Українська козацька старшина, річпосполитська та угорська шляхта, молдавські бояри, лівонські барони усвідомлювали себе народом — політичною нацією, від якої залежало життя їхньої батьківщини. Вони в своїх уявленнях та ідеях «піклувалися» про вольності «поспільства» — права селян та міщан. Цікаво, що поспільство, за історичними свідченнями, значною мірою також це визнавало. В таких умовах козацькі інтелектуали виправдовували пером вольності свого народу, тобто право своєї батьківщини на самобутній розвиток. Наслідком інтелектуального захисту української державності стала ідея походження козацтва «від хозар». Автора цієї ідеї важко віднайти за історичними свідченнями минулого. Хозарська ідея використовувалась в творах Григорія Грабянки (та авторів рукописів, які він використовував), Пилипа Орлика та Самійла Величка (останній, крім усього іншого, є одним із творців так званого хазарського міфу. Хазарський міф – це дзеркальне відображення сарматського міфу, який був породжений у  16-17 століттях, інтенсивно розвивався в першій половині 18 сторіччя).

Хозарський міф став українським відлунням поширеної в Речі Посполитій шляхетської сарматської ідеї. Самійло Величко був одним із перших, хто об’єднав сарматську та хозарську легенди та ототожнив «козацький народ» з «сарматською шляхтою» Речі Посполитої. За «Літописом Гадяцького полковника Григорія Грабянки» «народ малоросійський, прозваний козаками, має щонайдавніше походження від скіфського роду... від хозар...» Згідно з хозарською версією коренів козацької історії «народ славенський або хазари спершу бувши постраховиськом для народів заходу і сходу, півночі і півдня, нінащо перетворилися після війни з французами. Залишилися тільки ті хазари, що віддавна проживали понад Чорним морем... І хоч кількісно це племя й поменшало, проте мужність їхня не оскуділа. ...память про половців та печенігів зовсім пропала, а у хазарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість хазарів козаками іменуються». З кінця XVII cт. представники козацької старшини говорили про «козацьку націю» подібно до «шляхти-нації», що наслідувала землю від давніх володарів, а в Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) предків козаків — хозар, зображено подібно до польських предків — сарматів. Запозичення міфу польського сарматизму очевидно вказує, що українська старшина була схильною до досягнення подібного суспільно-політичного становища, яким задовольнилася польська шляхта. Важливо, що творення історичного міфу було природнім для того часу. Самійло Величко часто цитував документи з видуманого діаріуша уявного писаря Богдана Хмельницького, «Літопис Григорія Грабянки» вибудовував походження козацтва через подібність слів «козаки» та «хозари» тощо. Історія в той час «объявляет намъ все, что въ свете памяти достойного до насъ происходило», а козацькі інтелектуали прискіпливо не ставилася до реальних історичних фактів.

За хозарською термінологією Україна сприймалася як щось окреме від Московської держави. Давні козаки називалися хозарами, які не мали етнічної, політичної, культурної та релігійної схожості з Московською державою. Тодішня Україна, як і Білорусь, в частині історичних джерел сприймалася як «часть древней Европейской Сарматіи». Ці уявлення та ідеї належали до центральноєвропейського сприймання суспільного життя, яке на той час було достатньо світським. Тому хозарський міф суперечив етногенетичній та релігійній легенді, створеній прихильниками малоросійської ідеї, за якою східні слов’яни були нащадками шостого сина Іафета. Крім того, хозарський міф секуляризував генеалогію козацтва і розірвав релігійний зв’язок між Гетьманщиною та Москвою.

Хозарський міф залишився в історії спробою інтелектуального обѓрунтування самобутності України раннього нового часу. В наступні десятиліття XVIII cт. він майже забутий, хоча й згадується в «Розмові Семена Дівовича», списках «Літопису Грабянки». Цей міф був ідеологічною основою боротьби української еліти проти Російської імперії, яка за своєрідною логікою розгорталася дуже стрімко.


Вона проявляла себе у всьому, у політиці, ідеології, побутовій культурі і т.д. І коли козацька еліта почала творити власну політичну одиницю, відчула себе самостійною силою в гетьманаті, то сарматський міф шляхетський був переформатований у так званий хозарський міф. (Започаткована у річпосполитській думці другої половини XVI ст. теза стверджувала, що войовничі сармати – предки польської шляхти – прийшли з азіатської Сарматії і, підкоривши собі місцеве населення європейської Сарматії, заклали основи майбутньої Речі Посполитої. Трансформований в українській думці XVII ст., цей міф пропонував ототожнювати європейські сарматські терени власне з Руссю. З другого боку – на його основі виник хозарський міф: концепція про походження козацтва від давнього племені хозар. Самійло Величко у своєму «Літописі» ототожнює поняття «сармати» і «хозари», поєднуючи дві концепції – сарматську і хозарську. – Прим. ред.)



Згідно з сарматським міфом, в основі всього онтогенетична легенда, згідно з хозарським, шляхта – це нащадки войовничих сарматів, які звідкілясь там прийшли з Азії.
Підкорили місцевий люд слов'янський і стали політичним етносом і надалі створили таку державу. В хозарському міфі козаки – це войовничий люд, який так само прийшов з Азії, нащадки войовничих хозарів, також прийшли і створили таку чудову державу Річ Посполита. Але оскільки в них хозарський компонент, виникає дуже велике питання, куди ж діти цих сарматів. І от за цю нелегку справу береться Самійло Величко. Конструює таку специфічну легенду, генетичний вивід такий. У якому і сармати – це теж хозари. І називає їх один раз роксоланами-сарматами, другий раз – хозарами. Тоді ж виникає проблема, куди ж їх перемістити, як із цим розібратися. І от на цьому конструюється така ідеологічна ідея, що це був спільний такий хозаро-сарматський народ. Такий собі політ фантазії про те, що це був єдиний народ. А потім цей сармато-хозарський народ розділився. Як він пише «поляки – наші брати повстали проти нас, своїх же братів сармато-хозарів і доволоклися аж за Віслу. І постали на нас, як Каїн проти Авеля».


Такі біблійні репліки присутні у всьому тогочасному письменстві. До всього шукалися якісь прецедентні взірці, зразки. Якщо повстав, зробив якийсь негідний антибратський вчинок, значить, повстав, як Каїн проти Авеля. Якщо падає велике місто,  гряде велике знищення, отже, воно повторює долю біблійного Вавілону. Це і є сутність його дуже амбівалентного ставлення до польського противника. Бо на початку 18 сторіччя цей противник вже до певної міри віртуальний, оскільки власне війни вже скінчилися. Кровопролиття, сприйняття противника обличчям до обличчя відійшло в минуле, і настає період творення легенд.
Очевидно, подібні процеси протікали і по той бік кордону.  


І тут козацька проблематика посідає особливе місце. З шляхетського боку, не можна сказати з польського, є не бар'єрно-етнічний, а соціальний. Серед польських авторів є автори-поляки і автори-русини. Якщо дуже спрощено і дуже генерально це представити, то поляки трактують так: козаки – це лицарі, наші колеги і брати по зброї.
Якщо говорити про конфесійний фактор і його роль у розвитку  міжетнічних відносин, то передусім варто заначити, що окатоличення – це дуже специфічний термін, який мало відповідає реаліям. Поняття окатоличення, католицька експансія, наступ католицької церкви – це продукти церковної історіографії 19 сторіччя, яка виникла і дуже інтенсивно розвивалася після польського повстання 30-го року. Тоді з одного боку була слов'янофільська ідея, а з іншого поляки були ворогами, невдячними. І була така величезна хвиля антипольська, що при цьому була й антикатолицькою.

І риторика цієї російської історіографії перепливла в світську історіографію, в радянську історіографію сама собою. В радянській історіографії були свої підводні течії. Після Другої світової війни Польща стала братською, але все одно тривалий час залишалося відчуття ворожості, доки існувала залізна завіса, а світ жив у передчутті холодної війні. Тому це відчуття обложеної фортеці, ця риторика антипольська, антикатолицька не мінялися. Якщо говорити про сьогоднішній день, то в академічній, науковій історіографії вона вивітрюється помалу, а в шкільній вона залишається по інерції.

Якщо повернемось до реалій 16-18 століття, то виявиться, що покатоличення охопило дуже незначну кількість української еліти, переважно з вищого аристократичного середовища. Аристократи і шляхта це зовсім різні речі. Аристократів можна порахувати на пальцях двох рук. Це завжди вершечки з вершечків. І то їхнє покатоличення відбулося значною мірою за посередництвом протестантизму, це була модна новинка 1560-1570 рр. У землях Корони Польської, у Великому князівстві литовському, в Речі Посполитій загалом були надзвичайно популярними такі, як їх тоді називали – протестантські новинки.


Годі й казати, що Велике князівство литовське, теперішня Литва і Білорусія була настільки захоплена протестантськими новинками, що може до половини населення були кальвіністами. До складу Корони Польської належали адміністративно всі українські території, які становлять сьогоднішню Галичину, Волинь, Наддніпрянщину. В Короні польській було трошки інакше, бо північно-західна частина була захоплена лютеранами, а південна, південно-західна, східна частина, Галичина наприклад, теперішнє Поділля – це кальвіністи. Волинь і Київщина трошки запізнювалися. Сюди кальвінізм докотився дуже мало, хіба в кількох випадках так би мовити, але Євангельська, кальвіністська церква розпалася в 1560-х роках, з неї виокремився дуже радикальний напрям антитринітаризму.  І тоді частина цих кальвіністських громад залишилися вірними цій євангельській кальвіністській церкві, а велика частина стала тринітаріями.

І коли Реформація докотилася до Волині, то уже у вигляді антитринітаризму. І ця хвиля була потужною аж до великого козацького повстання. Осередком антитринітаризму  була так звана Краківська академія, що діяла на території малої Польщі, аж доки у 1638 році її закрили за ухвалою сейму після скандалу, коли ці студенти нібито кидали каміння «у придорожну фігуру», тобто в розп’яття. Після цієї ухвали діяльність академії перенесено на Волинь, бо саме тут знайшовся для неї потужний протектор, шляхтич. І попри всі інші ухвали про закриття, заборону, припинення тощо академія і далі існувала під протекторатом Чапличів.


А щеплення 1560-1570 років Реформації через протестантизм, через модні новинки, торкнуло всю аристократію, тому ще це були люди, які масово здійснювали закордонні вояжі, люди, які книжки читали, які мали право самі собі віру вибирати. Це люди, які живуть трохи над законом завжди. І через ці кальвіністські новинки пройшли практично всі українські аристократичні роди, може за винятком Острозьких. У них інакше склалася доля. Костянтин Острозький одружився досить рано з донькою коронного гетьмана. Та родина була у свій час кальвіністською, але ця панна була доброю католичкою. А вже їхні спільні діти виховувалися на паритетних засадах – частково – католиками, частково – як православні. Коли міжконфесійні шлюби укладалися, то це питання могло обговорюватися в шлюбному контракт. Існував неписаний тоді закон, що хлопці – виховуються у батьківській вірі, а доньки – в материній, але могло бути і передбачено у шлюбному контракті. Міг бути задіяний принцип почерговості.


Перший православний, другий – католик і так далі.


Тому я припускаю, що в родині Василя Острозького діяв почерговий принцип, тому що старший Януш був спочатку православним, але швидко навернутий на католицизм, а серед дочок нібито старша була охрещена в православному віросповіданні, молодша – в католицькому. Це важко простежити, бо для людей того часу це не відігравало ніякої ролі. Все це базувалося на взаємних домовленостях. Адже ці люди, ця аристократія, не міркують категоріями віри, вони виходять із міркувань престижу, доступу до двору, розподілу урядів і посад, своїх контактів у своєму вузькому середовищі і т.д. І склалася така ситуація, що на 1580-90 роки кальвінізм був витиснутий з цього середовища. Змінився король. Перед тим був король, якому було байдуже, хто якої віри, а з 1586 року на троні перебував вихований єзуїтами король, побожний чоловік, добрий сім'янин, ревнитель консервативних цінностей християнських. А проблема сумління, відповідальності перед Богом якось була актуальною у цей специфічний час.

Бо що таке Реформація? Реформація – це повне оновлення місця і ролі людини в світі. В цьому вся суть Реформації і поштовх до всіх новацій, які вона за собою потягнула. Людина отримує свободу обирати віру. Ясно, що в першу чергу цією свободою користувалися суспільні верхи, бо вони були більш освіченою, свідомою частиною суспільства. Серед них багато з кальвінізму перепливали в католицизм. Але це також не було прямолінійним процесом, вони могли переходити, багато вір міняти за життя. Своєрідним чемпіоном тут є Ян Ізяславський, волинський воєвода: він був охрещений як православний, бо народився в побожній православній волинській родині. Потім, звичайно, він упав у модні новинки, був кальвіністом.


Потім, я підозрюю, але надзвичайно важко ці перепливання простежити в джерелах, він сповз з кальвінізму в антитринітаризм. Між ними були дуже гострі взаємини – між кальвіністами і антитринітаріями – і потім вони остаточно відкололися, скликали навіть спеціальний собор. Після дуже гострих дебатів відбувся великий розлам, і постали антитринітарії, хоча самі себе вони назвали молодшою церквою. Їх ще називали уніанами, аріанами. Таке враження, що цей Ян Ізяславський був прихильником аріанських «новинок», але не можна забувати, що він мав єзуїта-сповідника (як тоді було модно).

На території Речі Посполитої – з  запалом твердить національна бібліографія – головне завдання єзуїтів тут було православних навертати на католицизм, чого вони насправді ніколи не робили. Їхнє головне завдання тут було: створити бойовий загін за ухвалою Тридентського собору. Це – бойовий загін папського престолу, їхнє головне завдання було витиснути єресь. Можна було з ними сперечатись, як зараз сперечаються, можна було якісь трактати писати, але в принципі ті дві ортодоксальні церкви –  православна і католицька – між собою не ворогували ніколи. У них був спільний ворог.


Тобто, виходить, що в усіх історичних студіях у нас висвітлюється тільки одна ділянка, всі інші (не) свідомо ігноруються.


Звичайно, все це страшні спрощення  походять від того антагонізму, від того образу історії, який був закладений, коли в Російській імперії з'явився «польський вопрос», якому вона не могла дати раду аж до Першої світової війни. Найболючішим було це питання на Заході і окраїнах західних околиць Російської імперії, тобто вся правобережна Україна, вся Білорусь. Адже саме тут активними були єзуїти, які, до речі, всупереч твердженням окремих шанованих істориків, працювали не з народними масами, бо знали, хто насправді вирішує долю народних мас. Вони працювали при дворах сповідниками, вчителями дітей і т.д. До Острозького був Старовольський, дуже великий інтелектуал єзуїт – поміркований, дуже розумний чоловік, прекрасний письменник. Він у нього був вихователем дітей, сповідником.  Сповідником у родині Заславських був так само єзуїт. Очевидно стараннями цього єзуїта він таки прийняв католицизм, знову-таки важко сказати, коли. Мабуть, всередині 17 сторіччя, 1665-1166 роках.

І так у всіх родинах існували дуже великі складнощі, там могло бути два брати, один такий, другий такий. В родині князів Корельських двоє братів, один потрапив у шведський полон і майже 10 років провів там, і там він прийняв католицтво в надії на порятунок. Адже потрібна віра, яка надійніша, яка порятує, визволить з полону. Інший брат – великі є сумніви, він так само двічі потрапляв у полон, дуже така легендарна, героїчна, авантюрна фігура – Самійло Корецький. Враження таке, що Самійло Корецький одружився з дочкою господаря молдовського. Катерина Могилянка – це сестра  Марії Могилянки, дочки Вишневецького, мати знаменитого антигероя і двоюрідної сестри Петра Могили. І в нього були там молдавські пригоди. Він був православний, а його православна сторона звинувачує у тому, що він католиком став, католицька сторона – що йому вдалося перший раз з полону втекти. Він потрапив у турецький полон, а оскільки він був вагома фігура на прикордонні, його дуже пильно стерегли, але все-таки йому передали мотузку, він сидів у Стамбулі,у башті Едикюль, йому в хлібі передали мотузку, він спустився з башти, човен чекав. В організації втечі брав участь резидент французького короля, який там перебував, посол Речі Посполитої у Великій Порті і ченці одного з грецьких монастирів. Ченці чекали його на човні, вивезли його до себе на острів, якийсь короткий час він був там в монастирі на острові, поки його шукали. Потім дочекався другого корабля, і на ньому прибув у Рим, а звідти вже діставався додому. Напали пірати на цей корабель, а він був у чернечому одязі. Звичайно, що матроси цьому не могли дати раду, тож він облаштунок чернечий скинув, команду вигартував так, що вони піратів зі свого корабля вигнали, взяли в полон піратський корабель, і разом з тим кораблем і піратами припливли до Риму, і він подарував Папі піратів і цей корабель. І звідти повернувся додому. Його звинувачують, що він у Папи покатоличився, але він прийняв унію, став уніатом. Бо про це можна говорити на підставі репліки щодо його жінки Катерини Могилянки, що він зробив її «з'єднаною», значить, він сам міг визнати унію, але визнання унії взагалі ніяк не можна зафіксувати, тому що це приймається так само, як грецька церква. Ми знаємо, хто з'єднаний, хто не з'єднаний, тільки коли вчепляться один в одного два попи і починають з’ясовувати: «Справжніші ми, ні, справжніші ми. Більше прав називатися церквою Володимира Хрестителя у нас». – «Ні, у нас». І так до нескінченності.


А звичайні люди цьому значення не давали. З їхнього боку немає декларацій таких. Ми не знаємо про тих людей, які вели спокійне, мирне життя, ми знаємо про тих, які нагору вилізли. А якщо йдеться про воїнів, про людей, які в цьому прославились, то вони взагалі жили в площині так званої жовнірської віри, що по суті, була абсолютним екуменізмом.


В мене є книжка «Паралельний світ». Там є великий розділ «Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини»,  там масу прикладів наведено, що це були просто християни, для яких все інше – специфіка обряду, юрисдикція церкви – взагалі не відігравали жодної ролі. Віра їх щира, але надзвичайно поверхова. От випадок з одним з таких жовнірів: карають його, бо він десь щось вкрав, питають, якого тобі сповідника, а він каже: «Я не знаю, я вже посивів, але не знаю, якої я віри. Коли бував вдома, то я інколи ходив до костьолу, бо мені там подобалися проповіді міністра». В нього були орієнтири, як треба було виступати, а тут Різдво, чи Великдень, і вони скоренько вислухали службу попа, бо не було з собою ксьондза і рушили і т.д. Таких випадків, ситуацій є дуже багато. Ці люди дуже легко це все змішували.

Більш певно ми знаємо про аристократів, і то важко простежити. Тоді як звичайний загал, принаймні український, він поза сумнівом залишався православним, але це одна церква. І обряд один, що для людей важливо, мова служби одна, нічого не змінилося. Згодом в унійній церкві обряд був змінений, так це ще понад сто років. Там, де є простір унійної ГКЦ, там вже немає православної церкви. Поступово прийняли унію. Ті декілька монастирів, що на Коліївщині, це ті монастирки, які заснувала так звана задніпрська єпархія. Її осередок був у Переяславі, а парафії були по цей бік Дніпра, на території Речі Посполитої. І тоді в них тут не було парафій, приходів, але в них тут було декілька монастирів. Це була політична акція  - поставити ногу на територію Речі Посполитої. І вони патронували, не мали парафії з цього боку, але патронували ці монастирки.

Серед них цей Мотронинський монастирок. Це нинішня Черкащина – там, де потім Коліївщина спалахнула. Унійна церква в 18 сторіччі повністю перемогла, це була не війна, це була перемога без всякого опору, бо кому ж була потрібна православна церква, митрополит якої підлягає патріарху ворожої держави.  1686 рік – це підписання вічного миру, остаточний розподіл території: правий берег переходить до Речі Посполитої, лівий берег – до складу Московського царства. Тоді ж відбувається прийняття юрисдикції Московського патріархату, і тоді вирішується церковне питання. На цій всій території –  ворожа держава. Для православних всіх ієрархів, в тому числі митрополита, а їх було два на той час: королівський митрополит і козацький, чи російський царський митрополит. Для них є абсурдним підпорядкування московському патріарху. Доки цього не сталося, були ще надії, що цей простір колись з'єднається, і митрополія буде відновлена.  Так фактично і сталося. Та митрополія, яка в Москві, і ця митрополія велика, яка в Україні і Білорусі. Та Україна, яка в складі Речі Посполитої, втричі більша, ніж та, що в складі Росії. Тоді питання про унію не вставало автоматично. Тим більше, що унія якраз і створювала зручне поле для надання престижу, збільшення ваги і значення унійної церкви паралельно з католицькою. Тому що унійна церква підпорядковувалась прямо Папі, і католицька церква підпорядковувалась Папі. Таким чином вони ставали рівновеликі.


Хоча боротьба точилася й надалі. Адже унійних єпископів так і не допустили в Сенат (через опір сейму),  хоча й точилися дискусії навколо відповідного пункту Торчинських артикулів Берестейської угоди (що православні митрополити) входять автоматично до складу сенату). То щоб і митрополит і всі унійні єпископи теж автоматично були членами сенату. Сейм відкинув це раз і назавжди, а курія весь час наполягала, радила, але нічого не могла зробити. Значно пізніше унійні митрополити і єпископи все-таки були введені в сенат за наслідками кардинальних реформ Великого сейму.


Це вже був такий собі фінальний акорд у боротьбі уніатського духовенства за право впливати на суспільні рішення та одержувати владні повноваження.

ДОВІДКОВО:

Наталя Яковенко. Історик, доктор історичних наук (1994), професор. Закінчила Львівський університет (1967), класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету. У 1970—1981 рр. — старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву України, 1981—1987 рр. — викладач Київського університету, 1987—1991 рр. — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, 1991—1995 рр. — завідувачка відділом Інституту української археографії і джерелознавства НАН України, з 1995 р. — провідний науковець НАН України, водночас з 1992 р. — професор Києво-Могилянської академії.

В Інституті історії НАНУ захистила дисертацію з латинської палеографії (щодо документів походженням з України). Згодом почала працювати як професійний історик, з заглибленням у питання історії української шляхти.

Автор понад 160 праць. Зокрема:
"Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна". - Київ: Наукова думка, 1993. 416 с. (вид. 2-ге, переглянуте і виправлене: Київ: Критика, 2008)
"Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIIІ століття". - Київ: Генеза, 1997. - 312с. (вид. 2-ге, перероблене та розширене: Київ: Критика, 2005. 584 с. вид. 3-тє, перероблене та розширене: Київ: Критика, 2006. 584 с.)
"Паралельний світ : Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст. – Київ: Критика, 2002. – 416с. – (Критичні студії ; Вип.1).
"Вступ до історії України = An Introduction to History" – Київ : Критика, 2007. – 376с.


Теги: