Від редактора: текст публікується з нагоди 20-річчя проведення 5–6 червня 1990 року православного Собору, який проголосив відродження УАПЦ, відновив церковну структуру у вигляді патріархату і обрав першим українським патріархом митрополита Мстислава Скрипника.

Ювілей відродження УАПЦ в Україні (1989-1999) 1988 рік, тисячолітній ювілей українського християнства позначив важливий рубіж в історії наших помісних Церков. Але в підсовєтській Україні вінсвяткувався тільки як 1000-річчя Російської Православної Церкви (РПЦ) — єдиної леґально допущеної в УССР Церкви східного обряду. Великомасштабне пропаґандистське шоу, влаштоване за сценарієм ЦК КПСС і КҐБ Московською Патріярхією, брутальне нав’язування національній релігійній свідомості комплексу меншовартости полишили біль приниження й образи.

Не тільки в традиційних розмовах на кухні, але вже й на засіданнях культурологічних клубів, історико-краєзнавчих семінарів зринають згадки про першу проповідь апостола Андрія Первозваного на київських горах, про сліди учнів рівноапостольних Кирила й Методія в колишній Перемиській єпархії, про Аскольдове хрещення, про навернення українських князів Ольги й Володимира. Офіційній імперській історіографії протиставляються правдиві свідчення місійної роль Києва для північно-східних сусідів, намагання перших російських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського протиставити українській Церкві володимир-суздальську митрополію, протиканонічного відриву російської Церкви від київської катедри 1448 р. та злочинного підпорядкування Київської Матері-Церкви незаконнонародженій доньці з Москви 1686 р.

Автокефальна церква на межі тисячоліть

На цьому тлі в середовищі патріотичної інтеліґенції формується комітет сприяння відродженню Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), перша заява якого була оприлюднена в Києві 16 лютого 1989 р. Діяльність комітету, до складу якого ввійшов єдиний священик - о.Богдан Михайлечко з Єлґави (Латвія), мала декларативний характер. Спроби створити й офіційно зареєструвати церковні громади УАПЦ в центральній і східній Україні, на терені, де пам’ятали короткочасне відродження УАПЦ 1918-1936 та 1942-1944 рр., не здобули успіху. Традиція національного церковного життя на Наддніпрянщині виявилася надійно перерваною.

Жоден священик російської Церкви не зважився розірвати зі структурою, яка міцно прив’язувала до себе і потужним грошовим забезпеченням, і низкою інших добре продуманих чинників, закріплених совєтським законодавством. Методи підтримки національних Церков, застосовувані тогочасними політичними рухами - Українською Гельсінською спілкою, Товариством української мови ім. Тараса Шевченка, Народним Рухом України, - що були програмово ідентичними щодо УГКЦ й УАПЦ, іґнорували реалії Наддніпрянської України й не могли тут дати ефекту, співмірного з плідними наслідками заохочення УГКЦ в Галичині. Натомість несподівано для політиків з весни 1989 р. ініціятива відродження УАПЦ здобуває все активніших прихильників у середовищі галицького духівництва РПЦ. Тут складається відкритий лист до тогочасного екзарха РПЦ в Україні митрополита Філарета Денисенка з закликом відходити від Москви.

Від імені групи однодумців лист підписав протоієрей Володимир Ярема, настоятель Петропавлівського храму м.Львова. Провадяться переговори з єпископами-українцями щодо організованого виходу з РПЦ. Але вони не мали жодного наслідку. І тоді 19 серпня 1989 р. священики Володимир Ярема й Іван Пашуля з усією громадою Петропавлівського храму заявляють, що самі виходять з юрисдикції чужоземного центру, визнаючи її неканонічною. Було направлено телеграми до Всесвятішого Вселенського Патріярха, до предстоятелів Української Православної Церкви в США та Української Православної Церкви в Канаді. Відгукнувся на телеграми тільки один архиєрей — митрополит УПЦ в США Мстислав Скрипник, до юрисдикції котрого й прилучилася Петропавлівська парафія, ставши першою церковною громадою відродженої УАПЦ в Україні.

Слідом за Петропавлівською парафією одна за одною переходять до складу УАПЦ інші громади Львова, Львівської та інших галицьких областей. Рух поступово стає масовим. І відразу перед його учасниками виникло кілька внутрішніх проблем. Перша з них - брак власного єпископату. Залізна завіса все ще відділяла УАПЦ в Україні від українського єпископату в Західній Європі та Північній Америці. Підслуховувані КҐБ телефонні розмови, ретельно цензуровані телеграми та поштові пересилання ще могли якось компенсувати брак інформації, але не могли замінити живої присутности українського архиєрея. Вона була необхідною для посвячення храмів і антимінсів, рукоположення священиків, надання мира для таїнства миропомазання.

Звиклі до суворої єрархічности РПЦ священнослужителі потерпали від занепаду дисципліни, що її не міг належно підтримувати координаційний центр. Другою проблемою стало раптове погіршення стосунків із антикомуністичними політичними середовищами Галичини, які почали вбачати в УАПЦ лише конкурента УГКЦ, корені якої на цім терені були набагато потужнішими. Гасло «Православні — за Збруч» почало все частіше лунати на мітинґах, визначати атмосферу полеміки в колишніх парафіях РПЦ, вірні яких мали здійснити вибір поміж УГКЦ та УАПЦ. Серед прихильників УГКЦ утверджується образ УАПЦ як нової московської інтриґи. В свідомості іншої частини парафіян, особливо постраждалих від терору АК та виселених з Холмщини й Засяння, УГКЦ розглядається як форма поступового підпорядкування галичан польському впливу.

Цими фальшивими стереотипами й наївною обмеженістю їхніх носіїв вдало скористалися сили, ворожі ідеї соборної української держави. Третя істотна проблема — інтерпретації відродження Церкви як повернення до певного ідеального стану в далекому або ближчому минулому. В середовищі православних мусується ідея «козацької Церкви», прихована небезпека якої виявлялася в замилованій архаїзації образу Церкви, втечі від актуальних проблем у минуле, естетизації старовини, зведення національного змісту до декоративних елементів: вишитих фелонів, рушників. Запровадження сучасної української мови богослужіння поставало головною метою змагань за Помісну Церкву, а не засобом залучення загалу вірних до активного церковного життя.

Годі недооцінювати потужности й підступности зовнішніх чинників, схильних маніпулювати Церковою в своїх політичних інтересах. Звичайно ж, серед них найбільш помітну роль відіграли московські спецслужби та контрольовані ними суспільні сили. Ще з часів Петра I священик розглядався в Росії як царський аґент. Жодна єпископська хіротонія в СССР не здійснювалася без санкції КҐБ. Жоден священик не міг дістати призначення без реєстрації в «уповноваженого в справах релігій», що входив до залежної від КҐБ структури Ради в справах релігій. І було б наївним припустити, що відродження УАПЦ залишиться поза увагою цих верств.

Невідомо, чи коли-небудь ми дізнаємося, як сталося, що саме на час відродження УАПЦ був позбавленим єпархії в РПЦ архиєрей-галичанин? Як вийшли на контакти з ним члени ініціятивної групи зі Львова? Як раптом не знайомий особисто з митрополитом Мстиславом єпископ прибрав собі титул «первоієрарха УАПЦ в Україні» й незалежно від предстоятеля УАПЦ сформував єпископат УАПЦ на власний розсуд, організуючи хіротонії в такий підступний спосіб, щоб лишити за собою можливості для шантажу висвячених ним архиєреїв?.. Ми можемо зараз будувати які завгодно гіпотези, але без фактів і документів вони залишаться тільки припущеннями.

Діяла служба, котра не любить лишати слідів. Підривні дії противників, некомпетентне втручання політичних сил, гальмування процесів духовного відродження антиукраїнським урядом — все це, безперечно, створювало похмуре тло для повернення УАПЦ в Україну. Попри це загальний ентузіазм, віра в початок національного пробудження, чистота помислів і намірів маси вірних мирян допомагали долати перешкоди й спричинили бурхливе зростання УАПЦ в Галичині. Протягом серпня 1989 — травня 1990 рр. сотні й сотні парафій вносять зміни й доповнення до своїх статутів, переходячи в юрисдикцію митрополита Мстислава. Проходять єпархіяльні собори. Формуються три єпархії — Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська. Відбуваються хіротонії владик Василя Боднарчука, Андрія Абрамчука, Володимира Романюка, Романа Балащука, Данила Ковальчука, Миколая Гроха. Всі вони перейшли до УАПЦ з Російської Церкви, мали за плечима семінарії в Одесі, Москві, Ленінграді, і, попри добрі наміри, не могли здобути взірця архиєрейського служіння інакше, як на прикладі РПЦ.

Лише владика Володимир Романюк засвідчив раніше свідому причетність до УАПЦ, коли ще 1977-1978 р. звернувся був з мордовських таборів до митрополита УАПЦ Мстислава з заявою про те, що він «вважав і вважає себе членом УАПЦ, не дивлячись на те, що формально належав до чужої ієрархії». Та ще владика Андрій Абрамчук, котрий певний час служив у парафіях РПЦ в Канаді, мав глибше уявлення про устрій Української Церкви поза впливом Москви й від початків подбав про запровадження соборноправних засад до єпархіяльного життя на Івано-Франківщині.


У решті випадків отруйна атмосфера РПЦ починала позначатися й на ситуації в УАПЦ, зокрема на стосунках між клиром і мирянами. Зростання УАПЦ локалізувалося в Галичині, мало позначаючись навіть на ситуації в Закарпатті, на Буковині й Волині. Місії на Східну України зводилися до мало ефективних епізодичних виїздів. Значний тягар місійної праці взяло на себе Братство апостола Андрія Первозваного, створене у Львові в грудні 1989 р. Воно поступово розростається, формує осередки не тільки при парафіях УАПЦ, але й у місцевостях, де процес відродження національної Церкви щойно починався. Найпотужніші крайові організації Братства виникли в тих же галицьких областях.

Братство цілеспрямовано відстоює якісні зміни в УАПЦ: витіснення московського авторитаризму з управління Церквою, відновлення автентичного українсько-візантійського обряду, насичення церковного життя справді євангельським духом, перетворення УАПЦ на потужну апостольську силу, здатну навернути Україну до Христа після десятиріч безбожницького мороку. Будівничою ідеєю Братства стає віднова соціяльного служіння Церкви, на той час ще забороненого чинним законодавством. Здійснюються місійні поїздки на Східну Україну. Проводяться мітинґи, пікети й інші заходи громадської непокори для відстоювання прав віруючих, повернення храмів і захисту парафій УАПЦ від насильства влади. Організуються допомога сиротинцям і шпиталям. Видаються й поширюються перші церкові газети українською мовою.

При окремих парафіях утворюються недільні школи. Ясна річ, не бракувало помилок, траплялися провокатори й авантюристи, котрі прагнули будь-що спрямувати енерґію мирянського руху в деструктивному напрямку. В Галичині, особливо на Прикарпатті, братства неодноразово давали себе втягти в брутальні міжконфесійні конфлікти. Дуже непросто складалися стосунки зі священством, котре перейшло в УАПЦ з Російської Церкви й зберегло кланово замкнений характер, швидше остерігаючись присутности мирян у церковно-суспільному житті, ніж намагаючись використати їхню енерґію. На Східній Україн не було жодного позитивного прикладу переходу громади РПЦ або російського священика до УАПЦ.

Підтримка комуністичною владою РПЦ як знаряддя протидії відродженню національної Церкви, а відтак і національному самоусвідомленню, стала загальною й однозначною. Але оскільки відверте визнання себе тільки територіяльною частиною РПЦ шкодило збереженню впливу Київського Екзархату Московського Патріярхату на українців, архиєрейський собор РПЦ 30-31 січня 1990 р. схвалив «Положення про екзархати», за яким «Єпархії з їх благочиннями, парафіями та монастирями, які розташовані на території Української РСР, канонічно складають Український Екзархат Московського Патріярхату. „Українська Православна Церква" — інше офіційне найменування Українського Екзархату Московського Патріярхату» (Православний вісник. - 1990. - № 4. - С.9).

Це положення було затверджене помісним собором РПЦ 7-8 червня 1990 р. й увійшло до нового статуту РПЦ. І вже архиєрейський собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. визнав за доцільне цілком скасувати назву «Київський Екзархат» та послугуватися лише терміном «Українська Православна Церква». Схвалений статут УПЦ-МП декларував самостійність і незалежність в управлінні УПЦ-МП, а водночас визначав її статус словами: «Українська Православна Церква, що канонічно входить до складу Московського Патріярхату, є єдине централізоване релігійне об’єднання...» (Православный вестник. - 1991. - № 5. - С.17). 27 жовтня 1990 р. московський патріярх Олексій Рідіґер затвердив цей статус своєю грамотою.

В посланні митрополита Філарета Денисенка і єпископату УПЦ-МП з 29 жовтня 1990 р. УПЦ-МП прямо протиставлялася УАПЦ, вірні якої, нібито «об’єднавшись із греко-католиками східного обряду, за підтримки сил екстремістського характеру, не тільки розривають хітон Єдиної, Святої Соборної й Апостольської Церкви, але сіють ворожнечу й братоненависництво серед українського народу». Вірних УАПЦ та УГКЦ закликалося повернутися до УПЦ-МП. «Яка може бути святість там, де немає благодаті Божої, а тільки одна назва. Так звана „Українська автокефальна православна церква" виникла не на канонічній основі, а на розколі й у зв’язку з політичною ситуацією на Україні», — заявляли митрополит Філарет й інші єпископи УПЦ-МП (Православный вестник. - 1991. - № 1. - С.9).

Важким і незрозумілим для вірних УАПЦ в Україні став перехід УПЦ в Канаді під юрисдикцію Вселенського Патріярха саме 1990 р., коли відродження Церкви в Україні, здавалося б, уможливило відновлення єдности православних українців у світі. Вже пізніше стала відомою складність особистих стосунків предстоятелів УПЦ в США та Канаді. Але не хотілося вірити, що особисті мотиви зрештою спричинять розрив Церкви в діаспорі на порозі нової доби українського православ’я... Утворення УПЦ-МП стало відгуком на важливі події, пов’язані зі структуруванням УАПЦ. 5-6 червня 1990 р. в Києві пройшов перший Помісний Собор УАПЦ. Настрій собору багато в чому визначало прагнення випередити РПЦ, собор якої мав проходити 7-8 червня 1990 р. в Заґорську, та УГКЦ, що в червні 1990 р. мала провести перший загальний собор архиєреїв з діаспори й України. Атмосфера ейфорії приховувала низку дивних деталей.

Напередодні собору до його впливових делеґатів зверталися працівники КҐБ, переконуючи не голосувати за митрополита Мстислава, а обрати предстоятелем архиєпископа Іоана. У кулуарах дехто з єпископів почав аґітувати і навіть збирати підписи проти обрання митрополита Мстислава. Представник Харкова навіть не був допущений до залу — його провели представники Братства через чорний хід. Час від часу зринали істеричні антикатолицькі нотки. Рішення про піднесення предстоятеля УАПЦ в сан Патріярха схвалювалося за відсутности представників УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США, без врахування думки цих Церков і без погодження з головним кандидатом. Очевидно, і тут позначилося прагнення протиставитися РПЦ з її митрополитом-екзархом і верховному архиєпископу УГКЦ Кир Мирославу-Івану Любачівському, не визнаному в Римі патріярхом.

Прикметно, що митрополит Мстислав, одностайно обраний на патріярший престіл, потім довго вагався, чи приймати йому цей титул. Він добре знав, наскільки ускладнить майбутнє входження УАПЦ до загальноправославної спільноти патріярший титул, присвоєний без порозуміння зі Вселенським Патріярхом та іншими предстоятелями Православних Церков. Патріярх Мстислав не вважав головною проблемою УАПЦ чужинецьке визнання. Він часто повторював: «Визнаймо самі себе, тоді й інші нас визнають». Але штучна ізоляція УАПЦ могла обмежити її апостольське служіння в Україні, викликати підозри й недовіру частини малооосвічених священиків і мирян, применшувала світову місію давньої Української Церкви, міжнародний авторитет нашої нації.

Собор схвалив статут УАПЦ, необхідний як для повноцінної організації церковного життя, так і для державної реєстрації. За умови, коли леґалізації УАПЦ ще не відбулося, державна реєстрація виглядала найважливішою. І романтично піднесена, патріотична частина собору не помітила, як під ідею відродження національної Церкви була закладена потужна вибухівка. Здалося логічним піти шляхом найменшого опору й подати до реєстрації статут, вже апробований в СССР, звичний для священства. Це був статут РПЦ, дещо видозмінений, доповнений з урахуванням українських реалій 1990 р., - але все ж статут жорсткої синодальної структури, чужої місійного служіння, замкненої в «задоволенні релігійних потреб» у большевицькому сенсі цього слова.

Статут УАПЦ 5-6 червня 1990 р. знаменував перемогу в Церкві консервативних тенденцій, зорієнтованих на збереження існуючих структур з перепідпорядкуванням їх Київській Патріярхії. Статутове управління Церквою зосереджувалося в руках єпископату, котрий перетворювався на номенклатуру, компетентну самостійно здійснювати кадрову політику. Семінарії, відкриті у Львові, Івано-Франківську, Теребовлі, продовжували працювати за програмами, прийнятими в Москві. В УАПЦ знаходять місце запобігання перед владою, хабарництво, заробітчанство священиків. Губиться відповідальність священнослужителя перед паствою. Єпископи призначаються згори з невідомих мотивів.

Хто зараз розповість, як з’явилися в єпископаті 27-річний митрополит Антоній Масендич, який 1991-1992 рр. був фактичним керівником УАПЦ в Україні, владики Антоній Фіалко, Пантелеймон Романовський, Софроній Власов, Петро Петрусь, Михайло Дуткевич, Роман Попенко? Патріярх Мстислав, приїхавши в Україну, намагався опанувати ситуацією. На перешкоді стояли не тільки вік, але й запекла протидія влади, цинічна сваволя архиєреїв, брак відданої Патріярхові «команди», відсутність елементарних умов до праці. Патріярх намагався заборонити свячення не апробованих осіб — і йому самому пропонували висвячувати кандидатів, які згодом першими перебігли до УПЦ-МП.

Конфлікт з митрополитом Іоаном Боднарчуком закінчився відстороненням владики Іоана, нібито для лікування. Вибухнув бунт зі спробою поєднатися з неприязними щодо Патріярха Мстислава УПЦ в Канаді, УАПЦ (соборноправною). Нарешті, 1992 р. митрополит Боднарчук звертається з покаянням до РПЦ і друкує статтю, яка виглядає неприхованим шантажем стосовно поставлених ним єпископів. Такі обставини готували ґрунт для майже неминучого розколу в УАПЦ. Щодалі очевиднішою ставала несумісність будівничих сил, для яких Церква була знаряддям духовного очищення нації, і праґматиків, котрі намагалися сховатися за фасадом національної Церкви й за патріотичними гаслами від суспільних потрясінь, шукаючи для себе затишного й хлібного притулку. «Всеукраїнський православний церковний собор 25-26 червня 1992 р.», як назвала себе організована Кабінетом Міністрів України нарада на вул.Пушкінській, 26, у колишній резиденції київського екзарха РПЦ, лише засвідчив консолідацію таких праґматиків.

Самоорганізація Української Православної Церкви Київського Патріярхату з колишніх єпископів і священиків УПЦ-МП, які після позбавлення сану предстоятеля УПЦ-МП митрополита Філарета Денисенка згуртувалися довкола його сильної особистості, здалася для праґматиків з УАПЦ зручною нагодою залишити свою постійно переслідувану владою Церкву і приєднатися до сильного партнера, де їм ґарантувалася підтримка. Ідея УПЦ-КП виявилася з часом досить плідною. Частина священства і мирян УПЦ-МП, яких відлякували від УАПЦ соборноправна традиція, незалежність суспільних позицій, брак матеріальних вигод, тепер відчули, що можна визнавати себе українською Церквою, не позбавляючи себе звичного комфорту й не наражаючись на можливі тертя з політичною верхівкою. І хоча чимало осіб прийняття священичого і єпископського сану в УПЦ-КП використали тільки як трамплін для кар’єри в РПЦ, все ж почався обережний перехід окремих громад в центральній Україні з УПЦ-МП до УПЦ-КП.

УАПЦ втратила тоді майже всі свої парафії в Україні. Жоден (жоден!) з єпископів не зумів відстояти свого права на збереження канонічного послуху Патріярхові Мстиславу. Було винайдено дотепний маневр для самовиправдання: УПЦ-КП формально визнала своїм предстоятелем Патріярха Мстислава, не припиняла його поминати на богослужіннях, зберігши реальну владу за митрополитом Філаретом, котрий продовжував титулуватися «блаженнішим митрополитом Київським і всієї України», як звичайно називають себе глави Церков. На 24 грудня 1992 р. довкола Патріярха залишилося в Україні не більше десятка парафій з кількома священиками: оо. Юрієм Бойком, Володимиром Яремою, Іваном Пашулею та невеличким гуртом їхніх однодумців. І лише коли Патріярх засвідчив непохитність своїх переконань і стало очевидним, що УАПЦ продовжує існувати, почався процес повернення.

Важким потрясінням стала для УАПЦ смерть Патріярха Мстислава 11 червня 1993 р. Другий Помісний Собор 7 вересня 1993 р. згідно зі статутом обрав наступником спочилого єпископа Димитрія (в світі Володимира Ярему). Патріярха Димитрій виявив себе прихильником послідовного відстоювання ідентичности українського православ’я й визволення від інерції московських звичаїв. А відтак відразу ж натрапив на жорстку протидію консерваторів з його власної юрисдикції. Архиєпископ Петро Петрусь забороняє Патріярхові приїзди до Львівської єпархії, веде з ним постійну полеміку, припиняє будь-які контакти свого духівництва з інакшодумцями з-за Збруча. Врешті решт 1995 р. організується сепаратна домовленість з частиною УПЦ-КП про нове номенклатурне об’єднання, від керівництва котрим Патріярх Димитрій був би усунутим. Позиції цих сил все виразніше протистояли патріотичні кола духівництва зі Східної України.

Важко орієнтуючись у галицькій ситуації, вони шукали в УАПЦ продовження традицій митрополитів Петра Могили й Василя Липківського, здорової духовної сили, здатної очолити нову євангелізацію України, здійснити її визволення як від комуністичної облуди, так і від релігійної експансії Москви. Декларацією поглядів цієї групи стала ухвала зборів священства з Київської, Харківсько-Полтавської, Дніпропетровської єпархій, що відбулися 31 січня 1995 р. «Про засади розбудови Української Церкви». Спираючись на підтримку цього середовища, після другої аналогічної наради 5 вересня 1996 р. в Києві, в якій взяли участь також священики з Черкащини, Патріярх Димитрій рішуче протиставляє себе деструктивним силам. У заяві «Про намагання ліквідувати УАПЦ в Україні», оприлюдненій 17 вересня 1996 р., він сміливо виступив проти спроб утримати в Церкві російську авторитарну традицію, визискувати ідею УАПЦ й гальмувати процеси національного відродження. Розрив був болючим і довгим.

Опозиція, очолювана архиєпископом Петром Петрусем, захопила приміщення Патріярхії, привласнила юридичні права Церкви, претендувала на виключну репрезентацію УАПЦ перед урядом. Було оголошено про заборону в священнослужінні Патріярха і його однодумців — безпрецедентна подія в історії Церкви в Україні. Лише Третій Помісний собор УАПЦ 28-29 травня 1997 р. засвідчив перемогу над цими силами. Було схвалено новий за своїм духом і апостольським спрямуванням статут УАПЦ, взорований на досвіді українського православ’я. Частина делеґатів - головно з Хмельниччини та Івано-Франківщини - зазнавши поразки в протидії статутові, перейшла після собору до УПЦ-КП. Символічним і вельми вагомим актом собору стала канонізація мучеників, що постраждали за віру від російсько-большевицького терору 1917-1991 рр. і проголошення 27 листопада (дня загибелі митрополита Василя Липківського) днем пам’яти нововмучеників землі Української. 1997-1998 рр. стали для УАПЦ періодом стабілізації та налагодження канонічного життя. Входять у норму реґулярні Архиєрейські собори, присвячені важливим проблемам церковного життя. Нові єпископські свячення здійснюються лише після вибору кандидатів на єпархіяльних соборах.

Обладнується нове приміщення Патріярхії, в якому проводяться не тільки суто церковні заходи, але й пресові конференції, виставки церковного мистецтва. Здійснюються перші міжнародні контакти. Налагоджуються стосунки з єпископатом УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США. Відновлюється видавнича праця, осередками якої стають Львів і Харків. Центр розвитку УАПЦ поступово переміщується на схід від Збруча - на Наддніпрянщину, Таврію, Слобідську Україну. Пошук і відновлення власної ідентичності, самобутньої духовності українського православ’я визначається як наскрізна ідея в будівничому спрямуванні оздоровленої після пережитих потрясінь УАПЦ.

Теги: