Як покидали запорожці 

Великий Луг і матір Січ, 

Взяли з собою Матір Божу.

А більш нічого не взяли...

 

Цих слів із поеми Шевченка “Іржавець” нині не знає лише той, хто взагалі нічого знати не хоче. Між тим, слова ці відображають реальний історичний факт, увічнений зокрема і в картині невідомого художника “Запорожці ховають ікону Покрови”.

Відомо, що найбільше козацьких церков у Запорiжжі було присвячено саме Богородиці. Знаємо також, що першою мурованою церквою в Українській землі, збудованою Володимиром Великим після прийняття християнства, була Богородична церква - відома як Десятинна - присвячена Успінню Божої Матері.

Вшанування Богородиці в літературі й мистецтві України X - XVIII ст.

Наступник Володимира Ярослав Мудрий теж будує Золоті ворота з надбрамною церквою, присвяченою Благовіщенню Матері Божої. Богородиці присвячу ється й закладена в 1073 р. преподобним Феодосієм церква в Київо-Печерському мoнастирі.

У “Слові про похід Ігорів” читаємо, що повернувшись із половецького полону, князь найперше іде до церкви Богородиці Пирогощі на Подолі, щоб віддати Їй подяку за визволення з полону.

Та й у самій Софії Київській чільне запрестольне місце займає Мати Божа Оранта - Молільниця за нашу землю.

Історик Української Церкви І. Власовський твердить, що посеред сюжетів візантійської іконографії, які прийшли в Київську Русь з прийняттям християнства, найулюбленішими й найпоширенішими стають саме Богородичні сюжети, як втілення найвищого святого ідеалу. Про надзвичайне поширення Богородичних сюжетів ще в домонгольські часи свідчить і та обставина, що єдиною іконою, яка дійшла до нас від ХІІІ століття, є образ Богородиці.

Безліч прикладів любови до Пречистої Діви як взірця усіх чеснот, втілення краси небесної й земної дає нам література 17-18 століття. Одну із найпоетичніших, я б сказала, найбароковіших проповідей, поданих в збірнику “Ключ розумінія”, присвячує Діві Марії Іоаникій Галятовський, закликаючи будувати “церкви на Її ім’я, рисувати її на сріблі і на золоті, бо велика є Марія, що великі речі учинила: зважила вогонь, зміряла вітер і завернула назад день минулий”.

“Росою устрашенія ворогів” називає Світлу Діву Димитрій Туптало (св. Димитрій Ростовський) у книзі “Руно орошенноє” (1683 р.), цілком в дусі поетичного бароко та середньовічної містики надаючи символічних значень кожній літері імени Марія, відповідних значенням магічних каменів, “кождо же их свойством нікую добродітель Маріину изобразують”.

Своєрідність українського християнства, на відміну від візантійського чи пізніше - російського, якраз і полягала в тому, що воно не проводило різкої демаркаційної лінії між земним і небесним, а поєднувало їх у народній душі і бутті.

Як колись в дохристиянські часи народ запрошував на прадавнє Різдво всі стихії, так і тепер Бог, Богоматір, християнські святі сприймаються народом не як недосяжна абстракція, а як особи, причетні до життя кожної сім’ї й кожної людини. Тому в українських колядках за столом у господаря “Сам Христос сидить”, Діва Марія золотим плужком удовину нивку оре, а у весільних піснях “Богородиця край віконця стоїть”, благословляючи наречену.

Щире й безпосереднє сприйняття віри, засвоєння її на рівні серця, а не догми, спонукало до витворення самобутнього українського стилю насамперед в зображенні найулюбленіших святих, а особливо - Матері Божої.

Тож і не дивно, що на іконі “Введення до храму Пресвятої Богородиці” 18 ст. бачимо св. Іоакима - в українській вишиваній сорочці, жінок - в намітках та корабликах, а юну Марію супроводжує цілий гурт дівчаток, вбраних у віночки зі стрічками.

В одній із нещодавно записаних мною колядок сказано (ні більше, ні менше) отаке:

Диво дивне стало в світі:

А в Кийові на повіті

Діва Сина спородила!

............

Китайкою покриває,

Син до неї розмовляє.

Трудно Христа потаїти!..

Для зайди-чужинця це - відступ від канонів, теологічне невігластво, жах! А для нас - неспростовне свідчення найглибшого прийняття народом християнства, яке пройшло через його душу, стало рідним, невіддільним від цілого буття.

Зрештою, і вельми грамотні в канонічних питаннях чужинці захоплювалися українською іконографією. Так, сирієць-інтелектуал, архидиякон Павло Алепський (секретар при патріярхові Макарії), що супроводжував Антіохійського святителя в його мандрівці через Україну (1654 р.) писав про українські ікони: “Я багато образів бачив, починаючи з грецьких країв і до Москви, але ніде не бачив нічого подібного й рівного до цього”.

Поєднання земного й небесного надзвичайно яскраво виражене в Богородичих іконах Запорожжя, т. зв. Козацьких Покровах. Дослідники твердять, що за весь час існування Січі козаками було збудовано 24 церкви: 13 із них були Покровськими, 8 – Свято-Миколаївськими і 3 - присвячені Архистратигу Божому Михаїлу. Тож, слід думати, й Покровських ікон було в цих церквах багато.

Визначальний стиль Козацьких Покров - це стиль українського бароко, що поєднав українську живописну традицію з европейським Ренесансом. На іконах цього типу (їх збереглося всього кілька) бачимо портретні постаті гетьманів, козаків, царя та духовенство. Найвідомішою є ікона ІІ пол. 17 ст., де Богородиця зображена на всю висоту ікони, а серед молільників, яких Вона покриває своїм омофором, поруч з царем Олексієм (“Тишайшим”) стоїть Богдан Хмельницький з гетьманською булавою, з впевненим, зверненим на глядача поглядом.

Значно відрізняється від описаної Переяславська Покрова - запрестольна ікона Покровської церкви в Переяславі, збудованої полковником Іваном Мировичем у 1708 р. Це справжня світська картина з колонадою в глибині, з царем, що тримає скіпетр і державу; з царицею в пурпурових, золотом оторочених шатах; за царем і царицею - козацтво. З другого боку - митрополит при повному облаченні, ієромонахи, святителі. Богородиця в сонмі Святих та Небесних Сил - угорі, ледь-ледь схиливши голову, тримає омофор над молільниками. Це 1708 рік. Ще не було Полтавської битви й трагедії Батурина. Та гетьмана з булавою вже на іконі не бачимо. І чому такі сумні та суворі козацькі обличчя? Навіть у фундатора церкви полковника Мировича, який начебто мав би радіти, в сумно зведених бровах застигло якесь тривожне питання.

Можливо, то наслідок більш як 10-літніх митарств, пов’язаних з відкриттям Переяславської єпископії, що, як пише вже згадуваний І. Власовський, “були дуже показовими в справі “заховання давніх прав і привілеїв” Київської митрополії та для характеристики “автономного” її управління”?

А можливо, козаки думають про своїх побратимів, що масово гинули на будівництві царських фортець, наклали головами в Кримських та Азовських походах, проливши “кров добру, не чорну не за Україну”?

А може, радість і випогодженість з козацьких облич стерто ще Коломацькою угодою 1687 року, що відверто “заперечили державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України” (Н. Полонська-Василенко)?

Проте Переяславська Покрова - це ще ікона-надія. Українське духовенство ще предстоїть перед Матір’ю Божою за українське козацтво та землю Українську.

Та ось Покровська козацька ікона, написана на початку 70-х років 18-го століття. Ікона - відчай. Звернення до Матері Божої - як останньої надії й останнього захисту.

Якщо на інших козацьких Покровах увесь простір заповнений предстоятелями та молільниками за Україну й воїнство козацьке, то ця ікона вражає цілковитою самотністю двох невеликих груп козацтва в нижній частині ікони. Нікого й нічого немає поміж Богородицею на хмарі й козацтвом на землі, серед якого на першому плані справа бачимо останнього кошового Січі - Петра Калнишевського, що невдовзі, після зруйнування Січі Катериною ІІ (1775 р.) буде заарештований і скінчить свої дні в кам’яному мішку Соловецької фортеці; а зліва - вірного писаря січового Івана Глобу, що піде в заслання в Сибір, який будуть християнізувати українські таки єпископи Іоан Максимович, Філофей Лещинський, Софроній Кристалевський, Інокентій Кульчицький, Інокентій Нерунович та інші подвижники-українці, як канонізовані, так і поки що не канонізовані (Лещинський та Нерунович) Православною Церквою.

Але це буде згодом, а нині, на початку 70-х років 18 ст., на козацькій іконі стоять перед своєю Небесною Заступницею козаки, що втратили будь-які ілюзії, будь-які сподівання на царів, вельмож, духовенство. З ними лише найцінніший скарб козацький: клейноди, прапори (жовто-блакитні, до речі), козацькі пістолі й литаври, виставлені козаками перед світлі очі Матері Божої як доказ своєї правоти, законності своїх волелюбних прагнень.

І остання відчайдушна молитва, що тече через пустку із вуст Калнишевського: “Молим, покрий нас чесним Твоїм Покровом і ізбави нас од всякого зла”.

Чуда не сталося. Січ була зруйнована. Та не зруйнованою залишилась народна віра в заступництво Богородиці, в прихильність і милість Богородиці до землі Української, її народу і лицарства.

Джерело - "Наша Віра", №11, 2003

Теги: