Містер семінарист

До гуртожитка у Києво-Печерській лаврі я приїхав за два дні до навчання у семінарії. По території монастиря ступав – як по святій землі. У корпус заходив – наче в яку святиню. Коли ж потрапив до келії, миттєво прозрів: «Гидота спустошення на місці святому…»

На підвіконні стояла, оповита пліснявою, каструля минулорічного борщу. Від неї розходився явно не благовонний душок. Віконний натюрморт доповнювали: порожня пляшка з-під вина, залишки схимницьких сухарів, пересушена шкуринка сала та скоцюрблені огризки цибулі. А на підлозі змішалися брудний посуд, дірявий одяг, пошматовані конспекти та розтріпане взуття. То воістину нагадувало місце «духовного бойовища».

Попід стінами притулилися двоповерхові солдатські ліжка. Цей раритет, вочевидь, пережив уже не одну війну. Щоб не провалитися на голову сусіду, жителям верхніх поверхів доводилося підсилювати пружини дротами. Проте й над ними нависала небезпека – полички для особистих речей.

Поличкою називалася складна інженерна конструкція, що якимось чудом висіла в повітрі. Звичайну дошку клали на прибиті до стінки цвяхи і зверху фіксували шнурками. Ці пращури сучасних етажерок неабияк розширювали житлову площу студентів, яких у невеликій кімнаті збиралося до 20-ти.

Брудно-сіра стеля келії та жовто-плямисті стіни відтворювали атмосферу древніх київських печер. Не одне покоління студентів залишило на них відбитки своїх рук та ніг. Увінчували тлустий інтер’єр дві лампи денного освітлення. Вони мірно теліпалися на дротах, готові будь-якої миті впасти на голову семінариста й осінити її світлом духовного пізнання.

Я був настільки ошелешений побаченим, що не помітив у келії ще однієї особи.

– Ви не помилилися дверима, – обізвався із глибини кімнати чийсь приємний голос. – Я прийшов перед вами і теж подумав, що не туди потрапив.

До мене підійшов молодий чоловік інтелігентної зовнішності. Він мав вигляд джентльмена, який ненароком потрапив на свиноферму і боявся до чогось доторкнутися чи на щось присісти, щоб ненароком не замаститися. Юнак сміливо потиснув мені руку і понудив тричі, за християнським звичаєм, розцілуватись у праву і ліву щоку. Я був не дуже знайомий з православним етикетом, тож розгубився. Той миттєво взяв ініціативу на себе:

– Приємно з Вами познайомитися! Спаси Господи, що Ви прийшли в семінарію, аби послужити святій матінці Церкві! Вас Сам Господь сюди привів. Ви, напевно, маєте вищу освіту? Мислячі люди в православ’ї – то велика рідкість. Серед духовенства дуже мало грамотних людей. А семінаристи – то взагалі далекі від справжньої духовності. Їх конче необхідно наставляти в правильному святоотцівському дусі.

Так ми з Мар’яном познайомились. Містер семінарист, інакше не скажеш, справив на мене дуже приємне враження. Я піднісся духом від усвідомлення, що буду навчатися з такою вихованою і освіченою людиною.  

Хоч на першому курсі семінаристам ще не видавали спеціальної форми, та він уже мав свої підрясник та скуфійку. Мар’ян носив їх із неабияким шармом побожності, завжди був при параді, говорив із вишуканим церковним діалектом, духовенству відчеканював «благословіть, святий отче», зі всіма іншими вітався винятково «спаси Господи». Його сором’язливий погляд гармонійно доповнювала скромна хода. А кожен крок регулювався чотками з хрестиком. Складалося враження, що чорним атласним підрясником обтягнута уся його православна душа.

Мар’ян, за його словами, був іподияконом (прислужником) біля одного впливового владики. Це надавало йому особливої ваги серед рядових семінаристів. Юнак дуже цінував свою «посаду» і завжди підкреслював, що досяг усього лише «з Божою допомогою». Він майже ніколи не сердився і не втрачав самовладання. З якого боку не підступи – завжди знаходив якесь благочестиве слівце або повчальну притчу.

Не пам’ятаю, щоб Мар’ян ділився з кимось продуктами або речами, проте щедро обдаровував усіх плодами власного життєвого досвіду. Цей безцінний «продукт» неабияк цінували молодші семінаристи. Вони звідусіль обсідали свого «духовного наставника», щоб послухати розповіді про аскетичні тонкощі боротьби з пристрастями, персональних афонських страців, паломництва по святих місцях… З’ясувалося, що Мар’ян був особисто знайомий мало не зі всім православним єпископатом, а з двома патріархами навіть пив чай!

– Духовна милостиня більша, ніж тілесна, – часто повчав він своїх «чад», і семінаристи залюбки ділилися з ним усім, що мали.

І хоч я часом підозрював, що усі ці «православні пригоди» – просто вигадка, проте аудиторії подобалися такі «духовні шоу», а Мар’ян мав зразкову поведінку і бездоганний авторитет. Позбавляти семінаристів цієї благочестивої розваги для мене, як старости келії, було би вкрай нерозсудливо. Краще вже нехай слухають у вільний час Мар’яна, аніж світ Божий із ніг на голову перевертають.

Його «проповіді» були схожі на вплив рекламного ролика. Якщо «клієнт» спокушався яскравою рекламою і довірявся Мар’яну, то потрапляв у залежність від нього. На відміну від юних і безголових хлопців, Мар’ян мав голову на плечах.

Семінаристи регулярно зверталися до нього з якимось проханнями чи за порадою. Він, звичайно ж, допомагав як міг, користуючись своїми «зв’язками». Блаженний добродій не вимагав за послуги винагороди, але згодом просив, наприклад, поносити шкіряні рукавиці, які забував віддати. Часто позичав гроші, а прохати про їх повернення іншим здавалося чи не святотатством. Мар’ян так «втомлювався» від постійних клопотів про ближніх, що не мав сили йти в наряд на кухню або прибирати територію. Він із кимось мінявся, а коли приходила пора відпрацьовувати, то вже «не мав часу». Проте «жертвам» до певного часу подобалося таке становище.

«Чесний» злодій

Через кілька місяців по кімнаті почав розповзатися ядучий запах непраних шкарпеток. Ми довго не могли локалізувати джерело таких концентрованих «радіаційних випарів». Нікому й на гадку не спало подумати на такого чепуруна, як Мар’ян. Тому під його ліжко ми зазирнули в останню чергу. Масштаби екологічної катастрофи вражали!

Аристократичні персти Мар’яна не звикли прати особисті речі господарським милом, ще й під краном з холодною водою. Тому він збирав шкарпетки у великий целофановий пакет, який запихав під ліжко, а натомість купував нові. А йшов уже третій місяць навчання!

Морально розчавлені семінаристи згаряча начинили тими шкарпетками його подушку. Однак ця офіра не справила на Мар’яна особливого враження. Після вечері він спокійно ліг і поводився так, ніби нічого й не трапилося. Студенти не витримали і перші запитали, чи приємно йому відпочивається. Смиренний послушник Божий поблажливо на те відповів: «Браття, Бог вас простить, і я прощаю….».

Семінаристський детектив

Я ще подумав тоді: «Звідки в нього кошти, аби кожного дня купувати нові шкарпетки? Він же на всьому економив і часто позичав гроші».

Через якийсь час після цієї події в одного студента пропала шкіряна куртка, в іншого – цінна книга, ще в когось – фотоапарат і гроші… Раніше теж зрідка траплялися такі неприємності, але ми думали, що гроші або речі просто губилися, то ж особливо цим не переймалися. Цього разу стало зрозуміло, що серед нас завівся реальний крадій. Одного вечора я змушений був усім в келії заявити, що якщо вкрадене до ранку не повернеться, то доповім про це інспектору семінарії, і нехай він проводить розслідування.

Вдосвіта мене розбудив Мар’ян. Він дістав свій гаманець, розкрив його і пошепки сказав:

– Ось дивись. Він порожній: ні грошей, ні банківських карток. З цим уже давно потрібно щось робити!

Я запитав, скільки грошей пропало. Мар’ян назвав якусь нереальну суму. Цієї миті до мене дійшло, що він і є справжнім крадієм і просто намагається відвести від себе підозри. Але як це довести? Не спійманий – не злодій. Та й навряд чи хтось у таке повірить. Мар’яном захоплювалася вся семінарія, він постійно терся біля владик, його хвалили викладачі, йому пророчили монаший постриг і блискучу церковну кар’єру.

Після сніданку нашу келію викликав помічник інспектора семінарії. Він довго розповідав про те, як страшно Господь карає крадіїв, як у них відсихали руки, що брали чуже, паралізувало ноги, віднімався розум і т.д і т.п. Мар’ян стояв попереду і зі складеними на грудях ручками скрушно зітхав:

– Тільки зашкарубле в гріхах серце може не відгукнутися на такі палкі заклики до каяття!

Між тим я тихенько вислизнув із класу і побіг до келії обшукати на свій ризик особисті речі Мар’яна. Нічого із вкраденого там, звісно, не було. У відчаї поплівся в печерки до «шефів» (так ми називали Києво-Печерських святих), щоб помолитися і попрохати в них доброї поради.

А повернувшись до келії, застав там натуральну «нагорну проповідь». Мар’ян на всі заставки закликав крадіїв покаятися та повернути, доки не пізно, поцуплене майно. Цієї миті мене осінило, що саме потрібно робити. Після вечірніх молитов я підійшов до помічника інспектора семінарії і сказав:

– Отче, здається, ми знаємо, хто краде речі в келії.

– Мар’ян сказав, що після моєї бесіди крадій знайшовся і повернув усі речі. Потрібно прощати грішників. Думаю, немає потреби давати хід цій справі.

– Я теж думаю, що не потрібно про це поширюватися. Але, на жаль, ніхто речей не повертав…

Виникла довга пауза. Коли помічник інспектора трохи оговтався, я обережно продовжив:

– Ви тепер самі, напевно, розумієте, хто той крадій. Дозвольте з ним побалакати по-армійськи.

Потрібно було бачити, як почервоніло його обличчя! Якийсь шмаркач так легко обкрутив навколо пальця його, досвідченого архімандрита. Привселюдно складав хвалебні куплети, а насправді глузував над його проповіддю. Якби не священний сан, то він би й сам радо приложив свою десницю до улесливих ланіт:

– Бог тобі на допомогу у добрих справах, – ледь тримаючи себе в руках, сказав він, – але якщо що, то я тебе не благословляв. Проте зроблю усе можливе, щоб ніяка нечиста сила сьогодні ввечері не зайшла у ваш корпус…

– Благословіть, отче, на сон грядущий.

– Бог тебе благословить, чадо!!!

Я побіг у келію і розповів хлопцям про свої підозри, а також поділився найближчими планами щодо Мар’яна. На диво, ніхто за нього не заступився. Тому не встиг хлопець зайти до келії, як його було виведено в коридор:

– Поверни, будь ласка, речі, які ти вкрав.

– Боже! Як ти міг таке про мне подумати! Ти ж така духовна високоосвічена людина…

На цьому слові довелося добряче зарядити йому у груди. В хлопця перехопило дихання, але це не заважало язику цитувати Священне Писання:

– Блаженні, коли будуть вас гнати імені Мого ради…

Чим більше Мар’ян проповідував, тим більше діставав, аж доки, присівши навпочіпки, не замовк.

Я не тримав на нього зла, навіть шкода було хлопця. Він теж не відчував ненависті, навпаки, я вперше відчув хоч якусь повагу до себе. Його розкусили – і це втратно, тепер потрібно змінювати місце дислокації.

Після коридорних процедур Мар’ян поправив свій підрясник і, сповнений мученицького достоїнства, пішов геть. У келії він не ночував, з’явився лише  вранці. З порога заявив у своєму звичному патетичному стилі, що якісь лиходії підкинули йому наші речі (грошей, звичайно ж, ніхто не повернув). А також додав, що, на превеликий жаль, тепер не зможе жити з нами. Владика, в якого він був іподияконом, забирає його до себе для зручності служіння. Виходячи з келії, Мар’ян сказав мені на прощання:

– Мир тобі брате!

– З миром ізидєм.

Після цього ми з ним ніколи не бачились. Проте з подібним у церковному житті доводилося зустрічатись неодноразово.

Денис Т.

Фото надані автором

Теги: