов’язково потрібно так мучитися? Як важко самому. Подаруй мені, будь- ласочка, друга»…

Помітив, що при виході з храму люди брали благословення у священиків. Вирішив зробити так само. Запримітив одного, дуже схожого на чарівника Гендальфа з улюбленої саги Толкіна «Володар Кілець»: «Батюшка благословіть!».

Іноді якийсь маленький жест, погляд, слово… хорошої людини можуть в одну мить перетворити пекельний біль на райське щастя. Таке трапилося зі мною.

Я підійшов до «Гендальфа», склав перед собою руки, не знаючи, що говорити в таких випадках. Батюшка щиро посміхнувся, широченним розмахом руки мене перехрестив і міцно потиснув дебелою мозолистою долонею тремтячі пальці: «Бог тебе благословить, хлопче».

Дружба виникла миттєво. Душу блискавкою пронизала радість. Я стиснув його руку і потягнув до себе, ніби ручку відчинених у чиєсь серце дверей. Стало відразу спокійно і затишно, наче із пронизуючого холоду одразу потрапив у теплу, привітну хату. Помисли десь зникли, як хмара, яку розвіяв теплий літній вітерець. З’явилося відчуття, що я тепер не один у церкві: «Цей батюшка все про мене знає, усе розуміє».

Парафіяни підказали, що то о. Василій. Я приліпився до його ряси, ніби жуйка, яку й віддерти уже неможливо і рясу шкода викинути.

***

Кожного разу після служби він ішов додому в супроводі парафіян. По дорозі майже нічого не говорив. Весь час слухав людей. Зрідка зупинявся, аби щось уточнити і допомогти співбесіднику у розмові. Я зачаровано чимчикував поодалік. Коли всі розходилися, десь аж біля його дому, він (куди вже дінешся) запрошував на чай.

Замість того, щоб послухати хороших людей і чомусь у них навчитися, я рясно пишнів пустослів’ям (про що тепер дуже шкодую): «Батюшка, а чи правильно проваджу духовне життя? Постійно творю Ісусову молитву, стільки-то псалмів на день вичитую, надцять поклонів забиваю… Біси за те дуже мстяться. Я веду серйозну духовну брань! Як тільки після вечірньої молитви лягаю спати, вони напосідають на живіт і душать…».

«То ти гурків (огірків) на ніч наївся, – безцеремонно відповів він, – від того й дує живіт». Я так образився від цих слів, що був готовий тієї ж миті грюкнути дверима і притьмом вибігти з хати від цього духовного невігласа. Здавалося, що він сміється з мене. Хоча священик говорив це без іронії, серйозно і просто, а потім узяв і запросив до вечері, ніби нічого й не трапилося.

Матушка насипала добрячу макітру вареників, а батюшка налив склянку вина. Для мене то був справжній шок, як то каже церковний народ, «іскушеніє». В ту ж мить вирішив, що більше нога моя не переступить порога цієї хати «алкоголіків» і «черевоугодників». Чемно з’їв декілька вареників та пригубив вина і вже готовий був дременути з «вертепу нечестивих». Але так і не зміг уникнути всесильної, але милостивої Господньої десниці.

«Матушка, ану покажіть-но хлопцю, як потрібно їсти», – скомандував батюшка. Вона все те в одну мить злупила сама. «Бачиш, як люди їдять?». Переді мною поставили нову порцію. Вибору не було. Бо ж «послушаніє вище посту і молитви». Вирішив змиритися і трішки «послабити» свій піст. Однак після склянки вина відчув, що вже давненько так смачно не вечеряв і мимоволі подумав: «А цей батюшка знову починає мені подобатися…».

Як виявилося згодом, подібні «тортури» над моїм самолюбством лише розпочиналися…

***

Мама попросила о. Василя освятити нашу квартиру. Спонукало до цього не стільки велике благочестя, скільки бажання налагодити дипломатичні мости між двома ворогуючими таборами – «моєї церкви» і «нашої сім’ї».

Батько, дивлячись на таке моє «духовне життя», суттєво побоювався запустити в хату такого ж навіженого попа, який буде читати мораль і капати на мозок Словом Божим. Брат мене поважав, але був далекий від релігії. Ну а я просто тремтів від нетерплячки, уявляючи, як батюшка буде чихвостити рідню за те, що вони не моляться, не постяться і до церкви не ходять…

Після звершення чину освячення квартири усі ми сіли за стіл. Взявши перший тост, мама обережно і в доволі м’яких тонах описала усі «подвиги» мого «квартирного благочестя». «Ну що ж я можу сказати, – відповів на те батюшка, – то вище моєї міри. Не знаю, чи знайдеться в усіх наших монастирях хоча б один такий симонах, як Ваш син… Не він у мене, а я в нього маю брати благословення…».

Мама після цього хвацького дотепу ще якось намагалася зберігати серйозну міну, ну а батько з братом просто душилися від сміху. Той жартівливий настрій, який створив батюшка своєю невимушеною заувагою, розпеченим металом випалював мою гординю. Але яскравий вогник у його очах упевнено засвідчував про те, що сказано це було з добрим серцем. Як я не напружувався, але так і не зміг тоді серйозно розлютитися на грішний світ.

Заміть того, щоб далі говорити на «духовні теми», батюшка завів з моїм батьком абсолютно мирську розмову про зварку (він зварювальник), ремонти автобусів і якість доріг. Я був розбитий вщент. Але вже до завершення вечері весела вдача батюшки повністю розвіяла мій войовничий православний дух. Усі ми щиро полюбили о. Василя.

***

Я був готовий беззастережно слухати усі поради та думки «благодатного батюшки», як віщання оракула. Але він цього всіляко уникав. На всі «богословські» запитання відповідав: «Змилуйся, мені ж уже за шістдесят. Ну ти й стариганя за хмари загнав! Звернися до отця N. Він освічений, розумний, вчився в академії, має богословську освіту і краще в цьому розбирається».

Так я й робив. Але священик «з академією» о. N відбивався ще більш граціозним прийомом благочестя: «О. Василій краще в цьому розбирається. То він лиш вдає із себе такого простака. Насправді він досвідченіший і мудріший». Це був воістину батл смиренних. Кінця і краю йому не було видно.

Врешті-решт моє «християнське терпіння» лопало. Я демонстративно «грюкав дверима», сам знаходив якісь книги, думав, аналізував, розпитував у викладачів в університеті… Йдучи шляхом тернистим, таки знаходив істину. Коли душевна буря нарікань на те православне благочестя нарешті вщухала, батюшка, примруживши свої ясні з хитринкою очі, як той кіт перед свіжою рибкою, ніби знічев’я перепитував: «Ну що, розібрався? Розкажи-но тепер мені, що ти там вичитав?».

Коли батюшка щось ось так запитував, я вмить забував усі образи. Його чарівлива вдача мене буквально полонила. Усе, що так довго хвилювало, боліло, терзало душу в душевному затишку храму та студентських аудиторій проривалося назовні. І я охоче ділився з ним найновішими відкриттями в галузі провінційної теології. В ньому жила невгамовна жага до пізнання. Своїми запитаннями він примушував самостійно мислити і всесторонньо розуміти питання віри. Він посутньо коментував церковні події. За свої устремління батюшка терпів чималі «гоніння».

Одного разу я прибіг до нього одразу після пар в інституті, аби поділитися свіженькими враженнями від щойно прочитаної книги. Він, з голим торсом та весь спітнілий, майстрував на подвір’ї вулики: «Батюшка благословіть!». «Що я тобі, Онуфрій Великий в пустелі, чи що? Дай-но хоч сорочку накину, тоді благословлю».

Ми сіли на ослінчик, аби славно справити теологічні посиденьки. Я от-от вже мав видихнути перші слова, а він їх вдихнути, як серед щирої весни вдарила травнева громовиця: «Роботи повно, а вони посідали на лавці і ляси точать. Хіба це можна витримати?...». Як ви правильно зрозуміли, то була матушка. Вона вчинила знатну веремію. Далі все пішло за текстом, який знає напам’ять переважна більшість людства. Не буду зайвий раз його цитувати.

Батюшка тихенько мені прошепотів: «Акуратно даємо задню  і маскуємося». Ми з винуватим виглядом взяли інструмент і пішли далі «лагодити вулики». У ході справи розпочався такий жаданий для нас жвавий богословський диспут.

Знову засяяло щире травневе сонечко. Матушка пашіла щастям. Непевно від того, що робота таки робилася. Вона була доброю жінкою, але характер мала, як то кажуть, з перцем – завжди мала на похваті кусливе слівце. Навіть у храмі, коли служив батюшка, усім, що за межами вівтаря командувала матушка. Батюшка мав повну свободу дій лиш у вівтарі та, напевно, ще біля вуликів бджоли оберігали його спокій. У всіх інших легкодоступних місцях матушка деренчливим голосом періодично шпетила його на всі заставки. Отець Василь вперто німував, терпів і ніколи не нарікав на свою долю. Він її любив, а вона була до нього дуже прив’язана. Людські стосунки – то неосягнена тайна Божа.

Духовним дарам – не позаздриш. У кожної мудрої людини є свій духовний вчитель. Тепер я збагнув, де насправді знаходилося благодатне джерело життєвої премудрості та милосердя до ближніх у о. Василя.

***

Як тільки я прийшов до храму, усі церковні люди – від бабусь до єпископа – були для мене беззаперечним авторитетом. Від того часто голова йшла обертом: «В Почаєві кажуть, що не можна брати ідентифікаційний номер, бо то «печать сатани» перед кінцем світу, наші священики з цього приводу взагалі мовчать, а церковні бабусі переконують, щоб я кидав навчання і навіть не думав одружуватися, бо вже не встигну навіть дітей своїх побачити, як прийде антихрист… Я їм відповів, що в Євангелії і у святого Ігнатія Брянчанінова нічого про це не написано. А вони накинулися, що я «умнічаю» і надто багато читаю не того, що треба… Як же ж так? Церква одна, а стільки думок, які явно суперечать одне одній. І кожен стверджує, що саме в нього істина від Бога. Кому ж вірити в Церкві?».

Отець Василь усе те слухав-слухав, а потім зненацька як гримне кулаком по столу… Аж тарілки попідскакували. В хаті запало безгоміння. У матушки вмить ввімкнулося в очах благоговіння. Вона застигла в далекому кутку у смиренній позі. Адже добре знала, що спасительно і безпечно підпилювати грішки у батюшки, але не дай Бог зачепити Церкву чи ближніх.

«Так ось, благословляю тому баб’ю стуляти писок. Ляпають казна-що, ні на йоту не сумніваючись у собі. Ти для них підбираєш слова, шукаєш цитати, а вони нічого не бояться, ще й учителів вселеної із себе корчать! Плещуть язиком таке, що на голову не налазить, нормальних людей від Церкви відлякують!!».

Без зайвих пояснень стало зрозуміло, що не всі у Церкві святі і не все те істинне, що хрестить собі лоба. З тої пори і донині постійно і з великим задоволенням виконую заповідь «затикання ротів» маргінальним богословам: «Цурайся нечистих та бабських байок, а вправляйся в благочесті» (1 Тим 4,7).

***

«Ти уявляєш, який то божий дар – книга! – часто повторював у розмовах о. Василь. – Це ж людина, щоб написати хорошу книгу, щось пережила, а потім описала свій досвід – поділилася своїм сердешним скарбом з читачами. А ти лиш бери та користуйся готовеньким. Коли я прийшов до Церкви, мало що можна було почитати, а духовних творів взагалі не було.

В нашому селі жив один колишній священик. Він якось покликав мене до себе і дістав з-під підлоги книгу «Лествиця» прп. Іоанна Лествічніка. Це було таке щастя для мене! Я її ніс у мішку з картоплею, щоб бува хто не побачив. За таку літературу тоді в Сибір відсилали. Читав, щільно завісивши фіранки, серед глупої ночі. А ви тепер таке щастя маєте, вільно і скільки завгодно читати, та ще й свої думки вголос висловлювати!».

Перша книга, яку мені подарував о. Василь, був самодрук отця Андрія Кураєва «Насліддя Христа». Ця річ завдала ще одного потужного удару по самолюбству зарозумілого очкарика: відчув себе повним невігласом. Після її прочитання у храм вже заходив із низько похиленою головою.

Згодом книги отця Андрія стали дороговказом у світі релігії. Чесність та глибока інтелектуальна культура християнської думки мене вразили до глибини душі. Звичайно ж, цей подарунок батюшки я сприйняв як благословення на особисте знайомство з видатним місіонером. І Бог сподобив.

«Дуже прошу, читай і слухай митрополита Антонія Сурожського, – говорив батюшка у часи, коли владика ще був живий, – то свята людина. Я радію, що дожив до того часу, коли таке християнство проповідується світу, настільки проникливо і розумно!». Книги та проповіді Антонія Сурозького стали моїми постійними супутниками у житті.

Прийшовши до церкви, я думав, що читати слід тільки духовну літературу. З дурощів багато чого «мирського» повикидав. Як виявилося, даремно: «Будь-які знання корисні, – сказав на те батюшка. – Ти ж не будеш їх за собою в торбі носити. Бог дав щось прочитати. Він колись приведе людину, якій саме це потрібно буде сказати. Та людина подумає: «Не всі у цій церкві невігласи неосвічені».

Велике діло допомогти людині в безнадії. Але потрібно знати, як допомагати. А коли не прочитаєш, то звідки будеш знати? Ми ж не пророки. Сьогодні вже немає таких наставників, як у давніші часи. Нині святі спілкуються з нами через книги. Ми, християни, своїм невіглаством і байдужістю до того хорошого, що є в нашій Церкві, часто стоїмо перепоною на шляху сучасних людей до храму Божого. Та ще й своїм безпідставним марнославством завдаємо людям шкоди».

Це було дуже щиро з його боку, а для мене надзвичайно цікаво. Уявляю, який в отця Василя був би благодатний шок, якби він дожив до Інтернету – це ж такі необмежені можливості для самоосвіти і місіонерства!

«От мені б сьогодні очі, то я читав би й читав», – частенько бідкався батюшка. Він не бачив на одне око. Його вибило осколком від снаряду під час війни. На друге око зір був втрачений лише частково. Не знаю, як він з такими вадами зору примудрявся готуватися до проповідей, але вони були чудові! Отець Василь говорив коротко, не більше 5-10 хвилин, і ясно. Цитати із святих отців та світських авторів були розчинені у звичайній життєвій мудрості. Кожна фраза була легка, енергійна, великонадійна. Після того думав над його словами цілий тиждень, а деякі запам’ятав на все життя.

***

Після першого року церковного життя я відчув потужний приплив «духовної енергії». Як водиться, попросив у батюшки благословення на монастир. І він мене знову розчарував: «Дуже багато, звичайно ж, потрібно інтелекту, аби коровам хвости крутити! Бог тобі дав розум і спитає, як ти його використав. Може б ти спочатку інститут закінчив, освіту отримав.

В миру християни теж спасаються. Можна й без ряси та клобука сіяти серед людей сім’я добра. Не твоє діло, виросте воно чи ні, то від Бога і людей залежить. Знаю багатьох парафіян, які ходять до храму, працюють на роботі і так моляться, що ніхто того й не бачить. Бог дасть за що жити, приведе добрих людей. Вони щось підкажуть і допоможуть, якщо буде бажання жити по-християнськи. Місце і час тому не завадять, аби поряд був храм. Але це твій вибір. Як хочеш, благословлю тебе…».

Я продовжив навчання. Університетські роки залишили в душі глибокий слід завдяки прекрасним студентам, яких всією душею полюбив, хорошим церковним друзям і єдиному на все життя Батюшці.

В постійному діалозі з отцем Василем моя віра буквально оживала. Вона ставала органічною частиною мого життя, а не набором відсторонених переконань і штампів. Уважний погляд, з яким він мене вислуховував, ніби промовляв: «Господу не байдужі твої думки. То не ідеалізм і не пусте філософствування, а дуже серйозні речі». Розмірковуючи над прочитаним, почутим, осмисленим у Церкві та університеті, я подумки звертався до батюшки. А потім біг до нього після пар і ділився усім своїм «багатством».

Одного разу я читав йому свою курсову роботу з культурології «Вплив православної традиції на українську культуру». Він довго-довго слухав, аж поки не заснув. Я, звичайно ж, образився: «Батюшка, невже Вам не цікаво. Ви ж самі мене благословляли на її написання!». «Вибач», – винувато відповів він і таки дослухав до кінця.

Нещодавно переглядав цей, з дозволу сказати, «текст». Думаю, що добряче посприяв скороченню земних літ батюшки, примушуючи слухати подібні дурниці. А він з любов’ю вислуховував увесь той гамір марнославства.

Отець Василь постійно розпитував: «Були там у вас якісь диспути в університеті? Скільки людей в них брало участь? Які запитання задавали? Ти тільки не соромся говорити, що ми, православні попи, трішки тупуваті, як на нинішній час. Нам не вистачає хисту, щоб висловити сучасною зрозумілою для молоді мовою усе багатство церковного передання. Але нічого в цьому дивного немає. Це закономірно після репресій радянської доби. Поки що не виросло нове покоління церковних освічених людей. Тепер, як не маєш вищої освіти, то у священики не лізь. Тільки нашкодиш Церкві…

Ви будете жити в складніший час, ніж той, у якому жили ми. Нам чітко було видно, де зле, а де добре – аби лиш встояти у вірі. У Ваш лукавий вік цього вже мало. Потрібні будуть знання, багато в чому розбиратися, молитися, мати постійну розсудливість, аби вміти у самій Церкві відділити пшеницю від полови».

***

Поряд з о. Василем я відчував неймовірну внутрішню свободу думки та слова. Не ганебно в чомусь помилятися, якщо поряд є любляче серце, яке підкаже, виправить  і доповнить.

Ніяких спеціальних правил духовного життя у отця Василя не було: «Я читаю лиш те правило, яке пропонує Церква. Звичайно ж у Церкві, як у армії, є люди вищого духовного звання. Вони моляться більше. То більше моєї міри. Я рядовий».

Для рядових парафіян його прості і доступні поради якраз підходили – не життя заради молитви, а молитва допомагає жити: «Чого це я маю тобі вказувати, коли тобі йти до причастя. Причащайся, як підказує сумління». Часом він міг підійти на службі і сказати: «Якщо хочеш, тебе посповідаю і підеш до Причастя». Хоча я й не готувався в той день причащатися.

На різдвяні святки та у Світлий тиждень, як було бажання, то благословляв мало не щодня підходити до Таїнств: «Навіщо поститися, коли Христос поміж нами». Після соборного помазання єлеєм міг сам підійти і ще раз помазати «для профілактики»: «Маслом каші не завадиш».

Як показувала практика, краще було в батюшки не брати благословень на якісь особливі молитовні подвиги. Відразу після його благословення усіляке бажання «подвизатися» начисто пропадало. Коли запитував у нього якихось «спеціальних духовних порад», то він міг буквально «гаркнути»: «Думай сам! Ти книги читаєш, маєш свою голову на плечах. То я ще в тебе маю питати, а не ти в мене». Я, звичайно ж, ображався за такий тон, не бажаючи розуміти, що він вчив духовного каліку без костилів ходити.

Проте батюшка завжди просив вибачення: «І що, помисел тобі говорить, що я старий дурень і не розбираюся в духовному житті?», – несподівано запитав одного разу на сповіді отець Василь. «Простіть батюшка, але я так стараюсь не думати. То воно саме в голову лізе. Нічого не можу із цим вдіяти». «Не переймайся. Я такий і є. Вибач, що через мене мусиш потерпати. То не від тебе спокуса. Відкидай її і кажи в молитві, що то, Господи, не моє».

Як легко ставало на душі від усвідомлення, що тебе правильно розуміли. Як важко, коли трактують буквально слова, думки та вчинки! Своєю щирістю він розвіював хитрі і логічні доводи помислів, яким ми зазвичай віримо навіть більше, ніж живим людям. Через те втрачаємо дружбу.

***

Сьогодні, коли християни озлобляються одне на одного у міжконфесійній ворожнечі, буквально живу словами отця Василя:

«Не важливо, хто говорить неправду, священик, патріарх чи церковна баба. Господь не дивиться на лиця. Якщо ти бачиш, що ця людина помиляється чи відверто бреше, прикриваючись Євангелієм, і можеш обґрунтовано довести, то мусиш про це сказати. Якщо знаєш, розумієш і не говориш, то відповідатимеш за це перед Богом. Кожному даний свій дар. Зі всіх нас однаково Господь спитає. Головне – нікого не осуджувати і робити це з любов’ю до Церкви і людей!».

Через багато літ після смерті о. Василя пригадую дослівно усі наші розмови і дивуюсь його прозорливості. З якою точністю вже тоді він розумів теперішній час. Коли батюшка говорив про розкол в Українській Церкві, то наводив такий приклад:

«Ось коло. Це уся повнота вселенської Церкви. Але Київський Патріархат, на жаль, поза цим колом. Філарета ніхто з предстоятелів інших помісних церков не поминає на Божественній Літургії. Це найголовніше. Все інше не так важливо. Мова – то не проблема. Пиши, якщо вмієш, рідною мовою. Читай Євангеліє українською, якщо для людей так буде доступніше слухати Слово Боже. У Христа немає ні елліна, ні юдея…». Він особисто подарував мені примірник Євангелія українською мовою в перекладі Огієнка, хоча й був священиком УПЦ МП.

Нова українська Церква – ПЦУ – тепер знаходиться в цьому благодатному колі Вселенської Церкви. Уявляю, як би радів отець Василь, що попри усі політичні маніпуляції митрополита Філарета (Денисенка) та патріарха Кирила розкол в українській Церкві нарешті вилікувано. З іншого боку, добре, що Господь його вчасно забрав до Себе. В батюшки просто серце не витримало б церковної пропаганди неправди і ворожнечі між християнами в той час, коли слід було б радіти, що стільки людей причащаються таїн Христових.

***

В батюшки з матушкою не було дітей. Всю свою увагу він віддавав людям, а особливо молоді. Часто збирав нас вечорами у себе вдома: «Між усіма вами я й сам молодію». Після його смерті компанія цих молодих людей щонеділі без пропусків збиралася протягом двадцяти років на тематичні посиденьки. Більшість із тих, хто приходив пізніше, його особисто не знали, але почувалися як у себе вдома.

Він завжди говорив, що молодь – то майбутнє Церкви. Аби зацікавити і примусити молодих людей мислити, він запрошував місцевих атеїстів-професорів у храм на диспути. Часто говорив: «Сходи-но до протестантів на зібрання. У них є чому повчитися. Вони краще, ніж ми, православні, знають Писання, хоча й трактують його в своєму руслі. Диспути з ними, думаю, будуть для тебе корисними».

Одного разу, змучений і голодний, я присунувся до нього після служби. За столом сиділо з десять сивочолих благочинних. Очолював засідання батюшка. Поважно змітаючи своїми довжелезними бородами крихти зі столу, вони обговорювали за чаєм якісь важливі єпархіальні справи. Отець Василь був духівником і секретарем єпархії.

Я вирішив не заважати і вже хотів тихенько тікати з хати. Але батюшка мене помітив і запросив до розмови. Посадовив на своє місце у центрі столу і заявив: «Ну що ж, старці, послухаємо, що нам розповість молодь про сучасне життя Церкви…».

Тільки уявіть собі цю сценку із древнього патерика: старезні монахи з благословення  ігумена монастиря вимушені змирятися і слухати проповідь якогось смаркача. А який сором довелося пережити тому смаркачу, неможливо навіть описати: від страху не міг два слова до купи зв’язати. З тої пори постійно ношу в пам’яті слова Апостола: «Завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає відповіді про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом» (1 Пет 3, 15).

***

«Як важко приймати рішення самому, – часто повторював отець Василь. – Раніше простіше жилося. Запитав у Йосипа (прп. Амфілохія), як краще, і все добре складалося. А нині! Сам не знаю, що робити зі своїм життям, та ще й іншим як священик мушу щось підказувати.

Я колись працював на будівництві. Про Церкву нічого не знав. Мав хороший голос і був першим парубком на усіх весіллях. Але сильно підірвав собі діафрагму, коли підіймав тяжку колоду на роботі. Ми з дружиною поїхали до Йосипа в Почаїв. Доки дійшов на гору, вже задихався.

Довго стояли в черзі до батюшки. Переді мною була жіночка з дитям. Коли Йосип поклав на неї свою руку, то воно заверещало мало не на весь храм, матір ридала. Я подумав: «Господи, може й у мене хтось там сидить, а я й не знаю». Нарешті дійшла наша черга. Не встиг я відкрити рота, як він мені говорить: «Що, Васю, у церкву не ходиш, постів не дотримуєшся, любиш горілочку приголубити і поспівати на весіллях? Потрібно змінюватися. Ходи до храму і живи іншим життям, тоді й Бог тобі допоможе. Йдіть приложіться до ікони Божої Матері, вона Вас зцілить».

Коли він мене благословляв, я відчув, як з-під грудей до його руки мене буквально пронизало вогнем. Я глибоко, важко вдихнув і легко видихнув. Поки йшов до ікони, то вже дихав на повні груди. Але радість від явного чуда засмутила думка: «Чим же ж тепер далі жити? Куди ходити? З ким спілкуватися? Для чого ж мені тепер те здоров’я?». Я вийшов із храму, сів на порозі, дивився на призахідне сонце і довго-довго плакав гіркими сльозами за своїм минулим життям.

Доки ми з матушкою слухали настанов Йосипа, то все було добре. А коли я повертався до старого життя, то відразу виникали проблеми, і ми знову прибігали до нього за підказкою і допомогою. Старчик мене завжди жалів і прощав! Коли він помер, для нас з матушкою то була трагедія…»

***

Якось отець Василь лежав удома  хворий. Я йшов провідати його після Літургії і думав: «В який тяжкий і цікавий час жив батюшка, яких людей на власні очі бачив, невже про все це забудеться після його смерті?». Переступивши поріг, відразу за звичкою попросив благословення, а він мені у відповідь каже: «Навіщо мені тебе благословляти. В тобі Більший». А я саме причастився. «Стань-но краще на стілець, глянь, що там на шафі». Я дістав старий зошит. То був його маленький щоденник, де було коротко занотовано усе, про що я за мить перед тим думав.

Десь за півроку до своєї смерті, влітку, отець Василь попросив залишитися на хвилинку після служби. «Не можу вправитися з гординею. Бог наказує мене по Своїй милості, а я не змиряюся та ще й нарікаю на Нього. Ти уявляєш, усі мої вулики пропали. Вчора їх перевозили на полігон. Машина зламалася прямо посеред поля. Вони на цій спеці за півдня усі погоріли. Я віддав їм мало не пів свого життя, а Бог усе в одну мить забрав. І як з цим жити? Певно, що мені вже пора». І в нього потекли тихі сльози.

У переддень пам’яті святого Василя Великого після урочистої всеношної уся молодь, якою він опікувався, зібралася, аби урочисто привітати батюшку з іменинами. Народу зібралося чимало. Як співали «Многая літа», здавалося, що купол підійметься і злетить у небо. У батюшки тихо текли сльози. Ми тоді не розуміли, що за кілька годин Господь його від нас забере. Нам було радісно на душі і добре разом:

«Вибачте, я нічого вас не міг і не можу навчити. Я сам у вас завжди вчився. Ви самі все знаєте. Вам тепер потрібно жити так, як навчилися». Це були його останні слова. Після богослужіння батюшку схопило серце. Ще добу його протримали в реанімації. Отець Василь віддав Богу душу 15 січня 2003 року.

Похорон проходив легко і невимушено. Незважаючи на сильний стрес, я весь час наспівував: «Христос Воскрес!».

***

Через багато років церковного життя для мене стало очевидно, що такі люди, як о. Василій – то  навіть не виняток з правил, а унікальне явище. Батюшка назавжди залишився в моїй душі іконою хорошої, порядної, люблячої людини. Буду відвертим. Якби не його світлий образ, назавжди, закарбований у серці, то з Православної Церкви я давно би пішов. Не чудовий спів його глибокого оксамитового голосу справив на мене невигладне враження, а просте життя звичайного священика, який любив те, чому посвятив усе своє життя.  

Василій Великий говорив, що немає користі від народження Христа, якщо Він не народиться у нашому серці. Але як мало для людини одного Бога! Вона не зможе Його вмістити, якщо поряд не буде близької людини, справжнього друга. Бог оживає в душі, коли когось любиш, ділишся думками, коли хтось мовчки терпить, молиться і слухає тебе. Бог ніби втілився для мене у цій людині.

Пишучи сьогодні ці коротенькі спогади про улюбленого батюшку, розумію, чому апостоли написали свої Євангелія не відразу за гарячими слідами, а через багато років після Вознесіння Господа. Вони Його просто любили. Перебувати з Ним було для них достатньо. Завдяки молитві вони не відчували відсутності Христа у своєму житті. Але цього мало для Бога. Вони б напевно й не написали б про Христа, якби це не потрібно було іншим. Він не втілювався, щоб влаштувати щасливе духовне життя лише для обраних апостолів. Він бажав, щоб інші люди відчули таку ж радість життя з Богом.

***

Якось ми з батюшкою йшли по осінній тополевій алеї одні. Медвяне сяйво осіннього сонця струменіло золотавими потоками крізь віття й падало на ноги теплими бризками. Попри чудову погоду лагідного бабиного літа, я був чимось незадоволений і постійно на щось нарікав. Батюшка ніби того всього й не чув. Мене це почало дратувати. Він зненацька зупинився і сказав: «Хіба не дивує тебе краса та незбагненна для людини владнаність цього світу? Сонця, що барвисто переливається в осінньому листі, яке колише вітер!? Мене то проймає до глибини душі і пробуджує молитву подяки за радість бути людиною. Апостол заповів нам завжди радіти життю. В цьому покликання християнина!».

Денис Таргонський

Теги: